Кількісна теорія грошей та сучасний монетаризм

7.1. Класична кількісна теорія грошей

7.2. Неокласичний варіант кількісної теорії грошей

7.3. Кейнсіанська концепція кількісної теорії грошей

7.4.Сучасний монетаризм як напрямок розвитку кількісної теорії грошейчв

7.5. Сучасний кейнсіансько-неокласичний синтез у теорії грошей

7.6. Грошово-кредитна політика України в перехідний період у світлі монетаристської теорії

 

 

У світовій економічній науці чітко виділяються два під­ходи до вивчення теоретичних проблем грошей.

Пред­ставники першого напряму з них шукають відповіді на питання, пов'язані з внутрішньою природою грошей: що таке гроші; чому вони з'явилися та існують у суспільстві; як вони розвиваються і чому набували тієї чи іншої форми; у чому полягає і як формується вартість грошей тощо. Цей підхід щодо вивчення природи грошей можна назвати абст­рактною теорією грошей. Найбільш відомими про­явами такого підходу є номіналістична теорія, металістична теорія, державна теорія, функціональ­на теорія, марксистська теорія та ін.

Представники другого напряму приймають гроші такими, якими вони є, і шукають відповіді на питання, що пов'язані з місцем і роллю грошей у відтворювальному процесі: чи є гроші активним елементом та чинником, що впливає на розвиток економіки і структу­рні зміни; якими своїми проявами гроші найактивніше вплива­ють на реальну економіку і на які саме її процеси; який конкрет­но механізм впливу грошового фактора на реальну економіку; чи може держава використати цей меха­нізм у своїй економічній політиці і як саме; якою має бути у зв'язку з цим грошово-кредитна політика в країні та ін.

Цей під­хід у науковому аналізі грошових проблем можна назвати прикладною теорією грошей. У західній літературі вона звичайно називається монетаристською теорією. Монетаристська теорія не тільки посідає ключове місце в нау­ковій думці про гроші та грошові відносини, а й справляє поміт­ний вплив на розвиток усієї економічної теорії. Жодне з наукових чи навчальних видань XX ст. з економічної теорії, макроекономіки тощо не обійшлося без аналізу впливу на економіку грошових факторів – попиту та пропозиції грошей, процента, фінансового ринку та ін. Вона також створює наукову та методологічну базу грошово-кредитної політики держав з розвинутими ринковими економіками.

Монетаристська теорія теж не є однозначно монолітною, а має кілька напрямів, кожний з яких розглядається як окрема теорія. Найбільш відомим, ключовим напрямом монетаристської теорії є кількісна теорія, яка, у свою чергу, залежно від етапів її розвит­ку поділяється на класичну кількісну теорію, неокласичну кіль­кісну теорію та сучасний монетаризм. Одночасно з неокласичним напрямом кількісної теорії грошей як відносно са­мостійне відгалуження сформувалася спочатку кейнсіанська, а потім і неокейнсіанська концепція монетаристської теорії.

У літературі кейнсіанську концепцію грошей нерідко проти­ставляють неокласичній кількісній теорії і розглядають їх як дві альтернативні теорії. Проте обидві вони мають єдину методоло­гічну базу – прикладну теорію грошей, що більше їх зближує, ніж роз'єднує. Завдяки їх зближенню на сучасному етапі форму­ється третій напрям монетаристської теорії, що дістав назву кейнсіансько-неокласичного синтезу.

1 Класична кількісна теорія грошей сформувалася ще в XVI— XVII ст. і послужила методологічною основою всього подальшо­го розвитку монетаристської теорії, включаючи і сучасні її на­прями.

