Походження і сутність грошей. Гроші як товар

СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ

1.1 Походження і сутність грошей. Гроші як товар

1.2 Функції грошей

1.3 Форми грошей, що знаходяться в обігу

1.4 Роль грошей у розвитку суспільства

 

Походження і сутність грошей. Гроші як товар

Гроші – це одне з найдавніших та важливіших явищ у житті суспільства, які відіграють важливу роль у господарській діяльності людини, тому вони завжди привертали до себе пильну увагу науковців. Уже в працях Платона й Аристотеля є цікаві висловлювання про гроші. Класична політекономія захо­ду по суті виросла з дослідження фундаментальних проблем грошей, що були поставлені працях А. Сміта і Д. Рікардо. Багато уваги проблемам грошей приділяється у працях відомих економістів Заходу – К. Маркса, Дж. С. Міля, У. Джевонса, Л. Вальраса, А. Маршалла, Д. Кейнса, П. Самуельсона, М. Фрідмена та іншіх.

Гроші в їх найпростіших проявах виникли на ранніх ступенях розвитку окремих народів. Виникнення грошей було зумовлено труднощами безпосереднього обміну продуктами праці. На найнижчих ступенях економічного розвитку, коли виробники одержали перші надлишки своїх продуктів і хотіли їх обміняти, зробити це було досить складно: бажання двох суб'єктів щодо обміну споживними вартостями товарів не збігалися (наприклад, власник овець хотів виміняти їх на зерно, але власникові зерна потрібна була сокира). Поступово учасники обміну впевнювалися в тому, що серед продуктів, котрі обмінюються є такий, який найчастіше шукають, тобто він має найбільшу споживну вартість. Цей продукт завжди можна легко об­міняти на необхідне у даний момент благо. У такій ролі загального еквівалента (або грошей) у різні часи у різних народів виступали худоба, хутра, сіль, зерно, метали та ін.

В процесі розвитку товарного виробництва виникають та функціонують гроші. Обмін надлишками продуктів виник вже в первісному суспільстві і був спочатку випадковим явищем.

Здатність товару обмінюватися у певних пропорціях на інший товар називається міновою вартістю.

Товар безпосередньо є споживною вартістю, проте не для свого власника, а для інших суб'єктів ринку. Для свого власника товар виступає вартістю, вречевленням його праці. Проте суспільне визнання ця вартість одержує тільки шляхом обміну на інші товари. В акті обміну реалізується споживна вартість товару і виявляється його мінова вартість.

Для виробника вартість товарів, що обмінюються, виступає у двох формах: власного товару – у відносній, оскільки вона виражається відносно споживної вартості іншого товару; другого товару – в еквівалентній, оскільки вона слугує еквівалентом першому. Таким чином, відносна й еквівалентна форми – це два полюси виразу вартості товару.

Суб’єктивне сприйняття споживчої вартості споживачем проявляється через поняття корисності.

Споживчі вартості товарів якісно різнородні та невимірні. Безглуздо, наприклад ставити питання про те, що важливіше, вода чи одяг, оскільки товар задовольняє відповідну його споживчій вартості потребу.

Корисність товару залежить від інтенсивності споживання та його кількості.

Таким чином, товар може бути представлений як єдність споживчої вартості та вартості, які у відношенні до споживача проявляються як корисність і мінова вартість. А єдність же корисності та мінової вартості виступає як цінність, у якій поєднані суб’єктивна оцінка корисності та кількісне співвідношення благ, що обмінюються. Наприклад, людина за деяких обставин в джунглях, може корисність шматочка хліба оцінити вище, ніж діаманти. При цьому присутній не просто вираз корисності блага для людини, а й оцінка цієї корисності у певній кількості інших благ. Це й фіксується у категорії цінності.

З урахуванням цього, відношення виробника до споживача, що опосередковано рухом товару, може бути представлено таким чином:

Рисунок 1.1 – Взаємозв’язок споживчої та мінової вартості товару

 

Історично, розвиток обміну відбувався шляхом зміни наступних форм вартості:

Рисунок 1.2 – Еволюція форм вартості в розвитку обміну і грошей

 

Таким чином, з логічного розгляду процесу історичного розвитку обміну витікає, що гроші виступають як специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-які інші товари чи послуги, вироблені у державі, тобто є загальним еквіва­лентом.

