Ідея «вічного миру» та проект космополітичної республіки

На противагу концепції “справедливої війни” склалася історична традиція, яка пов’язана з концепцією і проектами “вічного і справедливого миру”. Згадки про нього ми можемо знайти ще в стародавні часи, в творах античних філософів та мислителів (Гесіод, Геракліт, Платон, Аристотель) в Стародавньому Римі (Цицерон, римські юристи). Але реальна поява цих ідей та проектів пов’язана з пізнішим періодом. Спираючись на цінності християнства, на теорії епохи Відродження, мислителі та деякі політики періоду середньовіччя та раннього Нового часу почали висувати проекти “вічного та справедливого миру”, закладаючи тим самим гуманістичну традицію пацифізму.

Поступово ідеї про “справедливий та вічний мир”, як антитеза війні та насиллю, увійшли в світову філософську та суспільну думку. Чисельні проекти XIV- XVIII століть суттєво відрізнялись один від одного. Одні були навіяні чисто прагматичними цілями деяких політиків залучити велику кількість прихильників; автори інших проектів керувалися гуманістичними ідеями і бажанням установити на землі мир і спокій.

У XIV – XV ст. було створено перші конкретні проекти миру та об’єднання європейських держав. Саме вони поклали початок широкому розвитку європейської думки в політичній історії континенту. Перший з таких проектів належав французькому королівському прокурору П’єру Дюбуа. В 1300 р. з’явилась його робота “Про припинення воєн та суперечок у королівстві Франція”, в якій він закликав припинити міжусобну боротьбу французьких феодалів. До періоду між 1305 і 1307 роками відноситься найбільш відома праця Дюбуа “Про повернення Святої землі”.Згідно з планом Дюбуа, потрібно було скликати загальний собор, який би складався із духовних осіб та католицьких князів. Головне завдання собору полягало в тому, що його учасники домовились би про припинення війни один проти одного.

Другий проект з’явився через сто років на сході Європі і належав чеському королю Іржі Подєбраду. Він також пропонував створити союз, учасники якого повинні були дати згоду не застосовувати один проти одного зброї і не допускати, щоб інші зробили це від їх імені. В проекті явно прозвучала думка про бажання і необхідність установити мир в християнській Європі. В цьому контексті необхідно розглядати слова Іржі Подєбрада про “любов і братерство”, про необхідність покінчити з війнами, вбивствами, насиллям тощо. Новий заклик до миру прозвучав в першій чверті XVI ст. зі сторінок трактату видатного гуманіста епохи Відродження Еразма Роттердамського “Жалоба світу”. Мабуть, саме з нього в історії європейської політичної думки отримали поширення ідеї вічного та справедливого миру, почала складатися широка європейська традиція, заснована на впевненості у можливості досягнення справедливого миру. Малюючи картину воєн та ворожості, Еразм Роттердамський бере приклади переважно із життя європейських держав. Увесь пафос твору Еразма спрямований на засудження війни та похвалу миру. Неможливо без хвилювання читати повні пристрасті слова автора про те, що “із великої війна стає величезною… Із однієї виникає їх багато… Із безкровної вона перетворюється в криваву. А саме головне, коли починається ця буря, вона карає не одного чи двох, а всіх людей в рівній мірі”. У заключній частині свого трактату видатний гуманіст свого часу Еразм Роттердамський писав: “Більша частина народу ненавидить війну і молить про мир. Лише незначна частина людей, підле благополуччя яких залежить від народного горя, бажають війни. Війна породжує війну, а помста породжує помсту…”. Цей твір Еразма Роттердамського заклав основи загально-гуманістичної традиції в підході до питань війни та миру. Застосовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що трактат Еразма Ротердамського є одним із суттєвих моральних факторів, таких важливих у використанні історичних традицій в утвердженні програми культури миру.

