Традиція і культура. Поняття передрозуміння.

в найширшому значенні традицію - як соціальну форму передавання людського досвіду, без якого немислиме функціонування культури; її можна уявити як вид колективної пам'яті, як певним чином упорядкований, відібраний і структурно організований досвід суспільства.

Мова традиції, сформувавшись у національному масштабі, перетворюється на своєрідний засіб відмежування, що відокремлює дозволене від недозволеного, й надалі походження чи обґрунтованість заборон не обговорюється. Певний тип культури як тип духовної спільноти зобов'язаний своєю монолітністю спільності вірувань і суджень про цінності, що передаються традицією.

Культурна традиція — "живий" процес засвоєння й розвитку спадщини. Як писав Гегель, традиція — не позбавлена руху статуя; вона живе м зростає подібно до могутнього потоку, який розширюється тим більше, чим далі відходить від свого джерела.

Визнанням того, що, крім суто розумових засад, має право на існування також і традиція, що значною мірою зумовлює наші орієнтири та вчинки, ми зобов'язані романтизмові, який здійснив корекцію Просвітництва. Коли визвольний раціоналізм просвітників утратив у XIX ст. значну частину своєї чарівливості, магічні слова Розум, Закон, Природа поступаються місцем міркуванням про Історію, Культуру та Традицію.

у Й. Ґ. Гердера культур а мислилась як засіб входження в традицію; як традиція виховання, що веде до якоїсь певної форми людського добробуту та способу життя. Яка традиція, такою стає людина, такого вигляду вона набуває. Для діячів німецького романтизму традиці я стала аргументом і гаслом.

Ф. Шлеґель висуває ідею органічного розвитку сучасної культури на ґрунті античної, тобто ідею наступності двох культур. Романтизм мислив традицію як протилежність розумній волі й убачав у ній історичну реальність, подібну до даностей природи.

За своєю суттю традиція — це збереження того, що є, проте таке збереження — акт розуму.

Ф. Енгельс традиція як найбільше гальмо історії,

М. Шелер, визнаючи, що певний прогрес можливий завдяки традиції, зауважував, що по-справжньому людський розвиток істотно заснований на руйнуванні традиції.

М. Фуко, слідом за Г. Башляром, протиставив поняттю " традиція" концепт "розриву", вказуючи на наявність в культурно-історичному процесі "перерв", "трансформацій" смислів.

Традиція вимагає віри; віра ж завжди — подія особиста; вона не просто виступає пасивною згодою з певною запропонованою інформацією, а випливає з екзистенціального осередку людини, з її свободи волі. Віра не має конституювати історичні факти, висновує Р. Бультман. Тому перевага віри над тим, що є суто історичне, перебуває у сфері значущості. Так, вислів "Ісус воскрес" не стільки історичне висловлювання, скільки коментар події, окресленої як бачення — того цілком визначеного бачення, про яке говорять тексти Нового Заповіту.

Т. Еліот, традиція — поняття значно ширше, воно передбачає відчуття історії, відчуття минулого не тільки як колишнього, а й як теперішнього, відчуття злютованості непроминального й минущого. Усвідомлена таким чином традиція — це особлива реальність культури, що має свою типологію (наприклад, розрізняють традиціональну та авторську форми традиції) та свої закони розвитку, а вивчення її потребує особливої методології.

Англійський дослідник культури Р. Редфілд запровадив поняття "традиція велика " й " традиція мала". 1- формується в храмах і школах, 2 несвідомо створюється в процесі буденного життя. Такий поділ властивий більшості відомих культур і має значення для оцінки, а не аналізу.

Отже, "обґрунтувати можливість культури" можна лише за умови усвідомлення "незв'язаної традиції" як "внутрішньо метафізичної єдності людства".

