Проблема методу психологічного дослідження Проблема методу психологічного дослідження

Система галузей психології

У даний час психологія являє дуже розгалужену систему наук. У ній виділяється багато галузей, які є напрямками наукових досліджень, що розвиваються відносно самостійно. Беручи до уваги цей факт, а також ту обставину, що зараз система психологічних наук продовжує активно розвиватися (кожні 4-5 років з'являється якийсь новий напрямок), вірніше було б говорити не про одну науку психологію, а про комплекс психологічних наук, що розвиваються.
Їх, у свою чергу, можна поділити на фундаментальні і прикладні, загальні і спеціальні. Фундаментальні, або базові, галузі психологічних наук мають спільне значення для розуміння і пояснення психології і поведінки людей незалежно від того, хто вони і якою конкретною діяльністю займаються. Ці галузі покликані давати знання, однаково необхідні усім, кого цікавлять психологія і поведінка людей. У силу такої універсальності ці знання іноді об'єднують терміном “загальна психологія”.
Прикладними називають галузі науки, досягнення яких використовуються на практиці. Загальні галузі ставлять і вирішують проблеми, однаково важливі для розвитку усіх без винятку наукових напрямків, а спеціальні - виділяють питання, що являють особливий інтерес для пізнання якоїсь однієї або декількох груп явищ.
Розглянемо деякі фундаментальні і прикладні, загальні і спеціальні галузі психології, пов'язані з освітою.
Загальна психологія досліджує індивіда, виділяючи в ньому пізнавальні процеси й особистість. Пізнавальні процеси охоплюють відчуття, сприйняття, уявлення, увагу, пам'ять, уяву, мислення і мову. За допомогою цих процесів людина одержує і переробляє інформацію про світ, вони ж беруть участь у формуванні і перетворенні знань. Особистість має особливості, що визначають справи і вчинки людини. Це - емоції, здібності, диспозиції, установки, мотивація, темперамент, характер і воля.

 

7.звязок психології з іншими науками Психологія має багатогранні зв’язки із природничими і соціальними науками.

Теоретико-методологічною основою психології є філософія. Без філософії психологія не могла б створювати власну методологію, робити необхідні теоретичні узагальнення. У той самий час філософія використовує результати психологічних досліджень при побудові наукової картини світу. Психологія тісно пов’язана з логікою. Логіка, як і психологія, вивчає людське мислення, тільки перша – його процесуальний, а друга – результативний аспекти.

Із суспільними науками (історією, економікою, соціологією, лінгвістикою, літературознавством, теорією мистецтв, юридичними і політичними науками тощо) психологію поєднує те, що вони потребують даних про природу соціально-психологічних явищ, особливостей індивідуальної і групової поведінки людей, закономірностей формування навичок, ціннісних орієнтацій, міжособистісних стосунків тощо. В свою чергу, психологія досліджує функції, які виконує психіка у суспільних стосунках людини.

Природознавство (біологія, фізіологія, фізика, хімія та ін.) поглиблює уявлення про психіку, доводить вивчення її механізмів до фізіологічного, нейрофізіологічного, біохімічного рівнів.

Медичним наукам, зокрема, психіатрії, психологія може допомогти в діагностиці захворювань, розумінні “внутрішньої картини” хвороби. На основі медицини, педагогіки, психології виникли шкільна гігієна, медична психологія, нейропсихологія та ін. Знання психології сприяє спілкуванню лікаря з пацієнтом, пропаганді медичних знань.

Розвиток технічних наук має враховувати параметри реакцій людини на зовнішні подразники, характеристики сприймання, збереження і переробки нею різних форм інформації. Психологія має велике значення для розв’язання проблем інженерної психології, ергономіки, в підготовці працівників у системах керування та при розробці самих систем керування, для створення комп’ютерів, систем комунікації, засобів відображення інформації та ін.

Але найтісніший зв’язок психологія має з педагогікою.

8.методологія Методологія - вчення про метод діяльності як такий, включає принципи, методи діяльності і знання, що відображає їх. Складається з методології пізнання, методології практичної цільності та методології оцінки

Методологічні принципи психології

Отримання наукових знань про таке складне явище, яким є психі-

ка, значною мірою залежить від підходу дослідника до об’єкта пізнан-

ня. Цей підхід визначається системою методологічних засад або прин-

ципів.

