Поняття естетики у філософській площині

ІІ. Процес формування естетичного досвіду особистості

Естетичне виховання в сім’ї

Важливу роль в естетичному вихованні школярів відіграє сім’я.

Сім'я є природним середовищем первинної соціалізації дитини, джерелом її матеріальної та емоційної підтримки, засобом збереження і передання культурних цінностей від покоління до покоління.

З перших днів появи дитини на світ сім'я покликана готувати її до життя та практичної діяльності, в домашніх умовах забезпечити розумну організацію її життя, допомогти засвоїти позитивний досвід старших поколінь, набути власного досвіду поведінки й діяльності.

Оскільки мета виховання підростаючого покоління — формування всебічно розвиненої особистості, сім'я, як і школа, здійснює моральне, розумове, трудове, естетичне і фізичне виховання.

На думку М. Стельмаховича «Тіло, душа, розум — ось три кити батьківської педагогіки». Тілесне виховання у сім'ї передбачає зміцнення здоров'я, сил та правильний фізичний розвиток дитини. «Усі наші зусилля, — зазначає він, — спрямовані на тілесне виховання, можуть бути швидко зведені нанівець, коли ми не захистимо наших дітей і підлітків від такого страшного ворога душі та тіла людини, як алкоголізм, паління, наркоманія, токсикоманія, статева розпуста, СНІД. Поширення цих та інших асоціальних явищ набуло такого розмаху, що нависла смертельна небезпека над самим генофондом нації, а значить, і над нашим майбутнім».[14,365]

Духовно-моральне виховання передбачає формування у дітей високої духовності та моральної чистоти. Складність цього завдання в тому, що воно вирішується, як правило, через добре поставлене в духовно-моральному аспекті життя сім'ї, суспільного ладу, вчинки людей, приклад батьків. Власне, духовність виховується духовністю, мораль — моральністю, честь — честю, гідність — гідністю.

Правильно поставлене розумове виховання в сім'ї розкриває перед дітьми широкий простір для накопичення знань як бази для формування наукового світогляду; оволодіння основними розумовими операціями (аналізом, синтезом, порівнянням); вироблення інтелектуальних умінь (читати, слухати, висловлювати свої думки усно і на письмі, рахувати, працювати з книгою, комп'ютером) готує їх до розумової діяльності.

Реалізуючи ці напрями змісту виховання, особливу увагу приділяють вихованню у дітей любові до батьків, рідних, рідної мови, культури свого народу; поваги до людей; піклування про молодших і старших, співчуття і милосердя до тих, хто переживає горе; шанобливого ставлення до традицій, звичаїв, обрядів, до знання свого родоводу, історії народу.

Ефективність виховання дітей у сім'ї залежить від створення в ній належних умов. Головна умова сімейного виховання — міцний фундамент сім'ї, що базується на її непорушному авторитеті, подружній вірності, любові до дітей і відданості обов'язку їх виховання, материнському покликанні жінки, піднесенні ролі батьків у створенні та захисті домашнього вогнища, забезпеченні на їх прикладі моральної підготовки молоді до подружнього життя.

Важливим у сімейному вихованні є те, наскільки родина живе інтересами всього народу, інтересами держави. Діти прислухаються до розмов батьків, є свідками їхніх вчинків, радіють їхнім успіхам чи співчувають невдачам.

Виховний вплив сім'ї зростає, якщо батьки цікавляться не лише навчанням, а й позанавчальною діяльністю своїх дітей. За таких умов інтереси сім'ї збігаються з інтересами суспільства, формується свідомий громадянин країни.[14,366]

Дієвим чинником сімейного виховання є спільна трудова діяльність батьків і дітей. Дітей слід залучати до сімейної праці, вони повинні мати конкретні трудові обов'язки, адекватні їх віковим можливостям. Така співпраця дітей з батьками має сильніший виховний вплив, ніж словесні повчання.

Успіх сімейного виховання значною мірою залежить від організації домашнього побуту, традицій сімейного життя: порядку в сімейному господарстві, залучення дітей до розподілу бюджету сім'ї, загального режиму дня, визначення для кожного робочого місця, зокрема для навчальних занять, дотримання певних сімейних правил (кожна річ має своє місце, прийшов з прогулянки — вимий руки та ін.). Домашній затишок облагороджує дітей.

