Поняття та предмет кримінального права

Поняття та предмет кримінального права

Кримінальне право як самостійна, окрема галузь права має як загальні ознаки, риси які властиві будь-якій галузі права, так і специфічні тільки для неї. КП має такі ознаки: загальнообов’язкову нормативність, формальну визначеність і державну забезпеченість, а також властиві йому предмет і метод правового регулювання. Ці ознаки притаманні праву взагалі, а стосовно кримінального права:

Предмет кримінального права становлять суспільні відносини, які виникають при вчиненні злочину між особою яка його вчинила, та державою, від імені якої виступають відповідні органи, що уповноважені здійснювати дії, скеровані на розслідування злочину та відправлення правосуддя у кримінальних справах. Внаслідок врегулювання їх нормами кримінального права вони набувають форму правовідносин.

Наука кримінального права, її зміст і задачі

Наука кримінального права є частиною юридичної науки, однією із галузей суспільних наук. Її змістом є злагоджена система кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень про злочин і покарання. Науку кримінального права як систему кримінально-правових поглядів, ідей, уявлень і понять слід відрізняти від кримінального права як системи (сукупності) юридичних норм, галузі права.

Кримінальне право як галузь права виступає для науки як предмет її вивчення. Наука кримінального права включає в коло досліджуваних нею проблем кримінальне законодавство, практику його застосування, а також теорію кримінального права інших держав як близького, так і далекого зарубіжжя.

Наука кримінального права- це фундаментальна наука. Вона є науковим підґрунтям для інших наук кримінального циклу - кримінології, судової психології, судової психіатрії, судової медицини, статистики, криміналістики та ін. Разом з тим вона використовує дані цих прикладних наук

5. Основні завдання науки кримінального права полягають у такому:

а) розробка фундаментальних проблем теорії кримінального права;

б) вироблення рекомендацій щодо вдосконалення КК і практики його застосування;

в) подальше вивчення всіх інститутів кримінального права з метою встановлення їх ефективності;

г) зміцнення тісних зв'язків з правотворчими і практичними органами;

ґ) подальше вдосконалення всієї науково-педагогічної діяльності з метою підготовки висококваліфікованих фахівців-правознавців;

д) вивчення кримінального законодавства і практики його застосування в країнах близького і далекого зарубіжжя.

В даний час важливим завданням науки кримінального права є підготовка разом з практичними працівниками коментарів до КК.

 

3. Принципи кримінального права (загальні та спецільні)

Принципи кримінального права – це вихідні основоположні ідеї, які випливають зі змісту правових норм, закріплених у кримінальному законодавстві. Прийнято розрізняти два види принципів: 1) загальноправові, притаманні всім галузям права, 2) спеціальні (галузеві), характерні лише для окремих галузей права. Загальноправові (закріплені в Конституції): 1) принцип суверенітету і незалежності України, цілісності та недоторканності її території (ст.1, 2); 2) принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову (ст.6); 3) принцип верховенства права (ст.8); 4) принцип рівності громадян перед законом (ст.24); 5) принцип законності (ст.29, 61, 62, 124). До загальних принципів усіх галузей права також відносять принцип гуманізму та принцип справедливості права. Деякі з цих принципів мають своє спеціальне призначення і конкретний зміст у тій чи іншій галузі права, зокрема принцип законності і справедливості.

До найважливіших принципів кримінального права, серед інших, належать: відповідальність лише за вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого законом як злочин (цей принцип прийнято виражати - немає злочину без вказівки на це в законі. Тільки кримінальний закон визначає, яке суспільно небезпечне діяння є злочином. Інакше кажучи, кримінальна відповідальність і покарання можуть мати місце лише за те конкретно вчинене особою діяння, що зазначене як злочин в Особливій частині КК.); відповідальність лише за наявності вини (КУв ст. 62 проголошує, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду відповідно до закону. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.); особистий характер відповідальності (полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила злочин, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості злочин не був вчинений, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні.); індивідуалізація кримінальної відповідальності та покарання (вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначення покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані, виходячи із конкретних обставин вчиненого злочину з урахуванням особи винного. Чим більш тяжкий злочин вчинено, чим більш суспільне небезпечним є винний, тим більш сувора кримінальна відповідальність настає, тим більш суворим є призначене покарання, і навпаки).

