Комунітаристська критика деонтологічного проекту. Комунітарні умови ідентичності особи (М. Волзер, М. Сендел)

Деонтологія – це етика, яка розглядає поведінку людини з точки зору прав і обов’язків (ввів Бентам).

Деонтологічний лібералізм: це антиномія конвенціалізму та теологічним концепціям.

Основні моменти: „вихідна позиція”: раціональні, рівні, вільні люди які домовляються про справедливість (Ролз), універсальні основи справедливості, 2 принципа справедливості (усі люди мають рівні права та свободи; соц. та економічна нерівність мусить регулюватись таким чином, що вона була спрямована до максимальн вигоди мінімально заможних; інституції суспільства повинні бути відкриті для усіх за умови чесного дотримання рівності).

Критика деонтологічного проекту звільнення - це, по суті, комунітариська критика лібералізму та Ролза. Сенс комунітиризму: протиставлення цінностей громади і державності.

Комунітаристи починають з критики індивідуалізму (лібералізму).

Комунітаризм намагається дистанціюватися від лібералізму.

Майкл Сендел у 1975 р «Лібералізм та межі справедливості» – відгук на роботу Роулза - справедливість не може спиратися на універсальні принципи. Ці принципи будуть реалізовуватися по-різному в залежності від сфери застосування.

С деонтологической точки зрения, принципиальную важность имеют не цели, которые мы выбираем, а наша способность выбирать их. И эта способность, предшествуя любой конкретной цели, заключена в субъекте. "Это не что иное, как личность, т. е. свобода и независимость от механизма всей природы, рассматриваемая вместе с тем как способность существа, которое подчинено, а именно данным собственным разумом, чистым практическим законам".

Справедливость лишь кажется имеющей приоритет, так как подобный индивидуализм, как правило, приводит к возникновению конфликта между различными требованиями. Поэтому пределы справедливости заключены уже в возможности культивирования таких добродетелей сотрудничества, как альтруизм и благожелательность, которые снимают остроту этого конфликта. Но именно эти добродетели с наименьшей вероятностью будут процветать в обществе, основанном на индивидуалистических предпосылках.

Воспринимать себя так, как того требует деонтология, - значит лишать себя таких качеств, как характер, способность к рефлексии и дружбе, которые зависят от нашей возможности иметь определяющие нас планы и приверженности.

В либерализме не учитывается та возможность, что когда политика проводится хорошо, мы сообща можем познать благо, недоступное каждому из нас поодиночке.

Лібералізм і індивід нічим не обмежені, індивід може зайняти місце поза спілкуванням. Він має моральну автономію. Поняття свободи при цьому може переглядати власні цілі, не спираючись на традиції. Індивід керується правами і обов’язками, сформульованими абстрактно. - Це і є об’єктом критики комунітаризму. Ліберальний індивідуалізм існує в природі, але лише там, де зв’язки порушені, індивіди відчувають своє відчуження від цілого. Не має консенсусу, щодо моральних цінностей. А відтак ми плекаємо їх у собі – аномія. І такий стан речей є небажаним. Комунітаристи відкидають цю ідею, необхідно відштовхуватись від чогось іншого, і не від індивіда. Комунітаристи говорять про «Я» в спільноті, як про продукт суспільства. Протиставляється людині, яка усвідомлює себе як самість. Спільноти онтологічно первинні до людського «Я», яке формується під впливом спільних цінностей і смислів конкретної громади. Громада – локальна спільнота, де ми набуваємо права і обов’язки, перетворюється на політ. суб’єкта (деяка схожість зі структуралістикою Фуко). Оскільки ми народжуємось всередині спільноти, ми неминуче беремо участь в ній.

Сендел: Ліберталісти, ліберали – виступали за економіку, засновану на приватній владі; егаліт.ліберали – на добробуті; Комунітаристи – стурбовані концентрацією влади і в корпоративній економіці, і в бюрократичній державі, і руйнування громадянського суспільства. Комунітаристи, засвоївши дискурс руйнації, заперечували класичну ліберальну настанову. Сендел «нетерпимість квітне там, де форми життя не закорінені, а традиції не сформовані». Ідея Роулса про добре організоване суспільство у комунітаристів має інший сенс – вона реконструюється на базі традицій. Сімя – найважливіший компонент гаразду, більше, ніж сама справедливість.