традиційна культура — це, насамперед, культура, заснована на священному тексті: поза цим своїм засновком вона не тільки незрозуміла, а й, так би мовити, взагалі не існує. У кожній традиційній культурі можна добачити центральні й периферійні моменти, проте, якщо ми поглянемо на таку високорозвинену й життєздатну традицію, як християнство, то зауважимо: до кінця свого першого тисячоліття воно являло таку наскрізну цілісність і замкненість, такий ступінь взаємної "приласованості" власних символічних структур, що в кожному фрагменті його змісту немовби представлене все ціле в згорнутому вигляді.

З об'єктивного погляду, як зазначає М. Еліаде, всі архаїчні й східні культури (як усі міські та селянські спільноти), регламентовані однією з релігій — юдаїзмом, християнством, ісламом, — є " традиційні " в тому сенсі, що вони зберігають традиції певної "священної історії", яка дає, з одного боку, повне пояснення світу й виправдання долі людини, з іншого боку — суму взірців її поведінки й діяльності. Священний текст і парадигма сакральних цінностей, що випливає з нього, зумовлювали ситуацію, коли щось стає "культурою" саме з санкції цього тексту. Священний текст вимагає адекватної собі культури, яка має тяжіти до "зарядження" священним. Сакралізована культура як така утворює верхній ціннісний полюс, проте не менш значущий простір культури — це її "нижній", профанний, ціннісний полюс, де багато випадкового, що несе тлін і розпад.

Якщо культура існує тільки тому, що передається (може бути передана) від однієї людини до іншої, то саме традиційна культура безумовно висуває на передній план завдання "традирування", тобто самотрансляції. Феномен традиційної культури є певний граничний тип людської культури як такої

Раціоналізм Нового часу розвивався під знаком бунту проти традиції, яка дедалі більше занепадала. Боротьба Ф. Бекона з ідолами й сумнів Р. Декарта — це боротьба проти традиції. Міф Бекона "починання від самого початку" (думка людська має розпочати свій шлях до істини від початку) мав глибокий вплив на європейську думку, розповсюдившись у всіх сферах духовного життя.

Проте історія європейської культури Нового часу як історія послідовного заперечення традиції завершилася в XX ст. "запереченням заперечення" — самовикриттям раціоналістичної філософії.

К. Леві-Строс стосовно традиції те саме як про подвійну структуру міфу. Вона є завжди історична в тому сенсі, що належить до дійсної або уявної історії. Немає традиції без замилування минулим. Усвідомити, наприклад, науку як традицію — означає усвідомити її інтегральну історичність. Але традиція водночас є глибоко антиісторична, бо підносить минуле до рангу позачасової норми, до рангу естетичного, морального, політичного абсолюту. Перефразувавши влучну формулу М. Еліаде, можна сказати, що традиція — це експериментальна вічність.

К. Попер визнає традицію як одне з найважливіших джерел знання (поряд із розумом, уявою, спостереженням тощо), "оскільки майже все, чого ми навчилися (від старших; у школі, з книжок), походить з неї". Тому він вважає, що "антитрадиціоналізм слід заперечити через його нікчемність. Однак і традиціоналізм, що наголошує на авторитарності традицій, слід також заперечити, не за нікчемність, а за помилковість — він так само помилковий, як будь-яка епістемологія, що визнає певне джерело знання (скажімо, інтелектуальну або чуттєву інтуїцію) як вагомий авторитет, гарантію або критерій істини" (Там само). Водночас, Попер зауважує, що ми ніколи не зможемо звільнитися від традиції, бо так зване звільнення — це насправді перехід до іншої традиції. Втім, ми можемо звільнитися від різних табу, що зберігаються завдяки традиції, якщо матимемо чітке уявлення про неї. Попер вважав за необхідне захистити право раціоналізму посилатися на традицію не задля її подолання; традиція у нього постає як загальні усталені форми поведінки людей, спільність позицій, цінностей і смаків.

