Темперамент і проблема виховання

Виховуючи дитину, не можна ставити завдання переробити темперамент, але за будь-якого темпераменту можна виховати всі необхідні позитивні якості особистості та її поведінки.

Усі типи темпераменту мають свої позитивні та негативні сторони. Так, позитивні якості холерика - активність, пристрасність, енергійність; сангвініка - рухливість, емоційність, чуйність; флегматика - витримка, спокій; меланхоліка - глибина та стійкість почуттів, емоційна чутливість. Разом з тим холерики можуть бути нестриманими, різкими, афективними; сангвініки - недостатньо зосередженими, легковажними та поверховими; флегматики - млявими, байдужими; меланхоліки - сором'язливими, замкнутими. А тому завдання педагогів полягає в тому, щоб виявити особливості прояву темпераменту дитини та, спираючись на його позитивні сторони, намагатися перебороти негативні прояви. Наприклад, виховання може привчити холерика до стриманості у вияві своїх почуттів, яка йому не властива, а меланхолік може стати більш сміливим та рішучим у вчинках.

Прикладом того, як учитель має враховувати певні риси темпераменту в процесі роботи з дітьми різного темпераменту, може бути дослідження B.C. Мерліна. Автор спостерігав двох учнів початкової школи з різним темпераментом та однаково позитивним ставленням до навчання. Він дав такі характеристики учням:

Правильне виховання - в контексті проблем темпераменту - має полягати в тому, щоб у процесі формування особистості закріплювати позитивні та гальмувати негативні якості темпераменту, характерні для конкретного індивіда.

Поняття про характер. Фізіологічні основи характеру.

Характер - це сукупність сталих індивідуальних особливостей особистості, які виявляються в її діяльності і поведінці, у ставленні до інших людей, до навколишнього середовища, до праці, до самого себе.

Характеризуючи будь-яку людину, можна сказати, що вона є принциповою чи безпринципною, щирою чи лицемірною, скромною чи зарозумілою, бережливою чи марнотратною, сміливою чи боягузливою, альтруїстичною або егоїстичною тощо. Це означає, що характер інтегрує у собі різноманітні психологічні якості особистості. Проте вирішальне значення в характері належить морально-вольовим якостям, зокрема, здатності долати перешкоди, душевний та фізичний біль, наполегливості, самостійності, рішучості, дисциплінованості, оскільки вони зумовлюють типові для особистості особливості діяльності і соціальної поведінки.

На формуванні характеру відбивається суспільне буття особистості, засвоєння нею соціального досвіду: типові обставини життєвого шляху людей у конкретно-історичних умовах породжують типові риси характеру, а спрямованість виховання сприяє розвитку індивідуальності. (Пригадайте перенесення в іншу історичну епоху героїв відомого кінофільму «Іван Васильович змінює професію».)

Характер кожної людини являє собою поєднання сталих та динамічних якостей. Сталі якості, що утворюють основу характеру, формуються та закріплюються поступово в процесі пізнання і практичної діяльності і стають типовими для даної людини. Однак у реальному житті типові риси характеру спостерігаються через їх конкретні прояви, які можуть змінюватися залежно від ситуації, впливу інших людей, кола спілкування, стану здоров'я, віку тощо.

При дослідженні характеру важливе теоретичне і практичне значення має розкриття передумов його утворення і компонентів, з яких він складається.

Фізіологічною основою характеру є сплав рис типу вищої нервової діяльності і складних стійких систем тимчасових зв'язків, вироблених у результаті індивідуального життєвого досвіду. У цьому сплаві системи тимчасових зв'язків грають більш важливу роль, тому що тип нервової системи можна сформувати всі суспільно коштовні якості особистості. Але, по-перше, системи зв'язків формуються по-різному в представників різних типів нервової системи і, по-друге, ці системи зв'язків виявляються своєрідно в залежності від типів. Наприклад, рішучість характеру можна виховати й у представника сильного, збудливого типу нервової системи, і в представника слабкого типу. Але виховуватися вона буде по-різному і виявлятися буде по-різному в залежності від типу.

Структура характеру

Більшість дослідників виділяють в структурі характеру, що вже склався, зміст і форму. Зміст характеру складає спрямованість особистості: її матеріальні та духовні потреби, інтереси, ідеали та соціальні установки. Зміст характеру виявляється у вигляді певних ставлень, які вказують на вибіркову активність людини. В різних формах характеру виявляються різні способи прояву ставлень, емоційно-вольових особливостей поведінки, темпераменту.