Основними принципами психології є:

1. Детермінізм. В науковому плані цей принцип розшифровуєть-

ся звичайно як вторинність психіки, зумовленість всіх психічних

явищ діяльністю мозку. Однак в життєвому контексті цей прин-

цип виявляється в різних конкретних модифікаціях. Одне з

можливих його формулювань виглядає так: психіка визначаєть-

ся стилем життя і змінюється зі зміною зовнішніх умов.

2. Єдність свідомості і діяльності. Свідомість і діяльність

завжди знаходяться в нерозривній єдності, взаємозв’язку і вза-

ємовпливі. Свідомість створює внутрішній план діяльності, дія-

льність є не просто умовою, але й засобом виникнення і роз-

витку свідомості.

3. Розвиток. Психіку можна правильно зрозуміти, якщо її розгля-

дати в безперервному розвитку як процес і результат впливу

вікового фактора, життєвих умов, діяльності, яка виконується,

соціального оточення й особистої активності людини. Всі ком-поненти, які створюють внутрішній світ людини, безперервно змінюються.

4. Системність. Цей принцип визначає трактування психічних явищ як внутрішньо зв’язаних компонентів цілісної психічної організації. Жодне з психічних явищ не може бути відірваним від загального контексту життєдіяльності або цілісної організа-ції внутрішнього світу людини, приймаючи у відповідному контексті нерідко зовсім інший сенс і значення, ніж якби воно аналізувалося окремо

Рефлекторна природа психіки

Ідея рефлекторної природи психічного зародилася в XVII ст. Саме тоді бурхливий розвиток науки, зокрема механіки, спричинив корінний перелом у поглядах на тіло і душу людини. Розглядаючи тіло людини як своєрідну машину, Р. Декарт дійшов висновку, що людська поведінка має рефлекторну природу, тобто є відповіддю на зовнішній вплив. Він доводив, що м'язи здатні відповідати на зовнішні впливи без допомоги душі, а лише за рахунок роботи нервової системи, тому психіка людини є суворо детермінованою цими впливами. Декарт пояснив механізм виникнення різних асоціацій, відчуттів, але поширити ідею рефлексу на всю психічну діяльність людини не зміг. Проте його здогади стимулювали об'єктивне пізнання секретів нервово-м'язової діяльності, що стало передумовою відкриття в XIX ст. чутливих і рухових нервів (Ч. Белл, Ф. Мажанді), а потім — рефлекторної дуги (французькі фізіологи П'єр-Жан-Марі Флуранс (1794—1867), Клод Бер-нар (1813—1878), анатом Поль Брока (1824—1880) та ін.
У 1863 р. І. Сеченов у праці “Рефлекси головного мозку” показав, що діяльність мозку теж здійснюється за принципом рефлексу. Це твердження в науковій психології безповоротно закріпило принцип детермінізму (причинного пояснення) людської поведінки, а значить, і її психіки.
На думку І. Сеченова, будь-який акт свідомості як рефлекс включає в себе дію зовнішнього подразника і рухову відповідь на нього. Образи, уявлення, думки є окремими моментами цілісних процесів взаємодії організму із середовищем, а тому мозкову ланку рефлексу не можна відокремлювати від його природного початку (дії на рецептор) і кінця (рухової відповіді). Твердження, що всі психічні процеси розпочинаються і закінчуються у свідомості, він вважав помилковим. Психічне явище, породжене у цілісному рефлекторному акті, на його думку, є фактором, що випереджує дію.
Психічні процеси виконують функцію сигналу або регулятора, за допомогою якого діяльність адекватно пристосовується до мінливих умов і забезпечує досягнення потрібного ефекту. Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, куди надходить і де обробляється інформація про навколишній світ. Отже, рефлекторний акт охоплює все багатство індивідуального досвіду. Будь-яке психічне явище — це відповідь мозку на зовнішні та внутрішні впливи.
Розвиваючи далі вчення І. Сеченова, І. Павлов звернув увагу на ті рефлекси, механізми яких формуються в процесі життя. Він назвав їх умовними рефлексами, показавши, що їх експериметальне вироблення дає змогу в широкому діапазоні варіювати умови різних впливів і виявляти закономірні зміни в поведінці.За допомогою методу умовних рефлексів було відкрито немало закономірностей опанування дій і певних форм поведінки. У подальших дослідженнях погляди на сигнальну функцію різних подразників, у тому числі і словесних, змінилися. Це дало змогу І. Павлову теоретично розробити та експериментально обґрунтувати вчення про дві сигнальні системи. Згідно з ним тварини у своїй поведінці керуються зоровими, слуховими і нюховими образами, що є для них сигналами певних природжених, безумовних подразників. Тому вся психічна діяльність тварин, формування у них умовних рефлексів відбувається на основі першої сигнальної системи.
У людини поряд із першою виникає і розвивається друга сигнальна система, пов'язана з мовою. “Другі сигнали” — це почуті чи прочитані слова, а також знакові системи різного рівня узагальнення, що позначають предмети та явища і виступають як “сигнали сигналів”. Вони значно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини.
Суттєвий недолік у тлумаченні психічної діяльності за допомогою поняття “рефлекс” полягає в тому, що знання механізму рефлексу недостатньо для розуміння того, чому людська психіка виконує роль активного чинника. Послідовники І. Павлова намагалися подолати його, замінюючи поняття “рефлекс” на поняття “рефлекторне кільце”, а механізм рефлекторної дуги на механізм рефлекторного кільця. Наприклад, радянський фізіолог Петро Анохін (1898—1974) вважав, що активна регуляція поведінки здійснюється за допомогою механізму зворотного зв'язку. Це означає, що інформація про виконання кожної дії ефектора (органа виконання) знову надходить у мозок і оцінюється у ньому з позиції задачі, що розв'язується. Апарат зворотного зв'язку дає змогу зіставити результат виконаної дії з образом, виникнення якого випереджає цей результат, і при потребі коригувати її.
Отже, дослідження І. Сеченова, І. Павлова, П. Анохіна та інших фізіологів переконливо показали, що психіка має рефлекторну природу.

