Основні теорії соціальної комунікації (К. Ясперс, М. Маклюен, Н. Луман, Ю. Габермас)

Луман Н. Медиа коммуникации

Луман Н. Реальность массмедиа

Маклюэн Г. М. Понимание медиа: Внешние расширения человека

Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие

Постнеокласичний підхід нівелює природу соціального до суб'єкт-об'єктних відносин, тобто до принципу інтерсуб'єктивності, елімінуючи об'єктність. Суспільство розглядається як мережа комунікацій, а комунікації здатні до самоопису суспільства і його самовідтворення. На думку Т.Лумана, комунікація з'являється не як слухняний об'єкт управлінських рішень, а як активне середовище, що самоорганізується. Найпростіші соціальні системи – інтеракції - формуються через взаємопогодження дій і переживань присутніх учасників спілкування. Суспільство ж охоплює всі дії, досяжні для співвіднесення одні з одними у комунікації. Дія розуміється як справжній елемент соціальної системи, що виробляється й відтворюється в ній у співвіднесенні з іншими діями-подіями. Такий підхід до розгляду природи комунікації виводить її на новий рівень і надає їй соцієтальну рольСоціальні комунікації і, зокрема серед них, медіа комунікації як невід’ємна частинапростору повсякденності. З точки зору Н. Лумана медіа являють собою індивідуальну ауто поетичну систему, щопрагне залучити до себе комунікації, специфічні для себе, але разом з тим виключити іншікомунікації. Комунікація як така включає у себе інформацію, повідомлення і розуміння.

 

Медіа-комунікації, як їх розуміє Маклюен, мають стати самі об’єктом дослідження, безконотації до їх змісту. Він стверджував, що «засіб передачі повідомлення є сам по собіповідомленням». [8]Культурологічна теорія комунікації – була представлена Г. М. Маклюеном та А. Молем. Маклюен стверджував, що засоби масової комунікації формулюють характер суспільства, а масова культура залучає до духовних цінностей, також мав теорію що при читанні книги люди мислять лінійно, послідовно, а при читанні електронної інформації «мозаїчно», через інтервали. «Мозаїчність» культури, що формується засобами масової інформації, вивчав А. Моль. Концепція комунікацій Маклюена заснована також на позиціях технологічного детермінізму.

Некласична концепція соціальних комунікацій – ґрунтується на когнітивній моделі суб’єктивно-об’єктивних відносин щодо суб’єкта. Феноменологічна за своїми джерелами методологія виділяє сферу інтеракції в якості особливого онтологічного об’єкта. Автор цієї моделі філософ Юрген Габермас віддавав перевагу позитивній науці у вивченні соціальних суб’єктів.

К. Ясперс здійснив спробу віднайти й окреслити вихідні параметри комунікативної сфери людського буття у динаміці від комунікації реального буття до комунікації як способу людської самореалізації. Загалом екзистенціалізм, досліджуючи ідею асоціального буття самотньої людини, обґрунтовував монологічість людського буття. Він акцентував увагу на тій обставині сучасного життя, за якої у ХХ столітті виникли принципово нові проблеми у сфері комунікативного співбуття людей. Згідно з К. Ясперсом ідеться про руйнування традиційної комунікативної системи та про поширення не людиновимірної комунікації, а масової маніпуляції свідомістю і поведінкою індивідів. Проте людина має змогу вийти за рамки того, що вона робить; вона має свободу. Ця можливість, котра характеризує найглибші, найінтимніші пласти людського буття, найповніше виявляється саме в актах спілкування однієї особистості з іншою, в актах змістовної комунікації. Така екзистенційна комунікація ґрунтується, за К. Ясперсом, на взаємності, відкритості та єднанні. Цей зв'язок між людьми «найглибше розкривається в моменти справжніх випробувань долі та переживань» [5, ст. 3].

