Грошово-кредитна політика, її цілі та інструменти

 

Головним результатом функціонування грошової системи є розробка і реалізація певної грошово-кредитної політики.

В економічній літературі застосовується декілька підходів до визначення сутності грошово-кредитної політики. Представники одного з них трактують монетарну політику дуже вузько – як урядову політику впливу на кількість грошей в обігу. Представники іншого підходу визначають її дуже широко – як один з секторів економічної політики органів державної влади.

Монетарна політика – це комплекс взаємозв'язаних, скоординованих на досягнення певної суспільної мети, заходів щодо регулювання грошового обороту, які здійснює держава через центральний банк.

Об'єктами монетарної політики виступають:

- пропозиція (маса) грошей;

- ставка відсотка;

- валютний курс;

- швидкість обігу грошей.

В Україні головним суб'єктом грошово-кредитної політики є Національний банк України. Крім того, в розробці грошово-кредитної політики беруть участь інші органи державного регулювання економіки – Міністерство фінансів, Міністерство економіки, Уряд, Верховна Рада України.

Органи законодавчої і виконавчої влади визначають основні макроекономічні показники, які служать орієнтиром для формування мети грошово-кредитної політики (обсяг ВВП, розмір бюджетного дефіциту, платіжний і торговий баланси, рівень зайнятості). Верховна рада регулярно заслуховує доклади Голови НБУ і одержує інформацію банку про стан грошово-кредитного ринку в Україні.

Регулююча роль в розробці і реалізації монетарної політики належить Національному банку України.

Цілі монетарної політики можна розбити на три групи:

- стратегічні

- проміжні

- тактичні.

Стратегічною є мета, яка визначена як ключова в загальноекономічній політиці держави. Нею можуть бути зростання виробництва, зростання зайнятості, стабілізація цін, збалансування платіжного балансу.

Кожна з цих цілей настільки важлива для суспільства, що владні структури можуть ставити перед собою завдання одночасно реалізовувати їх всі або велику їх частку. Держава в цілому має в своєму розпорядженні широкий спектр регулятивних інструментів для вирішення таких задач. Проте за допомогою заходів тільки монетарної політики одночасно досягти всієї вказаної мети неможливо через обмеженість і специфіку інструментарію. Тому в рамках монетарної політики певна стратегічна мета виявляється несумісною. Тому центральний банк вибирає залежно від конкретної економічної ситуації одну із стратегічних цілей.

Проміжна ціль монетарної політики полягає в таких змінах певних економічних процесів, які сприяють досягненню стратегічної мети. До проміжної цілі можна віднести пожвавлення ринкової кон'юнктури. Характерною особливістю проміжної цілі є те, що встановлюються вона на тривалі тимчасові інтервали, протягом яких можуть бути реалізовані і виявити свою ефективність.

Тактична ціль – це оперативні завдання банківської системи по регулюванню ключових економічних змінних, перш за все, грошової маси, процентної ставки і валютного курсу, для досягнення проміжної цілі.

Ознаками тактичних цілей є їх короткостроковий характер, реалізація їх оперативними заходами виключно центрального банку, багатоаспектність, єдність.

Світова практика монетарної політики накопичила значний досвід використання певних інструментів грошово-кредитного регулювання економічних процесів. Їх можна розділити на 2 групи:

1. Інструменти опосередкованого впливу на грошовий ринок і економічні процеси;

2. Інструменти прямого впливу.

До першої групи відносяться:

- операції на відкритому ринку;

- регулювання норми обов'язкових резервів;

- процентна політика;

- рефінансування комерційних банків;

- регулювання курсу національної валюти.

До другої групи відносяться:

- встановлення прямих обмежень на здійснення емісійно-касових операцій;

- введення прямих обмежень на кредитування центральним банком комерційних банків;

- встановлення обмежень або заборони на пряме кредитування центральним банком потреб бюджету;

- прямий розподіл кредитних ресурсів, надання комерційним банкам в порядку рефінансування, між пріоритетними галузями, регіонами.

Таким чином, грошова система забезпечує правову і організаційну базу для розробки і реалізації грошово-кредитної політики в державі. Тому успішна реалізація мети монетарної політики є одночасним свідоцтвом ефективного функціонування грошової системи. І навпаки, не можна вважати ефективною грошову систему, якщо в країні проводиться не достатньо зважена монетарна політика, яка не забезпечує надійного регулювання грошової маси (пропозиції грошей) і належної стабільності грошей.

 

 

Монетизація бюджетного дефіциту і ВВП в Україні

 

Основними індикаторами правильності монетарної політики і ефективності функціонування грошової системи в цілому є стабільність вартості грошей на товарних і валютних ринках і забезпечення економічних суб'єктів достатньою масою платіжних засобів.

Проблема монетизації бюджетного дефіциту полягає в пошуку грошових коштів, достатніх для покриття (фінансування) перевищення бюджетних витрат над бюджетними доходами. Якщо необхідні кошти не будуть знайдені, уряд не зможе розрахуватися за своїми зобов'язаннями і виникне прострочена заборгованість його перед економічними суб'єктами (по заробітній платні, пенсіям тощо).

Мобілізувати необхідні для монетизації бюджетного дефіциту кошти можна декількома способами:

1) збільшити оподаткування суб'єктів через підвищення податкових ставок, введення нових податків, відмінити пільги за старими податками;

2) дозволити уряду (казначейству) випускати власні боргові зобов'язання (казначейські білети) в розмірі, достатньому для покриття бюджетного дефіциту і надати їм статус законного платіжного засобу;

3) дозволити уряду випускати власні цінні папери і реалізовувати їх на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Найдоцільнішим з можливих способів монетизації бюджетного дефіциту є шлях реалізації державних цінних паперів на вторинному ринку, оскільки він не змінює грошову масу і не ускладнює завдання, визначені в монетарній політиці. Цей шлях можливий тільки за умови, що бюджетний дефіцит не хронічний і не перевищує розмір ВВП.

Проблема монетизації ВВП полягає в доведенні маси грошей в обігу до рівня, достатнього для успішної реалізації всього обсягу вироблених товарів і послуг, погашення боргових зобов'язань.

З теоретичної точки зору рішення цієї проблеми забезпечується урівноваженням попиту і пропозиції грошей на грошовому ринку, незалежно від фактичного обсягу грошової маси.

З практичної точки зору, рішення цієї проблеми набагато складніше, оскільки неможливо наперед визначити ту нормативну величину, на яку слід орієнтувати регулювання пропозиції грошей. Тому про достатність монетизації ВВП, а значить і всієї економіки, можна судити не по відхиленню фактичного її рівня від нормативного, а по динаміці деяких індикаторів, таких як середній рівень цін, середня процентна ставка, стан платіжної дисципліни, рівня ліквідності банків. Якщо всі ці індикатори протягом тривалого інтервалу часу залишаються незмінними, то монетизацію ВВП можна вважати достатньою.

Показник фактичного стану монетизації ВВП розраховують як приватне від ділення обсягу грошової маси, що знаходиться в обігу на кінець року, до номінального річного обсягу ВВП.

Км = М / ВВП

де Км – рівень монетизації

М – маса грошей на кінець року, узята по агрегату М3

ВВП – річний обсяг національного ВВП.

Узятий сам по собі показник не дає відповіді на питання, чи достатній він для монетизації економіки країни, оскільки не може бути нормативного (достатнього) рівня монетизації, за яким його можна було б порівняти. Тому на практиці його порівнюють з такими ж показниками в даній країні за попередні роки (місяці) або в інших країнах.