 

Поняття про діяльність

Діяльність – специфічно людська форма ставлення до навколишнього світу, змістом якої є доцільні зміни і перетворення речей і явищ залежно від людських потреб.

Але активність тварин і діяльність людини суттєво відрізняються за своїми психологічними аспектами.

Активність тварин – поведінка. Вона обмежується інстинктивними та умовно-рефлекторними діями, спрямованими на пристосування до умов життя і задоволення різноманітних потреб в їжі, розмножуванні, захисті.

Людська діяльність за своєю сутністю є соціальною. Вона сформувалася історично, в процесі праці. Людина не лише пристосовується до умов життя, а й активно змінює їх відповідно до своїх людських потреб, що виникли і розвинулися історично. Діяльність людини свідома і цілеспрямована.

Особистість як предмет діяльності, задовольняючи власні потреби, взаємодіє з середовищем, ставить перед собою певну мету, мотивує її, добирає засоби для її здійснення, виявляє фізичну і розумову активність, досягаючи поставленої мети.

Свідомий характер людської діяльності виявляється в її плануванні, в передбаченні результатів, регуляції дій, у прагненні до вдосконалення.

Характеристики діяльності – регульованість свідомою метою, суспільна природа, спрямованість на перетворення життєвого середовища.

16 .структура діяльності Основною, генетичне вихідною е зовнішня, предметна діяльність, яка породжує всі види внутрішньої психологічної діяльності.

Складовими діяльності є дії та операції, що співвідносяться з потребами, мотивами, цілями.

Головними процесами діяльності виступають інтеріоризація її зовнішньої форми та екстеріоризація внутрішньої; перша веде до створення образу дійсності, друга - до упредметнення образу

Саме предметність є конституціональною характеристикою діяльності: спочатку діяльність визначається предметом, потім вона опосередковується та регулюється його образом як суб'єктивним продуктом.

Загальну психологічну структуру діяльності характеризують також, крім названих вище складових цілей, засоби діяльності. В ній можна вирізнити:

• суб'єкт діяльності;

• процес діяльності;

• предмет діяльності;

• умови діяльності;

• продукт діяльності.

Прийнято розрізняти три основні види людської діяльності: гру, навчання та працю. Кожен із цих видів визначається своїми мотивами, цілями й засобами.