Волзер: тема громадянської непокори. Волзер – про толерантність як ідеологію певної спільноти. Реанімується тема патріотизму. Патріотизм як ірраціональний спочатку був відкинутий свого часу і постулювався як антитезі комунітарістського блоку – рух до універсальності.

Макінтайр - окремі вимоги патріотизму не менш раціональні ніж вимоги справедливості.

Відмова від універсалістських засад лібералізму. Лібералізм намагається переосмислити власні засади.

Комінітаристська критика теорій Роулса полягає не лише в слабкості його аргументації. Роулс з самого початку поставив хибну проблему – обґрунтування принципів справедливості, які мають прийняти люди, що мають різні уявлення про добре життя. Роулз йшов у традиційному річищі. Комунітаристи: інструментально-логічна робота з формулювання принципів не має сенсу, т.як моральні принципи можуть бути зрозумілими лише як результат аналізу практики конкретного суспільства.

Комунітаристи – на ділі практика завжди передує теорії. Не спираючись на досвід, ми не зможемо обрати кращий шлях. Комунітаристи починають критику з Роулса і завершують багатьма представниками лібералізму. Комунітаристи – альтернативою суспільства, заснованого на справедливості є спільність, яка турбується про загальний гаразд, і де загальний гаразд є пріоритетним. Для комунітаристів мораль випливає з реальної практики конкретного суспільства. Універсальних принципів не існує. Основи моралі треба шукати не у філософії, а в політиці. Весь лібералізм ґрунтується на хибних засадах. Ліберали виходили з аналізу людського «Я», а для комунітаристів це неприпустимо – якщо не визнавати пріоритет суспільства, то можна відкинути саме поняття «ідентичності». Макінтайр взагалі ставить під сумнів наявність у деонтологічного лібералізму розумних висновків.

Роулз підмінив ціль благом, як універсалією. Однак не всі прагнуть до блага. Мають бути цілі, які можливо реалізувати. «сутність людського існування – її істинні цілі».

Мораль – не індивідуальний, а суспільний продукт. Комунітаристів не захоплює ідея суспільної угоди. Заперечується можливість того, що ідея процедурної справедливості зможе створювати адекватні підвалини для соціальних інститутів. Щоб зрозуміти, які правила є для нас найважливішими – треба прослідкувати які традиції їх захищають, що є неможливим. Єдиний шлях подолання суперечності лібералізму – це прийняття комунітаристської моделі (спираючись на Аристототелівську традицію) концепції справедливості.

Комунітаризм позбавлений необхідності робити вибір між політикою а-ля Ніцше (надання влади) і політикою а-ля Аристотель(пол..чесноти).

Тейлор теж повертався до ідеї патріотизму. Вважав, що лібералізм виявив свою сліпоту у питанні про рушійні сили сучасного суспільства. Лібералізм є нежиттєздатним, оскільки лібералісти не опікуються цим питанням. Загалом Тейлор вісвітлює дебати між комунітаристами і лібералами (у нього було поняття процедурний лібералізм).

Роулза критикували також фемініст. збоку ультраліберальних позицій. Роузс залишається в полоні ідей лібералізму.

Комунітаристи (серед них – імена таких відомих філософів, як М.Сендел, Е.Макінтайр, Ч.Тейлор) намагаються відновити невпинний занепад чуття спільноти, яке тривалий час було основою якщо не рівності, то відповідальності і справедливості.

Їхній головний ворог, звичайно, – не свобода взагалі, а свобода як сваволя, свобода егоїстичного індивіда, який забуває (чи прагне забути) своє суспільне походження, а також те, що через вкорінення в суспільне життя, з його нормами, цінностями та інституціями, його свобода має соціальний, контекстуальний сенс. Вона повинна бути вкорінена також в громадські інституції та соціальні практики, якщо не всього суспільства, то певної спільноти.

