Неокласичний варіант кількісної теорії грошей

«Кон'юнктурний варіант» М. І. Туган-Барановського.

В кінці XIX — на початку XX ст. з новою силою розгорілися дискусії навколо кількісної теорії грошей.

Все очевидніше ставала невідповідність старого устрою грошового господарства, яке базувалося на золотій основі, новим потребам суспільного життя і вузькість старих уявлень про сутність і принципи функціонування грошового механізму, перш за все класичних постулатів кількісної теорії, і необхідність їх перегляду.

Одним з перших, хто з'ясував необхідність і переглянув основи теорії грошей, у тому числі кількісну теорію, був український економіст Туган-Барановській. Якнайповніші і аргументовано свої погляди за основними монетарними проблемами він висловив в роботі «Паперові гроші і метал», яка була опублікована в 1916 р.

Багато уваги Туган-Барановській приділив кількісній теорії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, який був висловлений в роботах І. Фішера. Туган-Барановській визнав за правильну формулу «рівняння обміну», проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише «вдало завершив роботу і дав точний і короткий вираз кількісної теорії в математичній формі».

Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановській оцінював негативно, оскільки:

• її прихильники, у тому числі і. Фішер, ставлять ціни (і вартість грошей) в залежність тільки від одного чинника — кількості грошей, а решта чинників, навіть ті, які визначені в «рівнянні обміну», ігнорують, — хоча вони такі ж об'єктивні і правомірні, як і кількість грошей;

• ігнорування «некількісних чинників» впливу на ціни зумовлюють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтверджується ні теоретично, ні практично.

Подібна критика класичної кількісної теорії зовсім не означала відкидання цієї теорії як такий. Навпаки, вона підштовхнула Туган-Барановського до її удосконалення, і він зробив важливий внесок в її розвиток.

По-перше, він доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі чинники, вказані в «рівнянні обміну»: кількість товарів, які поступили на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість інструментів кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники впливові і змінюються у різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значущість, а і практичну цінність, оскільки розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, інструменти впливу на рівень цін і т.п.

По-друге, Туган-Барановській довів, що вплив кількості грошей на ціни не є такі однозначним, прямолінійним, як це визнають прихильники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюватися не поодинці, а за трьома різними за характером напрямами:

1) через зміну суспільного попиту на товари;

2) через зміну дисконтного відсотка;

3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (пізніше цей чинник отримав назву інфляційних очікувань).

По-третє, Туган-Барановській довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від тривалості і обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочасні або незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати помітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно щодо окремих товарів. Цим він, по суті, спростував постулат пропорційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей.

По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємозалежності між загальною кількістю грошей в країні, кількістю грошей, які знаходяться у зовнішньому обороті в заощадженнях, і швидкістю обороту грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни в зворотному щодо дії чинника кількості напрямі, нейтралізуючи дію останнього.

Всі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослідження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомого регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповноцінними грошима, вартість яких планомірно підтримуватиметься державою і з якої виросла сучасна монетарна теорія, перш за все її кейнсіанським напрямом.

Туган-Барановській істотним чином розвинув її щодо нових економічних умов. Проте свої погляди він назвав не кількісною, а кон'юнктурною теорією грошей.

Сутність кон'юнктурної теорії грошей Туган-Барановського полягає в тому, що загальний рівень цін, а отже, і вартість грошей, пов’язано не з кількістю грошей, а із загальними умовами товарно-грошового ринку, або загальною кон'юнктурою товарного ринку. У фазі економічного підйому загальний рівень цін зростає і вартість грошей знижується. А у фазі економічного спаду ціни знижуються і вартість грошей зростає. Ці коливання цін і вартості грошей в економічному циклі здійснюються незалежно від кількості грошей.

Введення в сферу наукового дослідження попиту на гроші означало докорінну зміну напряму самої кількісної теорії. Замість суто макроекономічного аналізу зв'язку „гроші-ціни” вона обернулася лицем до мікроекономічних аспектів формування попиту на гроші, який поступово став ключовим об'єктом.

Передавальний механізм впливу грошей на реальну економіку на підставі «кон'юнктурної теорії» Туган-Барановського можна представити у такому виді:

- Дохід-попит на товари

М - Відсоток К-Р-В

- Інфляційні очікування

де М — кількість грошей, К — кон'юнктура ринку, Р — ціни, В — виробництво.

 

«Кембріджська версія». Одними з перших дослідників попиту на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кембріджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (в своїх ранніх роботах). Їх пояснення механізму накопичення грошей і впливу на ціни отримали назву «теорії касових залишків», або «кембріджської версії».

Подібно Фішеру, представники кембріджської школи відстоювали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на відмінність від І. Фішера, їх підхід до проблеми був не макро-, а мікроекономічний, і торкався перш всього попиту на гроші. Кембріджські економісти основну увагу зосередили на мотивах накопичення грошей у окремих економічних суб'єктів.

Нові підходи до рішення проблем грошової теорії дали можливість сформулювати новий монетарний показник — коефіцієнт, що характеризує частину сукупного доходу, який економічні суб'єкти хочуть тримати в грошовій (ліквідній) формі. За своїм значенням цей показник є протилежним показнику швидкості грошей і визначається як k=1/V. Він відомий також як «коефіцієнт Маршалла», що характеризує рівень монетизації ВВП.

Залежність накопичення грошей у економічних суб'єктів (попиту на гроші) від обсягу виробленого продукту і рівня розвитку їх мотивів до формування касових залишків була виражена формулою, яка отримала назву «кембріджського рівняння»:

Мd=k * P *Y

де Мd — попит на гроші (касові залишки);

k- коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, який суб'єкти зберігають в ліквідній формі (коефіцієнт Маршалла);

Р — середній рівень цін;

Y- обсяг виробництва в натуральному виразі.

За зовнішніми ознаками формула «кембріджського рівняння» нагадує формулу «рівняння обміну» І. Фішера. Адже якщо коефіцієнт К замінити на 1/V і перенести цей показник в ліву частину рівняння, то ці формули виявляються подібними. Проте і по суті вони істотним чином відрізняються. Адже в них різні показники М: в першій формулі (І. Фішера) — ця кількість грошей, що фактично обслуговує потреби товарного обігу, а в друге — це величина всього попиту на гроші як касові залишки. Кількісно не співпадають і показник К і 1/V цих формул, оскільки коефіцієнт К в «кембріджському рівнянні» визначається по всьому запасу грошей, а показник — у формулі «рівняння обміну» — по запасу грошей, які обслуговують потреби обороту. Тому залежність цін від кількості грошей в «кембріджському рівнянні» ускладнена значно більше, ніж в «рівнянні обміну».