Державний лад рабовласницької демократичної республіки в Афінах.

Предмет і метод ідпзк.

Науку іпдзк можна визначити як сферу людської діяльності,спрямовану на формування нових знань про виникнення і розвиток держави і права в зарубіжних країнах.

Предмет вивчення науки історії держави і права зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів і явищ,що розвиваються в хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі.

Методологія ідпзк – це сукупність а)загально філософських методів пізнання і пізнавальних принципів; б)загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів; в)спеціальних методів та прийомів,за допомогою яких досліджуються процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів в зар.країнах.

Методологія має 3 рівні:

1)загальнойілософські методи і принципи

2)Сукупність загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів(аналіз синтес індукція)

3)сукупність спеціальних дослідницьких методів і прийомів.(хронологічний, проблемно-хронологічний,періодизація,порівняльно-іторичний та ін).

 

2. Значення вивч. Курсу ідпзк,для підготовки юристів вищої кваліфікації.

ІДПзк є невідємною складовою державного стандарту базових юридичних дисциплін.Саме ця навч.дисципліна відіграє роль в ознайомленні майбутніх юристів із світовою політичною та правовою культурою,знання якої дає можливість глибше зрозуміти сучасні державо і правотворчі процеси,прогнозувати основні тенденції їх розвитку.ІДПзк тісно пов’язана з іншими історико-правовими дисциплінами, тдп і разом з ними виступає методологічним підґрунтям вивчення сучасних галузей права.

Історія держави і права дає також ключ до розуміння проблем державотворення та основних закономірностей розвитку сучасних держав. Особливого значення дослідження проблем історії держави і права зарубіжних країн набуває в часи переосмислення традиційних, заідеологізованих підходів до державних інститутів минулих часів та до оцінки найвидатніших пам'яток світової правової спадщини. Таким чином, цей курс сприяє загальному розвиткові студентів, формуванню їхньої правосвідомості і політичної та правової культури майбутніх висококваліфікованих юристів.

 

 

Державний лад рабовласницької демократичної республіки в Афінах.

За формою державного правління Стародавні Афіни були демократичною республікою. Державний апарат Афінської демократії складався із таких органів влади: народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, колегії стратегів і колегії архонтів. Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Право участі у народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни (чоловіки), що досягли двадцятилітнього віку незалежно від їх майнового стану і роду занять. Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі найважливіші питання життя Афін. На народних зборах приймались закони, вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи, заслуховувались звіти магістратів після закінчення строку повноважень, обговорювався та затверджувався державний бюджет, здійснювався контроль за вихованням юнаків, приймалось рішення у випадку остракізму. Специфічне значення мали права народних зборів щодо охорони основних законів. Була створена спеціальна колегія для охорони законів, яка одержувала свої повноваження від народних зборів. У народних зборах був встановлений доволі демократичний порядок роботи. Виступати міг будь-який учасник зборів. Але він повинен був дотримуватися певних правил, які зводились до того, що не можна було повторюватись, ображати свого опонента, а говорити необхідно було по суті справи. Народні збори збирались, як правило, через 8–9 днів. Головою народних зборів був голова пританів. Голосування було таємним, за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на розгляд свій законопроект. Рада п’ятисот діяла як вищий адміністративний орган і муніципалітет з управління службами Афін та його передмість: розв’язувала питання благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу, організовувала доставку продовольства. Рада здійснювала контроль за діяльністю посадових осіб, готувала і попередньо розглядала питання, що виносила на обговорення народних зборів. Рада проводила докимасію (перевірку) дев’яти архонтів і кандидатів у члени Ради на майбутній рік. Вона мала право притягувати до суду посадових осіб, а особливо осіб, винних в неправильному використанні державних коштів.. У системі державних органів зберігся такий державний орган як ареопаг. До нього входили представники афінських аристократів, що займали посади архонтів та колишні архонти, які зробили задовільний звіт про свою річну діяльність. Ареопаг до середини V ст. до н.е. був одним із найважливіших органів державної влади, що контролював діяльність посадових осіб та народних зборів. Але після 462 р. до н.е. за ним було збережено, головним чином, функції судової установи. Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії: стратегів і архонтів. Колегія десяти стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа найбільш багатих і впливових громадян. Основні функції колегії стратегів – верховне керівництво і командування всіма військовими силами афінської держави, фінанси, зовнішні відносини, підготовка до ради п’ятисот і народних зборів, проектів, декретів і розпоряджень. Система афінської демократії в V – ІV ст. до н.е. була добре продуманою і старанно розробленою політичною системою. Заміщення державних посад будувалось на принципах виборності, строковості, колегіальності, підзвітності. Усі посадові особи вибирались на один рік без права переобрання на наступний строк. Але це не стосувалося стратегів. Для свого часу афінська демократія мала найбільш передовий державний устрій, в умовах якого всі повноправні громадяни мали можливість управляти державою, а держава пік-лувалась про матеріальний добробут своїх громадян і створювала умови для розвитку культури.

