Ідеологія та утопія (К. Маркс, К. Мангайм, П. Рикер, Ю. Габермас)

Одними з перших наукових дослідників ідеології та творцями відповідної концепції були К. Маркс та Ф. Енгельс. Марксистський підхід до ідеології був основним у XIX столітті і досі залишається актуальним. Зокрема, Енгельс, в одному з листів, називав ідеологію «хибною свідомістю». У співавторстві з Енгельсом та у своїх працях, зокрема у «Німецькій ідеології», «Капіталі», К.Маркс досить негативно ставиться до поняття ідеології. Називаючи ідеологію елементом капіталістичного суспільства, Маркс протиставляє її дійсності і називає тотожною всьому, що є донаукового у наших власних підходах до соціальної реальності [18,с.11]. Маркс протиставляє ідеологію науковому знанню, яке на відмінну від ідеології, адекватно відображає об'єктивну дійсність. Для Маркса ідеологічним є те, що відображається за допомогою уявлень [ 18,с.99]. Проте, як стверджує ряд вчених, (Хмільов, Баллаєв) ідеологія в Маркса не тотожна брехні чи дезінформації, а швидше відповідає терміну «ілюзія» [5,с.92.]. Ідеології притаманні ілюзорні уявлення про дійсність, самообман, які є протилежностями до дійсності. Ілюзії можуть носити класовий, національний, релігійний характер. Саму ідеологію Маркс визначає як сукупність поглядів, ідей, що «опановують» світ, [Цит за 20,с. 134] і має економічне підґрунтя - правлячі ідеї це не більш як ідеальне вираження існуючих матеріальних відносин [ 18,с. 113]. Таким чином, для марксизму характерним стало розуміння ідеології, як хибної, викривленої свідомості, в якій приховано виражені інтереси пануючого класу. Проте, згодом, коли марксисти прийшли до влади, вони стверджували про хибність буржуазної ідеології та «науковість» ідеології марксистської, яка хоча і відображає інтереси пролетаріату як одного класу, але відображає об'єктивно, і тому є науковою.

Німецький соціолог К. Мангайм у своїй книзі «Ідеологія та утопія» висловлює дещо відмінний підхід до ідеології. «Ідеологіями, - пише Мангейм, - ми називаємо ті трансцендентні буттю уявлення, зміст яких de facto ніколи не досягає реалізації [11,с.211]. А саму ідеологією він вважає спотвореним, викривленим уявленням про соціальну дійсність. За Мангаймом, будь-яка ідеологія являє собою апологію існуючого ладу, виражає погляди класу, зацікавленого у збереженні статусу-кво [20,с. 134]. На його думку, зв'язок будь-якої теорії з класовими інтересами перетворює її на ідеологію, а будь-яка ідеологія є хибною свідомістю, отже фальсифікує дійсну соціальну науку [21,с. 174]. Мангайм вважав, що наука та наукове мислення, на відміну від ідеології, не мають жодних зв'язків з інтересами класів та партій та базуються на «безпристрасності» та «надпартійності», самостійності висновків та суджень про досліджувані об'єкти і наука втратить властивість об'єктивності якщо опуститься до рівня класового світогляду[21,с. 174]. Мангайм прагне знайти об'єктивне істинне знання, не залежне від суб'єктивізму, класових та інших установок, інтересів і стверджує що умовою для цього є класова неприналежність дослідницької групи, до якої він відніс інтелігенцію. Вважаючи ідеологію неадекватною, суб'єктивною формою сприйняття реальності, протилежністю науці, та враховуючи тотальний вплив ідеології на всі сфери життя та мислення людини, Мангайм сформулював твердження, відоме як «Парадокс Мангайма», згідно з яким «якщо все є упередженням, якщо всі наші висловлювання зумовлені інтересами, про які ми не знаємо, то яким чином ми можемо побудувати теорію ідеології, яка сама по собі не є ідеологічною?» [ 18,с. 14]. Причому, як стверджував П.Рікер, К.Мангайм визнавав, що те, що він робить, також є ідеологією.

Започаткований Мангаймом аналіз ідеології та утопії підхоплює і розвиває у феноменологічній традиції П.Рікер. В однойменній книзі він хоча й дотримується запровадженого Мангаймом протиставлення цих феноменів, проте, по-перше, відмовляється від витлумачення їх в якості форм „колективного несвідомого”, а по-друге,точкою контроверзних трансценденцій розглядає ставлення їх до легітимації. Якщо

ідеологія безпосередньо спрямована на легітимацію існуючого ладу, то роль утопії полягає в руйнуванні його. Звідси висновок: „легітимність є предметом конфлікту між

ідеологією і утопією” [9, 221].

Загалом аналіз ідеології він реалізує у напрямку від ідеології як викривлення (Маркс) через ідеологію як легітимацію (М.Вебер) до ідеології якінтеграція (К.Гірц). Спираючись на Гірця, Рікер обґрунтовує конститутивну функціюідеології, що проявляється в збереженні ідентичності груп та індивідів. Юрген Габермас є одним із провідних сучасних соціальних філософів і соціологів

Німеччини. Хоча формально він не був вихованцем Франкфуртської школи, однак з

самого початку він цілком солідаризувався з їх засадничими положеннями,

репрезентуючи в такий спосіб аж до розпаду школи “молодше покоління” її теоретиків.