Побудова кримынального закону. Структура КК

Структурно кримінальне законодавство України складається з двох частин: Загальної та Особливої. Таку саму структуру має і Кримінальний кодекс України. Кожна частина КК поділяється на глави: у Загальній частині їх 5, в Особливій — 11. Кожна глава має назву та об'єднує певну сукупність статей, які теж мають назви. У свою чергу, майже кожна стаття складається з частин, якими є кожен окремий абзац статті. Деякі статті чи їх частини складаються з пунктів, які мають літерні або цифрові позначки. При посиланні на закон вказуються й індекси цих пунктів. Деагякі статті КК мають дуже специфічну структуру, оскільгіпьки в них передбачені примітки, які роз'яснюють певні і-і терміни закону і теж можуть мати частини (абзаци). У v кінці Кримінального кодексу є додаток — перелік майіін:на, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Кримінально-правова норма, як і всяка правова норма, має зє трьохланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санжінкцію. Гіпотезу, тобто умову, за якої застосовується правова норма, статті Особливої частини КК описують не текстуально,' а контекстуально, тобто вона розуміється як необхідна Текстуально ж ці статті описують диспозицію та санкцію. Норми ж Загальної частини санкцій не містять. Диспозиції в кримінально-правових нормах Особливої частини описують стандарти забороненої (злочинної) поведінки певного виду, однак текстуально ці диспозиції описують лише специфічні для даного виду злочину ознаки, а інші необхідні ознаки, які є спільними для багатьох злочинів, законодавець вказує в нормах Загальної частини. Для з'ясування цих ознак користуються моделлю складу злочину, за якою законодавець описує будь-який злочин

Поняття та ознаки злочину

Злочином є передбачене КК суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину (ч. 1 ст. 11 КК).

Кримінальне законодавство визнає злочином лише конкретну поведінку, вчинок людини у формі суспільно небезпечного діяння або бездіяльності. Думки, почуття, побажання, переконання, записи для особистого користування, скільки б вони не засуджувалися мораллю, не є злочином, оскільки вони не є діянням, вчинком.

Під дією розуміється активна поведінка (вчинок) особи, в якій виражена зовні її воля і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Бездіяльність - це пасивна поведінка, в якій так само виражена зовні воля особи і яка спрямована на спричинення певних негативних наслідків.

Ознаки злочину:

1) Передбаченість кримінальним законодавством. КК встановлює вичерпний перелік злочинів.

Не є злочином діяння, яке посягає на об'єкти, що не охороняються КК (особисті відносини між подружжям тощо). "Немає злочину, немає покарання, якщо немає відповідного закону" - відомий правовий принцип римських юристів. Наприклад, за КК (див. ст. 440) не є злочином виробництво зброї масового знищення, якщо до такого виробництва ще не міститься заборон у міжнародних договорах, або якщо такі заборони і містяться, але ці міжнародні договори не ратифіковані Верховною Радою України.

2) Суб'єкт злочину - фізична осудна особа, яка на момент вчинення злочину досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність.

Юридичні особи за заподіяну шкоду кримінальної відповідальності не несуть. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16 років. Особи, що вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності лише за деякі найбільш небезпечні діяння.

Суб'єктом злочину вважається лише осудна особа, тобто така, яка під час учинення діяння, передбаченого КК, могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

3) Винність діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином.

4) Суспільна небезпечність як ознака злочину означає об'єктивну його особливу шкідливість для особи (фізичної чи юридичної), суспільства, держави, людства.

