Монометалізм. Золотий монометалізм

Наступною формою функціонування національних валютних систем став монометалізм – грошова система, за якою один ме­тал (золото або срібло) є загальним еквівалентом та основою грошового обігу.

Срібний монометалізм існував у Росії (1843—1852), Індії (1852— 1893), Нідерландах (1847—1875), Китаї (до 1935 р.). У більшості країн в кінці XIX ст. срібний монометалізм і біметалізм було за­мінено золотим монометалізмом.

Розрізняють три різновиди золотого монометалізму: золотомонет­ний стандарт; золотозливковий стандарт; золотодевізний стандарт.

Золотий монометалізм (золотий стандарт) ви­ник у середині XIX ст. без будь-яких міжна­родних угод. Він був породжений необхідніс­тю забезпечення торгових розрахунків між великими промислове розвиненими країнами того періоду в Європі та Північній Аме­риці. Система золотого монометалізму була досить ефективною до 1914 року, коли її сильно похитнула перша світова війна. Ве­лика депресія 30-х років продемонструвала її непристосованість до нових економічних і соціальних потреб.

Система золотого монометалізму базувалася на таких засадах:

— вартість кожної валюти визначалась вагою золота;

— обмін кожної валюти на золото гарантувався як всередині країни, так і за її межами; випуск (емісія) країною банкнот здійс­нювався з урахуванням її золотого запасу;

— золоті злитки могли вільно обмінюватися на монети; золото вільно імпортувалося, експортувалося та продавалося на міжна­родних ринках; ринки золота та валютні ринки були взаємо­пов'язані;

— державні органи здійснювали валютний контроль і регулю­вання з метою забезпечення стабільності валюти. Так, за дефіциту платіжного балансу держава збільшувала відсоткові ставки, що сповільнювало економічну діяльність (ефект дефляції) та сприя­ло ввезенню капіталів (приведення платіжного балансу до нової рівноваги).

На жаль, у реальному житті система золотого монометалізму не функціонувала у повній відповідності з цими принципами. На національному рівні золото поступово витискувалося з обігу, а на заміну йому з'являлися паперові знаки вартості. Співвідношення змінювалося на користь останніх.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. золото як міжнародний засіб розрахунків постійно відчувало сильну конкуренцію з боку фунта стерлінгів та векселя через активну діяльність Лондонсь­кого Сіті. У валютних резервах дедалі більшу роль почали віді­гравати іноземні валюти при зменшенні частки золота.

У рокипершої світової війни золотомонетний стандарт було відмінено більшістю країн. По війні у багатьох країнах вводяться змінені форми золотого монометалізму. Зокрема, у Великобританії та Франції впроваджується золотозливковий стандарт. При золотозливковому стандартібанкноти обмінювалися на золоті злитки.

Після першої світової війни, на початку 20-х років XX ст., було рекомендовано перейти до золотодевізного стандарту. Центральні банки заохочувалися включати до складу своїх резервів одночасно із золотом валюти (девізи), що конвертуються у золото, як забезпечення банкнотної емісії. Золото нарівні з конвертованими валютами залишилося засобом розрахунків по міжнародних операціях. Але його було виключено з внутрішніх операцій, та оборотність банкнот у золото для резидентів більше не забезпечувалася.

3олотодевізна система здобула визнання на Генуезькій конференції, що відбулася 10–19 квітня 1922 року в Генуї.

У ній взяли участь представники 33 європейських країн і спостерігачі від США, працювали комісії з питань політики, фінан­сів та транспорту. Угодою, підписаною на конференції, вперше офіційно було оформлено світову валютну систему, яка після конференції мала базуватися на золоті та девізах провідних країн.

 

3 Бреттон-Вудська валютна система

Друга світова війна змінила міжнародне фінансово-економічне співвідношення між країнами та зумовила необхідність подальшого розвитку й модифікації золотого стандарту. Співвідношення сил між економікою США, яка розвивалася на хвилі виробництва та пос­тачання товарів для багатьох країн, та європейськими країнами, спустошеними й виснаженими війною, докорінно змінилося. Одночасно практика показувала, що одне тільки золото не здатне задовольнити національні та міжнародні грошові потреби у ув'язку із зростанням національних економік, швидким розвит­ком міжнародної торгівлі.

У 1943 році були розроблені та опубліковані два плани щодо вдосконалення валютної системи: британський, підготовлений лор­дом Кейнсом, та американський, складений Генрі Байтом, який і було взято за основу на Бреттон-Вудській конференції.

Конференція з валютних та фінансових питань відбулася у пе­ріод з 1 по 23 липня 1944 року у Бреттон-Вудсі (США). У ній взяли участь представники 44 країн. На конференції було створено Міжнародний валютний фонд (МВФ), який мав допомагати стабілізації курсів валют країн-учасниць шляхом надання коштів для вирівнювання їхніх платіжних балансів. Передбачалося, що це сприятиме розширенню міжнародної торгівлі. Було засновано Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) з метою надання допомоги країнам-членам у реконструкції та розвитку їхнього господарства шляхом полегшення інвестування капіталу.