У цьому й полягає сутність грошей, яка виявляється у ряді функцій.

Функції грошей

Функція грошей – це певна дія або «робота» грошей щодо обслугову­вання руху вартості в процесі суспільного відтворення. Питання про функції грошей є одним найбільш дискусійних у теорії грошей. Розбіжності стосу­ються не тільки трактування окремих функцій, а й їх кількості. Дискусії ве­дуться між представниками різних теоретичних шкіл. Так, більшість представ­ників марксистської теорії грошей та класики буржуазної економічної теорії визнавали п'ять функцій грошей:

1) міри вартості;

2) засобу обігу;

3) засобу платежу;

4) засобу нагромадження;

5) світові гроші.

Деякі представники немарксистських теорій виділяють тільки три функції грошей:

1) засобу обігу;

2) міри вартості;

3) засобу нагромадження.

1 Міра вартості – це функція, в якій гроші забезпечують вираження і вимірю­вання вартості усіх товарів, виражену у грошах, надаючи їй форму ціни, що дозволяє за їх допомо­гою порівнювати вартості різних товарів.

Двояке призначення цієї функції – відбивати й вимірювати вартість – визначається тим, що вартість то­вару не може бути виражена інакше, ніж порівнюванням її з товаром – загальним еквівалентом. Таким чином, гроші як загальний еквівалент вимірюють вартість усіх товарів.

Функцію міри вартості гроші виконують ідеаль­но. Виробник заздалегідь, до появи з товаром на ринку, визначає ціну, за якою вигідно продати його. Але й при зустрічі з покупцем на ринку, де оста­точно вирішується ціна товарів, наявність грошей у будь-якій формі нео­бов'язкова. Продаж взагалі може відбуватися в борг, під майбутні гроші, але ціна визначається у момент операції купівлі-продажу.

Гроші, виконуючи функцію міри вартості, однорідні, це дозволяє широко використовувати їх як рахункові, як одиницю рахування, що є важливим для здійснення розрахунків та ведення записів про угоди, які укладено. За їх допомогою можна надати кількісного виразу всім економічним процесам і явищам на мікро- і макрорівнях.Це потрібно для співставлення вартості різних товарів. Частіш за все цей процес відбувається ідеально, тобто мисленно, таку здібність людина набуває з часом і досвідом.

Виконання цієї функції грошима істотно спрощує нам життя, оскільки позбавляє від бартеру.

Але не гроші роблять товари співвимірюванними, а кількість витраченої суспільно необхідної праці. Це можливе тому, що і на виробництво золота, і на створення товарів витрача­ється суспільно необхідна праця. Оскільки на виробництво різних товарів витрачалася неоднакова кількість праці, то їхня вартість в умовах панування золотого стандарту вира­жалася в різних кількостях золота.

Найчіткіше подвійне призначення міри вартості виявилося в умовах використання благородних металів як грошового товару. Всі конкретні товари «шукали» тоді собі золотий чи срібний еквівалент і одержували ціну як певну вагову кількість цього металу. Тобто металеві гроші виконували функцію міри вартості (виражали вартість товарів) ідеально.

З початком централізованого карбування монет державами виник грошовий масштаб, або масштаб цін – вагова кількість благородного металу, прийнятого за грошову одиницю.

Спочатку масштаб цін збігав­ся з ваговим. 3 часом масштаб цін з певних причин істотно відхилився від ва­гового (у різних країнах – різною мірою). Наприклад, у США за 1 долар у 1900 р. було прийнято 1,50463 г, чистого золота, але при подальших девальваціях зміст золота у ньому знижувався: у 1934 р. – до 0,889 г., у 1971 р. – до 0,818 г., у 1973 р. – до 0,737 г. Ціни, які виражались в національних грошах, почали значно відрізнятися на різних ринках, що зумовило необхідність застосування спеціальних коефіцієнтів зіставлення валют (валютних курсів). Ямайська валютна система, введена у 1976 – 1978 рр., відмінила офіційну ціну на золото, а також золоті паритети, золото перестало бути мірою вартості та базою валютних паритетів, у зв'язку з чим втратив своє значен­ня офіційний масштаб цін.