Суспільна небезпечність діянь не є раз і назавжди усталеним поняттям. її переоцінка здійснюється постійно під впливом певних негативних чи позитивних факторів (істотних обставин), які об'єктивно зумовлюють необхідність криміналізації (або навпаки, декриміналізації) певного діяння. Вказані фактори можуть бути негативним наслідком науково-технічного прогресу, екологічних, демографічних змін, соціальних реформ тощо. Так, надзвичайно високий рівень ерозії земель на території України створили підстави для криміналізації забруднення і псування земель (ст. 239 КК) і безгосподарського використання земель (ст. 254 КК). Соціальні реформи (економічна, адміністративна, судова тощо) викликали необхідність переоцінки суспільної небезпеки багатьох діянь, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, криміналізацію таких діянь, як втручання у діяльність державного діяча, посягання на життя присяжного тощо.

Умисел поділяється на прямий і непрямий. Умисел визнається прямим, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.

Непрямим визнається умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала настання цих наслідків.

Необережність поділяється на злочинну самонадіяність і злочинну недбалість.

Злочинна самонадіяність - така поведінка особи, коли вона передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.

Злочинна недбалість - така поведінка особи, коли вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити. Службова недбалість (ст. 367 КК), тобто невиконання або неналежне виконання службовою особою своїх службових обов'язків через несумлінне ставлення до них, що заподіяло істотну шкоду охоро-нюваним законом правам, свободам та інтересам окремих громадян, або інтересам окремих юридичних осіб.

 

Об’єкт злочину та його види

Об'єктом злочину є суспільні відносини, які перебувають під охороною кримінального закону, на які посягає злочин, яким заподіюються або які ставляться під загрозу заподіяння суспільно небезпечної шкоди. До обов'язкових ознак об'єкта злочину відносять суспільні відносини, до факультативних - предмет злочину і потерпілого від злочину.

Суспільні відносини, як об'єкт злочину, мають внутрішню структуру. Структурними елементами суспільних відносин є: суб'єкти суспільних відносин, предмет, із приводу якого існують суспільні відносини, суспільно корисна діяльність (соціальний зв'язок) як зміст суспільних відносин.

У теорії кримінального права широке розповсюдження отримала тричленна класифікація об'єктів злочину на загальний, родовий та безпосередній. Це - класифікація "по вертикалі".

Загальним об'єктом злочинів визнається вся сукупність суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Під родовим об'єктом злочинів прийнято розуміти суспільні відносини, на які посягає певна група злочинів. Це можуть бути тотожні, або однорідні, суспільні відносини, які охороняються комплексом взаємопов'язаних кримінально-правових норм. Родовий об'єкт злочинів найчастіше вказується в назвах розділів Кримінального кодексу. Наприклад, розд. XVII має назву "Злочини у сфері службової діяльності".

Безпосередній об'єкт - це суспільні відносини, на які посягає конкретне злочинне діяння. Безпосередній об'єкт - це суспільні відносини, поставлені під охорону конкретного кримінального закону.

У теорії кримінального права широко розповсюджена триступенева класифікація багатооб'єктних злочинів "по горизонталі". Суть цієї класифікації полягає в тому, що на рівні безпосереднього об'єкта вирізняються основний, додатковий та факультативний безпосередні об'єкти злочину (класифікація "по горизонталі").

Основний безпосередній об'єкт - це суспільні відносини, порушення яких складає соціальну сутність злочину, основний безпосередній об'єкт в вирішальній ступені визначає суспільну небезпечність конкретного злочину.

Додатковий безпосередній об'єкт злочину - це суспільні відносини посягання на які не являються суттю цього злочину, але вони порушуються, або ставляться в загрозу порушення поряд з основним безпосереднім об'єктом.

Факультативним безпосереднім об'єктом злочину визнаються суспільні відносини, які даний злочин в одних випадках порушує, а в інших не порушує.

