Державне регулювання інфляції

Починаючи з 60-х рр. ХХ ст., проблема боротьби з інфляцією набула характеру її регулювання з боку держави. Основна мета такого регулювання полягала в тому, щоб стримати інфляцію в розумних межах і не допустити розгону її темпів до розмірів, загрозливих для соціально-економічного життя суспіль­ства.

Ідея «контрольованої» інфляції сформувалась як складова частина кейнсіанської теорії державного регулювання економіки шляхом втручання в пла­тоспроможний попит. Кейнс і його послідовники вважали, що різними економічними важелями, в тому числі збільшенням грошової маси в обігу, держа­ва може стимулювати розширення попиту, реакцією на що буде зростання пропозиції, а значить, і виробництва товарів без підвищення цін.

Кейнсіанська ідея регульованої інфляції широко використовувалася на практиці в 50-60 рр. в більшості країн ринкової економіки. На її основі виправдовувалося форсування державних витрат, зростання бюджетних дефіцитів, що стало хронічним явищем. Практикувалася політика кредитної експансії, лібералізація прибутків і цін. Було досягнуто довгочасне стримування інфляції на «повзучому» рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї «контрольованої» інфляції.

Проте вже з початку 70-х рр. у більшості країн з розвинутою ринковою економікою почалося швидке зростання цін, інфляція наблизилась до галопуючого рівня.

У нових умовах кейнсіанська ідея регульованої інфляції зазнавала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. На практиці політика регульованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х рр. змінилась відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн.

Антиінфляційна політика – це комплекс заходів з державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з інфляцією.

У відповідь на взаємодію факторів інфляції попиту та інфляції витрат сформувалися два основні напрямки антиінфляційної політики:

а) дефляційна політика (врегулювання попиту);

б) політика доходів.

Дефляційна політика включає ряд методів обмеження платоспроможного попиту через фінансовий та кредитно-грошовий механізми. Вона прово­диться переважно за умов, коли інфляція викликана причинами, що діють зі сторони грошей.

Фінансовий механізм працює у таких напрямках:

а) для того, щоб зменшити надходження зайвих грошей в обіг, скорочуються витрати державного бюджету (субсидії підприємствам, асигнування со­ціальних програм, розвитку інфраструктури, потреби військово-промислового комплексу), трансферти (соціальні виплати населенню);

б) посилюється податковий тиск на доходи підприємців та населення;

в) проводиться робота щодо скорочення державного боргу (зовнішнього та внутрішнього).

Інструментами кредитно-грошової політики є:

а) кредитна рестрикція та пряме лімітування (таргетування) випуску
готівки в обіг центральним банком;

б) грошово-кредитна політика центрального банку – політика «дорогих» грошей), за якої застосовується:

- підвищення облікової (дисконтної) ставки центрального банку;

- збільшення норм обов'язкових резервів для комерційних банків;

- продаж цінних паперів центральним банком на відкритому ринку.

Крім того, для боротьби з інфляцією центральні банки можуть застосовувати й адміністративні інструменти впливу на діяльність комерційних банків, наприклад, регулювання процентних ставок за пасивними та активними операціями комерційних банків.

Наслідками дефляційної політики є:

- грошова пропозиція скорочується;

- процентні ставки комерційних банків зростають;

- скорочується банківське кредитування народного господарства;

- стримується зростання грошової маси та платоспроможного попиту;

- інвестиційні витрати скорочуються;

- зменшується інфляція.

Політика дефляції при послідовному і жорсткому її проведенні може дати бажаний антиінфляційний ефект, проте її реалізація пов'язана з великими труднощами, оскільки посилює соціальне напруження в суспільстві, викликає загрозу економічної кризи, банкрутства підприємств, зменшення зайнятості. Дефляційна політика призводить до уповільнення економічного зростання, а також до кризових явищ в економіці. Тому урядам нерідко доводиться маневрувати, оперативно змінюючи дефляційні методи інфляційними.