Провідну роль у сімейному вихованні відіграє мати. Саме вона найсильніше впливає на дітей, особливо в сфері духовно-морального виховання. Діти, які виростають без материнського тепла і ласки, похмурі, як правило, замкнені, злостиві, вперті.

Не меншим є й вплив батька, особливо коли йдеться про виховання хлопчиків. Проте виконати свої виховні функції батько і мати можуть лише за умови, що вони є справжнім авторитетом для дітей.

«Ваша власна поведінка, — писав А. Макаренко, звертаючись до батьків, — вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або повчаєте її, або наказуєте їй. Ви виховуєте її в кожен момент вашого життя, навіть тоді, коли вас немає дома. Як ви одягаєтеся, як ви розмовляєте з іншими людьми і про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитеся з друзями і ворогами, як ви смієтесь, читаєте газету, — все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в тоні дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, ви їх не помічаєте. А якщо вдома ви грубі або хвастливі, або ви пиячите, а ще гірше, якщо ви ображаєте матір, вам уже не треба думати про виховання: ви вже виховуєте своїх дітей і виховуєте погано, і ніякі найкращі поради й методи вам не допоможуть».[14,367]

Виховання дітей в сім'ї не завжди успішне. Негативний вплив на нього мають об'єктивні (неповна сім'я, погані житлові умови, недостатнє матеріальне забезпечення) та суб'єктивні (слабкість педагогічної позиції батьків) чинники. Найвагомішою серед об'єктивних причин є неповна сім'я. У неповній сім'ї процес виховання ускладнюється, оскільки діти значну частину часу бездоглядні, неконтрольовані, перебувають на вулиці, нерідко контактують з аморальними людьми.

Негативно позначаються на вихованні дітей і погані житлові умови сім'ї. У таких сім'ях батьки часто не можуть забезпечити дитину постійним робочим місцем, тому їй важко зосередитися над завданням, з'являється роздратованість, незадоволення, а згодом і небажання виконувати його.

Значна частина сучасних сімей припускається помилок у вихованні дітей. Родини, які продукують так званих педагогічно занедбаних дітей, з погляду педагогіки можна поділити на такі три групи: педагогічно неспроможні, педагогічно пасивні та антипедагогічні.[14,369]

Важливе місце у діяльності сім'ї посідає соціальна функція. Вона може бути реалізована шляхом створення оптимальних умов для соціального розвитку дитини, посилення відповідальності батьків за її виховання, створення сприятливих умов для появи морально-духовних джерел соціального успадкування. Адже окрім біологічного успадкування важливим чинником становлення юної особистості є соціальне успадкування: дитина засвоює певні моральні норми поведінки (чесність, справедливість, доброту, щирість, доброзичливість, охайність та ін.), під впливом оточуючих формуються її характер, звички. Якраз до 6—7 років формуються в дитини основні моральні якості. Тому батьківська школа любові, добра, порядності, чесності, щирості й багатьох інших доброчинностей — найперший і найголовніший університет становлення особистості дитини, її соціального зростання. І відповідальність батьків за належне виконання соціальної функції особливо висока. А.С. Макаренко, звертаючись до батьків, говорив: "Виховання дітей — найважливіша галузь нашого життя. Наші діти — це майбутні громадяни нашої країни і громадяни світу. Вони творитимуть історію. Наші діти — це майбутні батьки й матері, вони теж будуть вихователями своїх дітей. Наші діти повинні вирости прекрасними громадянами, хорошими батьками і матерями. Але й це — не все: наші діти — це наша старість. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це — наші сльози, це — наша провина перед іншими людьми, перед усією країною".

Оскільки виховання є головною сферою діяльності старших поколінь, то до батьків обставини життя ставлять досить вагомі і соціально-психологічні і педагогічні вимоги.

Суттєву роль у виховній роботі батьків відіграє батьківський авторитет, який, за висловом А.С. Макаренка, містить у собі "все батьківське і материнське життя — роботу, думку, звички, почуття, прагнення".