Об'єкт злочину має важливе практичне значення: для відмежування злочинів від інших правопорушень; для визначення соціальної сутності злочину; для визначення суспільних відносин, які потребують кримінально-правової охорони; для класифікації всіх злочинів; для встановлення характеру та ступеня суспільної небезпечності злочину; для правильної кваліфікації злочину.

Ст.18 КК

Ст.19, 20КК

Неосудність та її критерії

Студенти повинні розібратись зі станом неосудності, який про-тилежний стану осудності. Відповідно до ч. 2 ст. 19 КК не підлягає кримінальній відповідальності особа, котра під час вчинення суспі-льно небезпечного діяння, передбаченого КК, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду мо-жуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Для визначення неосудності використовують два взаємопоєд-нані критерії неосудності:

• юридичний (психологічний);

• медичний (біологічний).

Юридичний (психологічний) критерій неосудності включає дві ознаки, які випливають із поняття неосудності:

1. Інтелектуальний момент, тобто нездатність особи усвідо-млювати фактичний характер і суспільну небезпеку своєї дії (бездіяльності) на момент вчинення нею конкретного суспільно небезпечного діяння.

2. Вольовий момент, тобто нездатність особи керувати свої-ми діями (бездіяльністю), передбаченими законом як суспільно небезпечні. Вольовий момент характеризує такий психічний стан особи, перебуваючи в якому вона розуміє суспільну сутність вчинку, але не може, не спроможна із-за хвороби керувати со-бою, бо її воля нетверда. Наприклад, розлад волі спостерігається у стані наркотичного голодування, але при цьому зберігається відносна здатність усвідомлювати кримінальну протиправність вчинюваних суспільно небезпечних діянь.

Юридичний критерій визначає головний зміст неосудності, вказуючи на те, що особа неспроможна розуміти свої дії, не може усвідомлювати їх та не може ними керувати. Для наявності юри-дичного критерію неосудності достатньо встановити хоча б один із двох його моментів — інтелектуальний чи вольовий.

Медичний (біологічний) критерій неосудності характеризу-ється наявністю в особи одного з чотирьох видів установлених законом найпоширеніших психічних захворювань, визначених у ч. 2 ст. 19 КК:

1. Хронічне психічне захворювання — це розлад психічної ді-яльності, що має тривалий перебіг і тенденцію до наростання хворобливих явищ. До цих захворювань належать: епілепсія, ши-зофренія, прогресивний параліч, деякі види психозів тощо.

2. Тимчасовий розлад психічної діяльності — це раптові, ко-роткочасні розлади психіки, що характеризуються швидким роз-витком і в подальшому, як правило, повним одужанням особи. До такого розладу відносять: реактивний стан, тобто хворобли-вий розлад унаслідок тяжкого психічного потрясіння, «білу» га-рячку, патологічне сп’яніння, патологічний афект тощо.

3. Недоумство (олігофренія) — стійкий занадто слабкий розви-ток, крайня нерозвиненість інтелекту з незворотним пониженням розумової здібності із-за хвороби мозку (вроджений, травми, пора-нення, інфекції тощо). Розрізняють три ступеня недоумства:

• дебільність (легкий ступінь) — початковий ступінь, люди-на може орієнтуватися в обстановці, виконувати нескладні обов’язки, визнається осудною;

• імбецильність (середній ступінь) — нездатність до орієн-тування, не може виконувати ніяких обов’язків;

• ідіотія (тяжкий ступінь) — інтелект відсутній.

4. Інший хворобливий стан — це стан, за якого відсутнє пси-хічне захворювання, але інколи він супроводжується різними іс-тотними змінами психіки людини (тяжкі форми психопатії, пси-хотенції, неврози тощо).

Медичний критерій неосудності лише дає підставу до юри-дичного критерію. За наявності медичного критерію лише ви-никає питання про неосудність, яка остаточно встановлюється за наявності юридичного критерію. Для визначення психічного стану особи, котра вчинила злочин, призначається судово-психіатрична експертиза. Але висновок про осудність чи не-осудність дає орган, що проводить досудове чи судове розслі-дування.