Ян Амос Коменський написав трактат під назвою “Загальна порада про виправлення людських вад”. На думку автора, три головні причини розділяють людей – різниця в поглядах, ненависть, відкрита несправедливість та гоніння. Як і гуманісти епохи Відродження, Коменський шукає вихід із такого стану в покращанні людських якостей. Він пропонує створити нову філософію, нову релігію і нову політику, засновані на законах загальності, простоти та добропорядності. Коменський пристрасно закликав до ліквідації воєн та до миру у всьому світі. “Метою людського суспільства є загальний мир та безпека, – заявляв він. – І народне благо повинно бути найвищим законом кожної республіки та королівства… Основну небезпеку представляють війни, так як війни нікому не несуть спасіння, необхідно знищити будь-яку можливість повернутися до ворожнечі та воєн, необхідно заборонити зброю…”

Наприкінці XVII століття з’явився детальний європейський проект, який належав англійському політичному та громадському діячеві Вільяму Пенну, відомому своєю активною участю у квакерському русі та заснуванням англійської колонії в Північній Америці, що була названа на його честь Пенсільванією. В трактаті “Дослідження про сучасне і майбутнє миру в Європі” Пенн продовжив лінію, яка була намічена його попередниками. В його творі розвивались гуманістичні ідеї та уявлення. Подаючи в трактаті опис кровопролитних воєн в Європі та тих страждань, які несли вони європейським народам, В. Пенн характеризує переваги миру.

Одним з найбільш відомих у XVIII столітті став проект французького аббата, дипломата і філософа Шарля Ірине де Сен-П’єра. Перший варіант проекту – “Записку про збереження вічного миру в Європі” – Сен-П’єр видав у 1712 році, коли брав участь у міжнародній конференції, яка завершилась підписанням Утрехтського миру, що поклав кінець війні за іспанську спадщину. Проект Сен-П’єра підсумував та узагальнив попередні плани та відкрив новий етап в історії трактатів про вічний мир. Цей твір отримав широке поширення в багатьох європейських країнах. Мабуть, ніхто з попередників Сен-П’єра не писав із такою ясністю, визначеністю та впевненістю про необхідність федеративного устрою Європи. В своїй роботі французький мислитель керувався впевненістю, що “ніколи ще розум людський не був зайнятий більш величною, більш прекрасною і корисною задумкою, ніж проект вічного та загального миру між усіма народами Європи”. Сен-П’єр детально розглядав проблему війни і миру в Європі. Він підкреслював, що “ті приватні угоди, що діяли дотепер, створювали лише незначні та швидкоминучі передишки, а не справжній та тривалий мир. Такий стан справ створює думку, що війна є неминучою, до того ж це відбувається в обстановці, коли європейське цивільне право не установлене та не затверджене”.Як і деякі його попередники, Сен-П’єр пропонував створити європейську конфедерацію або республіку. Трактат Сен-П’єра був написаний більш, ніж 200 років назад, але звучить він досить сучасно та актуально і в наші дні.

В 1761 році великий французький просвітник Ж.-Ж.Руссо опублікував проект Сен-П’єра і написав до нього додаток під назвою: “Думки про вічний мир”, що побачив світ у 1782 році вже після смерті автора. Руссо підтримав основну ідею свого попередника про створення конфедерації європейських держав. “Створіть європейську республіку на один день, – підкреслював він, – цього буде достатньо, щоб вона існувала вічно, так як кожний із людей на власному досвіді знайде для себе багато переваг в загальному благові”.

Якщо Сен-П’єр робив головний акцент на тому, що правителі повинні зрозуміти об’єктивну користь і корисність від системи, яка передбачається, то Руссо приходить до інших висновків. Він вважав, що саме в силу свого становища правителі не захочуть відмовитися від війни як інструменту політики.

Серед трактатів XVIII століття особливе місце належить твору великого німецького філософа Імануїла Канта “До питання про вічний мир”, який було написано наприкінці XVIII століття. У своєму творі автор намагався встановити деякі моральні категорії миру і війни. Якщо у творах його попередників мова йшла лише про моральне засудження війни, про доказ корисності миру, то у праці Канта висувалась імперативна та безсумнівна вимога заборонити війну як інструмент політики. Його погляди мали значний вплив на суспільну думку як в Німеччині, так і в інших європейських країнах. Ідеї “вічного та справедливого миру” розвивалися не лише на Заході Європи, але й на теренах колишньої Російської імперії. Російські просвітники другої половини XVIII століття Я. П. Козельський, Р. М. Цебріков та інші мріяли про “добропорядне” суспільство, про життя без війн та знищення інших народів. Їхні твори показують, що вони були знайомі з проектами Сен-П’єра та Руссо. Фахівцям з історії Росії XVIII століття відоме ім’я поета та вченого М. Д. Чулкова. Серед його творів є праця під назвою “Проект трактату між європейськими державами для вічного знищення в Європі воєн”. Яскравим прикладом еколюції російської просвітницької думки може служити трактат В.Ф.Малиновського написаний в 90-х роках XVIII століття і виданий в Петербурзі в 1803 році під назвою “Думки про мир та війну”.

