Історія розвитку та сучасні напрями юриичної психології

В історичній ретроспективі можна виділити такi основні етапи розвитку юридичної психологiї:

I – описовий (з давнини до початку XIX ст.);

II – порівняльно-аналітичний (XIX ст.);

III – природничо-науковий (з початку XX ст. до теперішнього часу).

Так, у Європі почала інтенсивно розвиватися судова психологія. У 1792 р. виходить робота К. Екартсгаузена “Про необхідність психологічного аналізу кримінально-правових понять”; у першій половині XIX ст. побачили світ роботи I. Гофбауера “Психологія та її застосування до судового життя” та I. Фредрейха “Систематичне керівництво з судової психології”, де висвітлювалися психологічні аспекти проблем особистостi злочинця, індивідуалізації вини та покарання, а також безпосередньо психологiї кримінального судочинства.

Середина i друга половина ХІХ ст. знаменувалася в Європі значним посиленням інтересу до кримiнальної психологiї, що зумовлювалося, насамперед, розвитком антропологічних поглядів на детермінацію злочинної поведінки (Ч. Ломброзо, Е. Феррі, Р. Гарофало). У книзі “Злочинна людина, вивчена на основі антропології, судової медицини та тюрмознавства” (1876 р.) Ч. Ломброзо здійснив спробу визначити матеріальний субстрат злочину, висловивши думку про те, що злочинець — це атавістичний тип, який має низку фізичних і, відповідно, психічних рис, що наближають його до дикунів, первісних людей або, навіть, тварин. На його думку, злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити та одомашнити хижака, тому єдиним виправданим засобом боротьби зі злочинністю є якомога більш рання ізоляція представника злочинного типу вiд суспiльства.

Помітним досягненням у розвитку юридичної психологiї були роботи Г. Гроса “Посібник для слідчих” і “Кримінальна психологія”. Автор вперше аргументував необхідність виділення окремого напряму юридичної психології – судової психологiї, в структурi якої виділив “суб’єктивну психологію”, пiд якою розумів психічну діяльність судді, i “об’єктивну психологію” – психічну діяльність тих учасників процесу, якi забезпечують судді матеріал для остаточних висновків i суджень, необхідних для винесення вироку (обвинувачуваного, свідка, потерпілого).

Історія юридичної психології в нашій країні три етапи її розвитку:

1) кінець XVII ст. – перша половина XVIII ст. (епоха Просвіти) – перші спроби проникнути в психологію (душу) злочинця, критично осмислити психологію людей, що вершать правосуддя;

2) кінець XVIII ст. – остання чверть XIX ст. – характеризується початком читання курсів із юридичній психології;

3) XX ст. – початок ХХІ ст. – оформлення юридичної психології як галузі психологічної науки і становлення її як експериментальної дисципліни;

Починаючи з Петра I, на теренах Російської імперії кримінально-правові і процесуальні питання розглядаються у визначеному змісті через призму психологічних знань.

Так, Посошков І.Т. пропонував різні способи допитів свідків і обвинувачуваних, рекомендував класифікувати злочинців за ступенем їх “зіпсованості”. Він говорив, що усвідомлення права відсутнє у масі народу. Татищев В.М. вважав, що багато законів порушуються через незнання, і що їх необхідно вивчати з раннього віку, коли психіка дитини до цього найбiльш сприятлива. Князь Щербатов М.М. стверджував, що законодавець повинен знати людське серце і створювати закони з урахуванням психології злочинця і народу. Він одним з перших порушив питання про дострокове звільнення злочинця, що виправився, і вважав, що відбування покарання повинне бути сполучене з працею.

Український філософ-просвiтник та юрист П. Лодiй (1764-1829 рр.) у працi “Логічні настанови, спрямовані на пізнання та розмежування істинного і помилкового” (1815 р.) намагався обгрунтувати кримінально-правові поняття за допомогою психологiї. Він визнавав лише ті покарання, що виступають як засоби психологічного примусу, вважав, що покарання має відповідати духу злочину. Такої ж думки дотримувалися В. Єлпатьєвський, Г. Гордiєнко.Х. Штельцер став першим, хто розпочав викладання курсу “Кримінальна психологія” (Московський та Тартуський університети, 1806-1812 рр.).