Вивчення і розуміння такого складного цілого, як характер, не є можливим без аналізу його окремих сторін або типових проявів - рис характеру. Під рисами характеру розуміють індивідуальні звичні форми поведінки людини, через які аналізується його ставлення до дійсності. В структурі характеру умовно виділяють дві групи рис. Першу групу складають риси, які входять до підструктури спрямованості особистості. Це сталі потреби, інтереси, нахили, цілі, ідеали, а також система ставлень особистості, які виступають підставою для класифікації основних рис характеру, а саме:

• ставлення до інших людей, яке виявляється через такі риси характеру як «товариськість - замкненість», «правдивість - облудність», «тактовність - брутальність»;

• ставлення до справи, яке виявляється через такі риси характеру як «відповідальність - несумлінність», «працьовитість - лінощі»;

• ставлення до себе, яке виявляється через такі риси характеру як «скромність - самозакоханість», «гордість -смиренність», «самокритичність - самовпевненість»;

• ставлення до власності, яке виявляється через такі риси характеру як «щедрість - жадібність», «акуратність - неохайність», «ощадливість - марнотратність».

До другої групи відносять інтелектуальні, вольові та емоційні риси характеру: кмітливість, рішучість, ніжність та ін.

Усі риси характеру можна також розподілити на основні (провідні), які задають загальну спрямованість розвитку всього комплексу його проявів, і другорядні, зумовлені основними. Знання провідних рис характеру дозволяє зрозуміти його суть, передбачити основні прояви. Наприклад, якщо провідною рисою студента є відповідальність, він прагне виконувати усі навчальні завдання, складати заліки та іспити у встановлений термін. Якщо ж провідна риса - лінощі, студент завжди знаходитиме виправдання невчасному виконанню графіка навчального процесу.

Формування характеру відбувається в різних за своїми особливостями та рівнем розвитку групах (родина, дружня компанія, клас, спортивна команда, трудовий колектив та ін.) У залежності від того, яка група є для особистості референтної і які цінності підтримує і культивує ця група, у людини розвиваютьсявідповідні риси характеру.
Як було зазначено вище, характер є прижиттєвим утворенням. Це означає, що він формується після народження людини. Витоки характеру людини і перші ознаки його прояви слід шукати в самому початку життя. Основну роль у формуванні та розвитку характеру дитини грає його спілкування з оточуючими його людьми. У властивих для нього вчинках і формах поведінки дитина, перш за все, наслідує своїм близьким. За допомогою прямого навчання через наслідування і емоційне підкріплення він засвоює форми поведінки дорослих.
Сензитивним періодом для становлення характеру можна вважати вік від 2-3 до 9-10 років, коли діти багато й активно спілкуються як з оточуючими дорослими людьми, так і з однолітками. У цей період вони відкриті для впливів з боку, з готовністю їх приймають, шануючи і в усьому. Дорослі люди в цей час користуються безмежною довірою дитини, мають можливість впливати на нього словом, вчинком і дією, що створює сприятливі умови для закріплення потрібних форм поведінки.
Дуже важливі для становлення характеру дитини стиль спілкування дорослих один з одним, а також спосіб звернення дорослих з самою дитиною. У першу чергу це відноситься до звернення батьків, і особливо матері, з дитиною. Те, як діють мати і батько щодо дитини, через багато років стає способом звернення його зі своїми дітьми, коли дитина стане дорослим і обзаведеться власною сім'єю.
Раніше інших у характері людини закладаються такі риси, як доброта, товариськість, чуйність, а також протилежні їм якості - егоїстичність, черствість, байдужість до людей. Є дані про те, що початок формування цих рис характеру йде в глиб дошкільного дитинства, до перших місяців життя і визначається тим, як мати поводиться з дитиною.
Ті риси характеру, які найбільш яскраво проявляються в праці - працьовитість, акуратність, сумлінність, відповідальність, наполегливість, - складаються дещо пізніше, в ранньому та дошкільному дитинстві. Вони формуються і закріплюються в іграх дітей і доступних їм видах домашньої праці. Сильний вплив на їх розвиток надає адекватна віку і потребам дитини стимуляція з боку дорослих. У характері дитини зберігаються і закріплюються в основному такі риси, які постійно отримують підтримку (позитивне підкріплення).
У початкових класах школи оформляються риси характеру, які у відносинах з людьми. Цьому сприяє розширення сфери спілкування дитини з оточуючими за рахунок безлічі нових шкільних друзів, а також вчителів. Якщо те, що дитина як особистість придбав в домашніх умовах, отримує в школі підтримку, то відповідні риси характеру в нього закріплюються і найчастіше зберігаються протягом усього подальшого життя. Якщо ж знову отриманий досвід спілкування з однолітками і вчителями не підтверджує як правильні ті форми поведінки, які дитина придбала будинку, то починається поступова ломка характеру, яка зазвичай супроводжується вираженими внутрішніми і зовнішніми конфліктами. Боротьба, що при цьому перебудова характеру не завжди приводить до позитивного результату. Найчастіше має місце часткове зміна рис характеру і компроміс між тим, до чого привчали дитину вдома, і тим, що від нього вимагає школа.
У підлітковому віці активно розвиваються і закріплюються вольові риси характеру, а в ранній юності формуються базові моральні, світоглядні основи особистості. До закінчення школи характер людини можна вважати в основному склалися, і те, що відбувається з ним у подальшому, майже ніколи не робить характер людини невпізнанним для тих, хто з ним спілкувався в шкільні роки.
витримки, почуття обов'язку.
37. Поняття про здібності. Види здібностей, структура та рівні розвитку.

