Внесок Дж. М. Кейнса у розвиток кількісної теорії грошей

Теорія грошей займає чільне місце в науковій спадщині одно­го з найвідоміших економістів XX ст. Дж. М. Кейнса. їй він по­святив цілий ряд праць, зокрема «Трактат про грошову реформу» (1923), «Трактат про гроші» (1930) і «Загальна теорія зайнятості, процента і грошей» (1936).

Оцінюючи в цілому внесок Кейнса в теорію грошей, слід зро­бити такі два зауваження:

1. У своїх дослідженнях Кейнс не зачіпав кардинальних пи­тань теорії грошей – їх сутності та вартості. У цих питаннях він повністю залишився на традиційній для кількісників позиції номі­налістичної теорії, називаючи гроші витвором держави, а вартість їх визначав як результат кількісного співвідношення маси грошей і маси товарів в обороті, тобто з позицій кількісної теорії. Кейнс також неодноразово підкреслював, що за незмінності всіх інших чинників впливу на ціни, зміна кількості грошей прямо впливає на рівень цін, хоч цей вплив не є прямо пропорційним.

2. Головним спрямуванням дослідницьких зусиль Кейнса в теорії грошей були питання місця і ролі грошей у відтворювальному процесі. Щодо цих питань він цілковито дотримувався ме­тодології монетаристської теорії грошей, за якою головним об'єк­том наукових досліджень повинні бути прикладні аспекти вико­ристання грошей в економіці.

Дж. М. Кейнс не тільки спирався на напрацювання своїх попе­редників, а й пішов значно далі в напрямі завершення теорії «регу­льованих грошей», «керованої інфляції», дослідження монетарно­го впливу на економічний цикл, на розвиток виробництва тощо.

Ідея Туган-Барановського про вплив кількості грошей на ціни і виробництво через механізм дисконтного процента не тільки ля­гла в основу теорії грошей Кейнса, а й виявилася ключовим її еле­ментом. Через процент та інвестиції він визначав прямий шлях впливу кількості грошей на процес відтворення, а в процентній по­літиці вбачав основний важіль монетарної політики держави.

Разом з тим Дж. М. Кейнс не був простим поглиблювачем ідей кількісної теорії грошей. Він посідає своє особливе місце у світовій економічній думці взагалі і в теорії грошей зокрема. Ця особливість проявляється в цілому ряді теоретичних висновків щодо механізму впливу грошей на реальний сектор економіки і ролі монетарної політики в державному регулюванні економіки, які не вписувалися у загальний процес розвитку неокласичної теорії грошей.

Спираючись на дослідження економічних криз, які періодично потрясали світову економіку протягом 50-ти останніх років, Дж. М. Кейнс дійшов висновку, що в нових умовах ринковий ме­ханізм суспільного відтворення не спроможний самостійно, на засадах саморегулювання забезпечити достатню ринкову рівно­вагу і рівномірність економічного розвитку. Тому виникла об'єктивна необхідність доповнити цей механізм державним ре­гулюванням економіки.

Дж. М. Кейнс остаточно відкинув постулати класичної теорії, що «гроші не мають значення» у відтворювальному процесі, що це лише другорядний технічний інструмент, і довів протилежне: гроші мають суттєве значення і виконують самостійну роль у розвитку економіки. Вони активно впливають на мотиви пове­дінки економічних суб'єктів, на їх господарські рішення і тому є джерелом стимулювання підприємницької активності і розвитку виробництва.

Головним каналом зв'язку між сферами реальної економіки і грошовою сферою Кейнс визнав норму процента, яка зазнає впливу сил грошового ринку (попиту і пропозиції грошей) й одночасно сама впливає на прийняття рішень про майбутні інвестиції.

З цих двох кейнсіанських положень випливало третє – про можливість ефективного регулювання грошей і свідомого ви­користання їх державою як інструмента впливу на економіку, про проведення дійової монетарної політики з метою згладжу­вання коливань економічного циклу та впливу на економічний розвиток взагалі.

Отож, він створив закінчену концепцію «керованих грошей», що базувалася на широкому державному ре­гулюванні пропозиції грошей та була спрямована на забезпе­чення стимулювання ефективного попиту. Гроші стали об'єк­том державного регулювання й одночасно інструментом дер­жавного втручання в економічні процеси через механізм моне­тарної політики.