Другий напрям антиінфляційної політики –політика доходів. Вона передбачає державний контроль за заробітною платою і цінами. Такий контроль зводиться до:

а) фіксації зарплати і цін на певному рівні – «заморожування» їх;

б) встановлення темпів їх зростання в певних межах, найчастіше щодо темпів приросту продуктивної праці;

в) або те і інше разом.

Цей метод широко використовувався в колишньому Радянському Союзі. Негативні соціальні наслідки цього методу такі:

– пряме втручання в приватне підприємництво і в сферу ринку, що
призводить до деформації дії його механізму;

– поява товарного дефіциту;

– заморожування зарплати викликає незадоволення трудящих, посилює соціальне напруження.

Під впливом неомонетаристських ідей більшість країн Заходу відмовилася від втручання в ціни і зарплату і спрямувала свої регулюючі дії на подолання причин інфляції зі сторони товарів, створення сприятливих умов для дії законів ринку і всіляке стимулювання приватного підприємництва. Це:

– проведення жорсткої антимонопольної політики;

– заохочування ринкової конкуренції;

– скорочення державної підтримки малорентабельних і слабо- конкурентних підприємств і галузей;

– введення гнучкої податкової політики, що стимулює підприємницьку
активність і зростання грошових заощаджень населення.

Всі ці заходи позитивно вплинули на розвиток виробництва, підвищення його ефективності та продуктивності праці, що, в свою чергу, сприяло результативності дефляційної політики. Внаслідок цього країни Заходу в другій половині 80-х рр. змогли перебороти галопуючу інфляцію і ввести її в межі «повзучої».

Варіанти антиінфляційної політики обираються залежно від пріоритетів:

1) якщо метою держави є стримування економічного зростання, то проводиться дефляційна політика;

2) якщо мета – стимулювання економічного зростання – проводиться
політика доходів;

3) якщо метою уряду є стримування інфляції будь-якою ціною – використовуються паралельно два напрямки антиінфляційної політики (і політика доходів, і дефляційна політика).

Для управління інфляцією в Україні було використано методику, розроблену та успішно апробовану західними економістами. Відповідно до неї усі заходи антиінфляційного регулювання поділяються на дві великі групи:

§ антиінфляційна стратегія, що поєднує заходи довгострокового характеру, результат від впровадження яких можна побачити якнайменше через три - п’ять років;

§ антиінфляційна тактика, від якої можна очікувати змін на протязі року, тобто у короткостроковому періоді.

Антиінфляційна стратегія об’єднує три комплекси заходів:

1) погашення інфляційних очікувань – це:

– по-перше, заходи психологічного характеру, спрямовані на заспокоєння населення від страху втрати своїх накопичень, у зв’язку з підвищенням цін. Тобто ведеться психологічна обробка населення з метою припинити паніку та скуповування усіх споживчих товарів, що є у продажу, бо це призводить до поглиблення товарного дефіциту. Для успішного використання цього методу в країні повинний бути уряд, що користується довірою населення. З метою підвищення довіри, уряд може також використати індексацію грошових доходів, щоб скоротити паніку, хоча це й популістський, не антиінфляційний захід;

– по-друге, підсилюється дія ринкових механізмів в країні, у тому числі налагоджується випуск конкурентоспроможних товарів у більшої кількості та високої якості, щоб населення мало змогу вкласти свої накопичення у товари і таким чином спасти частину свого капіталу від інфляції;

2) розробка довгострокової грошової політики:

– по-перше, уведення твердих лімітів на зростання грошової маси;

– по-друге, використання методів грошово-кредитного регулювання, розглянутих вище, а саме: облікову політику центрального банку, політику обов’язкових резервів та проведення операцій з державними цінними паперами на відкритому ринку;

грошова політика у антиінфляційній стратегії відіграє чільну роль, тому лише банківській системі під силу розробити й провести такі системні заходи;

3) скорочення бюджетного дефіциту:

– для цього використовуються два шляхи – збільшення доходів бюджету чи зменшення видатків. Останній метод, спрямований на зменшення бюджетного фінансування впровадити легше. Не випадково, що на Заході він використовується найбільш активно.