Авторитет (лат. autoritas — влада, вплив) — це відмінні особливості окремої особи, групи чи організації, завдяки яким вони заслуговують на довіру і можуть завдяки цьому здійснювати вплив на погляди і поведінку інших людей в будь-якій галузі життя.[5,372]

А.С.Макаренко приділяв значну увагу місцю і ролі батьківського авторитету в сімейному вихованні дітей. Адже діти ще не мають достатнього соціального досвіду, відбувається активний процес його успадкування, і прояви авторитету батька та матері можуть позитивно чи негативно впливати на збагачення дітей їхнім соціальним досвідом. Виділяють два види авторитету: істинний (справжній) і фальшивий. Істинний авторитет містить всю гаму красивого життя батьків. Він об'єднує такі особливості їх поведінки:

• авторитет любові до дітей — здатність творити духовне тепло, радість. "Праця любові, — писав В.О. Сухомлинський, — це і є свідоме прагнення до того, щоб в дітях утвердить самого себе, продовжить у них своє духовне багатство. Якщо ви по-справжньому любите своїх дітей, якщо віддані і вірні їм, ваша любов до дружини з роками не лише не слабшає, але стає більш глибокою і єдиною. Любов — ніжне, тендітне, вередливе дитя мужності. Продовжувати себе у своїх дітях — це значить бути мужнім у любові";

• авторитет знання передбачає обізнаність батьків з особливостями фізичного і соціально-психічного розвитку дитини, її повсякденними успіхами і труднощами у навчанні, знання інтересів та уподобань, кола друзів, товаришів;

• авторитет допомоги має проявлятися не у поспішному виконанні за дитину її обов'язків у сфері праці, навчання, а в методичній пораді: як доцільніше виконати те чи інше завдання, у створенні сприятливих ситуацій для подолання труднощів. Адже лише у самостійній наполегливій діяльності відбувається активний розвиток особистості. Виконання за дитину її обов'язків ослаблює, збіднює особистість;

• авторитет вимогливості передбачає достатній і об'єктивний контроль матері і батька за ретельним виконанням дочкою чи сином своїх обов'язків, доручень у всіх сферах діяльності. Якщо це робиться систематично, у дитини поступово формуються звички відповідальності за виконання обов'язків і доручень;

• авторитет правди ґрунтується на загальнолюдській моральній нормі — "Не бреши". Лише правда у взаєминах батька з матір'ю, з дітьми, іншими членами сім'ї найвище цінується дітьми. Брехні приховати не можна. Рано чи пізно брехня стає видимою, приносить дитині страждання і розчарування у тих, хто виявився автором неправди;

• авторитет поваги ґрунтується на гуманістичній сутності виховання. Маленька дитина — це не лише біологічна істота, а Людина, Особистість. Вона перебуває на шляху активного розвитку, вступає у взаємини з іншими людьми (старшими, молодшими), припускається помилок, у неї ще мало соціального досвіду, знань. Але дитину потрібно поважати за найбільшу цінність: вона — Людина.[5,373]

У своїй праці «Про батьківський авторитет» А. Макаренко наводить приклади таких видів негативного авторитету батьків: «авторитет придушення», який базується на примусі, залякуванні, і як наслідок — формування у дітей брехливості, жорстокості, агресивності; «авторитет віддалі» — батьки намагаються тримати дітей на відстані від себе, розмовляють з ними зверхньо, холодно; «авторитет чванства», коли батьки вихваляються своєю винятковістю, принижуючи при цьому своїх колег чи опонентів; «авторитет педантизму» — батьки вимагають кожне мовлене ними слово вважати наказом, карають за найменшу провину; «авторитет резонерства» — батьки вдаються до моралізування з будь-якого приводу; «авторитет любові» — так звана сліпа любов, усепрощення, надмірні пестощі; «авторитет доброти» — батьки в усьому поступаються дітям, готові на будь-які жертви, аби їм було добре; «авторитет дружби» — відповідна поведінка дитини чи дії оплачуються подарунками, обіцянками. Цим не вичерпується перелік фальшивих авторитетів, на які можна натрапити в сімейному вихованні.[14,368]

Батьки, які прагнуть піднесення педагогічної культури, мають постійно аналізувати свої дії, критично ставитись до проявів фальшивого авторитету і витісняти їх з власної поведінки.[5,373]

На сьогодні вкрай необхідна система підготовки молодих людей до сімейного життя, озброєння їх знаннями і вміннями в галузі формування повноцінної сім'ї і виховання дітей. Без піднесення психолого-педагогічної культури батьків годі й говорити про естетичне виховане суспільство.