Назву кількісної ця теорія дістала тому, що її основоположни­ки пояснювали вплив грошей на економічні процеси виключно кількісними чинниками, насамперед зміною маси грошей в обо­роті. Визначальною ознакою кількісної теорії є положення про те, що вартість грошей і рівень товарних цін визначаються змі­нами кількості грошей: чим більше їх в обороті, тим ціни вищі, а вартість грошей нижча, і навпаки. Впливаючи на ціни товарів і послуг, кількість грошей впливає і на всі інші економічні проце­си: зростання номінального обсягу ВВП, національного доходу, платоспроможного попиту та ін.

Першим, хто висунув ідею про залежність рівня цін від кіль­кості благородних металів, був французький економіст Ж. Боден. У своєму трактаті «Відповідь на парадокси де Мальструа» він дійшов висновку, що високі ціни хоч і зумовлюються багатьма причинами, проте основною серед них є збільшення кількості зо­лота й срібла. Інші економісти XVI—XVII ст. (Б. Даванзатті, Дж. Монтаріні, Дж. Локк), розробляючи цю ідею Ж. Бодена, поступово перетворили її у прямолінійний і механічний варіант кількісної теорії, що обмежувався двома їх вихідними постулата­ми: причиною зростання цін є зростання маси грошей в обороті, а міра зростання цін визначається мірою зростання маси грошей.

Важливий внесок у кількісну теорію зробив англійський еко­номіст Дж. Локк. Він вважав, що вирішальним чинником, який ре­гулює і визначає вартість грошей (у даному разі золота й срібла), є їх кількість. Цей висновок Дж. Локка був використаний ідеолога­ми промислової буржуазії, що почала розвиватися, для критики меркантилізму. Вони протиставляли прибічникам останнього твер­дження, що нагромадження золота й срібла не може зробити націю багатшою, тому що результатом такого нагромадження буде зне­цінення дорогоцінних металів і зростання товарних цін. На їхню думку, справжнє багатство нації пов'язане не з мертвими запасами золота й срібла, а зі створенням мануфактур, використанням у них живої праці. Відтак ідеї кількісної теорії сприяли розвінчанню ме­ркантилізму, металістичної концепції грошей, згідно з якою зо­лото та срібло вже за природою своєю є грошима.

У період становлення капіталістичних відносин основні ідеї кількісної теорії найчіткіше сформулював та поглибив англійсь­кий економіст Д. Юм. У праці «Про гроші» (1752 р.) він висунув і обґрунтував принцип, який у сучасній літературі називається «постулатом однорідності»: подвоєння кількості грошей призводить до подвоєння абсолютного рівня всіх цін, виражених у гро­шах, але не зачіпає відносних мінових співвідношень окремих товарів. Своїм «постулатом однорідності» Д. Юм дав поштовх до формування концепцій «нейтральності грошей» у ринковій еко­номіці та екзогенного, нав'язаного ззовні характеру зміни грошо­вої маси в обігу, які ввійшли до арсеналу сутнісних ідей монетаристської теорії взагалі.

Роль кількісного фактора в його класичному трактуванні визнавали не тільки представники номіналістичної теорії, а й багато з тих дослідників, які стояли на позиціях трудової теорії вартості. Зокрема, класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо, які заклали основи трудової теорії вартості і зробили значний внесок в обґрунтування об'єктивної, товарної природи грошей. Разом з тим, вони, як Д. Юм, бачи­ли в грошах лише технічного посередника в обміні товарів, лише зручний засіб товарного обігу, недооцінюючи такі важ­ливі їх функції, як міра вартості та засіб нагромадження варто­сті.

Певну роль кількісний фактор відігравав і в теорії грошей К. Маркса. Він однозначно визнавав залежність товарних цін від кількості грошей при неповноцінних паперових грошах. Що сто­сується повноцінних грошей, то К.Маркс вважав, що в обороті їх може бути лише певна, об'єктивно зумовлена кількість. Якщо в обороті з'являються зайві гроші, то вони автоматично вилучаю­ться в скарби, а якщо виникає дефіцит грошей, то маса її попов­нюється за рахунок скарбів, а ціни залишаються незмінними.