На основі міжурядової угоди було оформлено Бреттон-Вудську світову валютну систему, яка базувалася на золотодевізному стандарт і. Угода фіксувала правила, обов'язкові для виконання всіма країнами-членами.

У Статуті Міжнародного валютного фонду закріплювалися принципи Бреттон-Вудської валютної системи, за якими:

— функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і регулювальна роль суттєво зменшувалися;

— нарівні із золотом у ролі міжнародних платіжних засобів і резервних (ключових) валют використовувалися національні грошові одиниці (девізи) — долар США та фунт стерлінгів Великобританії. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти. Далеко менше в цій ролі виступав фунт стерлінгів;

— резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином: долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Казначействі США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31,1035 г золота);

— прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці трапляло­ся дуже рідко;

— ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фік­сованих доларових паритетів цих валют більш як на ± 0,75%. Тобто всі валюти міцно «прив'язувалися» до долара США, а че­рез нього — до золота;

— оборотні національні валюти вільно обмінювалися на валютних ринках на долари та одна на одну за курсами, що могли користуватися у зазначених вище межах. Контроль за функціонуванням механізму міжнародних розрахунків і приватним валютним оборотом здійснювали державні органи країн – членів МВФ.

У 1950-60-х роках Бреттон-Вудська валютна система сприяла розширенню світової торгівлі, зростанню промислового виробництва. Але оскільки США та Великобританія мали змогу розраховуватися за зовнішніми боргами замість золота національними кредитними грошима, то спостерігався хронічний дефіцит платіжних балансів обох країн. Зовнішня короткострокова заборгованість обох країн накопичувалась у розмірах, що набагато перевищували їхні золоті резерви. Це суттєво підірвало стійкість долара США та фунта стерлінгів і значно погіршило міжнародну валютну ліквідність, тобто здатність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності вчасно та у повному обсязі погашати свої зобов’язанняперед іншими суб'єктами цієї діяльності.

Восени 1961 року за ініціативою США було укладено міждержавну угоду — Золотий пул. Згідно з нею на Лондонському ринку золота проводилися сумісні операції з метою утримання ринкової ціни на цей метал на рівні його офіційної ціни (35 доларів за 1 тройську унцію). Виконувалися ці операції через Федеральний резервний банк Нью-Йорка, а також центральні банки семи країн учасниць угоди: Великобританії, ФРН, Франції, Італії, Бельгії, Нідерландів і Швейцарії.

Але під впливом валютної кризи та послаблення позицій долара попит на золото різко збільшився. Для утримання ринкової ціни золота на рівні його офіційної ціни необхідно було суттєво збільшувати обсяги його продажу. Це ставало економічно недо­цільним. Тому у березні 1968 року золотий пул розпався. У 1968 – 1971 роках міжнародний ринок золота фактично був поді­лений на два ринки – ринок золота за офіційною ціною та вільний ринок золота. Тобто існувала система подвійної ціни на золото.

У грудні 1971 року у Вашингтоні між провідними промислово розвиненими країнами було підписано Смітсонівську угоду. За цією уго­дою були переглянуті паритети провідних валют. Одні валюти були девальвовані, а інші ревальвовані, були й валюти, пари­тет яких не змінився. Долар США, паритет якого не змінювався з 1934 року, було девальвовано на 7,9%. Офіційна ціна унції золота зросла з 35 до 38 доларів.

Передбачалася більша, порівняно з правилами Бреттон-Вудса, гнучкість по двох напрямах. По-перше, пом'якшувався принцип фіксованих паритетів: межі можливих відхилень курсів валют від їх фіксованих паритетів були тимчасово розширені до ±2,25%. По-друге, міжнародна розрахункова грошова одиниця СДР (Special Drawing Rights, SDR), яка рішенням сесії МВФ (вересень – жов­тень 1969 року) вводилася в дію з 1 січня 1970 року, Смітсонівською угодою розглядалась як можлива основа валютної системи нарівні із золотом.

 

4 Ямайська валютна систем а

У вересні 1972 року Спеціальному комітету МВФ – Групі двадцяти було доручено розробити новий міжнародний валютний порядок. У жовтні 1974 року Групу двадцяти замінив Тимчасовий комітет Ради управляючих МВФ. 7–8 січня 1976 року на Ямайці відбу­лася зустріч Тимчасового комітету, на якій було прийнято по­правки до Статуту МВФ. Нині саме вони визначають порядок сві­тової валютної системи. Зміни до Статуту, запропоновані на Ямай­ській (м. Кінгстон) зустрічі, набули чинності з 1 квітня 1978 року.