Відповідно до закону (ч. 2 ст. 19 КК) особа, яка перебувала під час вчинення суспільно небезпечного діяння у стані неосудності, не підлягає кримінальній відповідальності.

Разом із тим можлива ситуація, коли особа під час вчинення такого діяння була осудною, але до винесення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за рі-шенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медич-ного характеру, а після одужання така особа може підлягати по-каранню (ч. 3 ст. 19 КК).

Поняття та зміст вини

\

 

Основною і обов‘язковою ознакою суб‘єктивної сторони кожного злочину є вина особи. принцип кримінальної відповідальності за наявності вини законодавчо сформульований у КУ, в ст.62 якої говориться: “Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Вина – це психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке вчиняється нею, та його наслідків у формі умислу чи необережності. Вина – це завжди умисел або необережність. Лише за наявності вини особи щодо вчиненої нею дії (бездіяльності) можна говорити про склад злочину як підставу кримінальної відповідальності. Вина – це лише психічне ставлення особи щодо злочинного діяння, яке нею вчиняється. У ст.3 КК встановлено, що “кримінальній відповідальності і покаранню підлягає лише особа, винна у вчинені злочину, тобто така, що умисно або з необережності вчинила передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне діяння”. Передумовою вини є осудність особи, яка вчинила злочин, і досягнення нею встановленого щодо кримінальній відповідальності за такий злочин віку. Тобто два елементи складу злочину – суб‘єкт і суб‘єктивна сторона – становлять суб‘єктивну підставу кримінальної відповідальності і тим самим створюють єдину підставу кримінальної відповідальності, якою є склад злочину. Чинне кримінальне законодавство України розрізняє дві форми вини при вчиненні злочину: вину у формі умислу (ст.8) і вину у формі необережності (ст.9).

 

Поняття та види умислу

Відповідно до ст.8 злочин визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала суспільно небезпечний характер своєї дії або бездіяльності, передбачала її суспільно небезпечні наслідки і бажала їх або свідомо припускала настання цих наслідків. Дві характерні ознаки умислу: інтелектуальна і вольова. Інтелектуальна: 1)усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності; 2) передбачення її суспільно небезпечних наслідків. Вольова ознака: наявність у суб‘єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення. Залежно від поєднання інтелектуальної у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел: прямий і непрямий (евентуальний). Прямий: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; 2) передбачає настання суспільно небезпечних наслідків; 3) бажає їх настання. Непрямий умисел: 1) особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння; 2) передбачає його суспільно небезпечні наслідки; 3)свідомо при пускає їх настання. Підстава розмежування двох умислів: прямий – особа бажає настання наслідків, непрямий – виявляє байдужість до таких наслідків, не бажає, але свідомо допускає їх настання. Усвідомлення суспільно небезпечного характеру вчиненого діяння означає, що особа розуміє не лише фактичні обставини, які стосуються об‘єкта і об‘єктивної сторони складу певного злочину, а й його суспільну небезпечність.. Різновиди умислу: визначений (бажання досягти конкретного злочинного наслідку), невизначений (винний передбачає суспільно небезпечні наслідки лише у загальних рисах), альтернативний (особа передбачає і бажає настання одного з кількох можливих злочинних наслідків). Із урахуванням емоційної сторони вчиненого злочину і часу формування умислу: заздалегідь обдуманий; такий, що виник раптово, та афектований. Заздалегідь обдуманий: 1) виникає у винного ще до початки вчинення злочину; 2) найважливіші дії і умови, які будуть мати значення для успішного здійснення злочинного наміру, обдумуються завчасно. Умисел, що виник раптово формується безпосередньо перед самим початком вчинення злочину, тобто винний здійснює свій злочинний намір одразу ж після його виникнення. Афектований умисел виникає у процесі сильного душевного хвилювання (афекту) раптово, під впливом тих чи інших обставин, найчастіше внаслідок протизаконного насильства з боку потерпілого. Вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання (п.4 ст.40), викликаного неправомірними діями потерпілого, є обставиною, що пом‘якшує відповідальність, а у деяких випадках – обов‘язковою ознакою так званого привілейованого складу злочину (ст.95, 103).