Практична спрямованість юридичної психології особливо визначилася в 50-70 роках XIX ст. Так, С. Баршев у роботі “Погляд на науку кримінального законоведення” (1858 р.) відзначав, що жодне питання кримінального права не може бути вирішений без допомоги психології: “Якщо суддя не знає психології, те це буде суд не над живими істотами, а над трупами”. На його думку, психологія потрібна не тільки суддям, але й слідчим, тому що зі скасуванням катувань у їх розпорядженні залишається лише один засіб розкриття злочину – вплив на психіку злочинця. Психологія потрібна і законодавцю, якого вона навчить бачити в злочинці не неприборканого звіра, а людину, яку потрібно перевиховувати, а не діяти на неї “мечем і в’язницею”. У 1871 р. А. Фрезе опублікував першу в Росії роботу “Нарис судової психології”, визначивши її предмет як “нотатки до юридичних питань про нормальні і ненормальні прояви душевного життя”.

Прогресивні юристи другої половини XIX i початку XX ст. (Л. Владимиров, Д. Дрiль, С. Гогель, А. Коні, Л. Петражицький, В. Чиж, М. Ядринцев та ін.), розуміючи, що лише психологія дозволяє визначити закономірності, детермінуючі поведiнку людини, вважали, що юридична психологія повинна скласти наукову основу кримінального права, тобто на її базисі має будуватися вчення про суб’єкт злочину, осудність, змiст покарання.

Так, професор Л. Владимиров, викладач Харківського, Московського та Петербурзького університетів у своїх працях “Про значення лікарів-експертів у кримінальному судочинстві” (1870 р.), “Психологічні особливостi злочинця за новітніми дослідженнями” (1877 р.), “Психологічні дослідження в кримінальному суді” (1901 р.) обгрунтував необхiднiсть залучення до кримінального судочинства експертів – спеціалістів iз психологiї, якi мали б право ознайомитися з матеріалами справи, обстежувати підсудного, допитувати учасникiв процесу.

Роботи В.Чижа “Медичне вивчення злочинця” (1894 р.), “Злочинна людина перед судом медичної науки” (1894 р.), “Кримінальна антропологія” (1895 р.) є розвитком теорії Ч. Ломброзо, але його власні ідеї щодо необхідності залучати обізнаних у психологiї та психіатрії осiб до участі в кримінальному судочинстві були обгрунтованими та цінними.

Професор Петербурзького та Варшавського університетів Л. Петражицький у книгах “Про мотиви людських вчинкiв” (1904 р.) та “Вступ до вивчення права і моральності. Емоційна психологія” (1908 р.) стверджував, що реально існують лише психічні процеси, а iншi соціально-історичні утворення є лише їх зовнішніми проекціями – “емоційними фантазмами”. Він вважав, що державно-правові та iншi науки мають опиратися на аналіз психологiчних явищ. Соціальний прогрес, розвиток права, моралі, естетики i навіть перехід вiд правової системи рабства до права вільної працi та конкуренції – це все наслідки і результати “прогресу людської психiки”.

У цей же час (друга половина XIX i початок XX ст.) все бiльш вагомого значення набували експериментальні дослідження з юридичної психологiї. Умови для цього були створені зусиллями лікарів-практиків у галузі експериментальної фізіології i психіатрії (І. Сеченов, В. Бехтерєв, С. Корсаков, В. Сербський, В. Кандинський та ін.).

Під керівництвом В. Бехтерєва здійснене перше експериментальне дослідження неповнолiтнiх злочинців, результати якого викладені в роботі “Про розумову працездатність малолітніх злочинців” (1903 р.).

Після Великої Жовтневої революції досить тривалий час (1917-1934 рр.) юридична психологія у нашій країні охоплювала велике коло проблем і була авторитетною галуззю науки. У Петроградському університеті юридичну психологію викладав А. Коні, був створений перший у світі Державний інститут по вивченню злочинності і злочинця (1925 р.), проведене значне число досліджень і опубліковано тільки за перші чотири роки його існування понад 300 робіт. У 1926-1927 рр. в “Адміністративному віснику НКВС” були опубліковані статті О. Лурія про апаратурну методику діагностики причетності особи до злочину, де обгрунтована висловлена можливість упровадження вітчизняного поліграфа. У цей час видавалися книги з проблем професіограми слідчого й оперативного працівника (Казань, 1925 р.), психології натовпу (Харків, 1929 р.) та ін.

Відомий учений, професор Московського університету С. Познишев опублікував низку робіт, присвячених пенітенціарному i кримінальному праву, перевихованню ув’язнених. Його книга “Кримінальна психологія. Злочинні типи” (1926 р.) стала підсумком проведених досліджень щодо особи злочинця та причин злочинiв.