Реформа Сервія Туллія.

Реформи сервія тулія завершили процес зламу основ родового ладу,замінивши його новим соціально-політичним устроєм,заснованим на територіальному розподілі і м айнових відмінностях.Включивши плебеїв до складу “римського народу”допустивши їх до участі в центуріатних і трибутних народних зборах,вони сприяли консолідації вільних,забезпечували їх панування над рабами.У той же час реформи сервія тулія не усунули повністю політичних і соціальних обмежень плебеїв.Подальші два століття в історії риму характеризуються продовженням боротьби плебеїв за зрівняння прав з патриціями.

Закони Ману.

Ману-смрити,також відомі як ману-самтіха,манава-дхармашатра і закони ману – пам’ятник давньоіндійської літератури, давньоіндійська збірка положення богочистому індійцю у виконання їм свого общественного,релігійного і морального обовязка.Являються однією із 19 дхарма – шастр,які входять в літературу смріті.В науці утвердилось точка зору Георга Бюлера,що закони ману в тому вигляді,які дійшли до нас,склались у ІІ ст..до н.е.-ІІст.н.е.При цьому не весь матеріал який вказаний в збірнику може відповідати вище зазначеному періоді.Відносно новими вважаються перша і остання(12)глави.Найбільш давніми рахуються ЇЇ-VЇглави.Закони ману являються важливим соціологічним,політичним і історичним пам’ятником давньоіндійської літератури.

Закони XII таблиць.

Закони ХІІ таблиць, прийняті в 450 р. до н.е. – найперше писане право і перший запис звичаїв. В них зафіксовані пережитки первісного ладу, найпізніші традиції часів Рексів, та результати боротьби плебеїв з патриціями. Закони зафіксували правову відмінність плебеїв і патриціїв, патронів і клієнтів, вільних і рабів, закріпили повноту батьківської влади, регулювання відносин між подружжям, порядок опіки і спадкування.Справжні Закони до нас не дійшли, але вчені прийшли до висновку, що вони містили норми цивільного процесу, сімейного права, зобов’язання, кримінального права. Закони ХІІ таблиць цілком відповідають рівню розвитку римської культури в той період, вони являються синтезом епохи звичаєвого права, але крім цього вони стали поштовхом до розвитку писаного jus civile.

Закони Хаммурапі

Закони Хаммурапі, створенні в ХVІІІ ст.. до н.е., вавилонським царем Хаммурапі, являються видатною пам’яткою древньосхідної правової думки. У законах Хаммурапі регулюється цілий спектр правових відносин вавилонського суспільства, зокрема в галузі цивільного, зобов'язального права, шлюбно – сімейного та спадкового права, трудових відносин, кримінального та кримінально – процесуального права. Це типова кодифікація рабовласницької держави де всі права і привілеї закріплені за рабовласниками, а раб – особа безправна. При складанні збірника в його основу було покладено старе звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство. Закони Хаммурапі не містять релігійного і морального елементів. Кодифікація царя Хаммурапі й донині вважають одним з найдавніших збірників правових норм в світі.

 

Конституція Японії 1946 р.

Промульгирована 3 ноября 1946 г.

Вступила в силу 3 мая 1947 г.

11 разделов, 103 статьи

Конститу́ція Япо́нії — чинний основний закондержави Японія. Проголошена 3 листопада 1946 року, набула чинності 3 травня 1947 року. Конституція Японії 1947 року замінила попередню Конституцію Великої Японської Імперії, що втратила чинність після поразки Японії у Другій світовій війні 1945 року. До 2008 року, по сьогодні, жодних поправок до діючої Конституції Японії внесено не було. Конституція Японії проголошує японську націю носієм державного суверенітету, а Імператора Японії — символом цієї нації. Конституція гарантує членам нації, особам які мають японське громадянство, основні права людини, якщо вони не протирічать громадському благу.