 

Ю.Хабермас у двотомному виданні "Теорії комунікативноїдії" вибудовує свою концепцію інтеракції в еволюцію теоре- тичної соціології й визначає місце комунікації в теорії пізнання. Досліджуючи проблему інтеракції (комунікації), він зосереджується на питанні про відмінність "правдивої" комунікації від "неправ- дивої" і умовах, що забезпечують правдиву комунікацію між людь- ми. Учений формує концепцію, що базується на дуалістичному поділі двох сфер людського існування - сфери взаємодії людей із природою й сфери міжлюдської взаємодії (інтеракції). Бар'єри культурних комунікацій, на його думку, долаються "відчуттям" філософських традицій, братерством мислителів усіх часів. Він обґрунтовує поняття "рекламна комунікація" і розкриває механіз- ми її дії в політиці та бізнесі.

 

58. Соціальний простір і соціальна мобільність (П. Сорокін, П. Бурдьє, П. Штомпка).

Сорокин П. А. Человек, цивилизация, общество. Бурдье П. Социология политики. Штомпка П. Социология социальных изменений

П.Сорокін розглядав категорію соціального простору як базисне поняття для побудови теорій соціальної мобільності та соціальної стратифікації. Це поняття він чітко розмежував з категорією геометричного простору, хоча й користувався відомими природничими, математичними термінами для утворення соціологічних аналогів. Він трансформує поняття “точка простору”, “низ”, “верх”, “дистанція”, “рух у просторі”, “координати простору”, “вертикальні й горизонтальні параметри” у соціологічні категорії, наповнює їх соціальним змістом. Устрій соціального простору за Сорокіним виглядає так: 1) об’єктивно існує система соціальних позицій (умовні точки простору), вона виникає відповідно до процесу диференціації суспільства за ознаками статі, віку, професії, багатства, національної та етнічної належності тощо; 2) кожній позиції відповідає соціальна група, прошарок, страта (Сорокін розглядав і диференціацію всередині групи), і навпаки – людина, що є членом групи, автоматично посідає відповідну позицію, а якщо група складна, організована, то позиція уточнюється відповідно до структури групи; 3) позиція, яку займає особа у соціальному просторі, визначається належністю не тільки до групи, але й співвідношенням груп у суспільстві (вертикальні або горизонтальні зв’язки), яке у свою чергу зумовлене соціокультурними чинниками даної епохи; 4) людина може рухатися у соціальному просторі, для чого вона повинна змінити свою групову належність, долучитися до нової групи, або “піднятися” всередині своєї групи [4, с.297-307]. Теорія Сорокіна на загал відображала статичний аспект дослідження суспільства і була “занадто об’єктивною”, тобто не враховувала суб’єктивне, ціннісне, психологічне ставлення людини до свого місця в суспільстві та феномен діяльності – агентність соціального процесу.

П’єр Бурдьє трансформував теорію соціального простору і розвинув її у теорію соціального поля. Соціальний простір Бурдьє розуміє як двопорядкову сутність: а) соціальну (задана система координат, у якій розташовані суб’єкти); б) фізичну (розташування людей відносно один одного у реальному просторі, “привласнення” агентами речей, земельних ділянок, міських ландшафтів та інших артефактів). Він користується поняттями “соціальна позиція” і “диспозиція”, які відображають відповідно об’єктивні й суб’єктивні властивості соціального простору. Позиція суб’єкта залежить від наявності, обсягів капіталів, як фізичних, так і символічних, за які у суспільстві й точиться постійна боротьба. Бурдьє намагається “оживити” категорію соціального простору, пов’язати її з діяльністю людей, їх взаємодіями, конкуренцією, реальним змістом соціального життя. Так, в його моделі простір між індивідами заповнюють практики, які здебільшого є несвідомими зразками соціальної поведінки. Свою концепцію автор позначив поняттям “конструктивістський структуралізм”, він намагається поєднати ідею структури з ідеєю живої практики, де ключову роль відіграє так званий “габітус”. Бурд’є не зупиняється на категорії соціального простору і вводить нове поняття – “соціальне поле”. Він визначає простір як ансамбль підпросторів – економічне, соціальне, культурне, символічне поле, – за якими і розподіляються відповідні види капіталів. Кожне поле є абстракцією, але воно тяжіє до втілення у фізично-просторових артефактах [6, с.40]. Головне в концепції поля те, що воно розглядається дослідником як арена боротьби за розподіл і перерозподіл певного виду капіталу, наприклад, політичне поле – це боротьба певних категорій агентів за владу, що відбувається за встановленими у суспільстві правилами.