Були опубліковані й iншi роботи, присвячені загальнотеоретичним питанням юридичної психологiї. Так, О. Ольгинський, визначаючи предмет науки при здійсненні правосуддя, вказував, що її можна називати “кримінальною психологією”. До сфери її вивчення мають входити психологія свідчень, психологія злочину i його причини, психологія злочинця i психологія винесення вироку. А. Брусиловський писав, що слiд розрізняти кримінальну психологію i судову психологію. Під кримінальною вiн розумів ту, яка вивчає злочин i особу злочинця після винесення йому судового вироку. Судову психологію він визначав як сукупність науково-психологічних знань, спрямованих на висвітлення, постановку i експериментальну розробку процесуальних психологiчних проблем, до яких належить психологія показань свідків, психологія звинувачуваного, психологія інших учасників процесу (захисників, експертів, цивільних позивачів тощо), психологія суду i судової роботи, питання, якi виникають у судовій аудиторії, межi дослідження у кримінальному суді, презумпція невинуватості та її роль, форми i види сугестії при розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ тощо.

На I Всесоюзному з’їзді психологів, присвяченому вивченню поведiнки людини (1930 р.), з доповідями виступили А. Брусиловський (“Основні проблеми психології підсудного у кримінальному процесі”) i О. Тагер (“Про висновки і перспективи вивчення судової психології”). Останній визначив такі основні розділи юридичної психології:

а) кримінальна психологія – вивчає поведінку правопорушника;

б) процесуальна психологія – вивчає організацію і діяльність суду;

в) пенітенціарна психологія – вивчає поведінку осіб, які відбувають покарання, і тих, на кого покладені функції нагляду і перевиховання засуджених.

У 1971 р. у Москві відбулася I Всесоюзна конференція з судової психологiї, в якій брали участь понад 300 вчених i практиків; вона стала важливою віхою i стимулом на шляху розвитку юридичної психологiї. Спеціалісти у сфері юридичної психологiї брали участь у наступних (V-VII) з’їздах психологів СРСР (1977, 1983, 1989 рр.), де була представлена секція “Юридична психологія”.

У 1986 р. в Тарту відбулася II Всесоюзна конференція з юридичної психологiї, де було визначено назву науки, її напрями, дидактику i методику психологiчної підготовки юристів у вищих навчальних закладах. Проблеми юридичної психологiї розглядалися на спеціальних секціях Всесоюзних конференцій iз роботи психологiчної служби у Москві (1984 р.), республіканських конференціях із проблем підвищення добробуту (1987 р.), ролі соцiальних i психологiчних наук у справі підвищення ефективності i культури обслуговування (1988 р.) в Тарту, із експериментальної психологiї у Львові (1988 р.), на конференціях i нарадах, якi проводилися Прокуратурою СРСР, МВС СРСР та iн.

Становлення України як незалежної держави спонукало до подальшого розвитку юридичної психологiї. Відповідно до переліку ВАК України, вона ввійшла до кола психологiчних спеціальностей (19.00.06), при Національній академії внутрiшнiх справ України створена спеціалізована рада по захисту докторських і кандидатських дисертацій. У 1996 р. проблеми юридичної психологiї розглядалися на секції II Всеукраїнського з’їзду психологів.

Юридична психологія в Україні сьогодні представлена такими основними напрямами:

1) кримінальна психологія – психологічні закономірності формування антисуспільної спрямованості особистості, мотивів вчинення злочинiв, особливості виникнення i динамiки протиправних установок поведінки; психологія формування та розвитку злочинних груп (натовпу) тощо;

2) психологія процесуальної (слідчої, судової, адвокатської та ін.) і непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлінської та ін.) діяльності – психологічні засади розкриття і розслідування злочинів;

3) пенітенціарна психологія – психологічні закономірності динаміки особистості у процесі відбування покарання, у тому числі – у місцях позбавлення волі, особливості формування і функціонування мікрогруп засуджених;

4) правова психологія – психологічні аспекти правотворчості і змісту права, загальної і спеціальної превенції закону, його впливуна формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб’єктів правовідносин;

5) психологія юридичної праці – психологічні аспекти професійного психологічного відбору, психологічного супроводження оперативно-службових заходів, психологічної підготовки фахівців для здійснення юридичної діяльності;

6) судово-психологічна експертиза та інші форми використання спеціальних психологічних знань в юрисдикційному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).