ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Методи психологічних досліджень.



Предмет психології

Слово психологія походить від грецьких слів psyche - душа та logos - вчення. Тому перше визначення ця наука одержала як вчення про душу. Поняття «душа» мало релігійний та ідеалістичний характер і не завжди відображало сутність тих чи інших явищ. Сьогодні наукова психологія у понятті «душа» об’єднує всі психічні прояви людини, або психіку. Термін «психологія» зберігається як данина поваги до стародавніх мислителів.

Будь - яка наука починається з фактів. Фактами для психології є психіка або психічне життя людини. Психіка – це властивість високоорганізованої матерії відображати об’єкти дійсності. Психіка людини складається з 3 груп фактів:

- психічні процеси;

- психічні стани;

- психічні властивості.

Психічні процеси іноді називають психічними функціями. Вони є первинними регуляторами поведінки людини. У них чітко можна виявити початок, проходження і завершення. Тобто психічні процеси мають динамічні характеристики – тривалість і стійкість. Психічні процеси поділяють на дві групи: пізнавальні, або когнітивні, та емоційно - вольові. До пізнавальних процесів належать: відчуття, сприймання, пам’ять, мислення, уява. До емоційно-вольових – емоції, почуття, воля.

Психічні стани - це відносно статичні та стійкі психічні утворення. Вони, як правило, не усвідомлюються людиною. Прикладом психічних станів можуть бути настрій, бадьорість, втома, апатія, депресія, ейфорія, страх, зосередженість, тривога, паніка. Усі вони характеризуються тривалістю, спрямованістю, стійкістю, інтенсивністю.

Психічні властивості – суб’єктивні особливості, що визначають успішність діяльності людини. Вони харак­теризуються постійністю і формуються у процесі наполегливої діяльності. Тому можна виділити такі психічні властивості: сприйнятливість, чуттєвість, емоційність, холод­ність, розсудливість, наполегливість, вдумливість, ініціатив­ність, старанність, відповідальність, безвідповідальність і т.ін.

Виявлений факт не завжди може стати предметом наукового дослідження. Для того щоб фактом зацікавилася наука, він має повторюватися, і повторюватися закономірно. Наприклад, після наполегливої і важкої праці закономірно настає втома.

Кожне психічне явище має свій чітко визначений механізм. У психіці людини виділяють три механізми: відображення, проектування та опредметнення.

Відображення – це загальна властивість матерії відтворювати об’єктивну дійсність. Психічне відображення – не просто відтворення дійсності, а й створення образів чуттєвого, логічного та уявного характеру. Ці образи знаходять втілення у продуктах культури людини. Психічне відображення має об’єктивну детермінацію, завжди активне, має випереджувальний характер і постійно розвивається.

Проектування – це сукупність певних дій зі створення образів відповідно до мети діяльності. Створені образи можуть бути зафіксовані на папері у вигляді схем, креслень, планів і т.ін., що пізніше буде матеріалізоване, тобто буде створений певний об’єкт (споруда, технічний пристрій), що забезпечить задоволення певних потреб.

Опредметнення – це процес втілення людських душевних сил в образ застиглої предметності. Завдяки цьому образи проектування знаходять втілення у певних об’єктах матеріальної культури. Опредметнення має три форми:

- матеріальну – реальна праця;

- психічну – відображення об’єктивного світу та переживання цього відображення;

- особистісну – творення самого себе, самоосвіта та самовиховання.

Розглянуті три блоки змісту науки дають нам можливість визначити поняття психології.

Психологією називається наука, що вивчає факти, закономірності та механізми психіки людини.

Дуже часто дають інше визначення, пов’язане зі змістом психічних явищ.

Психологією називається наука, що вивчає психічні процеси, психічні стани та психічні властивості.

 

1.2. Нарис історії розвитку психології у стародавні часи та у середньовіччі

Психологія як наука має історію більше двох тисяч років. У історичному розвитку психології виділяють 4 основні періоди:

Перший. Психологія як наука про душу. Виникла у стародавньому світі. Існуванням душі стародавні мислителі намагалися пояснити ті чи інші явища у житті людини .

