Особистісні теорії права інтелектуальної власності

подальший розвиток права інтелектуальної власності виявляв усе більше й більше відмінностей та суперечливостей між правом власності та правами на результати інтелектуальної діяльності. З часом з’явилися філософські концепції, які розглядали авторське право як продовження та відображення особистості самого автора, основоположником яких став І. Кант. Саме на цих концепціях була пізніше побудована теорія особистих прав. Її розробники вважали, що авторське право належить до категорії особистих, та не розрізняли майнові права, а вважали, що всі авторські права є особистими, тому що пов’язані безпосередньо з автором. Саме внаслідок цього у романо-германській правовій системі виокремилася група особистих немайнових прав.

 

Крім того, існувала ще й інша концепція – концепція інтелектуальних прав, яка була вперше сформульована Є. Пікаром. Зокрема, він стверджував, що права інтелектуальної власності істотним чином відрізняються від права власності на речі, а тому є правом особливого роду, чого не передбачає традиційний поділ прав на речові, особисті та зобов’язальні. Треба відзначити, що багато прихильників цієї концепції взагалі виступають проти використання самого терміна „інтелектуальна власність”, пропонуючи використовувати термін – „інтелектуальні права”, які пізніше лягли в основу теорії „виключних прав” [3, 18– 23].

 

Розроблені теорії щодо природи прав на результати творчої діяльності відображали об’єктивні процеси, які проходили з уведенням їх у цивільний обіг та отримуваним ефектом. Суб’єктивно ж ці теорії відображали загальний стан науки та розуміння сутності прав на результати творчої діяльності. Це стосувалося проблеми встановлення природи прав, які виникають із факту створення результатів творчої діяльності та визначення їх місця серед інших правових категорій. Тому ця проблема й спричинила тривалі дискусії, що ведуться дотепер.

 

Як слушно зазначає проф. Р. Б. Шишка, “якщо проаналізувати загалом наведені у літературі класифікації, то можна визначити, що вони проводяться на підставі ознаки публічно-правового або приватноправового підходу до прав на результати творчості”. Виходячи із запропонованої ним схеми поділу цих теорій, до публічно-правових можна віднести такі теорії: а) виключних прав, головним положенням якої є можливість законодавчо наділити виключними правами автора чи його правонаступника як певним привілеєм за створення результату творчої діяльності; б) праці чи творчості як особливого внеску в суспільне надбання гідної винагороди; в) виявлення або збагачення. В основі захисту прав автора чи іншого володільця визнається не сама творча праця, а її результати у вигляді виявлення інтелектуальної думки чи досягнення, завдяки чому збагачується суспільне надбання. Приватноправовими теоріями відповідно вважаються такі: а) концепція інтелектуальної власності (пропрієтарний підхід, який виходить із визнання прав на витвори мистецтва, літератури і технічні новинки різновидом прав речової власності (права власності на нематеріальні об’єкти); б) концепція особистості, що виходить із визнання права на результати творчості невід’ємною частиною особистості її автора; в) концепція привілею, що виходить із надання такого права на певний термін за виявлене старання при створенні результату творчої діяльності [4, 123– 128].

 

Хоча й необхідно відзначити теоретичну цінність наведеної вище класифікації, слід сказати, що використання критерію поділу ознаки публічно-правового або приватноправового характеру, однак, повною мірою не відображає, яким чином відповідна доктрина визначає місце прав на результати творчої діяльності в системі цивільних прав. Так, наприклад, теорія праці й теорія збагачення лише відображають соціально-економічні причини виникнення цих прав. Тобто вони можуть розглядатись як певне доповнення до доктрини виключних прав, але ж не пояснюють юридичну природу прав на результати творчості. Тому кращим, на думку того ж Р. Б. Шишки, є поділ згаданих вище теорій на певні групи суб’єктивних прав: 1) теорія виключних прав, яка базується на ідеї прав автора як виключно суб’єктивних, що надають йому можливість використовувати будь-яким не забороненим законом способом результат інтелектуальної діяльності, які розглядаються у тісному зв’язку з специфічними особистими немайновими правами; 2) концепція інтелектуальної власності, що заснована на віднесенні майнових та немайнових прав до речових; 3) теорія особистості, яка заснована на віднесені згаданих прав до особистих; 4) теорія інтелектуальних прав, що виходить із віднесення авторських та патентних прав до прав особливого роду, які розміщені поза межами класичного поділу цивільних прав на речові, зобов’язальні й особові.

 

Необхідно сказати, що англо-американська система більш схильна розглядати право інтелектуальної власності як право власності, а в романо-германській системі більшого поширення набуло визнання його специфічним правом на об’єкт інтелектуальної праці, який охоплює майнові та особисті немайнові права. У Російській Федерації достатньо сильною є традиція визнання прав інтелектуальної власності особливими, виключними правами.

 

Сьогодні в Україні щодо цієї проблеми домінують дві основні концепції: виключних прав і пропрієтарний підхід. Серед українських учених-юристів не існує єдиної думки з приводу розуміння прав інтелектуальної власності. Так, одні науковці розглядають права на результати інтелектуальної діяльності як право власності, інші ж вважають, що термін „інтелектуальна власність” є не більш ніж логічною абстракцією щодо сукупності виняткових прав на результати інтелектуальної, творчої діяльності, а також прирівняних до них засобів індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг.

 

14. Майнові права суб'єкта права інтелектуальної власності — це суб'єктивні права учасників правовідносин, що виникають в результаті інтелектуальної, творчої діяльності, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також з тими матеріальними вимогами, які виникають з приводу розподілу цього майна і обміну.