Протягом усього XIX століття продовжувалася гуманістична традиція в розвитку європейської політичної думки, започаткована в проектах видатних діячів європейського Просвітництва. Насамперед, вона відображена в працях видатного французького соціаліста-утопіста А. де Сен-Сімона. Ще в ранній своїй праці “Листи женевського пересічного громадянина до сучасників”, Сен-Сімон пропонує скликати загальноєвропейські збори, названі ним Радою Ньютона, а також ради чотирьох “частин людства” –англійської, французької, німецької, італійської. Він передбачав, що “як тільки будуть проведені вибори до головної ради і до ради окремих частин, війна залишить Європу, щоб ніколи не повернутися до неї”.

Таким чином, концепція культури миру має глибокі історичні традиції та корені. Чисельні проекти “вічного та справедливого миру”, що висувалися в ХІV – XIX століттях, суттєво відрізнялися один від одного. Одні були навіяні чисто прагматичними цілями та намаганням деяких європейських політиків залучити на свій бік більше прихильників своїх ідей; автори інших проектів керувалися гуманістичними ідеями та бажанням встановити мир в Європі.

 

5. Суспільний контракт як ідея розуму: правове значення

Суспільний договір є одним із основних понять філософії права. У XVIII ст. – на початку XIX ст. на його інтерпретації будувалась концепція громадянського суспільства та правової держави. Але з середини XIX ст. його науковість почала піддаватись сумніву в філософії права, юридичному позитивізмі, що не сприяло теоретичній розробці цього поняття. Сучасна вітчизняна теорія права відносить договірну теорію до розряду історичних теорій походження держави, не визнаючи за нею реальної наукової природи. У кращому разі, під суспільним дого вором розуміється утопічна ідея, передана нам зі старої школи природного права, яка «лише інспірує мрії про прекрасне майбутнє, але не несе ніякого наукового змісту». Однак, в деяких некласичних зарубіжних підходах сучасної філософії права такий договір згадується в позитивному науковому сенсі. Політичний конструктивізм використовує поняття договору як спосіб моделювання ефективної системи політичної та суспільної влади, за якої захищаються при- родні права. Позитивний аспект використання договірної теорії у конструктивізмі полягає в тому, що вона розглядається не як юридична теорія походження держави, а як засіб у поясненні штучної раціональної конструктивної моделі суспільної коо- перації на засадах принципів справедливості. При цьому теорія суспільного договору є теорією захисту природних прав громадян у суспільстві (зо- крема, фундаментального права людини на гідність та повагу), але не теорією об- ґрунтування загального правового статусу особи, як це було в період класичної школи природного права. Некласичні трактовки наукового значення суспільного договору носять практично-прикладний характер і не ставлять за мету аналіз використовуваного поняття на предмет його фундаментально-теоретичних засад.

Думається, що і в рамках фундаментальної правової науки шанси обґрунтування наукової природи суспільного договору не слід вважати втраченими. Розгляд історії становлення поняття суспільного договору в метафізиці права та аналіз зауважень, щодо його наукової природи в класичній юриспруденції, дає можливість для перегляду ставлення до нього в сучасній філософії права та правовому конструктивізмі. А, значить, дає можливість фундаментальній теоретичній науці продемонструвати свій практичний потенціал, зокрема, в оцінці практично прикладних інтерпретацій цього поняття в сучасному конструктивізмі.