У грі дитину приваблює сам її процес, домінуюче значення має «виконання» певних ігрових ролей.

Головна мета навчання - засвоєння знань, навичок і вмінь, підготовка до трудової діяльності.

Праця пов'язана зі свідомою діяльністю людини, спрямованою на створення матеріальних і духовних цінностей. У всіх цих видах діяльності важливу роль відіграє спілкування.

17.Потреби як джерело активності … Людина знаходиться в стані постійної потреби в чому-небудь, що в кожний момент наповнюється конкретним змістом (тобто стає предметом потреби).

Структура потреб у кожної людини вельми індивідуальна, вона залежить як від історичних (онтогенетичних) чинників, так і від ситуативних і тому є мінливою. Кожна потреба по відношенню до інших виступає як причина, наслідок, засіб, умова, перешкода і т.п. Так само і об’єкти зовнішнього світу для людини періодично міняють свою важливість (значущість).

Потреби людиною можуть усвідомлюватися більшою чи меншою мірою, усвідомлювати потребу — це значить бути в змозі висловити її.

Слід мати на увазі, що не всі усвідомлювані потреби є дійсно важливими, і що не всі важливі усвідомлюються.

Значення потреб полягає в тому, що саме вони управляють людиною, визначають її поведінку.

При цьому, одна з незадоволених потреб як би стає головною, актуалізується і саме вона в даний момент визначає поведінку людини.

Задоволена потреба більше не спонукає.

Саме тому мотиви іноді називають незадоволеними потребами.

численні потреби людини можна класифікувати за різними підставами:

За своїм походженням потреби можуть бути: природними і культурними,

За характером предмету: матеріальними і духовними,

по відношенню до вимог суспільства; етично-виправданими і аморальними.

Всі потреби характеризуються рядом загальних властивостей, а саме:

мають суспільно-особистісний характер;

не залишаються постійними, а безперервно змінюються і розвиваються;

мають відносний характер, тобто формуються з врахуванням соціального прошарку, до якого людина себе зараховує.

Потреби — це психічний стан, коли особистість відчуває в чомусь необхідність.

Види потреб:

матеріальні (потреба в одязі, житлі, потреба в русі, особливо у дітей)

духовні (потреба в пізнанні, в творчості, в етичній насолоді);

соціальні (потреба в спілкуванні, в праці, визнанні заслуг).

Мотивація — це процес спонукання себе й інших до діяльності для досягнення особистих цілей або цілей організації.

Хоча зараз загальновизнано, що основні допущення, закладені в первинних концепціях мотивації, неправильні, зрозуміти їх все- таки важливо. Вони вважали, що тільки гроші можуть змусити людину виконувати свою роботу. І хоча керівники за давніх часів більшою мірою невірно розуміли поводження людей, прийоми, якими вони користувалися в тих умобах, часто були дуже ефективними. Оскільки ці прийоми «працювали» і застосовувалися багато сотень років, на відміну від кількох десятиліть існування сучасних теорій, первинні концепції мотивації глибоко вкоренилися в нашій культурі. Багато керівників, особливо ті, хто не мають спеціальної підготовки, усе ще зазнають сильного впливу цих концепцій.

Політика батога й пряника. За тисячі років до того, як слово «мотивація» увійшло в лексикон керівників, було добре відомо, що можна навмисно впливати на людей для успішного виконання завдань організації. Найпершим із застосовуваних прийомів був метод батога й пряника. У Біблії, древніх переказах і навіть античних міфах можна знайти безліч історій, у яких королі тримають нагороду перед очами передбачуваного героя або заносять меч над його головою. Однак королівські дочки й скарби пропонувалися лише деяким обраним. Пропоновані «пряники» у нагороду за більшість справ навряд чи були їстівні. Просто приймалося як саме собою зрозуміле, що люди будуть вдячні за все, що дозволило б їм і їхнім родинам вижити.

Люди, що є підлеглими в сучасних організаціях, звичайно набагато більше освічені й забезпечені, ніж у минулому. Тому їхні мотиви трудової діяльності виявляться більш складними й важкими для впливу, якщо не зрозуміти хоча б щось у природі мотивації.

