Сучасний монетаризм як напрям розвитку кількісної теорії грошей

Сучасний монетаризм як один з напрямків економічної думки виник у 60-х роках XX ст. у зв'язку з пошуком шляхів подолання інфляції, тривале зростання якої ставилося за провину економіч­ній політиці, що проводилася за кейнсіанськими рецептами.

 

Кейнсіанство сформувалося на межі 20-30-х років, коли потрібно було подолати глибокий спад виробництва та безробіття. А для цього були придатними будь-які способи «накачування» держа­вою ефективного попиту як через фіскально-бюджетну, так і мо­нетарну політику, незважаючи на можливі інфляційні наслідки.

Сучасний монетаризм сформувався в 60-70-ті роки, коли особливо загострилася проблема інфляції, а проблеми безробіття та спаду виробництва відійшли на другий план. Вирішити цю проблему за кейнсіанськими рецептами було неможливо, потріб­ні були нові підходи.

Разом з тим сучасний монетаризм не є принципово новою те­орією. Він, по суті, є відродженою й осучасненою неокласичною кількісною теорією. У процесі розвитку цієї теорії монетаристи спиралися на кейнсіанські дослідження грошового механізму і, безумовно, запозичили з нього те, що не суперечило реальній дійсності. Тому між сучасним монетаризмом і кейнсіанством є певна наступність, тим більше, що і саме кейнсіанство принци­пово не відкидало кількісної теорії. Якраз остання була методологічним підґрунтям формування обох цих напрямів, що, безпе­речно, сприятиме їх взаємному зближенню.

Вважається, що формування сучасного монетаризму було за­початковано виходом у світ наукових праць представників «чи­казької школи» на чолі з М. Фрідманом: «Дослідження в галузі кількісної теорії» (за редакцією М. Фрідмана, 1956) та «Історія грошей Сполучених Штатів. 1868-1960» (автори М. Фрідман та А. Шварц, 1963).

Найбільш вагомими елементами сучасного монетаризму, які стосуються теорії грошей та монетарної політики, є наступні положення.

1. Усупереч базовому положенню кейнсіанської теорії, що ринкова економіка внутрішньо не збалансована і її механізм не здатний до саморегулювання, монетаристи дотримуються прямо протилежного погляду – вільна ринкова економіка, що базуєть­ся на приватній власності, є потенційно гармонійною, здатною до повного саморегулювання, якщо певні зовнішні сили цьому не стануть на заваді. Тому якщо в реальній дійсності в економіці є такі явища, як періодичні кризи, безробіття, інфляція тощо, то це результат дії саме таких зовнішніх сил.

2. Грошова сфера у монетаристів є відносно самостійною, відо­кремленою від сфери реальної економіки, що означало відро­дження «класичної дихотомії», яка розглядає грошовий механізм як екзогенний щодо економіки. Оскільки грошова сфера безпосе­редньо пов'язана з діяльністю держави (через емісію грошей та монетарну політику), то якраз вона не може бути внутрішньо збалансованою і є потужним джерелом дестабілізації для сектора реальної економіки.

3. Оскільки головна загроза дестабілізації для реальної еконо­міки виходить з грошової сфери, то остання повинна бути цент­ральним об'єктом державного регулювання, з тим щоб створити найсприятливіші умови для повної реалізації можливостей рин­кового механізму саморегулювання. При цьому держава повинна регулювати грошову сферу переважно економічними методами, щоб максимально виключити пряме втручання в економічну діяльність суб'єктів ринку. У цю вимогу не вписуються фіскально-бюджетні методи економічного регулювання як надто жорсткі.

4. Як послідовні прихильники кількісної теорії, монетаристи спираються у своїх дослідженнях на формулу «рівняння обміну» І. Фішера. Різниця лише в тому, що І. Фішер робить наголос на вплив грошового фактора (кількості грошей) на ціни, а монетаристи – на вплив цього чинника на обсяг номінального валового продукту. Проте ця відмінність не заперечує принципо­вої тотожності їх позицій щодо центрального положення кількіс­ної теорії – про вплив кількості грошей на ціни. Адже величина (РQ) – це фактично обсяг валового національного продукту. Тому рівняння обміну можна записати так:

МV = ВНП,

де ВНП – номінальний валовий національний продукт. Але суть вказаного рівняння і взаємозв'язок його складових від цього не змінюються.