В історії правових теорій походження держави суспільний договір прийнято асоціювати з уявленням про два види договорів – «договір асоціації+договір підкорення», що складають формальну основу для його пояснення в школі природного права, починаючи з античності й до Нового часу. Таке теоретичне уявлення мало для свого виникнення історичне підґрунтя: його онтологічною основою виступала реальна формула договірного зобов’язання в римському публічному праві періоду імперії. Справа в тому, що в римському праві держава виступала як особлива політична асоціація, що має специфічну форму організації, яка перетворює її в реальності на згуртовану єдину спільноту. Держава розглядалася як особливого роду спільна (пу- блічна) річ – республіка, результат згоди народу «в питаннях права та єдності інте- ресів». Інакше кажучи, вона була наслідком договору асоціації. У період імперії змінюється принцип управління республікою в публічному праві. Якщо за республіканського періоду народ вважався власником і розпорядником «публіч- ної речі», то в імператорський період власник – народ, але імператор – її володар, управитель «справи народу». Маємо договір відчуження публічної речі, як договір передачі її власником в управління довіреній особі. Договір передачі римським на- родом республіки в управління імператору – це договір відчуження права на розпо- рядження публічною річчю, який трактувався в публічному праві як договір підко- рення. Слід відмітити, що римське право в дійсності не знало ні договору асоціації, ні договору підкорення як видів зобов’язання (на чому в свій час наголосила історична школа права). Ці назви стосувалися реального стану речей організації публічної влади, але не мали свого позитивно-юридичного виразу в праві. Так, стосовно договору асоціації ми дізнаємося від Цицерона, а поняття договору підкорення фактично сформулював Ульпіан в ІІІ ст. Він вважав, що імператор має право видавати закони («Quidquid principi placuit, legis habet vigorem». – «Чого бажає ім- ператор, те і є закон») тому, що «народ за своїм царським правом, мовчазно чи явно вираженим, передав йому право на це свої повноваження» [5, с. 188-189]. Таке тлу- мачення могло витікати лише із фактичного визнання договору підкорення та пере- дачі імператору в управління публічної речі з правом видавати замість власника за- гальнообов’язкові рішення (закони). У Середньовіччі зусиллями схоластиків ці два положення набули не реально фактичного, а теоретичного значення (адже стародавнього Риму вже не існувало), і почали розглядалися як єдине ціле поняття суспільного договору для пояснення по- літичного способу створення держави. Спочатку асоціація індивідів об’єднується в одне ціле на засадах спільного закону – публічну річ (республіку), а потім, шляхом укладення договору підкорення, ця річ передається в управління монархові чи встановлюється колективна форма правління. У догматичній юриспруденції Нового часу формула «договір асоцації+договір підкорення» також сприймалася як єдине по- няття для тлумачення механізму створення держави з метою захисту природних прав та встановлення форми держави. Вперше договорами у правовому розуміння їх назвав Самуїл Пуфендорф, якого вважають одним із основних представників дого- вірної теорії держави в школі природного права ХVII ст. Він був послідовним кар- тезіанцем і застосував геометричний метод для опрацювання фундаментальних по- ложень метафізики права. Науковою особливістю теоретичного розгляду поняття суспільного договору виступає те, що в метафізичних системах права постглосаторів і представників школи природного права Нового часу публічна річ, за умов створення її політичним способом, починає визначатися як юридична особа. Тут коріниться основоположен- ня тогочасної теорії права, що визначило перегляд конструктивних засад політики всього послідуючого буржуазного періоду в історії: держава в метафізиці права роз- глядається не за правовою категорією «річ», а за правовою категорією «особа», і її створення (моделювання) у правовій реальності має бути розглянуте не за речовим, а за особистим правом. Тлумачення за особистим правом поняття держави дає вихід на іншу договірну теорію походження держави. Слід зауважити, що «теорія походження держави», у контексті конструктивно- го моделювання структури влади в зв’язку з базовими положеннями права (як це здійснювала школа метафізиків), мала не історичне значення, а теоретичне. Тому її треба розглядати як теорію створення держави на засадах права (відповідно речово- го чи особистого). Договір у ній виступає в ролі правового механізму, що задає від- повідну модель влади. Перехід до тлумачення держави в праві на засадах особисто- го права, обумовлює необхідність зміни правової природи суспільного договору – він розглядається як договірне зобов’язання, в силу положень зобов’язального пра- ва. Це остаточно робить характер конструктивної моделі влади в політиці правовою, оскільки і предмет договору, і сам договір мають власне юридичну природу. Відпо- відно, виникає необхідність уточнювати правові характеристики суспільного дого- вору як різновиду договірного зобов’язання особливої публічної природи. У метафі- зиці права суспільний договір починає розглядатися як публічно-правове зо- бов’язання. Засади відповідного розуміння природи соціального контракту в ліберально- індивідуалістичному дусі в школі природного права знаходимо у Джона Локка, Мо- нтеск’є Ш. Л., Жана-Жака Руссо. Але найбільший вклад у розробку понять і категорій метафізики права внесли представники німецької школи догматичної юриспруденції (вже згаданий тут Самійло Пуфендорф, Христіан Вольф) і, особливо, Еммануїл Кант, який ввів новий критичний метод дослідження у науку і обгрунтував нові теоретичні засади поняття суспільного договору.