Комунітаристи приписують лібералізмові погляди, не­сумісні з соціальною тезою (іден­тичність окремих людських істот визначається (почасти) їхньою належністю: люди — це члени культурно напов­нених спільнот, і на них накладають відбиток традиції та вартості цих спільнот). Вони вважають, що ліберальна картина людини атомістична: людину зображено як самодостатню істоту, чиї бажання і здібності сформовані раніше й незалежно від суспільної співпраці. Атомістична картина переоцінює нашу спроможність стати осторонь наших соціальних ролей, критично оцінити їх і ігнорує той факт, що людське «Я» вбудоване в соціальні та культурні традиції. Вона розглядає людське «Я» як таке, що передує зумовленим культурою цілям людини. Вона нехтує тією обставиною, що ми значною мірою не обираємо нашу ідентичність, а розпізнаємо її, аналізуючи роль, яку ми граємо в своєму конкретному суспільстві.

Тейлор. Лібералізм Роулза та його прибічників непослідовний. Якщо автономне життя — це певна вартість, а здібності, необхідні для автономного життя, потребують для свого розвитку суспільної співпраці, то суспільство не стає хорошим лише від того, що поважає права своїх членів. Хороше суспільство робить більше. Воно формує культурне середовище, сприятливе для розвитку характеристичних людських здібностей. Не можна одночасно твердити, що люди є носіями моральних прав і що єдиний моральний ідеал, який має стверджувати хороше суспільство,— це ідеал справедливості. Заява Роулза, що справедливість — це спільна справа суспільства, тоді як ідеї хорошого життя належать до сфери індивідуального вибору,— необгрунтована. Лібераль­не суспільство не може і не повинне бути нейтральним між конкуруючими концепціями добра. Індивідуальна автономія може підтримуватись лише політикою загального добра.

Ліберали вірять, що справедливість та права встановлюють загальні стандарти, яких кожне суспільство має дотримуватись.

Вони вважають, що ці прин­ципи справедливості забезпечують зовнішню перспекти­ву, з якою можна критикувати локальні культури. Однак цей погляд хибний. Ідея справедливості змінюється від культури до культури. Вона спирається на погляди, що поширені в конкретному суспільстві і формуються життям у ньому. Традиція справедлива, якщо вона узгоджується із загальним розумінням даної спільноти.

Волзер заперечує існування єдиної ідеї справедливості, що охоплювала б концепцію справедли­вості в певній культурі. Суспільство, на його думку, структуроване і поділене на багато сфер, і в кожній є власна система поглядів. Справедливість та рівність треба розглядати лише у зв'язку з цілями, що притаманні цим сферам: різних концепцій рівності вимагають як свого підґрунтя охорона здоров'я та ринок, різним є розуміння рівності в сім'ї та в політичній спільноті тощо.

Розуміння справедливості, поширене в нашому суспільстві, за Волзером, вимагає не рівного розподілу благ між усіма, а роз­поділу іншого типу, що його він називає «складною рів­ністю». За складної рівності нерівність не щезає, а обмежується, причому різною мірою у різних сферах, так що між мірою нерівності в різних сферах кореляції немає: заможність не пов'язана з привілеями в одержанні медичної допомоги та освіти тощо. Проте це є ідеалом справедливості лише для нашого суспільства.

Інші комунітаристи твердять, що й сама ідея справедливості може бути присутньою в одних культурах і відсутньою в інших. За висловом Майкла Сендела, справедливість — це «лікарський засіб», що має виправляти пороки суспіль­ного життя. Цей засіб стає потрібним у ситуаціях дефіциту ресурсів та недостатнього альтруїзму людей. У суспільстві, де люди сповнені чеснот, шляхетніших за справедливість,— солідарності та зичливості,— люди реагують на потреби інших, виходячи з любові та спільних цілей, і тому ніхто не має потреби протиставляти свої права правам інших. Справедливість та права — це явно пізніші норми, що відбивають розпад спільнот із щирими стосунками і спільними цілями та прагненнями; в тих спільнотах панували досконаліші критерії добра, тож там могла сформуватись етика вищих цінностей.