 

Теорія «динамічного поля» П. Штомпка покликана відобразити багатовекторність постсоціалістичних трансформацій. Штомпка виділяє чотири аспекти динамічного поля:

ідеальні вимірювання;

інтерактивні вимірювання;

соціальна організація;

життєві плани, можливості, доступ до ресурсів.

Соціальні ресурси включаються у процес змін, поряд з переформуванням ідей, переоцінкою норм, цінностей, переформулированием цілей взаємодії. Перерозподіл можливостей означає заміщення ресурсів, так як мобілізація або конформізм, прагнення до домінування або залежність, інтенсивні дії або соціальна апатія стверджують соціальні позиції, соціальний авторитет груп або класу. Російські дослідники вважають проблемою соціальну індиферентність, роздробленість російського населення, відсутність протидії елітарним сценаріями, повернення до станового суспільства і обмеження висхідної соціальної мобільності (в Росії спадна соціальна мобільність в чотири рази перевищує висхідну). Возможностное вимір вимагає соціальної організації, тобто присутності групи, що володіє найкращим організаційним потенціалом.По думці П. Штомпки, вимірювання нестійкі, нестабільні, перетікають один в одного, щоб горизонтальні відносини були ефективними, домінантними, вертикальні зв'язки виступають в якості комплементарних, задіяних з метою управління, недопущення хаосу. Соціальні групи в постсоціалістичному суспільстві не подолали посттравматичний синдром (невпевненість у закріпленні високих статусних позицій, соціальні винятки).

59. Соціальний капітал і здобуття соціальної довіри (П. Бурдьє, Ф. Фукуяма)

Бурдье П. Формы капитала Фукуяма Ф. Доверие: социальные добродетели и сотворение благоденствия (або Социальные господа и путь к расцвету)

Соціальний капітал П. Бурдье – це агрегація дійсних або потенційних ресурсів пов’язаних з включенням до стійких мережевих або більш менш інституалізованих взаємовідносин, зобов’язань чи визнань. Бачення соціального капіталу у Бурдьє є досить інструментальним і зосереджене на користі, яку індивіди накопичують, постійно беручи участь у групах з метою створення деякого ресурсу; вигода, що акумулюється завдяки членству в групі, є базисом можливої солідарності. Концепції Бурдьє притаманні деякі риси реляційної теорії соціального капіталу, згідно з якою в структурі соціального капіталу виділяють три компоненти:

1) інституціоналізовані відносини взаємного визнання;

2) соціальні зв’язки;

3) ресурси, доступні індивідам за рахунок членства в соціальних мережах.

За П.Бурдьє, соціальний капітал існує в різних станах, кожний з яких складається із різних компонентів:

1. Інкорпорований стан являє собою компетенцію індивідів щодо мережі соціальних відносин, а також їхньої диспозиції до знаходження й утримання цієї компетенції. Компонентами соціального капіталу в інкорпорованому стані є:

• очікування,

• зобов'язання,

• нормативні уявлення,

• довіра.

Загальна властивість цих компонентів соціального капіталу полягає в тому, що вони є суб'єктивним вираженням соціального капіталу та характеризують відносини індивідів як у масштабах окремих соціальних мереж, так і масштабах суспільства.