6.Апріорні принципи громадянського (правового) стану за І. Кантом

Философско-юридическая категория, разработанная И. Кантом в его «Метафизике нравов» (1797), в разделе «Метафизические начала учения о праве».

Под правовым состоянием Кант понимал наличие социальных условий, при которых каждый гражданин может свободно пользоваться своими законными правами. Это состояние отвечает критериям общественной справедливости и всеобщего правового закона. Оно обеспечивает владение собственностью в соответствии с принципами охранительной, взаимоприобретающей и распределяющей справедливости.

Правовое состояние гарантируется функционированием публичного права как системы законов, изданных для регулирования отношений внутри государства, с учетом его интересов в качестве первостепенных. Данное состояние является противоположностью неправового или естественного состояния, при котором не существует распределяющей справедливости, а владение основано не на праве, а на силе. Если в условиях есте-ственного состояния индивидов никто не принуждает вступать в правовые отношения с другими людьми, то при правовом состоянии обнаруживается его императивная, принудительная природа в виде априорного закона, предписывающего каждому налаживать и поддерживать правоотношения с другими. При этом упорядоченность совместного бытия обеспечивается в первую очередь публично-правовыми законами, а уж затем нормами част-ного права. Важнейшим постулатом публичного права является, по Канту, универсальное требование, обращенное ко всем и каждому: «Ты должен при отношениях неизбежного сосуществования со всеми другими людьми перейти из этого состояния (естественного. — В. Б.) в состояние правовое, т. е. в состояние распределяющей справедливости». (И. Кант. Соч. Т. 4, ч. 2. М., 1965. С. 226). Таково исходное нормативное условие цивилизованного существования.

Акт, посредством которого изолированные индивиды образуют народ и государство, есть договор.

Первое же и главное заключение договора - обязательство любой создаваемой организации внешнего принуждения (монархической ли государственности, политически объединившегося ли народа) признавать в каждом индивиде лицо, которое без всякого принуждения осознает долг "не делать другого средством для достижения своих целей и способно данный долг исполнить".

Согласно общественному договору, заключаемого в целях взаимной выгоды и в соответствии с категорическим императивом, все остальные лица, составляющие народ, отказываются от своей внешней свободы, чтобы тотчас же снова обрести ее, однако, уже в качестве членов государства. Таким образом, люди отказываются от свободы, необузданной и беспорядочной, дабы найти подлинную свободу во всем ее объеме в правовом состоянии.

http://www.studylaw.narod.ru/ippu/ippu_10_1.htm

7.Громадянське суспільство та держава за Ґ. Геґелем

Позитивно-либеральная (этатистская) концепция гражданского общества принадлежит немецкому философу Г. Гегелю. По Г. Гегелю, гражданское общество – это совокупность личностей, удовлетворяющих свои повседневные потребности посредством трудовой деятельности. Основу гражданского общества и у Гегеля составляет частная собственность. Однако двигателем общественного прогресса Г. Гегель считал не гражданское общество, а государство. Именно государство воплощает в себе все добродетели; в нем находит свое совершеннейшее воплощение Мировой Дух, Мировая Воля. Только государство защищает человека от всевозможных случайностей, обеспечивает справедливость и реализует всеобщие интересы. Государство интегрирует людей в организационную целостность, придает смысл их жизни и деятельности. Гражданское общество и личность должны подчиняться государству. Однако они не должны поглощаться государством без гарантий социальных и гражданских прав и свобод. (Этатистская – государственная – концепция Г. Гегеля лежит в основе современной евроконтиненгальной политической культуры, признающей приоритет государства над обществом и личностью.)