1. Наполегливе і цілеспріямоване формування у суспільстві культу Матері і Батька як начала й основи усіх доброчинностей у державі. З цією метою варто використовувати усі засоби впливу на співгромадян: літературу, мистецтво, радіо, телебачення, кіно, театр та ін.

2. У системі шкільного виховання, особливо в роботі з учнями старшого шкільного віку, прищеплювати думку, що головне їх покликання — створити сім'ю, бути хорошою Матір'ю чи хорошим Батьком, виховати гарних, розумних, морально багатих дітей. А оволодіння професією, професійна діяльність — лише засіб для досягнення успішності функціонування здорової сім'ї. Одночасно вивчати дисципліни, які закладали б основи виховання майбутніх Матері і Батька, які давали б змогу кожній молодій людині пізнавати себе, особливості спілкування з навколишнім світом. Це фізіологія, валеологія, психологія, етика, соціологія.

3. Широке ознайомлення у ранньому віці з надбанням етнопедагогіки свого народу. Це неперевершене духовне багатство певного народу, в якому акумульовані знання про створення сім'ї, виховання дітей із врахуванням національних особливостей.

4. Формування у молодих людей критичного ставлення до проявів так званої "масової культури", яка негативно впливає на морально-духовні засади певного народу, руйнує національний менталітет. Не забороняти, а розумно формувати критичне ставлення до таких явищ.

5. Запровадження обов'язкового всеобучу з проблем сім'ї і сімейного виховання для усіх молодих людей, які готуються до створення сім'ї.

6. Створення телевізійних і радіопрограм, які були б спрямовані на підвищення психолого-педагогічної культури усіх, хто займається питаннями сімейного виховання дітей.

7. У кожній школі забезпечити діяльність педагогічних університетів для батьків. Кожен батько і мати впродовж 10—12 років навчання їхньої дитини мають пройти курс оволодіння психолого-педагогічними знаннями з урахуванням поступального розвитку вихованців. Робота таких університетів має здійснюватися не на рівні самодіяльності, а мати достатнє економічне забезпечення з оплатою праці педагогів, психологів, лікарів, соціологів, які організовують і проводять заняття.

8. Суттєве підвищення економічного становища сім'ї давало б змогу батькам вивільнити свій час для роботи з дітьми.

9. Створення культурно-розважальних центрів, в яких мали б змогу проводити дозвілля діти з батьками.[5,376]

У системі сімейного виховання варто дотримуватися певних правил. Окремі з них наведено нижче:

1. Люби свою дитину! Радій її присутності, сприймай її такою, яка вона є, не ображай її, не принижуй, не порушуй її упевненості в собі, не піддавай її несправедливому покаранню, не відмовляй їй у твоїй довірі, дай їй привід любити тебе.

2. Постійно вдавайся до похвали дитини за її правильні вчинки. Цим ти спонукаєш її до активної дії. Пам'ятай: "Боги і діти живуть там, де їх хвалять".

3. Оберігай свою дитину від негативних фізичних і моральних впливів.

4. Створюй у сім'ї моральний затишок. Нехай сімейне вогнище буде джерелом спокою, радощів, поваги, справедливості і захищеності.

5. Будь для своєї дитини взірцем поведінки, доброчинності.

6. Підтримуй щирі родинні зв'язки з бабусями і дідусями, іншими родичами, друзями. Залучай дитину до процесу родинної єдності.

7. Не забувай, що діти люблять гратися. Знаходь час для організації цікавих ігор з дітьми.

8. Залучай дитину до посильної праці разом з дорослими.