Держава юридичним актом закріплює грошову одиницю. Отже, виконання грошима функції міри вартості не залежить від держави (тобто це об'єктивна функція), а масштаб цін – тех­нічна функція, яка залежить від волі держави, встановлюєть­ся у законодавчому порядку. Уряд країни може змінювати раніше встановлений масштаб цін – це називається грошовою реформою.

Функція грошей як міри вартості висвітлюється через но­вітнє поняття сучасного масштабу цін, в основі якого нині ле­жить не вагова цінність грошового металу, а певна частка то­варної вартості, пропорційно якій здійснюється вимірювання вартості кожного товару.

У теперішній час офіційний масштаб цін за­мінено на фактичний, який складається стихійно у процесі ринкового обміну. Більшість держав світу перестала фіксувати золотий вміст грошових оди­ниць. Всі звичайні товари, надходячи до сфери обміну, шукають собі грошо­вий еквівалент, який представлений там готовністю суб'єктів ринку купити відповідні товари. У зіткненні сторін – бажання продати й готовність купити – визначається у кінцевому підсумку мінова вартість товару чи та сума грошей, якою товар оцінюється на ринку та яка задовольняє обох суб'єктів операції. До цього зводиться економічний зміст вираження вартості за допомогою грошей у сучасних умовах.

2 Засіб обігу– це функція, в якій гроші виступають як посередник в обміні товарів і забезпечують їх обіг, тобто використовуються як засіб здійснення оплати за товари та послуги.

Обмін товарів за допомогою грошей в цій функції здійснюються за схемою Т – Г – Т на відміну від бартерного обміну товарів за схемою Т – Т. Участь в обміні грошей надає товарному метарморфозу принципово нову якість: він розпадається на два самостійних акти – про­даж (Т – Г) і купівля (Г – Т), які можуть відокремлюватися в просторі і в часі. Розрив товарного метаморфозу завдяки грошам на два самостійних акти має велике позитивне значення для розвитку обміну й економіки взагалі:

1) відкривається можливість затримувати гроші й нагромаджувати вартість в її абсолютній формі;

2) розриваються вузькі межі бартерного обміну;

3) власник грошей може перенести купівлю іншого товару на майбутнє чи на інший ринок.

Важливою ознакою грошей як засобу обігу є те, що вони виступають реально як втілення мінової вартості: продавець віддає свій товар покупцеві і взамін одержує гроші. Гроші як засіб обігу забезпечують перебіг товарів від виробника до споживача, після чого товари виходять зі сфери обігу. Проте самі гроші залишаються в обігу, переходячи від одного суб'єкта до іншого. Функцію засобу обігу гроші виконують миттєво. У сучасних умовах використання грошей як засобу обігу здійснюються переважно у роздрібній торгівлі, при наданні послуг населенню та ін.

У країнах з розвиненою еконо­мікою поступово звужується використання функції засобу обігу завдяки проникненню в цю сферу кредитних відносин. Проте це вже інша функція грошей – засобу платежу.

Саме із функції грошей як засобу обігу витікає можливість заміни реальних грошей їх знаками, оскільки дану функцію гроші виконують миттєво. У процесі обігу золоті монети поступово зношувалися, їх підробляли фальшивомонетники, у них зменшувався зміст золота, і в обігу почали функціонувати не­повноцінні гроші, які держава оголосила законним платіжним засобом. Тому золоті гроші були замінені паперови­ми – знаками, символами вартості повноцінних грошей, які на­ділені примусовим курсом і випускаються для витрат держави.. Іншими причинами такої заміни є миттєве виконання грошима функції засобу обігу, необхідність зменшення витрат обігу та ін.

Уперше паперові гро­ші з'явилися у Китаї у VІII ст., у Росії – у 1769 р. Перші власні українські паперові гроші – гривні – були випущені у 1917 р. з утворенням Української Народної Республіки.

Особливості функції грошей як засобу обігу пов'язані з перевагами товарообміну за допомогою грошей над бартерними операціями та необхід­ністю участі в обміні не ідеальних, а реальних грошей. Гроші, що мають широке розповсюдження, надають їх власникові певну загальну купівельну спроможність, яка є дуже важливою перевагою перед бартером. У про­цесі обміну товарів гроші виконують такі дії:

1) посередницьку, за допомогою якої товари доставляю­ться від виробників споживачам;

2) об'єднуючу, в процесі якої всі акти обміну об'єдную­ться в процес реалізації товарів та їх цін;

3) засобу загальної купівельної спроможності – в руках своїх власників гроші творять гнучкий інструмент ви­бору типів і кількості товарів та послуг, часу й місця їх купівлі та засобів обігу.