Другий. Психологія як наука про свідомість. Виникла у XVII ст. Спроможність людини думати, відчувати, бажати і т.ін. назвали свідомістю. Головним методом дослідження вважалась інтроспекція (самоспостереження).

Третій. Психологія як наука про поведінку. Виникла у XX ст. Завдання психології зводилося до вивчення того, що можна безпосередньо спостерігати, а саме поведінку. Почуття, мотиви і т. ін. не враховувалися.

Четвертий. Психологія як наука про факти, закономірності та механізми психіки. Виникла у XX ст.

Виникнення поняття «душа» пов’язане з анімістичними поглядами стародавніх народів. Анімістичний від латинського anima – душа. Душа уявлялась як своєрідна нематеріальна субстанція, двійник тіла. Вона незалежна від тіла. Може перебувати у тілі, а може і покидати його під час сну, знепритомлення та смерті. У останньому випадку вона чогось не повертається до тіла. Душі мертвих людей створюють особливі об’єднання.

Другим напрямком розуміння душі був гілозоїзм. Це вчення заперечує відмінності живого і неживого і стверджує загальну одухотвореність. Гілозоїсти вважали, що все у природі має душу: люди, тварини, рослини, гори, каміння, найдрібніші частинки піску…

Анімізм і гілозоїзм розглядаються як перший філософсько-міфологічний підхід до пояснення особливої категорії психічного. Елементи анімізму і гілозоїзму присутні у вченнях стародавніх мислителів.

Аристотель (384 – 322 рр. до н.е.) – стародавній філософ, засновник психологічної системи, що визначила пошуки пояснень душевної діяльності на століття. Душу він розглядав як складне утворення, єдине з тілом. Душа і тіло нерозривні, душі належить головна роль, вона є формою форм, або ентелехією. Тілу ж він відводив підпорядковану, або другорядну роль. Душа як форма організації тіла є неподільною, але виявляється у трьох функціях: вегетативній, руховій і чуттєвій та розумній.

Вегетативна (рослинна) функція властива рослинам, тваринам, людині. Рухова і чуттєва – тваринам і людині. Розумна – лише людині. Ці функції душі є рівнями її еволюції.

Джерелом пізнання Аристотель вважав відчуття, що є результатом зовнішніх впливів на органи чуття. Мислення є властивістю тільки душі, що залежить від тіла.

Душа неповністю смертна. Разом з тілом помирають дві функції душі. Розумна функція безсмертна.

Аристотель вперше в історії людства написав психологічний трактат «Про душу». У ньому він обґрунтовує свої погляди на душу. Час написання трактату «Про душу» вважають часом виникнення психології як науки,

Аристотеля – автора трактату – засновником психології.

Природничо-філософське пояснення душі Аристотелем знаходить продовження у атомістичному вченні Демокріта (460-370 рр. до н.е.). Демокріт розумів душу як причину руху тіла. Вона матеріальна і складається з атомів. Атоми – кулясті, неподільні, вогняні, рухомі частинки матерії, а звідси душа – це «особливого роду вогонь і тепло». Душа смертна, вона помирає разом із тілом. Джерелом пізнання є чуттєвий досвід як наслідок впливу атомів із навколишнього світу на атоми органів чуття.

Погляди Аристотеля і Демокріта можна об’єднати у матеріалістичний підхід до розуміння душі. Матеріалістичний підхід пояснює особливості психіки дією матеріальних, об’єктивних сил.

Протилежну точку зору відстоював стародавній філософ Платон (427-347 рр. до н.е.). На відміну від Аристотеля і Демокріта Платон вважав, що душа нематеріальна, вона є ідеєю, безсмертною сутністю. Душі живуть у занебесному, вічному світі ідей. Саме там душі набувають знання про світ, пізнають добро і зло. Під час народження людини душа втілюється, тобто з’єднується з тілом на весь період земного життя. Потрапивши у таке «мерзенне» створіння, як тіло людини, душа забуває всі знання. Тому навчання є нічим іншим як пригадуванням знань. Дорослі мають допомагати пригадуванню. Після смерті людини душа повертається у світ ідей.