Здібності - це індивідуально-психологічні особливості людини, які відповідають умовам успішного виконання тієї чи іншої діяльності, а саме - набуття знань, умінь і навичок; використання їх у праці.

Кожна здібність має свою структуру, яка залежить від розвитку особистості.

Виділяють два рівні розвитку здібностей: репродуктивний та творчий. Людина, яка знаходиться на репродуктивному рівні розвитку здібностей, виявляє високі уміння засвоювати знання, оволодівати діяльністю і здійснювати її відповідно до зразка, що пропонується. На творчому рівні розвитку здібностей людина створює нове, оригінальне. Зазначені рівні розвитку здібностей не слід вважати незмінними, оскільки кожна репродуктивна діяльність містить елементи творчості, а творча діяльність включає репродуктивну, без якої вона не може здійснюватися.

Найвищий рівень розвитку і прояву здібностей позначають поняттями талант і геній. Талановиті і геніальні люди досягають в теорії і практиці нових результатів, які мають велике значення для суспільства. Проте, між поняттями талант і геній існує відмінність. Талановиті люди створюють нове у межах вже визначених ідей, напрямів, способів досліджень. Геніальна людина відкриває принципово нові шляхи в галузі наукових досліджень, виробництва, мистецтва тощо.

Крім рівнів в психології розрізняють загальні й спеціальні здібності. Загальні здібності забезпечують відносну легкість і продуктивність у засвоєнні знань і виконанні різних видів діяльності. Під спеціальними здібностями розуміють психологічні особливості індивіда, які дають можливість успішно виконувати певні види діяльності (музика, математика, лінгвістика тощо).

До спеціальних здібностей належить віднести й здібності до практичної діяльності: конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та інші.

Згідно з іншим підходом, в структурі здібностей виділяють потенційні і актуальні можливості розвитку. Потенційні здібності - це можливості розвитку індивіда, які виявляються кожного разу, коли перед ним постає необхідність розв'язання нових завдань. Проте, розвиток індивіда залежить не тільки від його психологічних якостей, але й від тих соціальних умов, у яких ці якості можуть або не можуть бути реалізовані. У такому випадку говорять про актуальні здібності. Справа у тому, що далеко не кожна людина може реалізувати свої потенційні здібності відповідно до своєї психологічної природи, оскільки для цього може не бути об'єктивних умов і можливостей. Отже, можна зробити висновок, що актуальні здібності складають тільки частину потенційних.

. Розрізняють загальні й спеціальні здібності.

Загальними називають здібності людини, що тією чи іншою мірою виявляються у всіх видах її діяльності. Загальні здібності забезпечують відносну легкість і продуктивність у засвоєнні знань та виконанні різних видів діяльності.

Такими є здібності до навчання, загальні розумові здібності людини, її здібності до праці. Вони спираються на загальні вміння, необхідні в кожній галузі діяльності, зокрема такі, як уміння усвідомлювати завдання, планувати й організовувати їх виконання, використовуючи наявні в досвіді людини засоби, розкривати зв´язки тих речей, яких стосується діяльність, оволодівати новими прийомами роботи, переборювати труднощі на шляху до мети.

До спеціальних здібностей належить зарахувати й здібності до практичної діяльності: конструктивно-технічні, організаційно-управлінські, педагогічні, підприємницькі та інші.

Під спеціальними здібностями розуміють здібності, що виразно виявляються в окремих спеціальних галузях діяльності (наприклад, сценічній, музичній, спортивній тощо).

Загальні здібності виявляються в спеціальних, тобто здібностях до якоїсь певної, конкретної діяльності.

Спеціальні здібності визначено тими об´єктивними вимогами, які ставить перед людиною певна галузь виробництва, культури, мистецтва тощо. Кожна спеціальна здібність є синтезом певних властивостей особистості, що формують її готовність до активної та продуктивної діяльності. Здібності не тільки виявляються, а й формуються в діяльності.

38.задатки та здібності…

Важливою характеристикою особистості є її здібності — індивідуально-психологічні особливості людини, що виявляються в діяльності і є умовою її успішного виконання.

Здібності тісно пов’язані зі знаннями, уміннями і навичками людини, забезпечуючи їх швидке надбання, закріплення й ефективне застосування на практиці.

Природною основою формування здібностей є задатки — вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, мозку, органів почуттів і руху.