3 Засіб платежу– це функція, в якій гроші обслуговують погашення різноманітних боргових зобов'язань між суб'єктами економічних відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення. Історично ця функція по­ходить з товарообігу. Поява її була зумовлена продажем товару в кре­дит, оскільки при цьому виникав борг, погашення якого здійснювалося гро­шима. Це вже були істотно інші гроші, відмінні від засобу обігу. Це пояс­нюється фактором часу, який відділяє реалізацію товару (в борг) від плате­жу у рахунок погашення заборгованості. За цей час можуть змінитися вартість і форма грошей, сам боржник та кредитор, тому вартість платежу не завжди еквівалентна вартості товарів, реалізованих у борг, або вартості грошей, які були віддані в борг.

У міру поглиблення економічних відносин, широкого розвитку кредитних і фінансових зв'язків гроші як засіб платежу поступово вийшли за межі товарного обігу і стали обслуговувати погашення різноманітних зобов'язань у суспільстві, якщо вони виражаються в грошовій формі. Як платіжний засіб гроші стали здійснювати самостійний рух без прямого зв'язку з обігом товарів, обслуговувати однобічний рух вартості в процесі розширеного відтворення (при платежах у державний бюджет, наданні та погашенні банківських позичок, платежах між підприємствами, ви­платі заробітної платні працівникам, різноманітних платежах, пов'язаних зі страхуванням діяльності та майна юридичних та фізичних осіб, інших плате­жах).

У процесі еволюції товарно-грошових відносин поступово створюються передумови для звуження функції грошей як засобу обігу й водночас для розширення функції грошей як засобу платежу (зокрема кредитних грошей). Тому у розви­нутих країнах світу виконання грошима функції засобу обігу обмежується переважно сферою роздрібної торгівлі, купівлі та продажу послуг й міжнародною торгівлею.

Функцію грошей як засобу платежу необхідно пов'язувати з аналізом їх ролі у підтримуванні безперервності розшире­ного відтворення та усвідомлення ознак платежу та кредитних грошей, а також впливу на дану функцію кількості грошей в обігу.

Кредитні гроші – найрозвинутіша форма грошей, яка є знаком (символом) вартості, виконує роль загального екві­валента, забезпечує рух позичкового капіталу та еволюцію кредитних відносин.

4 Засіб нагромадження– це функція, в якій гроші обслуговують нагромад­ження вартості в її загальній абстрактній формі в процесі розширеного відтворення. Сутність її поля­гає в тому, що гроші вилучаються з обміну, переривають свій обіг й перетворюються на скарб, засіб нагромадження, бо за них завжди можна купити будь-який товар.

У цій функції – бути засобом нагромадження – гроші є особого роду активом, який зберігає купівельну функцію після продажу товарів і послуг та забезпечує власникові грошей купівельну спроможність у майбутньому, що дає можливість накопичувати їх.

Гроші – це найбільш ліквідне майно та найбільш зручна форма зберігання багатства. Оскільки для прид­бання предметів споживання значної цінності (житло, меблі, автомобіль тощо) необхідно попередньо накопичити певну суму грошей, то за стабільної грошової одиниці окремі особи нерідко тримають гроші вдома. Але у цьому випадку гроші не приносять їх власникові дохід (за деякими виключеннями) на відміну від цінних паперів або нерухомості.

У період високої інфляції гроші як засіб нагромадження втрачають свою привабливість. Коли гроші нестабільні, їх на­магаються швидко позбутися, вберег­ти від знецінення. Суб’єкти грошового обороту, і в першу чергу населення, переходять до накопичення інших, можливо менш ліквідних, але більш стабільних активів:

– товарів;

– продуктів харчування;

– золота та ювелірних прикрас;

– нерухомості;

– антикваріату;

– іноземної валюти тощо.

Нагромадження грошей є необхідним елементом сус­пільного відтворення. Невиконання паперово-кредитними грошима цієї функції призводить до кризових потрясінь у на­ціональній економіці, а дану функцію національних грошей перебирає певна стабільна іноземна валюта.