 

35. необережність та її види

До злочинів, які можуть вчинені з необережності, належать, як правило, ті, обов‘язковою ознакою котрих є наявність суспільно небезпечних наслідків (злочини з матеріальним складом). Відповідно до ст.9 КК злочин визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення, або не передбачала настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити. За змістом ст.9 охоплює два види необережної вини: злочинну самонадіяність (1 – особа передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності: інтелектуальний момент, 2 – особа легковажно розраховує на відвернення цих наслідків: вольовий момент) і злочинну недбалість (1- особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2 – особа повинна була передбачати такі наслідки; 3 – могла їх передбачати). Злочин вважається вчиненим за злочинної самонадіяності, коли особа: 1) передбачає лише можливість суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності; 2) розраховує на реальні сили (знання, досвіт, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (технічні засоби, дії інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання суспільно небезпечних наслідків; 3) її розрахунки були легковажними (невиправданими), і такі наслідки настали. При злочинній самонадіяності відсутнє свідоме допущення шкідливих наслідків, оскільки винний сподівається, хоча й легковажно, на певні конкретні обставини, здатні їх відвернути, цим злочинна самонадіяність відрізняється від непрямого умислу, який є надією на везіння, а не на конкретні обставини. Злочинна недбалість виявляється у непередбаченні винним суспільно небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Іншими ознаками, притаманними недбалості, є обов‘язок і можливість особи передбачити суспільно небезпечні наслідки свого діяння. Обов‘язок бути уважним і розсудливим при вчиненні певних дій, передбачити можливість настання їх шкідливих наслідків покладається на громадян законом, спеціальними нормами і правилами, які регулюють службову або професійну діяльність, тощо.

Види співучасників.

Співучасники в злочині можуть виконувати різні ролі — одно­рідні або різнорідні функції. У частині 1 ст. 27 вказуються види спів­учасників, якими, крім виконавця, визнаються організатор, підбурю­вач і пособник.

Виконавцем (співвиконавцем) вважається осо­ба, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчи­нила конкретний злочин. Виконавцем-визнається й особа, що використовує для вчинення злочину осіб, які не є суб'єктом злочи­ну. Без виконавця немає співучасті, тому що тільки він вчиняє заду­мане, він реалізує, завершує умисел співучасників. І в цьому розу­мінні виконавець — визначальна, центральна фігура в співучасті.

Організатор — це особа, яка організувала вчинен­ня злочину або керувала його вчиненням. Організатор посідає осо­бливе місце в співучасті, він ніби стоїть над всіма співучасниками, регулюючи і направляючи всю їх діяльність. Особа, яка організувала вчинення злочину, — це співучасник, що об'єднує інших співучасників, розподіляє ролі між ними, що намі­чає план злочину, визначає майбутню жертву чи об'єкти злочину. Організатором є також особа, яка керувала підготовкою або вчи­ненням злочину: тут йдеться про головну роль при вчиненні конкрет­ного злочину (особа готується до вчинення конкретного злочину, роз­поряджається на місці його вчинення, дає завдання, орієнтує на вчи­нення яких-небудь конкретних дій, розподіляє обов'язки тощо). Крім того, організатором визнається особа, що створила органі­зовану групу чи злочинну організацію або керувала ними. Причому вона може очолювати одну злочинну групу чи навіть керувати об'­єднанням із двох або більше груп.