9. Створюй умови, аби дитина набувала життєвого досвіду, долала певні труднощі.

10.Чекай від дитини тільки таких думок, суджень і оцінок, на які вона спроможна залежно від рівня розвитку, соціального досвіду.

11.Привчай дитину до толерантності, культури спілкування з ровесниками, старшими і молодшими.

12.Залучай дитину як повноцінного члена сімейного колективу до розв'язання побутових та економічних задач, що виникають у сім'ї.

13.Не виконуй за дитину будь-яких завдань, з якими вона може вправлятися самостійно.

15.Домагайся єдності вимог до дитини з боку усіх членів сім'ї. Наполегливо працюй над формуванням у дитини почуттів гуманізму і милосердя у ставленні до людей, всього природного довкілля.

16.Постійно залучай дитину до різноманітних видів діяльності.[5,375]

Тобто батьки повинні закладати основи формування естетичних смаків, естетичних почуттів. Організовувати естетичний побут в оселі, одяг, красу взаємин між членами сім'ї, оцінку старшими предметів, явищ оточуючої дійсності з позицій естетики, безпосередню участь в естетичній діяльності, іграшки тощо — все це так чи інакше впливає на формування естетичних почуттів і смаків дитини. На цьому етапі позитивний вплив можуть мати знання батьків у галузі народної педагогіки. Український народ споконвіку цінував і дбав про красу побуту (красиво прибране житло, використання картин, рушників, килимів, інших творів прикладного мистецтва, охайність одягу, упорядкованість садиби); участь у звичаєвих обрядах, які містять у собі значний емоційний заряд (свято народження дитини, її хрещення, заручини, весілля та ін.); пісні. Відтворення народних традицій, обрядів, звичаїв може позитивно впливати на естетичне виховання дітей.[5,306] Належне естетичне оформлення квартири, наявність бібліотеки, мистецьких журналів, телевізора, сімейних традицій з обговорення телепередач, прочитаних книжок, сімейний відпочинок на природі, спільне відвідування театру — все це створює сприятливі умови для прищеплення естетичних смаків дітям.[14,296]

Висновки

Дослідивши дану тему я дійшла таких висновків.

Найважливіше завдання етичного виховання – навчити вихованця бачити в красі навколишнього світу духовне благородство, доброту, сердечність та на основі цього утверджувати прекрасне в собі.

Однією з важливих умов багатства естетичних потреб, почуттів, переживань є глибокий інтелектуальний розвиток людини. Тому мета естетичного виховання – широке ознайомлення дитини з досягненнями світової культури, з культурними цінностями людства.

Сприймання краси – це основа естетичного виховання підростаючого покоління, через усі сфери духовного життя якого повинна проходити червоною ниткою думка: красу треба цінувати і берегти.

Естетичне виховання надає певної спрямованості пізнавальній і творчій діяльності, розвитку і задоволенню духовних запитів у процесі багатогранної діяльності, охоплює всі сфери духовного життя особистості, що формується. Естетичне виховання нерозривно пов’язане з формуванням особистості.

Людська культура найтонше виявляється в культурі почуттів. Багато з того, що вивчає людина, з часом забудеться, але всі культурні цінності, до яких доторкнулася людська думка, залишається слід у душі і насамперед, у почуттях і переживаннях.

Естетичне виховання здійснюється також в естетичному ставленні до праці. Необхідно прагнути, щоб кожен відчував красу творчості, щоб улюблена праця володіла серцем і душею.

Естетичне виховання тісно пов’язане з допитливістю та цікавістю. Прагнення до дослідницької потреби в красивій, інтелектуально насиченій праці. Думка найбільше одухотворяється почуттями тоді, коли в трудовому процесі беруть участь одноголосно розум і руки.....

У вихованні естетичної культури дуже велике значення має взаємозв’язок естетичного сприймання й естетичної творчості. З процесом естетичного сприймання тісно пов’язані поняття, уявлення, судження – взагалі мислення, з одного боку, і переживання, емоції – з другого боку. Успіхи естетичного виховання залежать від того, наскільки глибоко розкривається природа прекрасного. Естетичні почуття пробуджує та краса, яка входить у життя людини як елемент її духовного світу. Ця краса залежить від активної діяльності, яка містить у собі працю і створення, думки і почуття, які сприймають, створюють і оцінюють її.