На думку Платона, душа складна. Вона складається з розуму, мужності і хтивості або похоті. Розум, на думку Платона, розміщується у голові, мужність у грудях, а хтивість у черевній порожнині. Ці частини душі у різних людей розвинені неоднаково. Якщо краще розвинений розум, то такі люди є філософами (вони мають правити державою), якщо мужність – воїни (мають захищати державу), якщо хтивість – ремісники, хлібороби, раби (вони мають працювати і створювати матеріальні цінності).

Платонівський підхід до розуміння феномену душі у стародавньому світі називають ідеалістичним.

Стародавній лікар Гален (129 -199 рр.) уперше в історії людства підійшов до розуміння свідомості. Він розділив явища, що відбуваються у мисленні та у сні. Зокрема, він розмежував спроможність людини володіти знаннями про власні розумові й вольові дії та інші прояви психічного.

Епоха середньовіччя характеризується пануванням релігійної ідеології у суспільстві. Релігійна або теологічна (від грецького teos – бог) ідеологія вимагала від людини залишатися на самоті з самою собою, прагнучи до всевишнього, відмовитися від мирського життя і плотських утіх. У цей час погляди на душу висвітлювались у контексті теологічних теорій.

Плотін (205 - 270 рр.) – філософ. На думку Плотіна світовий процес починається з божественного начала, що виявляється спочатку як світовий розум потім, як душа світу. Мета людського життя, на думку Плотіна, сходження до початкового (божественного). Душа має зневажати земне і любити його чистою любов’ю. Цього можна досягти шляхом стримування тілесних сил і розвитком духовних сил.

Знання душа одержує від розуму. Реальне буття відкрите для душі. Душа має лише вміти повернутися до самої себе, пізнати свою сутність. Це можливо шляхом очищення і уподібнення божеству.

Августін (354-430 рр.) – християнський теолог. Погляди Августіна обгрунтовуються вченням про бога як принцип буття. Буття бога можна вивести з людського мислення. Метою розуму є самопізнання та богопізнання. Августін до складу людської душі вносить свідомість. На його думку, душа має всі знання і живе та рухається у бозі. Достовірність знань перевіряється внутрішнім досвідом. Душа має повернутися до себе і пізнати власну діяльність. Новітнім у вченні Августіна є проблема динаміки людської особистості. У своїй праці «Сповідь» Августін показує внутрішній розвиток від немовляти до дорослого, показує суперечливий характер становлення особистості. Оскільки у душі особистості багато тілесних «прірв», то необхідна божа благодать, що врятує її. Однією із людських спільностей є «град божий». Це духовна спільність, що грунтується на «любові до бога, доведеній до зневажання себе». А звідси висновок про прагнення до всевишнього.

Фома Аквінський (1225 - 1274) – середньовічний філософ і теолог. Буття бога він виводить з буття речей. Людину він розглядає як особистісне поєднання душі і тіла. Душа нематеріальна, своє завершення одержує лише через тіло. Душа людини є формою тіла. Ф. Аквінський звертається до особистої душі. Особистість для нього «найшляхетніше у всій розумній природі». До складу особистості він включає інтелект як частину цілого. Тільки у бозі інтелект є сутністю. Незважаючи на спроможність інтелекту до пізнання, у житті людини любов до бога важливіша, ніж пізнання бога.

Теологічні вчення середніх віків поєднали душу з тілом, душу з богом, душу з інтелектом та знанням і свідомістю. Все це говорить про те, що у ті часи душа, свідомість, інтелект набули як релігійного, так і містичного характеру.





Последнее изменение этой страницы: 2016-06-19; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 184.72.102.217 (0.009 с.)