Історично виникнення функції грошей як засобу нагромадження стало можливим тоді, коли товаровиробник був спроможний частину грошової виручки від продажу своїх товарів відкласти на майбутнє, зберегти. Він не витрачав ці гроші на придбання товарів для виробництва чи особистого споживання. Для цього продуктивність його праці повинна перевищувати його поточні виробничі та споживчі потреби.

Спочатку нагромадження грошей мало лише одну ціль – збереження вартості. Для цього достатньо було вречевлити вартість у зви­чайних кусках (брусках) дорогоцінного металу. У такій формі нагромаджу­валося абстрактне загальне багатство – скарб. Потім примітивним формам скарбу стали надавати форму предметів розкоші – естетична форма скарбу.

Згодом сформувалася ще одна ціль нагромадження скарбу – створення резерву платіжних засобів, що надало йому відтворювального характеру і зорієнтувало на забезпечення зростання прибутку. Без такого резерву товаровиробник не міг підтримати безперервність та забезпечити розширення свого виробництва, одержання додаткового прибутку в майбутньому. Це докорінно змінило характер скарбу, який не міг довго лишатися без руху і став забезпечувати потреби суспільного відтворення.

Товаровиробники також почали передавати свої скарби в борг, розміщували в банках, цінних папе­рах, що приносило їм прибуток у вигляді позичкового процента, дивідендів. На відміну від функції нагромадження скарбу її стали називати функцією нагромадження вартості.

 

Саме нагромадження грошей перетворилося по суті в нагромадження позичкового капіталу. Разом з тим продовжується класичне нагромадження скарбу у вигляді зливків дорогоцінного металу, золотих мо­нет тощо у державних банках, міжнародних валютно-кредитних центрах, у приватних власників. Золото зберігається у центральних банках держав як стратегічний резерв.

Таким чином, у сучасних умовах сфера функціонування грошей як засобу нагромадження вартості розділилася на дві частини:

1) нагромадження вартості, що зумовлюється потребами розширеного відтворен­ня, оборотом капіталу. Цю функцію гроші виконують у формі знаків вартості (паперових, кредитних, електронних);

2) нагромадження абсолютного багатства (державами) – носить форму скарбу й обслуговується дійсними грошима - золотом.

Державні запаси золота офіційно включаються до золото-валютних резервів країни, вони виконують функцію страхування нагромаджень вар­тості від інфляційного знецінення нерозмінних грошових знаків.

5 Світові гроші– це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті та забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Виділення цієї функції зумовлене особливостями руху вартості на світовому ринку, які визначаються поділом цього ринку державними кордонами. На світовому ринку гроші з'являються у формі зливків благородних металів, знявши свої «національні мундири». За Паризькою угодою 1867 р. єдиною формою світових грошей було визнано золото (995 проби).

Світові гроші виконують 3 функції:

1) загального платіжного засобу (погашення боргів, пов'язаних із зовнішньою торгівлею, банківськими та фінансовими позичками);

2) загального купівельного засобу (купівля товарів чи послуг за кордоном);

3) матеріалізації суспільного багатства (перенесення багатства з однієї країни в іншу – оплата контрибуцій, репарацій, надання грошових позичок чи допо­моги).

Тобто, світові гроші – це комплексна функція, що повторює по суті всі функції, властиві грошам на внутрішньому ринку.

Механізм функції світових грошей безперервно розвивався в міру розвитку економічних відносин на світовому ринку. Коли ці відносини досягли високого рівня взаємності, ви­никла можливість погашати вимоги по платежах шляхом заліку чи передачі боргових зобов'язань без пересилання золота за кожним платежем.

Уна­слідок світової економічної кризи 1929 – 1933 рр. золотий стандарт було відмінено в усіх країнах (у Великобританії – в 1931 р., у США – в 1933 р., у Франції – в 1936 р.) і затвердилася система нерозмінного банківського обігу.

 

Оскільки світової банкноти не було, місце золота зайняли ведучі національні банкноти країн, які користувалися високою довірою на світовому ринку (го­ловним чином це були англійський фунт стерлінгів і долар США). Отже у сучасних умовах суб'єкти міжнародних платіжних відносин стали довіряти національним грошам як світовим.

Окрім національних валют найбільш розвинених країн світу, у якості світових грошей використовуються також міжнародні розрахункові валютні одиниці.