Чим глибше естетичне сприймання, тим більше зростає інтерес молоді до власного духовного світу, тим вища естетична і загальна культура людини, тонші її почуття, глибші переживання, яскравіше естетичне сприйняття навколишнього.

Естетичне сприймання навколишньої обстановки – справа, яка залежить від активної діяльності, спрямованої на естетичне освоєння дійсності. Естетичність обстановки досягається гармонією нерукотворного людиною, яка викликає почуття радості. Гармонія речей, які оточують дитину, створює загальний естетичний дух обстановки. Естетичний характер має й обстановка в кабінетах, майстернях, на дослідних ділянках. Значну роль у вихованні відіграє одяг і взагалі зовнішній вигляд учнів і вчителів. Найважливіша вимога до нього – простота й елегантність, при яких одяг підкреслював би естетичні риси індивідуальності дитини. Особлива увага повинна приділятися тому, що вінцем краси є відповідність зовнішньої елегантності внутрішньому благородству, зовнішньої скромності – внутрішній гідності.

У чому ж криються джерела естетичного виховання, що є актуальним і сьогодні? Культура естетичних почуттів вимагає високої загальної культури навчального процесу – ставлення до людини як до найвищої цінності. Естетичне виховання у колективі починається з багатих емоційних стосунків між його членами. Саме у гармонійному поєднанні краси, що оточує людину, і краси самої людини полягає в красі людських взаємовідносин.

Від того, що переважає в житті дитини – справедливість чи не справедливість, залежить її душевний стан, взаємодія її внутрішнього світу з людьми, які живуть поруч і входять в її життя. Юнак, який відчуває красу в людях, утверджує в собі віру в добро. Саме ця віра, на думку В.О.Сухомлинського, є одним із важливих чинників свідомої дисципліни. Хороший вихователь мало забороняє не тому, що закриває очі на зло, а тому, що його вихованець, захоплений творінням добра, прагне бути хорошим.

Справжній вихователь розкриє перед юним серцем красу людського перед усім у самому собі. Це не тільки особистий приклад учителя, а також його широкий емоційний діапазон, завдяки якому вихованці повсякденно відчувають тонку емоційно – естетичну реакцію на їхні вчинки та поведінку. Ця реакція і є могутньою силою естетичного виховання.

Отже, головне завдання сучасної освіти полягає в тому, щоб почуття прекрасного, краса, створена за багатовікову історію, стали справжнім надбанням кожного людського серця, перетворилися в естетичну культуру кожної особистості.

 

Запровадження

У нинішній час актуальною проблемою є рівень соціальної культури у шкільному середовищі. Гадаю, політика щодо дослідження проблеми справедливо те, що цей рівень перебуває в досить низькому становищі. Учні не вміють бачити красу повсякденні, слухаючи музику, не чують її, дивлячись на великі витвори мистецтва, бачить їх, їх краси, величі. Тепер дуже важливо сформувати у учнів почуття прекрасного, навчити бачити красу, відрізняти оригінали,

Темою, що її вибрала щодо свого дослідження, є естетичне виховання школярів у процесі позакласної роботи. Під час шкільних занять конче необхідно вказувати учням на красу скоєних дій, приміром, написання формул з математики, написання пропозицій у диктанті по російській мові, поєднання кольорів під час уроків малювання. Зрозуміло, виховати в учнів повноцінних цінителів красивого неможливо лише за допомогою процесу. Цьому сприятимуть виховання у ній, і навіть гуртки різних видів діяльності, відвідини театри, на екскурсії, і навіть живе слово вчителя або вихователя. Через війну проведених позакласних заходів значно підвищується рівень естетики, учні починають дивитися інакше на світ довкола себе, довкілля. Отже, перед учнями ставляться завдання побачити щось нове, що раніше був помічено у собі, в друзів, в оточуючих предметах.