Підбурювачем вважається особа, яка схилила іншого співучасника до вчинення злочину. Під­бурювач — це особа, яка викликала у виконавця або в інших спів­учасників рішучість, бажання вчинити злочин, тобто умисел на вчи­нення злочину. З об'єктивної сторони саме тим, що підбурювач викликає бажан­ня вчинити злочин, він і ставить свої дії в причинний зв'язок з тим злочином, що буде вчинений виконавцем. У цьому виражається спільність діяння підбурювача з іншими співучасниками. З суб'єктивної сторони підбурювач має прямий умисел на вчи­нення виконавцем певного, конкретного злочину. Підбурювання можливе лише на вчинення конкретного злочину. Не підбурювання взагалі, а підбурювання до вчинення певного злочину (крадіжки, вбивства, зґвалтування). Способи підбурювання: Умовлення, підкуп, погрози, примус або інші подібні дії — наприклад, вка­зівки, наказ тощо.

Пособником визнається особа, яка по­радами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням пе­решкод сприяла вчиненню злочину іншими співучасниками, а також особа, яка заздалегідь обіцяла переховати злочинця, знаряддя чи засоби вчинення злочину, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати чи збути такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню злочину.

З об'єктивної сторони спільність у поведінці пособника вияв­ляється в тому, що, укріплюючи своїми діями або бездіяльністю рі­шучість вчинити злочин, він ставить свою діяльність у причинний зв'язок з тим злочином, який вчиняється виконавцем.

З суб'єктивної сторони пособник обов'язково повинен бути по­інформований про злочинні наміри співучасників (у всякому разі про злочинні наміри виконавця). Тим самим він передбачає, що злочин, саме конкретний злочин, буде вчинений і бажає цього або свідомо припускає його вчинення.

У частині 5 ст. 27 законодавець не тільки дає загальну характе­ристику пособництва, але й перелічує види пособництва. З цього погляду всі пособницькі дії поділяються на два види:

а) пособництво фізичне, описане в законі словами: наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод або іншим чином вира­жене сприяти приховуванню злочину;

б) пособництво інтелектуальне полягає у наданні порад, вка­зівок, а також у заздалегідь обіцяному приховуванні злочинця, за­собів чи знарядь вчинення злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом, або у придбані чи збуті таких пред­метів.

Виконавець злочину.

Виконавцем є особа, яка у співучасті з іншими суб'єктами злочину безпосередньо чи шляхом використання інших осіб, що не є суб'єктами злочину, вчинила конкретний злочин. Звідси випливає, що виконавцем є співучасник, що своїми діями безпосередньо виконав повністю або хоча б частково об'єктивну сторону злочину. Головне, щоб особа своїми безпосередніми діями виконала діяння, описане в законі, або його частину як ознаку об'єктивної сторони конкретного складу злочину. Без виконавця немає співучасті, тому що тільки він вчиняє задумане, він реалізує, завершує умисел співучасників. І в цьому розумінні виконавець - визначальна, центральна фігура в співучасті. Особа, що використовує неосудного, виступає виконавцем

ЕКСЦЕС ВИКОНАВЦЯ

— вчинення виконавцем злочину дій, що не охоплюються умислом ін. співучасників і утворюють ін. самостійний злочин або надають вчиненому ним діянню якісно ін. характеру. Чинне крим. зак-во України не містить норм, які б регулювали відповідальність організатора злочину, підмовника і пособника при Е. в. Визначення поняття Е. в. і кола випадків, які охоплюються цим поняттям, дає теорія кримінального права.

Ексцес може стосуватися об'єкта злочину (напр., викрадаючи майно, особа вчинила зґвалтування), способу вчинення злочину (замість крадіжки вчинено розбій), кваліфікуючих обставин (замість контрабанди невеликої кількості наркотиків вчинено контрабанду наркотич. засобів в особливо великих розмірах). Е. в. поширюється на випадки, коли ін. співучасники — організатор, підмовник чи пособник не передбачали, не бажали і не допускали вчинення виконавцем не узгоджених з ними злочинних дій. Розрізняють кількісний і якісний Е. в., що має певне практ. значення для кваліфікації вчинених дій. Кількісний Е. в. охоплює випадки, коли виконавець, розпочавши вчинення задуманого співучасниками злочину, вчиняє дії однорідного характеру, але більш тяжкі. Напр., співучасники домовилися вчинити крадіжку, а виконавець застосував насильство при вилученні майна, оскільки несподівано застав у квартирі потерпілого. Своїми діями винний вчинив уже не крадіжку, а грабіж або розбій. У цих випадках виконавець відповідає за фактично вчинений більш тяжкий злочин.