За Конституцією влада поділяється на три гілки — законодавчу, виконавчу і судову, які уособлюються Парламентом Японії,Кабінетом Міністрів Японії і Верховним Судом Японії відповідно. Найвищим органом державної влади визначається двопалатний парламент. Виконавча вертикаль очолюється Прем'єр-міністром Японії. Регіональним і громадським об'єднанням на місцях надається право самоврядування. Імператор позбавлений впливу на державне управління. Конституція Японії відома як «Мирна конституція» завдяки статті 9, в якій передбачено відмову Японії від війни як засобу ведення державної політики та відмову від утримання війська. Діюча Конституція Японії є Верховним законом Японії, а усі постанови, укази і рескрипти, що протирічать їй не визнаються чинними. День Конституції Японії відмічається щорічно 3 травня.

 

Генеральні Штати у Франції.

1285р.Філіп IV вступає в конфлікт з Римом. Вирішує скликати Генеральні штати-приймають рішення вирішити проблеми з церквою на користь короля. Починають діяти місцеві штати з 12ст. Спочатку консиліум, потім парламент, потім Генеральні штати-дорадчий орган. Склад: 1/3-представники місцевих родів;1/3-призначав король;1/3-обирались.Вибори не постійні – двоступеневі (на рівні міст та сіл),триступеневі(на рівні більш широких округів). Всі три палати засідали разом.

Отже, генеральні шта́ти у Франції (фр. États Généraux) — вища станово-представницька установа в 1302—1789 рр. Генеральні штати були дорадчим органом, скликуваним з ініціативи королівської влади в критичні моменти для надання допомоги уряду. Основною їхньою функцією було вотування податків. Значення Генеральних штатів зросло під час Столітьної війни 1337—1453, коли королівська влада особливо мала потребу в грошах. У період народних повстань XIV в. (Паризьке повстання 1357—58, Жакерия 1358) Генеральні штати претендували на активну участь у керуванні країною (подібні вимоги виразили Генеральні штати 1357 в «Великому березневому ордонансі»). Однак відсутність єдності між містами і їхньою непримиренною ворожнечею із дворянством робили марними спроби французькими Генеральними штатами домогтися прав, які зумів завоювати англійський парламент. Наприкінці XIV в. Генеральні штати скликалися усе рідше й часто замінялися зборами нотаблів.

Діяльність: созваны 1302, высший орган сословного представительства, обладавший тогда лишь совещательными функциями. В 1484-1560 и 1614-1789 они не созывались. 17 июня 1789 депутаты генеральных штатов от третьего сословия (горожане) объявили себя национальным собранием.

 

Від початку роботи Генеральних штатів до страти Максиміліана Робесп'єра та його прихильників. У цей час було прийнято дві конституції, Франція стала республікою, було страчено короля Людовика XVI, і набрали обертів масові страти ворогів республіки.В цей період у Франції було чотири політичні партії: фельяни (були за конституційну монархію), жирондисти (конституційні радикали), якобінці (радикальні демократи) і роялісти(були за абсолютну монархію).

Предмет і метод ідпзк.

Науку іпдзк можна визначити як сферу людської діяльності,спрямовану на формування нових знань про виникнення і розвиток держави і права в зарубіжних країнах.

Предмет вивчення науки історії держави і права зарубіжних країн є конкретні процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів і явищ,що розвиваються в хронологічній послідовності та проявляються в певному історичному просторі.

Методологія ідпзк – це сукупність а)загально філософських методів пізнання і пізнавальних принципів; б)загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів; в)спеціальних методів та прийомів,за допомогою яких досліджуються процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів в зар.країнах.

Методологія має 3 рівні:

1)загальнойілософські методи і принципи

2)Сукупність загальнонаукових дослідницьких методів і прийомів(аналіз синтес індукція)

3)сукупність спеціальних дослідницьких методів і прийомів.(хронологічний, проблемно-хронологічний,періодизація,порівняльно-іторичний та ін).

 

2. Значення вивч. Курсу ідпзк,для підготовки юристів вищої кваліфікації.