Е. Макінтайр в «Чи є патріотизм чеснотою?» обстоює дві взаємопов'язані тези. Згідно з першою, норми в людському суспільстві мають не одне джерело (ті загальні властивості людської природи, які вимагають поваги), а два окремі джерела. Основи універсалістської моралі продиктовані нормативними вимогами людської природи. Є, однак, інше джерело норм у суспільстві, яке полягає в конкретних відносинах, у яких опинилися люди. Бути членом певної спільноти означає мати обов'язки лояльності до спільноти в цілому та до кожного її члена. Згідно з другою тезою, такі обов'язки лояльності можуть виявитись вищі за наші зобов'язання перед індивідами як перед звичайними людьми. Патріотизм — це чеснота, і його вимоги можуть брати гору над вимогами людяності. Отже, незалежно від того, є принцип справедливості універсалістським чи ні, його не всюди визнають за вищий від чесноти вірності конкретній спільності.

Ліберали дали цікаві відповіді на комунітаристський виклик.

1) вони піддали сумніву тезу, що в кожному достатньо складному суспільстві мають існувати певні вартості, що їх однаковою мірою поділяють усі. В основі наявних культур лежать як угода, так і суперечності. Отже, неможливо будувати політичну теорію на уявленні про загальне добро, ігноруючи суперечності у досліджуваній культурі. Якщо суспільства, на які вказують комунітаристи, мали офіційний погляд на ієрархію цінностей, то це лише завдяки тому, що рабам, злидарям, жінкам, «варварам» було відмовлено в членстві. Якби цим групам надали повне членство в спільноті, «загальне добро», яке освячувало нижчість, дискримінацію та експлуатацію цих груп, викликало б значно більшу незгоду, ніж та, що її вони викликали реально.

2) ліберали по­казали, що вимоги справедливості та людських прав не є тісно пов'язаними з конкретними культурами. Коли ми кажемо: «Не можна застосовувати тортури»,— ми маємо на увазі не «Не можна застосовувати тортури до тих, хто погоджується з нами, що їх не можна застосовувати»,— а просто: «Не можна застосовувати тортури — і все, а хто з цим не згодний, той глибоко помиляється».

3) ліберали показали, що справедливість і людські права — це не щось чуже для щирих спільнот. Навпаки, будь-яке суспільство, що відмовляє окремим своїм членам у рівності, не може бути спільнотою для дискримінованих осіб: трактування людей як рівних — це необхідна умова існування спільноти.

Лібералізм, однак, внаслідок комунітаристського виклику зазнав еволюції. Вже Джон Роулз, здійснив перехід від розуміння теорії справедливості як загальної теорії, за якою можна оцінювати моральну леґітимність будь-якого суспільства, до погляду, згідно з яким це є теорія, адресована громадянам конституційної демократії, теорія, що з'ясовує принципи, на які спира­ються інституції такої демократії, інтерпретація «широкого консенсусу», що його поділяють усі розумні люди, які підтримують демократію та конституціоналізм. Роберт Нозік зрештою визнав, що лібертаристська позиція, яку він обстоював є неадекватною, оскількм не враховує важливі зв'язки, що зв'язують члена політичної спільноти з його співгромадянами. Роналд Дворкін зробив серйозні спроби зінтеґрувати цінність спільності з цінностями свободи та рівності.

Волзер «Безпека і добробут». Приналежність до політичної спільноти важлива тим, що її члени чимось зобов'язані один одному і нікому біль­ше цим не зобов'язані. І перше, чим вони зобов'язані спільноті, є гарантії безпеки і добробуту. Ці гарантії важливі тим, що вони привчають нас цінувати приналежність до спільноти. Якщо ми не забезпечуємо інших, якщо ми не визнаємо відмінностей між членами нашої спільноти й чужинцями, ми не матимемо грунту для формування і збереження політичних спільнот.

Однією з наших потреб є сама спільнота: культура, релігія та політика. Лише під егідою цих трьох речей усі інші, яких ми потребуємо, стають соціально ви­знаними потребами, набувають історичної й усталеної форми. Соціальна угода є домовленість приймати спільні рішення про те, які блага потрібні для нашого звичайного життя, а потім розподіляти ці блага між собою. Ті, хто уклав угоду, зобов'язані один одному чимось більшим, аніж взаємодопомога, яка може їх пов'язувати з будь-ким. Вони зобов'язані один одному спільним забезпеченням усіма тими речами, заради яких вони відокремилися від людства як цілісності і об'єднали свої сили в окремій спільноті. Соціальна любов — одна з цих речей; та, хоч вона є розподілом благ — часто розподілом нерівним, — вона постає лише у процесі інших розподілів і політич­ного вибору, який пропонує інший розподіл. Обопільне забезпечення породжує обопільність. У такий спосіб жит­тя одночасно є передумовою постачання благ і одним із його наслідків.