Принципи Ямайської валютної системи:

– базою валютної системи було об'явлено міжнародну розра­хункову грошову одиницю – СДР, яка в перспективі мала стати основою паритетів і курсів валют і основним платіжно-розрахунковим засобом. До 1985 року в СДР встановлювалися курси валют лише 12 країн із 149 членів МВФ. Фактично зберігався доларовий стандарт;

– окрім СДР країнам дозволялося встановлювати валютний паритет до будь-якої валюти, крім золота. Тобто закріплювалися тенденція до багатовалютного стандарту та поділ світової валютної системи на регіональні угруповання: США – Західна Європа – Японія;

– юридично було завершено демонетизацію золота: відмінено офіційну ціну золота та золоті паритети; золото перестало бути мірою вартості та базою валютних паритетів; США припинили обміндоларів на золото для іноземних центральних банків та урядових установ. Але золото й далі використовувалося для формування фонду ліквідних актів з метою придбання резервних валют;

– було знято обов'язковість обмежень щодо офіційних валютних резервів;

– поняття «оборотна (конвертована) валюта» замінено терміном «валюта, що вільно використовується» (тобто ринкова валюта);

– країнам надавалося право вибору будь-якого режиму валютних курсів замість фіксованих;

– узаконювався режим плаваючих валютних курсів замість фіксованих;

Але практика показала, що режим плаваючих валютних курсів не забезпечив стабільності їх і збалансованості розрахунків між країнами. Центральні банки витрачали великі кошти на валютні інтервенції. Тому згодом було посилено регулювальну роль МВФ щодо країн-членів, розширено межі взаємних кредитів через МВФдля покриття дефіцитів платіжних балансів, посилено координацію міжнародних фінансових організацій.

 

Європейська валютна система

Європейська валютна система (ЄВС) є регіональною валютною системою. Рішення про її створення було прийнято Євро­пейською радою 5 грудня 1978 року. Вона набрала чинності 13 березня 1979 року в межах країн – учасниць Спільного ринку.

Були сформульовані такі цілі створення ЄВС: встановити під­вищену валютну стабільність всередині Співтовариства; стати головним елементом стратегії росту в умовах стабільності; спро­стити конвергенцію процесів економічного розвитку та надати новий імпульс європейському процесу; забезпечувати

Центральними ланками цієї валютної системи стали:

– міжнародна розрахункова грошова одиниця ЕКЮ (Europеаn Сuггеnсу Unit, ЕСU);

– спільний європейський фонд валютного співробітництва для надання центральним банкам кредитів на покриття тимчасових дефіцитів платіжних балансів.

Євро. У грудні 1991 року у Маастрихті (Нідерланди) відбулася зустріч країн – учасниць ЄВС, де було прийняте рішення про створення європейського союзу (ЄС), в основу валютної системи якого покладено єдину європейську валюту (пізніше названу євро, EURO) та Європейський центральний банк (ЄЦБ), який розміщується у Франкфурті.

Країнами-учасницями є Бельгія, Фінляндія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія, Іспанія та Німеччина. ЄЦБ відповідає за стабільність нової валюти, за політику відсот­кових ставок і грошової маси у просторі євро.

Євро є валютою, що базується на кошику національних валют країн – учасниць ЄС. Частка кожного учасника у валютному кошику залежить від ваги країни в сукупному валовому продукті і взаємній торгівлі. На основі валютного кошика формується і середній курс євро. Курси валют кошика використовувалися протягом усього перехідного періоду – до 31 грудня 2001 року. Курс євро до долара США та валют інших країн визначатиметься на світових валютних ринках.

Євро введено в дію з 1 січня 1999 року. Усі посилання в юри­дичних документах на екю замінювалися посиланням на євро у співвідношенні 1:1, тобто одна євро дорівнює одному екю.

Країни ЄВС висунули жорсткі вимоги щодо фінансово-еконо­мічних показників країн, бажаючих користуватися євро. Це:

– дефіцит держбюджету не більш як 3% ВВП;

– сукупний державний борг не більш як 60% ВВП;

– річна інфляція не більше середнього рівня інфляції трьох країн ЄС із найнижчим рівнем інфляції;

– середнє номінальне значення довгострокових відсоткових
ставок не більш як 2% їх середнього рівня у трьох країнах ЄС із
найстабільнішими цінами (близько 9%);

– межі коливань взаємних валютних курсів ± 15%.

У період з 1.01.1999 р. до 31.12.2001 р. господарюючі суб'єкти могли починати розрахунки й операції в євро. Компанії, най­більше пов'язані із зовнішньою торгівлею (європейською і між­народною), переводили свої операції цілком або частково в режим євро. Державні органи продовжували активну підготовку до пере­ходу на євро, а також здійснювали її інформаційне забезпечення. На цій стадії паралельно з євро функціонували національні валюти.

Повний перехід до євро відбувся після 31 грудня 2001 року. Всі рахунки країн – учасниць ЄВС у національних валютах були конвертовані за офіційним курсом у євро. Не пізніше 1 січня 2002 року протягом терміну, визначеного країною само­стійно (але не більше 6 місяців), в обіг вводилися нові банкноти і монети в євро, які заміщували старі банкноти і монети в національних грошових одиницях. До 1 липня 2002 року старі національні банкноти і монети оберталися нарівні з євро. Після цієї дати євробанкноти та євромонети стали єдиним законним платіжним засобом у відповідних країнах.