Великим досягненням у сфері естетичного виховання була теорія К.Маркса і В.І.Леніна. «Мистецтво повинна будити в людях художників». Йдеться щодо професії художника, йдеться про чутливості прекрасного, про розвиток здібності вносити художнє початок в повсякденному житті. Естетичне насолоду при сприйнятті творів мистецтва виник як результат співпричетності творчості художників. Марксистсько-ленінська естетика переконливо довела, що таке життя вище мистецтва і тільки той ідеал то, можливо втілено художньо, який надано реальної дійсністю.

Естетичне виховання є дуже важливий компонент всього виховання загалом, неможливо бачити нинішній світ без прекрасного. У результаті від цього необхідно прищеплювати учням любов до природи, життя. Необхідно накреслити собі завдання знайти шляхи вдосконалення естетичного виховання, способи його гармонійного і сталого розвитку.

Предмет дослідження - використання коштів мистецтва у естетичному вихованні молодших школярів.

Об'єкт дослідження - естетичне виховання молодших школярів.

Мета - виявлення можливостей мистецтва, як кошти естетичного виховання.

Гіпотеза - естетичне виховання ефективно, якщо залучити до навчальної діяльності кошти мистецтва, саме кошти образотворчого мистецтва, музики, літератури, архітектури.

Завдання: 1. Вивчити і проаналізувати літературу на проблеми естетичного виховання молодших школярів засобами мистецтва.

2. Провестиопитно-експериментальную роботу з дослідженню рівня інтересу молодших школярів мистецтва.

3. Провести роботу з естетичному вихованню молодших школярів засобами мистецтва.

Методи дослідження:

1. теоретичний аналіз літератури,

2. спостереження,

3. педагогічний експеримент,

4. анкетування,

5. розмова.

 

Укладання

Естетичне виховання є важливий чинник у навчанні, соціальній та життя. У учнів з'являється самостійність суджень, вміння концентруватися, постійно збагачувати власний запас знань, мати багатостороннім поглядом на світ довкола себе. Суспільство отримує гідного свого члена, який, володіючи переліченими вище якостями, зможе працювати ефективно виконувати завдання, поставлені проти нього.

Вплив естетичних явищ життя і на особистість може проходити як цілеспрямовано, і спонтанно. У процесі величезну роль грає школа. У плані закріплені такі предмети як образотворче мистецтво, музика, література, основою якого є мистецтво. Не випадково. Аналізуючи літературу, ми дійшли висновку, що є основним засобом естетичного виховання. З дослідження випливає, як і пізнавальний інтерес мистецтва у молодших школярів досить великий, а наявність інтересу - це перше з умов успішного виховання. З іншого боку, матеріал з мистецтва має великим емоційним потенціалом, чи це музичний твір, літературне чи художнє. Саме сила емоційного впливу є шляхом проникнення дитяче свідомість, і законним способом формування естетичних якостей особистості.

Кожен викладач повинен приділяти велику увагу розвиткові почуттів прекрасного у учнів, як і раніше, що це забирає достатньо часу й снаги. Адже найбільша нагорода йому - ця справді освічений, всебічно гармонійно розвинений вдячний людина, який завжди пам'ятати уроки, отримані у юності.

Мета і завдання, поставлені у вступі, мій погляд, вивчені і вирішені. Розглянуто всі відомі види й форми естетичного виховання, і навіть розв'язано проблему поліпшення з допомогою організації безперервної роботи, коли учень, піднімаючись сходами знань, як навчається бачити прекрасне повсякденні, а й одержує від процесу велике ж задоволення, оскільки куплені їм знання допоможуть їй як у роботі і навчанні, і у особистому житті.

 

Поняття естетики у філософській площині

Естетика — наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: 1) виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності; 2) художня діяльність людини.

Обидві частини хоч і тісно взаємопов'язані, проте відносно самостійні. У першій розглядаються питання природи, специфіки і творчого потенціалу естетичного, категорії естетики — прекрасне, трагічне, комічне тощо. Друга частина охоплює художню діяльність людини, структурну і функціональну її своєрідність, природу художнього таланту, видову, жанрову та стильову самобутність мистецтва. Саму історію становлення естетики як предмета без перебільшення можна назвати процесом пошуку адекватного співвідношення між зазначеними частинами. Своєрідну функцію «пластичного мосту» при цьому виконували такі поняття, як прекрасне, досконале, гармонія, цінність, філософія мистецтва. Протягом багатьох століть естетика виступала і як «наука про прекрасне», і як «наука про досконале», і як «наука про закони розвитку мистецтва».