Майнові права у правовідносинах інтелектуальної власності можуть бути як абсолютним (виключним) правом творця або інших осіб на об'єкт права інтелектуальної власності, так і мати зобов'язальний характер у правовідносинах, пов'язаних з передачею цих прав від автора до іншої особи.

Частина 1 ст.424 ЦК включає обидва вказані вище види майнових прав інтелектуальної власності, зазначаючи, що такими майновими правами є:

1) право на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2) виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності;

3) виключне право перешкоджати неправомірному використанню об'єкта права інтелектуальної власності, в тому числі забороняти таке використання;

4) інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Загалом вказані майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав речового характеру, мають виключний характер. Водночас у процесі їх використання можуть виникати і права зобов'язального характеру (наприклад, при укладенні договору про передачу твору автором для використання іншою особою).

Хоча майнові права інтелектуальної власності належать до абсолютних прав і підлягають абсолютному захисту, законом можуть бути встановлені винятки та обмеження в майнових правах інтелектуальної власності. Однак такі обмеження та винятки можливі за умови, що вони не створюють істотних перешкод для нормальної реалізації майнових прав інтелектуальної власності та здійснення законних інтересів суб'єктів цих прав.

На відміну від особистих немайнових прав інтелектуальної власності, існування майнових прав у правовідносинах інтелектуальної власності обмежене строком. Частина 2 ст.425 ЦК, де закріплене це правило, не встановлює конкретних термінів, а лише вказує, що майнові права інтелектуальної власності є чинними протягом строків, встановлених цим Кодексом, іншим законом чи договором. Отже, ця норма має відсильний характер. Прикладом спеціальної норми, що встановлює конкретний строк у цій галузі, може бути ст.446 ЦК, яка передбачає, що за загальним правилом строк чинності майнових прав інтелектуальної власності на твір спливає через 70 років, що підліковуються з 1 січня року, наступного за роком смерті автора чи останнього із співавторів, який пережив інших співавторів. З цього правила законом можуть бути встановлені винятки. Скажімо, строк чинності суміжних майнових прав у більшості випадків складає 50 років (ст.456 ЦК).

Оскільки існування майнових прав інтелектуальної власності обмежене певним строком, то вони можуть бути припинені й достроково, наприклад, якщо це передбачено договором. Дострокове припинення майнових прав інтелектуальної власності може бути також встановлено безпосередньо у законі.

По-друге, має бути оціненим зміст права інтелектуальної власності як суб'єктивного права творця та інших осіб, зазначених у законі. У цьому разі слід виходити із загальної характеристики суб'єктивного цивільного права як такого, що містить три складових: 1) можливість певної власної поведінки (здійснення права); 2) можливість вимагати певної поведінки від інших осіб; 3) можливість вимагати захисту від суду або інших державних органів.

Найповніше специфіка змісту права інтелектуальної власності проявляється у першому із вказаних елементів — можливості поведінки, спрямованої на здійснення цього права.

· 15. Немайнові права інтелектуальної

Стаття 423.

Особистими немайновими правами визнаються ті права інтелектуальної власності, які не породжують майнових. Проте деякі з них можуть зумовлювати виникнення майнових прав інтелектуальної власності. Основним особистим немайновим правом є право на визнання певної фізичної особи творцем того чи іншого об'єкта права інтелектуальної власності. Право авторства визнається і за виконавцем.

Право авторства може виражатися зазначенням свого імені на творі і його примірниках і, за будь-якого публічного використання твору, псевдонімом і, навіть, анонімно, якщо це практично можливо. Право авторства проявляється також і в тому, що творець має право забороняти згадування свого імені під час використання його твору, якщо автор хоче залишитися анонімом. Автор має право вибирати псевдонім, зазначати і вимагати зазначення псевдоніма замість справжнього імені автора на творі і його примірниках і під час будь-якого публічного використання.

Особисті немайнові права належать також і суб'єктам права промислової власності, зокрема, право на присвоєння свого імені або спеціальної назви створеному винаходу чи корисній моделі. Винахіднику належить право авторства на його винахід чи корисну модель. Думається, що такі особисті немайнові права належать й іншим суб'єктам права промислової власності. Спеціальна назва присвоюється сорту рослини.

Авторові належить право вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації автора. Раніше це право називалося правом на недоторканість. В спеціальній літературі зараз це право часто називають правом на захист репутації автора.

Це право полягає в тому, що при виданні, публічному виконанні та іншому використанні твору забороняється без згоди автора вносити будь-які зміни як в самий твір, так і в його назву і в позначення імені автора. Без згоди автора твір не може супроводжуватися будь-якими передмовами, післямовами, коментарями, поясненнями, а також ілюстраціями. Забороняється також скорочувати твір, змінювати або замінювати окремі глави, порушувати його цілісність без згоди автора. Не допускається будь яке перекручення чи спотворення твору, що може нанести шкоду честі і репутації автора.

Право на недоторканність не поширюється на об'єкти промислової власності. Але забороняється будь-яке посягання на право інтелектуальної власності, здатне завдати шкоди честі чи репутації творця об'єкта інтелектуальної власності.

Суб'єкту права інтелектуальної власності можуть належати й інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, передбачені законом: право на обнародування твору, право на пріоритет, право доступу автора до твору образотворчого мистецтва, право на подання заявки, право на зміну змісту заявки тощо. Ці та інші права за певних умов можуть визнаватися особистими немайновими правами.

Особисті немайнові права за загальним правилом належать тільки творцеві об'єкта інтелектуальної власності. Але у випадках, передбачених законом, можуть належати й іншим особам.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності не можуть відчужуватися (передаватися) іншим особам, за винятками, встановленими законом. ЦК таких випадків не передбачає.

Субєкти