Задатки є необхідною, але не достатньою умовою розвитку здібностей. Якщо, наприклад, людина розумово неповноцінна, то, не зважаючи на найсприятливіші умови, вона, на жаль, навряд чи досягне висот думки. З іншого боку, наявність задатків ще не означає, що вони розів’ються в здібності.

В даний час установлено, що генотип визначає тільки потенційні можливості людини, а середовище і виховання – наскільки ці можливості будуть реалізовані. Варто також врахувати, що і самі задатки багатозначні, й у залежності від діяльності, у яку буде включена людина, можуть розвитися дещо різні здібності. Так, при доброму слуху і почутті ритму одна людина стане композитором, інша – диригентом, третя – виконавцем, а четверта – музичним критиком.

Виділяють такі види здібностей:

- природні,що формуються на базі вроджених задатків при наявності елементарного життєвого досвіду через механізми навчання типу умовно-рефлекторних зв’язків;

- специфічні,що формуються й забезпечують розвиток у соціальному середовищі, серед них виділяють загальні і спеціальні здібності.

Відчуття і сприймання

відчуття - це відображення окремих властивостей предметів і явищ, що безпосередньо впливають на даний момент на органи чуття. Характерна особливість відчуттів їх миттєвість, безпосередність. Відчуття виникають, як тільки наші органи почуттів стикнулися з тим чи іншим об'єктом матеріального світу і існують якісь миті, після закінчення яких перетворюються на сприйняття.

Як же протікає процес відчуттів. Фізіологічним аспектом відчуттів служать аналізатори, які складаються з рецептора (око, вухо, смакові цибулини, розташовані на поверхні язика і т.д.), нервових шляхів і відповідної ділянки мозку. Для того щоб виникло відчуття, необхідно, щоб той чи інший предмет, явище впливали на рецептор своїм певним властивістю, кольором, температурою, поверхнею, смаком, запахом і т.д. Вплив може бути контактним (ви безпосередньо торкаєтеся до предмету пальцем, рукою, шкірою або кладете його на мову, тримайте до носа і т.д.). Однак у всіх випадках вплив предмета дратує спеціальні чутливі клітини рецептора. Роздратування -фізіологічний процес, під його впливом у нервових клітинах виникає фізіологічний процес - збудження, яке по аферентні нервовихволокнах передається у відповідну ділянку мозку. Тільки в мозку фізіологічний процес перетворюється на психічний, і людина відчуває те чи інше властивість предмета або явища.

Види відчуттів. Відчуття людини нескінченно різноманітні. Існує кілька варіантів класифікації відчуттів. Зазвичай при класифікації використовують наступні критерії:

1) за наявності або відсутності безпосередніх контактів рецептора з подразником, що викликає відчуття;

2) за місцем розташування рецепторів;

3) за часом виникнення в ході еволюції;

4) за модальності (виду) подразника.

Сприйняття́, сприйма́ння) — пізнавальний психічний процес, який полягає у відображенні людиною предметів і явищ, у сукупності всіх їх якостей при безпосередній дії на органи чуття^[1].

За своєю суттю сприймання трактується як складний процес, в ході якого інформація про окремі властивості об’єкта сполучається в сенсорний образ та інтерпретується як інформація породжена об'єктами або подіями оточуючого середовища^[2].

40.види відчуттів

Класифікація відчуттів може здійснюватися по-різному. Головними ознаками для виділення класів (видів) відчуттів виступають розміщення рецептора, характер рецептора та модальність відчуття.

За ознакою розміщення рецептора фізіолог Ч. Шерінгтон виділив три основних класи відчуттів:

• екстроцептивні, що виникають при впливі зовнішніх подразників на рецептори, розташовані на поверхні тіла;

• проприоцептивні (кінестетичні), що відображають рух і відносне положення частин тіла завдяки роботі рецепторів, розташованих в м'язах, сухожиллях і суглобних торбах;

• інтероцептивні (органічні), що відображають подразнення рецепторів, розташованих в внутрішніх органах і тканинах тіла, і протікання обмінних процесів в внутрішньому середовищі організму.

За ознакою характеру рецептора також виділяють:

• фоторецепцію - чутливість до світла (зорові відчуття);

• хеморецепцію - чутливість до певних речовин (нюхові, смакові відчуття);

• аудіорецепцію - чутливість до звукових коливань (слухові відчуття);

• механорецепцію - чутливість до механічної взаємодії (відчуття дотику, болю, рівноваги);

• терморецепцію - чутливість до температури (температурні відчуття).

• За ознакою модальності (цей розподіл відчуттів є найбільш широко розповсюдженим), виділяють такі види відчуттів, як зорові, органічні, вібраційні, вестибулярні, слухові, нюхові, смакові, відчуття дотику; ці види розгалужуються на підвиди.