 

Читать полностью:http://all-politologija.ru/knigi/politologiya-uchebnoe-posobie-dlya-vuzov-krajterman/opredeleniya-i-koncepcii-grazhdanskogo-obshestva-v-politicheskoj-nauke

 

Г.В.Ф. Гегель различает гражданское общество и политическое государство. Под гражданским обществом при этом, по существу, имеется в виду современное Г.В.Ф. Гегелю буржуазное западноевропейское общество. Гражданское общество – сфера реализации особенных, частных целей и интересов отдельной личности. Г.В.Ф. Гегель изображает гражданское общество как раздираемое противоречивыми интересами антагонистическое общество, как войну всех против всех.

Основными моментами гражданского общества, по Г.В.Ф. Гегелю, являются система потребностей, отправление правосудия, полиция и корпорация. Гражданское общество в освещении Г.В.Ф. Гегеля – это опосредованная трудом система потребностей, покоящаяся на господстве частной собственности и всеобщем формально-правовом равенстве людей.

В структуре гражданского общества Г.В.Ф. Гегель выделяет три сословия:субстанциональное (землевладельцы – дворяне и крестьяне); промышленное (фабриканты, торговцы, ремесленники); всеобщее (чиновники).

В ходе освещения социально-экономической проблематики Г.В.Ф. Гегель признает, что даже при чрезмерном богатстве гражданское общество не в состоянии бороться с чрезмерной бедностью и возникновением черни, под которой он имеет в виду чрезвычайно обедневшую часть населения. Для решения таких социальных задач уже необходимо государство.

Общество и государство, по гегелевской концепции, соотносятся как рассудок и разум: общество – это «внешнее государство», «государство нужды и рассудка», а подлинное государство – разумно. Поэтому в философско-логическом плане общество расценивается Г.В.Ф. Гегелем как момент государства, как то, что «снимается» в государстве.

Развитие гражданского общества уже предполагает, по Г.В.Ф. Гегелю, наличие государства как его основания. «Поэтому в действительности, – подчеркивает Г.В.Ф. Гегель, – государство есть вообще скорее первое, лишь внутри которого семья развивается в гражданское общество, и сама идея государства раскалывает себя на эти два момента». В государстве, наконец, достигается тождество особенного и всеобщего, нравственность получает свою объективность и действительность как органическая целостность.

Вот ту хороший сравнительный анализ Маркса и Гегеля: http://anthropology.ru/ru/texts/sagatovsk/manstate_10.html