Визнання «нейтральності грошей» та екзогенності кількісного фактора створило істотні перешкоди на шляху розвитку кількіс­ної теорії, і вона до кінця XIX ст. «кружляла» в колі своїх класи­чних постулатів:

- причинності, згідно з яким зміна цін визначається зміною кількості грошей;

- пропорційності, відповідно до якого ціни змінюються про­порційно зміні кількості грошей в обігу;

- однорідності, за яким у разі зміни кількості грошей у такій самій пропорції змінюються ціни на всі товари, а співвідношення цін на окремі товари залишається незмінним.

Відстоюючи ці постулати, представники кількісної теорії три­валий час (до початку XX ст.) не виявляли інтересу до розкриття глибинного механізму впливу грошей на ціни, а через них – на економіку взагалі. Вони просто декларували факт рівнопропорцій­ної зміни цін у разі зміни кількості грошей, не розкриваючи меха­нізму цього процесу і залишаючись у вузькому колі механічного зв'язку товарних цін і грошової маси.

Певний застій у розвитку кількісної теорії протягом другої половини XVIII—XIX ст. спровокували спроби ревізувати основ­ні її принципи.

Цьому сприяли також об'єктивні процеси, що відбувалися в грошовій сфері: зміцнення позицій золота як грошового товару, пе­рехід до золотого монометалізму, посилення вимог капіталістично­го ринку до стабільності грошей тощо. Рішучу спробу спростувати кількісну теорію грошей зробив видатний представник «банківської школи» в Англії Т. Тук. Він визнавав багатофакторний характер ці­ноутворення, але повністю заперечував залежність цін від кількості грошей. Навпаки, він вважав, що сума засобів обігу залежить від рі­вня цін, тобто зміна цін є визначальним чинником відносно зміни маси грошей.

Найвідомішим прибічником і захисником класичної кількісної теорії уже в XX ст. був американський економіст І. Фішер. Він повністю сприйняв класичні постулати цієї теорії і спробував ма­тематично довести їх справедливість. У своїй роботі «Купівельна сила грошей» він запропонував формулу «рівняння обміну»:

,

де М – кількість грошей в обігу;

V – швидкість обігу грошей за певний період;

Р – середній рівень товарних цін;

Q – фізичний обсяг товарів і послуг, що реалізовані за цей період;

Справедливість цієї формули ні в кого не викликає сумніву, адже вона базується на товарообмінній операції, в якій сума грошового платежу завжди дорівнює грошовій оцінці проданого то­вару. А в сукупності цих операцій за певний період грошовий компонент (МV) завжди буде відповідати товарному компонен­ту (РQ).

Незважаючи на свою простоту, що межує з тавтологічністю, ця формула вважається значним вкладом І. Фішера в економічну науку і широко викорис­товується навіть у сучасних дослідженнях, особливо з макроекономіки. Це пояснюється тим, що в ній дуже просто і точно виражено складний взаємозв'язок між основними макроекономічними показниками: масою грошей, швидкістю їх обігу, обсягом виробництва і рівнем цін.

З наведеної формули випливає, що , тобто середній рівень цін визначається трьома факторами: масою (кількістю) грошей, швидкістю їх обігу та фізичним обсягом виробленого продукту.

Сам І. Фішер використав це рівняння, щоб довести, що рівень цін повинен підвищуватися або падати залежно від зміни кількості грошей, якщо водночас не змінюватиметься швидкість їхнього обігу або кількість відповідних благ. Він доводить, що швидкість обігу грошей змінюється прямо пропорційно їх масі і тому тільки посилює кількісний фактор. Що стосується обсягів виробництва та товарообороту, то він вважав, що вони змінюю­ться дуже повільно. Тому від їх впливу на ціни можна абстрагу­ватися, особливо на тривалих періодах. Отже, І. Фішер повністю залишився на позиціях класичної кількісної теорії і справедливо вважається одним із найортодоксальніших її представників.