18.основні види діяльності … Спробуємо узагальнити і виділити основні види діяльності, властиві всім людям. Вони будуть відповідати загальним потребам, що можна виявити практично в усіх без винятку людей, а точніше - видам соціальної людської активності, в які неминуче включається кожна людина в процесі індивідуального розвитку. Це - спілкування, гра, навчання і праця. їх варто розглядати як основні види діяльності.
Спілкування - перший вид діяльності, що виникає в процесі індивідуального розвитку людини, за ним йдуть гра, навчання і праця. Всі ці види діяльності носять характер, що розвиває, тобто при включенні й активній участі в них дитини відбувається її інтелектуальний та особистісний розвиток.
Спілкування розглядається як вид діяльності, спрямованої на обмін інформацією між людьми, які спілкуються. Воно також переслідує цілі встановлення порозуміння, добрих особистих і ділових відносин, надання допомоги та навчально-виховного взаємовпливу людей. Спілкування може бути безпосереднім і опосередкованим, вербальним і невербальним. При безпосередньому спілкуванні люди знаходяться в прямих контактах, знають і бачать один одного, прямо обмінюються вербальною і невербальною інформацією, не користуючись для цього жодними допоміжними засобами. При опосередкованому спілкуванні прямих контактів між людьми немає. Вони здійснюють обмін інформацією або через інших людей, або через засоби запису і відтворення інформації (книги, газети, радіо, телебачення, телефон, телефакс тощо).
Гра - це вид діяльності, результатом якої не стає виробництво якогось матеріального або ідеального продукту (за винятком ділових і конструкторських ігор дорослих і дітей). Ігри часто мають характер розваги, відпочинку. Іноді ігри служать засобом символічної розрядки напруженостей, що виникли під впливом актуальних потреб людини, які вона не в змозі послабити іншим шляхом.
Навчання - вид діяльності, метою якої є набуття людиною знань, вмінь і навичок. Навчання може бути організованим (здійснюватися в спеціальних освітніх закладах) і неорганізованим (бути побічним, додатковим результатом інших видів діяльності). У дорослих людей навчання може набувати характеру самоосвіти. Особливість навчальної діяльності полягає в тому, що вона прямо служить засобом психологічного розвитку індивіда.
Особливе місце в системі людської діяльності посідає праця. Саме завдяки праці людина побудувала сучасне суспільство, створила предмети матеріальної і духовної культури, перетворила умови свого життя таким чином, що відкрила для себе перспективи подальшого, практично необмеженого розвитку. З працею насамперед пов'язані створення й удосконалення знарядь праці. Вони, у свою чергу, стали чинниками підвищення продуктивності праці, розвитку науки, промислового виробництва, технічної і художньої творчості.
У процесі розвитку діяльності відбуваються її внутрішні перетворення. По-перше, діяльність збагачується новим предметним змістом. її об'єктом і, відповідно, засобом задоволення пов'язаних з нею потреб стають нові предмети матеріальної і духовної культури. По-друге, у діяльності з'являються нові засоби реалізації, що прискорюють її перебіг і удосконалюють результати. Так, наприклад, опанування нової мови розширює можливості для запису і відтворення інформації; знання вищої математики покращує здатність до кількісних розрахунків. По-третє, у процесі розвитку діяльності відбувається автоматизація окремих операцій та інших компонентів діяльності, вони перетворюються на вміння і навички. По-четверте, у результаті розвитку діяльності з неї можуть виділятися, виособлюватися і далі самостійно розвиватися нові види діяльності. Цей механізм розвитку діяльності, описаний О.М. Леонтьєвим, одержав назву зсуву мотиву на мету

19.педагогічна діяльність та її особливості Соціальне призначення педагога, його функції багато в чому визначають особливості його праці. Перш за все це суспільна значущість праці, яка задається перспективної спрямованістю діяльності. У скромного учительського столу закладається сьогодні майбутнє нашого суспільства. Ті діти, які прийдуть у ваші класи, будуть визначати розвиток суспільства років через 20-30. Якими вони будуть, багато в чому залежить від їх вчителів. Звідси випливає і наступна особливість - величезна відповідальність. Якщо токар допустить шлюб, то суспільство втратить лише найдрібнішу частинку матеріальних цінностей, а помилки педагога - це долі людей.
Однією з особливостей педагогічної діяльності є величезна залежність результатів праці від особистості працівника. У цьому відношенні роботі вчителя те саме що праця актора. Ще великий К.Д. Ушинський писав, що особистість формується особистістю, характер формується характером. Особистість вчителя, його окремі якості як би проектуються на сотні його учнів. Це відноситься як до достоїнств, так і до недоліків педагогів.