1 СДР (Special Drawing Rigts) – (спеціальні права запозичення) – це штучна валютна одиниця, випуск якої розпочався з 1 січня 1970 р. У цій одиниці виражаються курси національних валют країн – членів МВФ, оцінюються валютні резерви. СДР виступає у вигляді спеціального запису на рахунках країн членів МВФ.

Спочатку ця одиниця мала золотий вміст, що був рівний 0,888671 г і прирівнювалася до 1 долара США. Після девальвації долара у 1971 і 1973 рр. курс одиниці СДР підвищився до 1,2 долара. З переходом до «плаваючих» курсів вартість СДР визначалася на основі середньозваженої величини через ринкові курси п'яти валют («валютний кошик»): долара США (40%), німецької марки (21%), японської ієни (17%), французького франка та ан­глійського фунта стерлінгів (по 11%).

2Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі в березні 1979 р. було створено європейську валютну систему (ЄВС). В ній брали участь країни – члени ЄС (12). Механізм ЄВС включав 3 основні елементи:

– європейська валютна одиниця – ЕКЮ (European Currency Unit);

– режим сумісного коливання валютних курсів;

– Європейський фонд валютного співробітництва.

Вартість ЕКЮ визначалася також за допомогою методу «кошику» з валют країн – учасниць ЄС. Питома вага кожної валюти у «кошику» зале­жала від частки країни у ВНП ЄС та загальному товарообороті.

3 Євро. У грудні 1991 року у Маастрихті (Нідерланди) відбулася зустріч країн – учасниць ЄВС, де було прийняте рішення про створення європейського союзу (ЄС), в основу валютної системи якого покладено єдину європейську валюту (пізніше названу євро, EURO) та Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розміщується у Франкфурті.

Країнами-засновницями євро були Бельгія, Фінляндія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Іспанія та Німеччина. ЄЦБ відповідає за стабільність нової валюти, за політику відсот­кових ставок і грошової маси у просторі євро.

Євро є валютою, що базується на кошику національних валют країн – учасниць ЄС. Частка кожного учасника у валютному кошику залежить від ваги країни в сукупному валовому продукті і взаємній торгівлі. На основі валютного кошика формується і середній курс євро. Курси валют кошика використовувалися протягом усього перехідного періоду – до 31 грудня 2001 року.

Курс євро до долара США та валют інших країн визначається на світових валютних ринках.

Євро введено в дію з 1 січня 1999 року. Усі посилання в юри­дичних документах на екю замінювалися посиланням на євро у співвідношенні 1:1, тобто одна євро дорівнювала одному екю.

Країни ЄВС висунули жорсткі вимоги щодо фінансово-еконо­мічних показників країн, бажаючих користуватися євро. Це:

– дефіцит держбюджету не більш як 3% ВВП;

– сукупний державний борг не більш як 60% ВВП;

– річна інфляція не більше середнього рівня інфляції трьох країн ЄС із найнижчим рівнем інфляції;

– середнє номінальне значення довгострокових відсоткових
ставок не більш як 2% їх середнього рівня у трьох країнах ЄС із
найстабільнішими цінами (близько 9%);

– межі коливань взаємних валютних курсів ± 15%.

У період з 1.01.1999 р. до 31.12.2001 р. господарюючі суб'єкти могли починати розрахунки й операції в євро. Компанії, най­більше пов'язані із зовнішньою торгівлею (європейською і між­народною), переводили свої операції цілком або частково в режим євро. Державні органи продовжували активну підготовку до пере­ходу на євро, а також здійснювали її інформаційне забезпечення. На цій стадії паралельно з євро функціонували національні валюти.

Повний перехід до євро відбувся після 31 грудня 2001 року. Всі рахунки країн – учасниць ЄВС у національних валютах були конвертовані за офіційним курсом у євро. З 1 січня 2002 року протягом терміну, визначеного країною само­стійно (але не більше 6 місяців), в обіг вводилися нові банкноти і монети в євро, які заміщували старі банкноти і монети в національних грошових одиницях. До 1 липня 2002 року старі національні банкноти і монети оберталися нарівні з євро. Після цієї дати євробанкноти та євромонети стали єдиним законним платіжним засобом у відповідних країнах.