– збільшення доходів бюджету, як правило, пов’язано з розробкою та впровадженням зваженої податкової політики, що займає не тільки тривалий проміжок часу, а й сполучено з економічними труднощами.

Антиінфляційна тактика містить у собі два варіанти дій.

Ціль першого варіанту – збільшення пропозиції без адекватного підвищення попиту, тобто держава насичує ринок новими товарами, яких або не було взагалі, або не вистачало. А також:

- приватизація державної власності (за гроші);

- масований імпорт товарів;

- продаж населенню частини накопичених товарів підприємств;

- продаж землі.

Ціль другого варіанту – поточне регулювання попиту:

- збільшення відсотків по ощадних вкладах;

- збільшення відсотків по облігаціях;

- широке поширення акцій;

- вкладення грошей у нерухомість;

- заморожування внесків у Ощадбанку;

- невиплата заробітної плати у строк й інше.

Крім того, в руках держави знаходиться ще й такий міцний важіль антиінфляційного регулювання як грошова реформа.

Грошові реформи

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення та стабілізації грошового обігу особливе місце займають грошові реформи.

Грошова реформа є складовою антиінфляційної політики і спрямовується на усунення наслідків інфляції у грошовій сфері й створення монетарних та економічних переду­мов для стабілізації грошей.

Грошові реформи –це повна або часткова перебудова грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення чи поліпшення механізму регулю­вання грошового обігу стосовно до нових соціально-економічних умов.

Грошова реформа є одним з інструментів грошової полі­тики. Проведення грошових реформ, зміст яких зводиться до повної або часткової структурної перебудови державою наявної в країні грошової системи, завжди вимушене. Кожна грошова реформа є індивідуальною і неповторною за своїми характеристиками. Вирішуючи конкретно визначене коло зав­дань структурної перебудови та стабілізації грошового обігу тієї чи іншої країни, будь-яка реформа завжди специфічна за змістом. Це, однак, не виключає можливостей класифікації грошових реформ через виділення певної групи спільних оз­нак у їх функціональному втіленні.

Грошові реформи, що проводились у різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялись за своїми цілями, глибиною реформування діючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами.

Залежно від мети проведення та глибини перебудови дер­жавою наявної грошової системи, реформи можна класифікувати таким чином:

1 Створення нової грошової системи, тобто запровадження принципово нової за структурою і змістом елементів системи функціонування та обігу гро­шей. Такі грошові реформи передбачають не лише впровадження в обіг нової грошової одиниці, а й структурну перебудову дійсної системи грошово-валютних і кредитних відносин.

У світовій історії зустрічаються не дуже часто. Провадилися при переході від біметалізму до монометалізму, при переході до системи паперового чи кредитного обігу, а також в умовах створення нових держав, наприклад, при розпаді колоніальної системи у 60–70-х рр. ХХ ст., коли африканські країни отримали незалежність, а також при розпаді Радянського Союзу, коли усі республіки, що колись входили до його складу, сформували свої грошові системи;

2 Грошові реформи без якісної перебудови системи грошового обігу (йдеться про проведення заходів із заміни дійсної грошової одиниці та відповідної ста­білізації грошей), тобто мова йде про часткову зміну грошової системи – коли реформуються окремі її елементи: назва й величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії та характер забезпечення та ін.Зустрічається кілька різновидів такого типу реформ. Це:

• грошові реформи формального типу, що зводяться лише до впровадження нового зразка купюри з одно­часним або поступовим вилученням тієї, що функціо­нує. Приводом до такої зміни може бути недостатня захищеність купюри старого зразка та її масова фаль­сифікація, зміна державної символіки тощо;

• грошові реформи з деномінацією грошового обігу. Це дещо складніша форма грошової реформи, головною метою якої є заміна через обмін грошових купюр дій­сного масштабу цін;

• грошові реформи конфіскаційного типу.