8.Нюрнберзькі процеси – специфіка і особливості правового прецеденту («формула Радбруха»).
Густав Радбрух (Radbruch) (21.11.1878 р., Любек, – 23.11.1949 р., Гейдельберг), – німецький правозна- вець і соціолог. Основні його праці – «Вступ до науки права» (1910, рос. пер. 1915 р.), «Філософія права» («Rechtsphilosophie», 1914 р.). Трактування права Радбрухом зводиться до аксіологічної конструкції неокантіанського типу, відповід- но до якої право може бути зрозуміле виключно виходячи з його апріорної ідеї, яка визначає його цілі. У свою чергу, «ідея права» складається з трьох основних цінностей: справедливості, доцільності й правової стабільності, вивчення яких і є метою «філософії права», на відміну від «теорії права», яка виконує прак- тичні завдання із тлумачення, систематизації діючого права. «Філософії права», за Г. Радбрухом, властиві аксіоматичний підхід і релятивізм, який вчений оголосив обов’язковою умовою оцінки не лише «ідеї права», а й усіх політичних і правових інститутів. Після Другої світової війни Радбрух виступив прибічником «відродження» природного права, забуття якого стало, на його думку, найважливішою причиною ствердження фашизму, його тоталітарної державності. Юридичний позитивізм, підкреслював вчений у цій своїй праці, відповідальний за спотворення права при націонал-соціалізмі, оскільки він своїм переконанням «закон є закон» обеззброїв німецьких юристів перед обличчям законів зі свавільним та злочинним змістом. Трактування юридичним позитивізмом влади як центрального критерію дійсності права означало готовність юристів до сліпої слухняності щодо всіх законодавчо оформлених встановлень влади. Правова наука таким чином капітулювала перед фактичністю будь-якої, в тому числі й тоталітарної, влади. Такому підходу Радбрух протиставляє неокантіанське трактування справедливості як змістового еле- менту ідеї права і сутності поняття права. При цьому він говорив не про матеріальний, а про формальний принцип справедливості, сенс якого розкривався через принцип рівності. «Оскільки справедливість, – писав Радбрух, – вказує нам саме на те, щоби обходитися так: «рівне є рівним, нерівне – є нерівним», але нічого не каже нам про точку зору, за якої її слід (справедливість – прим. авт.) охарактеризувати як рівне чи нерів- не, вона визначає лише ставлення, а не спосіб поводження». Таке розуміння справедливості й рівності, покладене в основу праворозуміння Радбруха, і визначає у його підході відмінність права від «законного неправа». «Встановлення, – пише він, – якому не властива воля до того, щоб обходитися так «рівне є рівним, нерівне – є нерівним», може бути позитивним, може бути доцільним, навіть необхідним і тому також і абсолютно законно визнаним, але йому має бути відмовлено в імені «право», оскільки право – лише те, що за меншою мірою має за мету слугувати справедливості». Таким чином, у Радбруха різниця між правом та законом проводиться та тлумачиться з раціоналістсько- філософських (у дусі неокантіанства), а не юснатуралістичних позицій: у його концепції право (на відміну від закону) – це «ідея права», а не «природне право». Позитивне право, яке розходиться зі справедливістю (тобто зі змістовним елементом «ідеї права»), не є дійсним правом, тому йому, за Радбрухом, треба відмовити в слухняності. «Якщо закони, – наголошує він, – свідомо заперечують волю до справедливості, наприклад, безпідставно відмовляються від гарантій прав людини, то такі закони не мають дії, народ не зобов’язаний покорятися їм, і юристам також треба знайти мужність заперечувати їх правовий характер»2. Для «оновлення права» і відродження юридичної науки, підкреслював Радбрух, необхідно повернути- ся до ідеї «понадзаконного» (надзаконодавчого) права. «Юридична наука, – писав він у роботі «Оновлення права», – повинна знову згадати про тисячорічну мудрість античності, християнського середньовіччя і епохи Просвітництва, про те, що є більш високе право, ніж закон, – природне право, божественне право, розумне Смуток М. В. Застосування формули Радбруха в сучасній судовій практиці Часопис Київського університету права • 2013/3 67 право, коротше кажучи, надзаконне право, згідно з яким неправо залишається неправом, навіть якщо його відлити у форму закона». Варто зауважити, що доцільним є й впровадження «формули Радбруха» у сучасну судову практику. В процесі правозастосування та супутнього йому тлумачення норм права, а також при безпосередньому прийнятті рішення у конкретній справі уповноваженим органом (або посадовою особою) неодмінно виник- не поставлене вище питання: чи застосувати одноманітно правову норму, логічно вилучаючи з неї зміст, чи відповідно до обставин справи, керуючись справедливістю (як, до речі, досить абстрактною оціночною кате- горією) та принципом верховенства права. Конфлікт між справедливістю і правовою стабільністю (яка й полягає у одноманітному дотриманні змісту правових норм, без огляду на те, чи відповідає цей зміст засадам справедливості), міг бути вирішений наступним чином. Позитивне й наділене владною санкцією право має пріоритет навіть тоді, коли воно за змістом несправедливе та недоцільне. Виняток становлять лише ті ситуації, коли діючий закон стає кричу- що несправедливим, несумісним зі справедливістю, коли закон як «несправедливе право» категорично від- кидає та заперечує справедливість. Неможливо розмежувати випадки «законодавчого неправа» і