 

Рисунок 1.3 – Класифікація форм грошей та їх еволюція

 

Першою і самою древньою формою є повноцінні гроші, до яких перш за все належать монети з дорогоцінних металів. З розвитком торгівлі виникла погреба таврування зливків державою, яка стала виготовляти їх за встановленою формою, вагу і пробу яких засвідчувала своїм штемпелем. Такі зливки одержали назву монети. З часом монета придбала визначену форму, зручну для використання.

Сама назва «монета» походить від першого монетного двору, що був відкритий у Римі при храмі Юнони-Монети в ІІІ ст. до н. е.

Монета виявилася найдосконалішою формою дійсних грошей. Найбільшого розвитку вона досягла у період золотого монометалізму, формою існування якого був золотомонетний стандарт.

Наступною формою грошей були неповноцінні гроші – якісно новий природний тип грошей без власної субстанціональної вартості.

Черговим етапом розвитку монети стала поява білонної монети –розмінної монети з дрібною вартістю для розміну великих монет задля зручності розрахунків. Вона карбувалася з недорогоцінного металу, тому була неповноцінною. Карбування поряд з повноцінною монетою неповноцінної було реакцією грошей на вимогу економічності обігу. Розмінна монета найактивніше використовується в обігу і тому найшвидше стирається. Висока вартість дорогоцінного металу робить необхідним карбування розмінної монети надто малих розмірів. Виготовлення її зі звичайного дешевого металу було об'єктивною необхідністю. Білонна монета залишилась в обігу і зараз, і широко використовується в усіх країнах.

Неповноцінні гроші можна класифікувати таким чином.

1 За формами існування:

– готівкові – виготовляються у вигляді паперових купюр різної вартості та розмінних монет;

– депозитні гроші – абстрактні грошові суми, які не мають речового виразу й існують у вигляді певних сум на рахунках у банках та представляють собою систему спеціальних розрахунків між банками на основі банківських переказів з одного рахун­ку на інший;

– електронні гроші – різновид депозитних грошей; переказ грошових сум з рахунка на рахунок у банках здійснюється за допомогою ЕОМ. Носієм інформації про електронні гроші є електронна картка – іменний грошовий документ, що видається банком власнику поточного рахунку і дає йому можливість оплатити через ЕОМ свої покупки і погасити борги переказом грошей з рахунку без використання готівки;

– квазігроші, або майже гроші – це специфічні грошові форми, в яких грошова суть істотно послаблена, відхиляється від загальноприйнятих, стандартних форм (векселі, чеки).

2 За статусом емітента та характером обігу виділяють наступні види грошей.

Паперові, або бюджетні гроші – це нерозмінні на метал знаки вартості, що випускаються державою (казначейством) для покриття своїх бюджетних витрат і наділяються примусовим курсом, визнаються законодавчо обов'язковими до приймання за усіма видами платежів. По суті це – завершена форма знака вартості, яка відірвалася не тільки від субстанціональної вартості грошей, а й від реальних потреб обігу. Мірилом їх емісії стає не потреба обороту в платіжних засобах, а потреба держави у фінансуванні бюджетного дефіциту. Такі гроші називають ще декретними, або казначейськими.

Причини виникнення паперових грошей:

– об'єктивна неможливість забезпечити потреби обігу дійсними грошима;

– необхідність мінімізації витрат обігу;

– зростання економічної могутності держави до рівня, що забезпечує їй високий авторитет як суб'єкта економічних відносин.

До випуску паперових грошей державу спонукає передусім необхідність покрити дефіцит державного бюджету.

Важливою ознакою паперових грошей є несталість їх вартості та поступове знецінення. Це зумовлено тим, що розміри їх емісії визначаються не реальними погребами обігу, а масштабами бюджетного дефіциту.

Примусовість курсу паперових грошей встановлюється державою для того, щоб утримати їх в обігу, незважаючи на знецінення, тобто визначається в кінцевому підсумку їх бюджетним призначенням.

Кредитні гроші – це теж неповноцінні знаки вартості, які виникають і функціонують в обігу на основі кредитних відносин.

Будучи завершеною формою знака вартості грошей, вони не відірвалися від реальних потреб обігу. В цьому полягає їх принципова відмінність і перевага порівняно з паперовими грошима.

Кредитні гроші, як і повноцінні, виникли стихійно із ринкових відносин, але на значно вищому ступені їх розвитку.