2. В об’єктивованому стані соціальний капітал виражається у вигляді системи соціальних зв'язків і соціальних мереж, що дозволяють акумулювати ресурси. Соціальний капітал в об’єктивованому стані представлений соціальними зв'язками. Соціальні зв'язки є типом соціальних контактів між суб'єктами, що мають більш-менш сталий характер.

3. В інституціоналізованому стані соціальний капітал – це сукупність прав і правил, що встановлюють порядок відносин, закріплюють статус суб'єктів соціальної мережі та їхні можливості користуватися її ресурсами. Соціальний капітал в інституціоналізованому стані представлений такими компонентами, як інституціоналізовані норми та правила, санкції та права.

Теорія П. Бурдье вирізняється розумінням можливості існування соціального капіталу на двох рівнях. На першому рівні – генетичному – соціальний капітал визначається як ресурси, засновані на родинних відносинах у групі членства. Внаслідок того, що П. Бурдьє помітив властивість такого соціального капіталу трансформуватися в цілком конкретні переваги, можливості, реальні ресурси, виникає підстава для утворення другого рівня соціального капіталу. На цьому рівні П. Бурдьє визначає соціальний капітал як сукупність актуальних або потенційних ресурсів, пов’язаних із наявністю міцних мережевих зв’язків, тією чи іншою мірою інституціоналізованих відносин взаємного визнання [2].

Соціальний капітал Френсіса Фукуями [11] – неформальна норма, що сприяє взаємному співробітництву між двома та більше індивідами. Норми, що формують соціальний капітал можуть змінюватися в залежності від норми взаємності між друзями від складних, чітких та давно складених доктрин як, наприклад, християнство чи конфуціанство. Вони відображені в існуючих відносинах між людьми: норми взаємності потенційно присутні в спілкуванні з усіма людьми, але активізується вони лише у взаємовідносинах з нашими друзями. Ввизначення довіри, мережі, громадянського суспільства та іншого, що асоціюється з соціальним капіталом, за Фукуямою є частиною, стороною соціального капіталу. Свою концепцію соціального капіталу Фукуяма будує навколо поняття довіри, яку визначає як очікування постійної, чесної, орієнтованої на сумісно поділювані цінності поведінки з боку інших членів цієї спільноти. Превалювання довіри у суспільстві, за Фукуямою, породжує соціальний капітал. Фукуяма вважає довіру, а, отже, й соціальний капітал, головним чинником національного благополуччя та конкурентоспроможності [11].

Важливою складовою соціального капіталу, за Фукуямою, є спонтанна товариськість, яка означає можливості співробітництва згідно з встановленими принципами та створення нових асоціацій, невід’ємними рисами яких є горизонтальність та неформальність.

Специфічні риси соціального капіталу, які відрізняють його від інших видів капіталу, обумовлені тим, що механізмами відтворення соціального капіталу є релігія, традиції та історичні звичаї.

Також Фукуяма відзначає, що соціальний капітал має культурні коріння. Культуру Фукуяма визначає як успадковану етичну звичку, вважаючи етичні коди, за допомогою яких суспільство регулює поведінку людей, найважливішою частиною культури. Однією з найважливіших етичних звичок, за Фукуямою, є заснована на довірі до сторонніх спроможність спонтанно спілкуватися. Ця етична звичка відіграє визначальну роль в організаційних інноваціях і, як наслідок, у створенні багатства і процвітання країни. Механізм впливу рівня суспільної довіри на стан економіки країни такий: Фукуяма вважає, що суспільства з високим рівнем довіри більш схильні до створення добровільних асоціацій, а здатність створювати добровільні організації пов’язана зі спроможністю створювати великі приватні корпорації [11].

Соціальний капітал у визначенні Світового банку – це інститути, відносини та норми, які детермінують якість та частоту соціальної взаємодії в суспільстві. Соціальний капітал не є простою сумою всіх інститутів, що підтримують суспільство, але являє собою з’єднуючий матеріал що не дає йому руйнуватися