5. Досить близькою до кількісної теорії є й позиція монетаристів щодо швидкості обігу грошей та її впливу на економічні процеси. Тобто зміна кількості грошей (М) впливає на попит (П₀) і через нього на
ціни (Ц). Цей механізм видається досить ефективним, оскільки
тривалість передатного процесу є короткою і можливість впливу
на ціни через регулювання М досить висока. Це дає можливість
оперативно регулювати через пропозицію грошей збалансова­ність попиту і пропозиції на ринку.

Проте такий «передатний механізм» має й істотний недолік – він обмежується лише процесами, що відбуваються у сфері обмі­ну і зовсім не зачіпає сфери виробництва, яка залишається в ньо­му «чорним ящиком». М. Фрідман спробував пояснити той меха­нізм, що скритий у «чорному ящику», через портфель активів, якими володіють усі економічні суб'єкти. Усі власники таких портфелів звикають до певної структури цих активів, зокрема до співвідношення грошових запасів і запасів інших активів (фінан­сових і нефінансових). І якщо пропозиція грошей (М) зростає, звична структура активів порушується, і щоб її відновити, еконо­мічні суб'єкти будуть більше купувати інших активів, у тому чи­слі матеріальних, що підвищить попит на товарних ринках і сти­мулюватиме розширення виробництва. У кейнсіанському аналізі портфель активів включає лише один актив – облігації, що не дає можливості виявити цей шлях впливу М на виробництво.

6. Визнавши регулювання пропозиції грошей (М) головним на­прямом регулятивного впливу держави на економіку, монетаристи могли, подібно до кейнсіанців, сповзти на інфляційні позиції. Адже нарощування пропозиції грошей (М), у їх трактуванні, само по собі приводить до зростання платоспроможного попиту, що «тягне» за собою розширення номінального ВНП. Останнє може бути як за рахунок збільшення виробництва реального ВНП, так і за рахунок зростання середнього рівня цін, тобто інфляції.

Щоб виключити таку можливість, М. Фрідман запропонував «грошове правило» довгострокової грошової політики, за яким держава повинна не намагатися «накачувати» ефективний попит через довільне нарощування маси грошей, а підтримувати помір­не, постійне збільшення пропозиції грошей пропорційно до серед­ньорічних темпів зростання ВНП та очікуваної інфляції.

Монетаристи внесли певні корективи в постулати класичної кількісної теорії:

- визнали, що на тривалих часових інтервалах V змінюється, що ускладнює зв'язок між М і Р та робить їх динаміку непропор­ційною;

- між зміною М та її проявом у сфері цін і виробництва існує певний часовий лаг, який теж ускладнює зв'язок між М та Р і по­винен враховуватися в монетарній політиці;

- ці два явища грошового механізму, по суті, виключають два постулати кількісної теорії – пропорційності й однорідності, і вони замінюються постулатом асинхронності в динаміці М і Р;

- держава у своїй монетарній політиці повинна орієнтуватися не на поточні проблеми, а на перспективні – передусім на під­тримання цін на стабільному рівні.

Сучасний монетаризм дістав широке визнання в економічній науці, а його рекомендації – в економічній практиці. Його сила полягає у наступному:

- у введенні жорсткого правила поведінки для держави в гро­шовій сфері, що діє подібно до золотого стандарту;

- у простоті, легкості і надійності вирішення надто складних суспільних проблем (послаблення циклічності, підвищення рівня зайнятості, подолання інфляції тощо) – для цього достатньо тримати під жорстким контролем грошову пропозицію, заборо­нити будь-які вільності з боку держави при регулюванні грошо­вої сфери;

- у надто простому способі визначити винуватця тих чи інших
економічних та соціальних негараздів – ним є орган, який допустив надмірне зростання, або надмірне скорочення М в обороті.

- у явних симпатіях монетаристів до приватного підприємництва, захисті його від надмірного втручання з боку держави, про­
позиціях створити для нього найсприятливіші конкурентні, фіс­кальні, монетарні тощо умови для розвитку.

Разом з тим, ідеї сучасного монетаризму не залишилися засти­глими догмами. Вони постійно піддавалися жорсткій критиці, а зміни в економічній ситуації в країнах Заходу обумовлювали прагнення віднайти нові або вдосконалити старі положення монетаристської теорії, у тому числі і шляхом компромісів між її двома напрямами – кейнсіанством та монетаризмом.