Характерною рисою роботи вчителя є високий рівень його зайнятості. Справа в тому, що педагогу дуже важко відключитися від своєї професійної діяльності навіть за межами школи. Та й визначити, де робота, а де дозвілля, не завжди просто.

Скажімо, вчитель читає журнал «Юність» або дивиться програму «Время». Що це - робота чи відпочинок? Ймовірно, і те, і інше.
Абсолютно справедливе твердження класика німецької педагогіки А. Дістервега про те, що вчитель може навчати інших тільки до тих пір, доки вчиться сам. Отже, велика зайнятість педагога пов'язана насамперед з необхідністю постійно працювати над собою, рости, рухатися вперед. Застій, самозаспокоєність протипоказані вчителю.
Одним з доводів, які використовують «противники» вчительської професії, намагаючись відрадити молодь від надходження в педагогічні навчальні заклади, є нібито її одноманітність, монотонність. Ці «знавці» говорять про те, що повторювати з року в рік одне і те ж - ось доля вчителя. Спробуємо їм відповісти. Запитайте будь-якого педагога про те, чи можна дати два абсолютно однакових уроку в двох паралельних класах. Це практично неможливо: класи неповторні, та й урок - це творчість. Крім того, вчителю і на уроці, і у виховній роботі доводиться щодня вирішувати педагогічні завдання. Ці завдання відносяться до розряду творчих, бо немає і не може бути абсолютно надійною формули, схеми, трафарету їх вирішення. У кожній ситуації педагог стикається з неповторною особистістю учня, кожна особистість глибоко індивідуальна.

За творчому потенціалу професія вчителя стоїть в одному ряду з професією художника, актора, скульптора. Дійсно, педагоги, як скульптори, ліплять душу людини, формуючи його особу. Як актори, вони постійно перед глядачами, грають роль, правда, завжди одну й ту ж - самого себе.
Особливістю педагогічної діяльності є те, що вона здійснюється в ході взаємодії між учителем і учнем. Характер цієї взаємодії визначається насамперед учителем. Оптимальним типом такої взаємодії є співробітництво, яке передбачає позицію рівноправних, взаімоуважающіх партнерів

Поняття про спілкування

Спілкування — основна форма людського буття. Його відсутність чи недостатність може деформувати людську особистість. Спілкування є основою практично всіх наших дій, служить життєво важливій меті встановлення взаємозв´язків і співпраці.
Здібність до спілкування завжди була однією з найважливіших людських якостей. До людей, які легко вступають у контакт і вміють привернути увагу до себе, ставляться із симпатією. Із замкнутими людьми намагаються обмежити контакти або взагалі уникати їх.
Більшість людей вважає, що вони вміють спілкуватися. Але практика свідчить, що ефективно це робити вміють далеко не всі, у тому числі й керівники, менеджери. До 90% робочого часу управлінці повинні витрачати саме на спілкування. Адже звіти, проведення нарад, засідань, бесід, дискусій, переговорів — усе це різні форми ділового спілкування.
Таким чином, спілкування — це процес установлення й розвитку контактів між людьми, що виникає як потреба у спільній діяльності та включає:
- сприйняття, пізнання і розуміння партнерів по спілкуванню (перцептивна сторона спілкування);
- обмін інформацією (комунікативна сторона спілкування);
- вироблення єдиної стратегії взаємодії (інтерактивна сторона спілкування).
У загальному вигляді спілкування є формою життєдіяльності людей і необхідною умовою їх об´єднання (людина — соціальна істота) та розвитку окремої особистості. Соціальний зміст спілкування полягає в тому, що воно інтегрує соціальний досвід і культуру, яка передається від покоління до покоління. Спілкування є також важливим фактором психологічного розвитку людини.
За своїми формами і видами спілкування досить різноманітне. Способи, сфера і динаміка спілкування визначаються соціальними функціями людей — учасників спілкування, соціальним статусом, службовими обов´язками. Спілкування регулюється факторами, пов´язаними з виробництвом, обміном і потребами, а також сформованими і прийнятими в суспільстві законами, правилами, нормами, соціальними інститутами тощо.
За використанням знакових систем виділяють такі види спілкування:
- вербальне (словесне) спілкування, яке в свою чергу поділяється на усне та писемне мовлення;
- невербальне (безсловесне) спілкування. - візуальні засоби спілкування (рухи м´язів обличчя, вираз обличчя, очей; рухи рук, ніг — жести; рухи тіла; просторова дистанція; реакція шкіри: почервоніння, пітливість; поза, постава; зовнішній вигляд — одяг, зачіска, косметика, аксесуари);
21.функції спілкування