Габермас розвиває фундаментальну тезу Маркузе про те, що наука і техніка сьогодні

перебирають на себе функцію легітимації панування. Втім він не сприймає песимістичних

висновків фундаторів традиційної критичної теорії щодо перспектив суспільного

розвитку, вважаючи, що вони обумовлені веберівською теорією раціоналізації, звуженої

до цілераціональності. У праці „Наука і техніка як „ідеологія”, присвяченій 70-й річниці з

дня народження Герберта Маркузе, Габермас здійснює спробу препарувати науково-

технічний прогрес, що спричиняє зростання продуктивних сил і в такий спосіб отримує

шанс для самолегітимації. З цією метою він акцентує на амбівалентному характері

раціональності в сенсі Вебера. У цьому контексті вона постає не тільки критичним

масштабом стану розвитку продуктивних сил, а водночас і апологетичним масштабом

самих продуктивних відносин як справедливих [13, 51]. На цій підставі він дістав

висновку про подвійний характер науки і техніки. Як нова форма ідеології вони, по-

перше, втрачають зв’язок з політикою, а, по-друге, свій вплив на суспільство здійснюють

через систему цілераціональної діяльності. Словами Габермаса: „Нова ідеологія

відрізняється від старих тим, що звільняє критерії виправдання від організації співжиття,

тобто, від нормативної регуляції інтеракцій і в цьому сенсі деполітизується; натомість

вона закріплює їх на функціях підкорення системі цілераціональних дій” [13, 90].

Оскільки відтепер деполітизована маса населення задовольняється легітимаціями

технократичної свідомості, то самооб’єктивація людей в категоріальних рамках

цілераціональної дії прочитується як їх адаптивна поведінка. Це означає, що уречевлені

наукові моделі в соціокультурному світі в самосвідомості індивідів отримують

об’єктивний статус. Ідеологічна суть цієї свідомості полягає в елімінації відмінності між

практикою і технікою. У такий спосіб нова ідеологія заторкує інтерес, що спирається на

мову чи, точніше кажучи, на мовну комунікацію певних форм соціалізації та індивідуації.

Йдеться про те, що цей інтерес поширюється як на збереження інтерсуб’єктивності

порозуміння, так і на встановлення панування вільних комунікацій. Відтак рефлексія, яку

породжує нова ідеологія, долає класові інтереси. Отож, вона вже не легітимує інтереси

якогось одного класу, а виражає в комунікативному процесі інтереси інтерсуб’єктивності.

Згідно картині соціокультурного розвитку Габермаса, яка спирається на традицію

когнітивістської психології морального розвитку в сенсі Ж.Піаже – Л.Кольберга,

конвенційна державна етика, яка панує в традиційних суспільствах, згодом поступається

універсалістській моралі, що містить в собі принципи раціоналістичного природного

права та формальної етики. Проте принципи універсалістської моралі, що поширюються і

на політичну владу, в площині комунікативної етики, яка підпорядковує усі відносини

влади та панування вимозі їх раціонального обґрунтування, здатні поставити під сумнів

усі ідеологічні легітимації (які мають вигляд всезагальних тільки ззовні) [3, 348]. Як

бачимо, Габермас здійснює комунікативну реконструкцію ідеї деідеологізації суспільства.

Відмова від ідеології на користь комунікації, на його переконання, уможливлює створення

нових форм соціального управління, здатних втілювати ідеали справедливості.

У цьому ж ключі він перетлумачує й концепт відчуження. Джерелом людського

відчуження розглядається спотворена комунікація, яка має місце, коли метою

інтерсуб’єктивного спілкування ставиться досягнення успіху шляхом стратегічного

маніпулювання іншим та створення несиметричних умов комунікації, в тому числі й

відносин панування. У всіх цих випадках комунікація відбувається за монологічною

схемою. У праці “Проблеми легітимації в пізньому капіталізмі” (1973) Габермас

обґрунтовує свої сподівання на можливість досягнення гармонійного розвитку

суспільства, розглядаючи демократичну модель як механізм діалектичного (гармонійного)

співвідношення науково-технічного розвитку і ціннісної орієнтації суспільства, науки і

політики, відновлення єдності інтересів, розуму і дії. Головним засобом досягнення цього стану має постати “вільний діалог” науковців й інтелектуалів, які спроможні здійснити “оновлення комунікації” [14, 129]. Хоча тут виразно наголошується на елітарній ролі інтелектуалів, проте не слід думати, що лише із цією верствою у вузькому розумінні цього слова він пов’язує свої сподівання на оновлення комунікації. Його теоретичні інтенції лежать в руслі просвітницьких ідей І.Канта і передусім надихаються його ідеєю повноліття (Mündlichkeit), що покладена у підґрунтя концепцій комунікативної компетенції та аргументативної комунікації в теорії комунікативної дії. Остання по суті й становить довершену версію трансформації традиційної критичної теорії.