Ланцюг причинно-наслідкових зв'язків у грошовому механіз­мі впливу на економіку Кейнс вибудував за такою схемою: зміна грошової пропозиції зумовлює зміну рівня процентної ставки, що, у свою чергу, призводить до зміни в інвестиційному попиті і через мультиплікативний ефект – до зміни обсягів номінального ВВП. Уведення в передатний механізм процента та інвестицій знач­но розтягнуло ланцюг зв'язку між масою грошей і цінами, зроби­ло його не таким жорстким, що сприяло розширенню меж збіль­шення пропозиції грошей без інфляційних наслідків. Це дало підстави Кейнсу захищати переваги «слабкої» валюти перед «твердою», допустимість помірної інфляції, доцільність політики «дешевих грошей». Він вважав таку інфляцію цілком виправда­ною ціною за активізацію кон'юнктури ринку, стимулювання ефективного попиту з метою сприяння зайнятості та економічно­го зростання.

У традиціях кембриджської школи Дж. М. Кейнс відвів важ­ливе місце аналізу мотивів нагромадження грошей. У Кейнса їх три: трансакційний, обачності та спекулятивний. Перші два пов'язані з традиційною роллю грошей як засобу обігу та платежу. Вони здебільшого об'єднуються під загальною назвою «трансакційний попит», який залежить від обсягу товарообмінних угод чи доходу. Головна новизна, внесена Кейнсом – виокремлення третього елемента попиту на гроші – попиту на спекулятивні залишки. Кейнс пов'язав його з динамікою ціни на фінансові активи, зо­крема облігації, тобто з процентом. Відтак він запровадив в ана­ліз розподілу індивідуумом свого доходу елемент вибору.

Голо­вним чинником, що дуже важливо, регулювання спекулятивного попиту, як і всього попиту на гроші, Кейнс вважав норму процента. Тому сукупний попит на гроші (М) у Кейнса складається з двох частин: трансакційного (М₁), що є функцією доходу, і спе­кулятивного, що є функцією процента (М₂):

Кейнс не виключав можливості руйнівної інфляції при надмі­рному зростанні пропозиції грошей. Нарощування її може досяг­ти такого рівня, за якого ставка процента знижується до критично низької межі. За нею економіка потрапляє в так звану «ліквідну пастку». Економічні суб'єкти віддають перевагу накопиченню ліквідності, перестають нарощувати дохідні активи, процентна ставка стабілізується і починає підвищуватися. У цих умовах пе­рестає зростати інвестиційний попит, розривається ланцюжок зв'язку між грошима і виробництвом. Подальше зростання про­позиції грошей спричинить розбалансованість ринків, зростання цін та високу інфляцію. У цьому Кейнс убачав слабкість грошей як економічного регулятора та недостатню ефективність монета­рної політики в стабілізації економіки.

Ці висновки дали Кейнсу підстави звернутися до фіскально-бюджетної політики як надійнішого та ефективнішого способу економічного регулювання. Він вважав, що з допомогою регулю­вання податків та дефіцитного бюджетного фінансування суспі­льних потреб можна більш оперативно впливати на пла­тоспроможний попит, ніж через монетарну політику.

Економічна теорія Кейнса глибоко вплинула на всю економічну думку Заходу. Вона була домінуючою протягом кількох десятиліть, її рекомендації широко застосовувалися в економічних програмах урядів більшості західних країн. Це пояснюється тим, що кейнсіанська доктрина з'явилася у розпалі великої економічної депресії 1929-1933 рр., коли традиційна монетарна політика була паралі­зована і виявилася неспроможною вивести економіку з глибокої кризи. Рекомендації ж Кейнса давали можливість активно впливати передусім на зайнятість і обсяги виробництва як «найвужчі» місця економічного розвитку, вказуючи шлях виходу з кризи.

Коли період «великої депресії» минув (значною мірою завдя­ки кейнсіанській політиці «дешевих грошей»), погляди економіс­тів і політиків все частіше стали звертатися до її інфляційної складової. І в міру зростання інфляції падала довіра до кейнсіанських рецептів. Дедалі більше дослідників звертали увагу на те, що концепції Кейнса не пристосовані для аналізу господарських ситуацій, що характеризуються стійким підвищенням загального рівня цін. Це призвело до критики кейнсіанства наприкінці 60-х на початку 70-х років і до швидкого розчарування у цьому вчен­ні.

На перший план висунулася проблема інфляції і ролі в ній грошових чинників. Ця сфера аналізу завжди була традиційною вотчиною кількісної теорії. За кейнсіанством стійко закріпилася репутація «проінфляційної доктрини», що ігнорує цінову динамі­ку і приносить купівельну спроможність грошей у жертву за­вданням забезпечення високих темпів економічного зростання. Загальне розчарування в чудодійному характері кейнсіанських рецептів посилило вплив прихильників неокласичної теорії гро­шей, які істотно обновили традиційну кількісну теорію, надавши їй вигляду сучасного монетаризму.