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє

три групи таких функцій — інформаційно-комунікативну,

регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання

та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На

першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості

людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень — передання

інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі

інформування, навчання та ін. Третій рівень пов'язаний із прагненням

людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок

досягнутих результатів (узгодження — неузгодження, порівняння поглядів

тощо).

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки

спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й

поведінки інших людей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес

взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній

діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються

взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну

функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція Характеризує емоційну сферу людини.

Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері

виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й

соціального.

Барєри спілкування

Бар'єри спілкування — перешкоди, що спричиняють опір партнера впливові співрозмовника.

Вони виникають непомітно, і спершу вчитель може не усвідомлювати їх. Але примирення з ними формує негативний стиль спілкування. Серед чинників, що впливають на особливості взаємодії між учителем і учнем, велике значення мають соціальний, психологічний, фізичний і смисловий (когнітивний). Відповідно до цього розрізняють бар'єри у спілкуванні.

Соціальний бар'єр зумовлений переважанням рольової позиції вчителя в системі педагогічної взаємодії. Учитель навмисно демонструє свою перевагу над учнем і свій соціальний статус. Нейтралізують його прагнення не протиставляти себе учням, а підносити їх до свого рівня, не нав'язувати свої позиції, а радити.

Фізичний бар'єр пов'язаний з організацією фізичного простору під час взаємодії. Неправильно організований простір призводить до ізольованості вчителя, який неначе віддаляє себе від учнів, намагаючись сховатися за стіл, стілець тощо. Усувають такий бар'єр, скорочуючи дистанцію, відкритістю у спілкуванні.

Смисловий бар'єр пов'язаний з неадаптованим до рівня сприйняття школярів мовленням учителя, яке занадто насичене незрозумілими словами, науковими термінами, які він використовує без коментарів. Це є причиною зниження їх інтересу до матеріалу, утворює дистанцію у взаємодії. Він стає непомітним за уважного ставлення до свого мовлення, ретельної підготовки до уроку.

Естетичний бар'єр зумовлений несприйняттям співрозмовником зовнішнього вигляду, особливостей міміки. Усувають шляхом самоконтролю поведінки.

Емоційний бар'єр з'являється за невідповідності настрою, негативних емоцій, що деформують сприймання. Долають його за допомогою усмішки, чуйного ставлення до співрозмовника.

Психологічний бар'єр виявляється як негативна установка, сформована на підставі попереднього досвіду, неспівпадіння інтересів партнерів комунікації тощо. Усувають шляхом переорієнтації уваги з особистості на роботу, оптимістичним прогнозуванням подальшої діяльності. Найтиповішими серед психологічних бар'єрів є: розбіжність настанов (учитель приходить на урок захоплений своїм задумом, а учні байдужі, незібрані, неуважні, внаслідок чого він дратується, нервує); боязнь класу (властивий учителям-початківцям, які часто непогано володіють матеріалом уроку, але побоюються безпосереднього контакту з дітьми); поганий контакт (вчитель заходить до класу і замість організації взаємодії з учнями поводиться «автономно», наприклад, пише пояснення на дошці); звуження функцій спілкування (переважає інформаційна, залишаються поза увагою соціально-перцептивні, комунікативні функції); негативна установка на клас (упереджене негативне ставлення вчителя до класу, невстигаючих учнів, порушників поведінки); боязнь педагогічних помилок (запізнитися на урок, неправильно оцінити відповідь дитини тощо); наслідування (молодий учитель наслідує манери спілкування іншого педагога, не враховуючи власної педагогічної індивідуальності).