ІДПзк є невідємною складовою державного стандарту базових юридичних дисциплін.Саме ця навч.дисципліна відіграє роль в ознайомленні майбутніх юристів із світовою політичною та правовою культурою,знання якої дає можливість глибше зрозуміти сучасні державо і правотворчі процеси,прогнозувати основні тенденції їх розвитку.ІДПзк тісно пов’язана з іншими історико-правовими дисциплінами, тдп і разом з ними виступає методологічним підґрунтям вивчення сучасних галузей права.

Історія держави і права дає також ключ до розуміння проблем державотворення та основних закономірностей розвитку сучасних держав. Особливого значення дослідження проблем історії держави і права зарубіжних країн набуває в часи переосмислення традиційних, заідеологізованих підходів до державних інститутів минулих часів та до оцінки найвидатніших пам'яток світової правової спадщини. Таким чином, цей курс сприяє загальному розвиткові студентів, формуванню їхньої правосвідомості і політичної та правової культури майбутніх висококваліфікованих юристів.

 

 

Державний лад рабовласницької демократичної республіки в Афінах.

За формою державного правління Стародавні Афіни були демократичною республікою. Державний апарат Афінської демократії складався із таких органів влади: народних зборів, ради п’ятисот, геліеї, колегії стратегів і колегії архонтів. Народні збори (екклесія) були головним і вирішальним органом. Право участі у народних зборах мали всі повноправні афінські громадяни (чоловіки), що досягли двадцятилітнього віку незалежно від їх майнового стану і роду занять. Повноваження народних зборів були дуже широкими і охоплювали всі найважливіші питання життя Афін. На народних зборах приймались закони, вирішувались питання війни і миру, вибирались посадові особи, заслуховувались звіти магістратів після закінчення строку повноважень, обговорювався та затверджувався державний бюджет, здійснювався контроль за вихованням юнаків, приймалось рішення у випадку остракізму. Специфічне значення мали права народних зборів щодо охорони основних законів. Була створена спеціальна колегія для охорони законів, яка одержувала свої повноваження від народних зборів. У народних зборах був встановлений доволі демократичний порядок роботи. Виступати міг будь-який учасник зборів. Але він повинен був дотримуватися певних правил, які зводились до того, що не можна було повторюватись, ображати свого опонента, а говорити необхідно було по суті справи. Народні збори збирались, як правило, через 8–9 днів. Головою народних зборів був голова пританів. Голосування було таємним, за винятком виборів на військові посади. Кожен громадянин міг внести на розгляд свій законопроект. Рада п’ятисот діяла як вищий адміністративний орган і муніципалітет з управління службами Афін та його передмість: розв’язувала питання благоустрою міста, його базарів, стану флоту, арсеналу, організовувала доставку продовольства. Рада здійснювала контроль за діяльністю посадових осіб, готувала і попередньо розглядала питання, що виносила на обговорення народних зборів. Рада проводила докимасію (перевірку) дев’яти архонтів і кандидатів у члени Ради на майбутній рік. Вона мала право притягувати до суду посадових осіб, а особливо осіб, винних в неправильному використанні державних коштів.. У системі державних органів зберігся такий державний орган як ареопаг. До нього входили представники афінських аристократів, що займали посади архонтів та колишні архонти, які зробили задовільний звіт про свою річну діяльність. Ареопаг до середини V ст. до н.е. був одним із найважливіших органів державної влади, що контролював діяльність посадових осіб та народних зборів. Але після 462 р. до н.е. за ним було збережено, головним чином, функції судової установи. Серед органів виконавчої влади в Афінах слід відмітити дві колегії: стратегів і архонтів. Колегія десяти стратегів вибиралась відкритим голосуванням із числа найбільш багатих і впливових громадян. Основні функції колегії стратегів – верховне керівництво і командування всіма військовими силами афінської держави, фінанси, зовнішні відносини, підготовка до ради п’ятисот і народних зборів, проектів, декретів і розпоряджень. Система афінської демократії в V – ІV ст. до н.е. була добре продуманою і старанно розробленою політичною системою. Заміщення державних посад будувалось на принципах виборності, строковості, колегіальності, підзвітності. Усі посадові особи вибирались на один рік без права переобрання на наступний строк. Але це не стосувалося стратегів. Для свого часу афінська демократія мала найбільш передовий державний устрій, в умовах якого всі повноправні громадяни мали можливість управляти державою, а держава пік-лувалась про матеріальний добробут своїх громадян і створювала умови для розвитку культури.