Якісний Е. в. охоплює випадки, коли виконавець, крім вчинення запланованого з ін. співучасниками злочину, додатково вчиняє неоднорідний, зовсім ін. злочин, ніж було задумано співучасниками. При такому ексцесі виконавець відповідає за обидва злочини, тобто за вчинення сукупності злочинів. Напр., виконавець увійшов в квартиру з наміром вчинити крадіжку, раптово застав там її господиню і, застосувавши насильство, зґвалтував її та заволодів майном. У цьому випадку він вчинив грабіж (або розбій) і зґвалтування. Співучасники відповідатимуть тільки за крадіжку. Отже, при Е. в. співучасники не відповідають за злочин, що став наслідком ексцесу. Вони відповідають за співучасть у тих злочинах, які охоплювались їхнім умислом.

55. Поняття і види причетності до злочину.

Причетність до злочину - це дія чи бездіяльність, яка хоча і пов'язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому.

На підставі положень частин 6 і 7 ст. 27 КК, з урахуванням теорії і сформованої практики, виділяються такі види причетності до злочину:

1) Заздалегідь не обіцяне (тобто не обіцяне до закінчення (завершення) злочину) приховування злочину.

2) Заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, добутого злочинним шляхом.

3) Заздалегідь не обіцяне потурання злочину.

4) Заздалегідь обіцяне (тобто обіцяне до закінчення злочину) недонесення про злочин.

Причому перші три види причетності є самостійними злочинами і тому тягнуть за собою кримінальну відповідальність. Що ж стосується недонесення, то воно законом взагалі злочином не вважається.

Розглянемо ці види причетності.

2. Приховування злочину - це активна діяльність особи по приховуванню злочинця, засобів і знарядь вчинення злочину, його слідів або предметів, здобутих злочинним шляхом. Причому мова йде тільки про заздалегідь не обіцяне приховування, тобто про приховування, не обіцяне до закінчення (завершення) злочину. Це, наприклад, випадок, коли вбивця в закривавленому одязі після вчинення злочину прийшов до свого знайомого і, розповівши про те, що трапилося, попросив дати йому інший одяг, а закривавлений спалити, що знайомий і вчинив. Перед нами заздалегідь не обіцяне приховування як злочинця, так і слідів злочину. Такий приховувач несе відповідальність за ст. 396. Ця стаття встановлює відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування лише тяжких або особливо тяжких злочинів. Приховування злочинів середньої або невеликої тяжкості кримінальній відповідальності не підлягає. Причому в силу ч. 2 ст. 396 не підлягають кримінальній відповідальності за приховування тяжких і особливо тяжких злочинів члени сім'ї особи, яка вчинила злочин, а також її близькі родичі, коло яких визначається законом. Відповідно до п. 11 ст. 32 КПК ними вважаються батьки, дружина, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки.

У статті 256 передбачена відповідальність за найбільш небезпечний вид заздалегідь не обіцяного сприяння учасникам злочинних організацій чи укриття їх злочинної діяльності. Закон встановлює, що за заздалегідь не обіцяне сприяння учасникам злочинної організації та укриття їх злочинної діяльності шляхом надання приміщень, сховищ, транспортних засобів, інформації, документів, технічних пристроїв, грошей, цінних паперів, а також за заздалегідь не обіцяне здійснення інших дій по створенню умов, які сприяють їх злочинній діяльності, винні підлягають покаранню у виді позбавлення волі на строк до п'яти років. Покарання посилюється від п'яти до десяти років позбавлення волі із позбавленням права обіймати певні посади