Коли ринкові зв'язки, а разом з ними і взаємна довіра суб'єктів ринку досягли такого рівня, що один з суб'єктів наважився передати другому товар чи іншу вартість під зобов'язання заплатити в майбутньому, тобто, в кредит, була відкрита можливість виникнення принципово нових грошей – кредитних.

Сам торговий оборот породив так звані торгові гроші у формі боргової розписки, або комерційного векселя. Використаний як платіжний засіб, він став обертатися. З простої розписки боржника вексель стихійно перетворився у платіжний та купівельний засіб, тобто набув важливих функцій грошей.

Вексель – це письмове боргове зобов'язання, яке дає його власнику (векселедержателю) незаперечне право вимагати від боржника (векселедавця чи акцептанта) вказану в ньому суму платежу після закінчення встановленого строку.

Вексель має ряд специфічних ознак, які відрізняють його від інших боргових зобов’язань: строго встановлена форма, абстрактність, безспірність, конкретність строку платежу.

У 1992 р. в Україні Верховна Рада прийняла постанову, що називається «Про застосування векселів у господарському обороті» і тим самим відновила вексельну форму розрахунків, яку було скасовано за радянських часів у результаті проведення сталінської фінансово-кредитної реформи у 1932 р.

У 1993 р. НБУ затвердив інструкцію, що називається: «Порядок здійснення банками операцій з векселями», у якій установлений порядок надання вексельних кредитів і проведення банками комісійних операцій з векселями.

Векселі бувають двох основних видів:

1 Простий вексель – випускається боржником на ім'я кредитора із
зобов’язанням виплатити йому в зазначений строк вказану суму.

2 Переказний вексель (тратта) – випускається кредитором як наказ боржнику виплатити в зазначений строк йому чи третій особі певну суму грошей. Цей вексель повинен бути акцептований боржником.

Тобто вони відрізняються один від одного лише кількістю учасників. У простому векселі їх два – векселедавець та векселедержатель, а у переказному їх три – окрім векселедавця (трасанта) та одержувача грошей (ремітента) з’являєтся ще платник (божник) по векселю (трасат).

Передача векселя іншій особі оформляється передаточним надписом – індосаментом.

Важливим атрибутом векселя є акцепт платника (письмова згода на оплату векселя) на лицьовій стороні робиться надпис «акцептований» і ставиться підпис.

У практиці допускається поручительство за векселем третьої особи – аваль. Аваліст несе за векселем таку ж відповідальність як і особа за яку він дав поручительство. Після оплати векселя аваліст стає його власником і одержує право вимагати з того, за кого він поручився визначену суму грошей.

Векселі поділяються також на:

1) комерційні – виникають на основі реальної торгової операції по продажу товарів у кредит;

2) фінансові – виникають без реальних торгових операцій, фіктивно, їх
призначення – залучити в оборот додаткові грошові кошти шляхом одержання позики в банках;

3) казначейські – випускає держава (казначейство) для покриття своїх бюджетних витрат шляхом продажу їх центральному банку.

З розвитком банківського кредиту і банківської справи взагалі банки стали випусками замість комерційних векселів свої зобов'язання – банкноти, які поступово перетворилися в універсальний платіжний засіб і стали основною формою кредитних грошей.

Спочатку банкноти знаходилися в обігу поряд з повноцінною монетою і розмінювалися на неї. Вони являли собою знак золота, були його представником в обігу. Коли розвиток економічних відносин висунув перед грошима вимоги, що виявилися за межами можливостей дійсних грошей, банкноти остаточно почали виконувати роль загального купівельного й платіжного засобів, витіснивши з обігу повноцінну монету.

Банкнота в самому загальному трактуванні є простим векселем емісійного банку.

Особливо чітко виявлялась спорідненість її з векселем на першому етапі розвитку, коли вона мала форму так званої «класичної» банкноти.

Характерними ознаками «класичної» банкноти є:

1) випуск її емісійним банком замість комерційних векселів;

2) обов'язковий обмін на золото за першою вимогою власників;

3) подвійне забезпечення: золоте (золотим запасом банку) і товарне
(комерційними векселями, що знаходяться в портфелі банку).

Банкнота на відміну від векселя є безстроковим зобов’язанням, не пов'язаним з конкретною торговою операцією. Вони можуть випускатися в будь-яких купюрах і знаходитися в обігу будь-який строк. Вказані переваги надали банкноті особливої якості – загальної о