Комунітарні умови ідентичності особистості – постконвенційна ідентичність модерної особи. Вона може бути зумовлена не тільки історично; вона швидше має визначатись відношенням суб’єкта практичного розуму до ідеальної комунікативної спільноти.

Більшість комунітаристів у своїх працях говорять лише про бажаний у ціннісному розумінні напрям розвитку суспільства, насамперед про власний розвиток. Проте, ще Кант зауважив, що ідеальний республіканський устрій важко було б зреалізувати в одній країні, тобто без одночасного втілення правового громадянського устрою у світовому масштабі через союз держав.

Сьогодні тісно пов’язані між собою права та інтереси в багатьох проблемних сферах міжнародного життя (економіка, екологія). Якби комунітаристи мали на увазі цю міжнародну переплетеність прав та інтересів у постановці проблем, то вони б, на мою думку, поставили свої проблеми інакше і не сперечалися з лібералізмом щодо так званих негативних прав на свободу в межах певного суспільства чи певної спільноти.

Це стосується питання про перевагу прав над благом, що стало підґрунтям дискусії вже у Роулза.

Внаслідок цього в межах сучасної республіканської спільноти, як її тлума­чить більшість комунітаристів, існує також напруження між благом як телосом спільноти і апріорі рівних прав і свобод індивідів, а відтак і напруження між позитивними окремими правами та обов'язками громадян у сенсі комунітаристів і негативними правами та свободами в сенсі лібералізму. Однак цей антагонізм не мож­на належним чином зрозуміти, якщо абстрагуватися від міжнародних проблем.

Класичною проблемою, яка дає змогу це пояснити, є питання про військову службу чи про ухилення від військо­вої служби; інша проблема, яка в часи війни більше чи мен­ше пов'язана з першою, стосується реквізиції чи іншого застосування приватної власності для цілей спільноти.

Якщо обмежитись тут розглядом лише окремої спільноти, то, принаймні разом із Сократом, можна аргументувати на ко­ристь переваги телосу спільноти чи блага над рівними пра­вами та свободами в сенсі негативної свободи. Хоча можна звернути увагу на критичну ситуацію, коли індивід міг би навіть емігрувати, якщо немає можливості застосувати це право. Але тут він має обов'язок (водночас і право на свобо­ду в сенсі ідентифікації із свободою спільноти) поступитися своїми негативними правами на свободу, а відтак обов'я­зок, скажімо, не ухилятися від військової служби чи не переказувати свої гроші до іноземного банку.

Однак ті самі проблеми постають цілком інакше, якщо подолати абстрагування від проблем людства і міжнародних зв'язків. Якщо розглядати людство, як спільноту, то легше відрізнити від чисто егоїстичного послугування правами на ухилення від участі у військовій службі від ухилення від військової служби на основі сумління чи справедлива критика рідної нації (послугування негативними правами на свободу, що мотивовані волею до універсально-значущої справедливості). Критерієм тут є саме міжнародна (універсалістська) узгодженість індивідуальних прав та мотивів у сенсі їх визнання просвіченою світовою громадськістю. Але, людина не матиме особисту ідентичність без солідаризації з благом та цілями окремої спільноти (солідаризації, що передує будь-якій універсально-значущій справедливості), тобто без специфічної любові до партикулярної традиції спільноти, без патріотизму.

Комунітаристи - іден­тичність окремих людських істот визначається (почасти) їхньою належністю: люди — це члени культурно напов­нених спільнот, і на них накладають відбиток традиції та вартості цих спільнот. Інакше кажучи, вони розвивають свої визначально людські здібності лише в суспільстві. Ми значною мірою не обираємо нашу ідентичність, а розпізнаємо її, аналізуючи роль, яку ми граємо в своєму конкретному суспільстві.

Якщо не визнавати пріоритет суспільства, то можна відкинути саме поняття «ідентичності».