Розвиваючи ідею "життєвого світу" як "напередзаданості культурного світу", Е. Гусерль також пропонує нове (для трансцендентально-суб'єктивної феноменології) поняття традиції. Власне, за Гусерлем, традиція — "спосіб існування" культурного світу. Життєвий світ минулого, специфічним змістом якого виступає сфера смислових незаперечностей, імпліцитно продовжує своє існування в сучасному як його горизонт, чи "фонова інтенціональність". "...сукупне культурне сучасне, усвідомлене як тотальність, "імплікує" сукупне культурне минуле в певній невизначеній, але структурно чіткій загальності. Точніше, воно імплікує наступність минулих, що взаємно себе імплікують, кожне з яких уявнює якесь проминуле культурне сучасне. І ця сукупна наступність є єдністю традиціоналізації аж до саме того сучасного, яким є наше сучасне" (11, 217). Саме в такому відтворенні смислових незаперечностей життєвого світу, навіть якщо воно є несвідомим, і конституюється певна традиція.

Е. Гусерль розрізняв традицію пасивну, що переживається через ірраціональність, і традицію активну, розмірковану, тобто вказував на шляхи інтелектуалізації традиції. Він говорив про можливість раціоналізації традиції через виявлення актуальних функцій узятих із минулого зразків поведінки. Так, піст чи обрізання можна пояснити правилами гігієни, народні обряди — потребою в розвагах, читання Біблії — її високими літературними властивостями. Проте виникає питання, чи залишається традиція, цілком обґрунтована подібним чином, традицією в тому значенні, яким ми наділяємо це поняття? Раціоналізація, про яку говорив Гусерль, скоріше, є діяльність допоміжна, до якої ми звертаємося в тому разі, коли через існування конкурентних традицій вибір однієї з них вимагає звернення не тільки до генези, а й до функції. Якщо в часі та просторі існує кілька традицій, можлива усвідомлена ідентифікація відповідних елементів різних варіантів певного вихідного тексту (інваріанту).

У М. Гайдегера поняття традиц ії мислиться історико-генетично, як трансляції смислових змістів, що визначають ту чи іншу специфіку відкритості людського буття. І хоча дійсне буття полягає в максимальній відкритості, а традиція — це одна з реалізованих можливостей буття, проте для взаєморозуміння, щоб чиюсь автентичність зрозумів інший, треба повернутися до традиції. Зрозуміння традиції як успадкованого підґрунтя буття містить такі моменти: зрозуміння власної темпоральності, яке найчастіше здійснюється як оптична "рішучість" (Entschlossnheit — один із ключових термінів "Буття та часу") прийняття власної заангажованості й завдання бути самим собою; усвідомлення екзистенційного змісту самої традиції, тобто зрозуміння її не як "оголеної" інформації, а саме як можливості буття, що реалізується іншими; ставлення до традиції як до значущої для мене, для мого власного існування.

Тому справжнє зрозуміння традиції є розкриття тим, хто розуміє її, горизонту власного буття або, принаймні, висування питання про нього. Автентичність зрозуміння виключає уявлення про предмет, що на нього спрямоване наше розуміння, як про замкнений у собі смисловий зміст.

Для Г. Ґ. Гадамера, що обстоював права традиції, скінченність людини є онтологічне підґрунтя її укорінення в традиції. Традиція створює умову розуміння й універсальне середовище розгортання його. Гадамер тут говорить про звершення традиції, що має подвійний сенс: з одного боку, індивід, що прагне до зрозуміння, наперед зумовлений тією традицією, в яку він від самого початку вписаний; з іншого боку, кожний акт зрозуміння традиції — це момент її здійснення, доконечна форма її теперішнього й майбутнього життя. Культурно-історична традиція забезпечує герменевтичну істинність.

Гадамер осмислює традицію як "форму авторитету", вона ґрунтується на дії розуму, що, усвідомлюючи свої межі, вважає інших обізнанішими. До сліпого виконання наказів цей правильно усвідомлений смисл авторитету не має жодного стосунку; авторитет пов'язаний не стільки з підлеглістю, скільки з пізнанням. Те, що освячене переказом і звичаєм, володіє безіменним авторитетом; все наше скінченне буття позначається постійним пануванням успадкованого від предків над нашими вчинками та діями. Єдина форма пізнання традиції — досвід.