закону, діючого всупереч своєму неспра- ведливому змісту. Проте можна чітко визначити: коли до справедливості навіть не прагнуть, а коли рівність, яка становить основу справедливості, свідомо заперечується у правотворчому процесі, тоді закон не є лише «несправедливим правом», а навіть більше того – він є неправовим за своєю природою, адже право, вклю- чаючи позитивне, не можна визначити інакше, ніж порядок і сукупність законів, покликаних за сутністю своєю слугувати справедливості. І цьому критерію право нацистів не відповідає ані в цілому, ані в окремих його в частинах. Формулу Радбруха можна виразити наступним чином: тільки у випадку, якщо норма діючого закону (права) грубо суперечить справедливості і повністю її заперечує (наприклад, закони нацистської Німеччини), при прийнятті рішення необхідно керуватися принципом справедливості, повністю відкидаючи приписи несправедливої норми. В усіх інших випадках керуватися треба змістом закону, одноманітно і об’єктивно застосовуючи його положення. Такий підхід допомагає уникнути прийняття рішень, які суперечать загаль- нолюдським принципам, руйнують уявлення про добро та справедливість, але водночас дає змогу зберегти правову стабільність (як важливу умову правопорядку, добробуту держави та суспільства). Саме тому фор- мула Радбруха заслуговує на впровадження у сучасну судову практику України та інших європейських країн. Ідеї Радбруха про статус «несправедливого права» і, зокрема, «формула Радбруха» вже мають не лише академічне, наукове, а й практичне значення. Так, як свідчить його праця «Законне неправо і надзаконне право» (1946 р.), суди вже тоді використовували ідеї, висловлені Радбрухом про статус «несправедливих нацистських законів». Актуальними і корисними стали ідеї Радбруха у справі Федерального конституційно- го суду 1968 р., рішенням якого було визнано недійсним Закон «Про громадянство» (1941 р.), оскільки він суперечив фундаментальним принципам справедливості. Окрім того, нову актуальність ідеї Радбруха зазнали у зв’язку із судовими процесами 1989–1999 рр., пов’язаними із охороною Берлінського муру за фактами, що сталися до возз’єднання Німеччини. У першому з серії справ рішенні від 3 листопада 1992 р. Верховний федеральний суд прямо послався на формулу Радбруха, згадувану у статті «Законне неправо і надзаконне право» і таким чином визнав недійс- ною норму Закону Німецької Демократичної Республіки «Про державний кордон», яка виправдовувала застосування зброї проти порушників кордону. На наше переконання, Густав Радбрух, виклавши свої погляди й ідеї у формулі, нині названій його ім’ям, знайшов баланс, дещо середнє, «золоту середину» між позитивістським одноманітним тлумаченням норм і, відповідно, їх застосуванням та «інтуїтивним», «чуттєвим», ірраціональним правозастосуванням, заснованим не на змісті нормативно-правових актів, санкціонованих державою, а на суб’єктивних мінливих критеріях суддівського розсуду (адже, як зазначалося вище, «справедливість» – це оціночна категорія, яка завжди залишається на розсуд суб’єкта правозастосування: суду та ін. – і трактується ними, зазвичай, спи- раючись на почуття, емоції, особисті переконання). У контексті аналізу формули Радбруха пріоритет справедливості над нормами позитивного права можна (наблизивши до сучасних реалій українського законодавства) визначити як пріоритет принципу вер- ховенства права. Центральну роль у вітчизняній юридичній науці відіграє погляд професора В. Г. Ротаня на проблему застосування принципу верховенства та інших правових норм. Як вказує В. Г. Ротань, «певну ясність у розуміння законодавцем принципу верховенства права, з одного боку, та актів законодавства, в тому числі Конституції, – з іншого, вносить ст. 2 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»: «Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними дого- ворами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України». Відповідно до цієї статті суд при здійсненні правосуддя має керуватись принципом верховенства права. Для практичних потреб тлумачення актів законодавства при здійсненні правосуддя цього недостатньо, але певний напрям відповідній діяльнос- ті ст. 2 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» дає, оскільки у першу чергу вказує на те, що при цьому суд забезпечує право на справедливий суд»3. Також, як зауважує В. Г. Ротань, «ще одне законодавче положення певною мірою розкриває зміст прин- ципу верховенства права. Це – ч. 1 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, яка встановлює: 68 Теорія та історія держави і права. Філософія права «Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності дер- жави»4. Таким чином, для запобігання свавіллю суддівської правотворчості та зловживанню можливістю суду відійти від законодавчих положень єдиною підставою нехтування «буквою» закону може бути визнана груба, кричуща невідповідність справедливості (тобто відступити від букви можна лише тоді, коли вирішення спору за буквою призведе до грубого порушення прав та свобод людини). Хоча і таке віддалення від букви є врешті-решт заснованим на законі, оскільки принцип верховенства права закріплений в Основному Законі – Конституції України, а отже – є нормою прямої дії та вищої юридичної сили. І враховуючи зазна- чене вище, на нашу думку, було б доречно та логічно у судових рішеннях посилатися на принцип верховен- ства права, встановлений ст.