Поняття про особистість

Поняття особистість (особа) характеризує людину як суспільна істота. Це стійка система соціально значущих якостей індивіда, сформованих в спільній діяльності і спілкуванні з іншими людьми. Таким чином, особа – соціальна якість індивіда, яка не може виникнути поза суспільством. При цьому процес становлення людини як особи в результаті включеності його в різні спільноти (сім'ю, школу, трудовий колектив) називають соціалізацією особи.

Поняттям індивідуальність визначається своєрідність природного і соціального, психіки і особи людини, яке виявляється в особливостях темпераменту, характеру, здібностей, специфіці потреб і інтересів, якостях пізнавальних і емоційно-вольових процесів.

Отже, поняття особистість (особа) тісно пов'язано з поняттями індивід і індивідуальність, але нетотожно ним. Істотними характеристиками особи є:

стійкість, що полягає в послідовності і передбаченості поведінки особі, закономірності її вчинків;

цілісність, обумовлена існуванням стійкого зв'язку і тісною взаємодією всіх сторін особи;

активність, що виявляється в прагненні особи постійно розширювати сферу своєї діяльності, не тільки пристосовуючись до ситуації, але і перетворюючи її.

25 .психологічна структура особистості

Особистість - це складна система, в якій диференціюються та інтегруються всі психічні явища, що розвиваються в індивіді під впливом різноманітних факторів. Тому особистість можна визначати, кажучи словами Г.С. Костюка, «системою систем», і це буде правильно. У свою чергу, індивідуальність кожної людини визначається і характеризується психологічною структурою її особистості. Сучасні дослідження свідчать, що окремі риси та властивості особистості не просто об'єднані в єдину суцільну структуру, а ще й утворюють певну ієрархію. Вся структура, у свою чергу, визначається кожною її складовою.
І взагалі, що'таке структура? Структура будь-якого психологічного явища- це Єдність елементів та їхніх всебічних зв'язків. Поняття «структура» запровадив у психологію в 1890 р. німецький вчений К. Еренфельс. Структура протистоїть аморфності. Вперше у вітчизняній психології це поняття застосував 1959 р. С.Л. Рубінштейн.
Сучасна вітчизняна психологія має кілька підходів до психологічного структурування особистості, яке здійснено у дослідженнях О.М. Леонтьева, С.Л. Рубінштейна, О.Г. Ковальова, Г.С. Костюка, К.К. Платонова, B.C. Мерліната інших. Можна виділити три основні аналітичні напрями щодо побудови цілісної психологічної структури особистості: 1) со-ціально-психолого-індивідуальний, 2) діяльнісний і 3) генетичний.
Стисло охарактеризуємо погляди деяких учених щодо побудови психологічної структури особистості.
Олександр Ковальов розглянув п'ять підструктур особистості: 1) спрямованість, 2) здібності, 3) характер, 4) система управління і 5) психічні процеси
Вольф Мерлім відокремив дві підструктури особистості: властивості індивіда (темперамент та індивідуально-психологічні особливості психічних процесів) і властивості індивідуальності (мотиви і ставлення, характер і здібності).

Структура характеру

Більшість дослідників виділяють в структурі характеру, що вже склався, зміст і форму. Зміст характеру складає спрямованість особистості: її матеріальні та духовні потреби, інтереси, ідеали та соціальні установки. Зміст характеру виявляється у вигляді певних ставлень, які вказують на вибіркову активність людини. В різних формах характеру виявляються різні способи прояву ставлень, емоційно-вольових особливостей поведінки, темпераменту.

Вивчення і розуміння такого складного цілого, як характер, не є можливим без аналізу його окремих сторін або типових проявів - рис характеру. Під рисами характеру розуміють індивідуальні звичні форми поведінки людини, через які аналізується його ставлення до дійсності. В структурі характеру умовно виділяють дві групи рис. Першу групу складають риси, які входять до підструктури спрямованості особистості. Це сталі потреби, інтереси, нахили, цілі, ідеали, а також система ставлень особистості, які виступають підставою для класифікації основних рис характеру, а саме:

• ставлення до інших людей, яке виявляється через такі риси характеру як «товариськість - замкненість», «правдивість - облудність», «тактовність - брутальність»;