Констатуючи складність визначення предмета естетики, слід передусім реконструювати історію проблеми, звернувши особливу увагу на специфіку термінології.

Поняття естетика традиційно пов'язують з грецьким ейсетикос — почуттєвий. Проте не можна тут обійти і такі грецькі терміни, як естаномай, естесі, естаноме, не можна нехтувати і самим процесом формування особистого ставлення до предмета. Хоч згадані терміни і відповідають поняттю почуття, проте вони увібрали в себе багато нюансів індивідуального людського ставлення до предмета, орієнтували людину на власні зорову, слухову, дотикову здатності відчувати, вимагали довіри до власного світосприймання.[6,7]

Поява певної термінології і загальне визнання її все гаки не привели до виникнення нової науки. Естетичні знання формувалися в межах філософії як її своєрідна частина. Утвердження естетики як самостійної науки відбулося лише у XVIII ст.

Становлення перших естетичних уявлень слід співвіднести з тим значенням, якого давньогрецька філософія надавала людським почуттям взагалі. Аналіз їх. спроби класифікувати, виявити протилежні чуттєві сили є важливими складниками філософських поглядів Піфагора. Алкмеона, Емпедокла, Теофраста. Ґрунтуючись на їхніх роздумах щодо природи почуттів, можна було вже досить переконливо диференціювати почуття прекрасного чи потворного, трагічного чи комічного. Отже, склавшись у надрах загальнофілософської традиції, естетика «вибудовувала» власний предмет, відбиваючи і надбання, і прорахунки давньогрецької філософії.[6,8]

Пізніше терміни естаноме, естаномай, ейсетикос втратили прямий зв'язок з поняттям почуття, предмет естетики почали осмислювати через значно ширші за обсягом і наповненням поняття: досконале, пропорційне, гармонійне, прекрасне, естетичне. Саме багатозначність подальшого тлумачення поняття естетика спонукає нас до необхідності відновити історію становлення предмета науки естетики, яка має давнє і глибоке коріння. Перші паростки художнього пізнання і освоєння дійсності можна знайти вже у міфологічних текстах. Цікаво й те, що становлення естетичного знання не пов'язане з якимось конкретним регіоном чи країною, а властиве як давньогрецькій філософії, так і філософії Китаю, Індії, арабо-мусульманських країн, Візантії тих далеких часів.[6,10]

Теоретичні погляди Сократа (470— 399 pp. до н. є.) спиралися на політико-етичну основу, на спроби визначити поняття добра і зла. Критикуючи афінську демократію, Сократ наполягав на передачі влади кращим, тобто високо моральним представникам суспільства. Мораль, у його розумінні, має виступати запорукою справедливості, чесності, благородства людини.

Беручи за основу принцип доцільності, Сократ намагався розкрити співвідношення між етичним і естетичним, прекрасним і корисним. Філософ оперував поняттям калокагатія — поєднання старогрецьких слів прекрасний і добрий (досконалий). Слід підкреслити, що це одне з найголовніших понять античної естетики, яке означало гармонію зовнішнього і внутрішнього, тобто умову краси індивіда. Платон вважав, що принцип калокагатії має найпряміше відношення до професії воїнів, до поняття військової честі і моралі. Та згодом греки дедалі більше почали трансформувати калокагатію у сферу освіти, вихованості людини. Власне, відтоді й почалося по-справжньому філософське осмислення цього поняття. Тенденція мала пряме відношення і до появи концепції Аристотеля, який інтерпретував калокагатію як гармонію зовнішнього і внутрішнього. При цьому під внутрішнім він розумів мудрість, яка, на його думку, приводить людину до глибокого усвідомлення єдності краси і добра, естетичного і морального, тобто до гармонії, що має стати нормою існування людини. Як що ж людина не здатна сягнути такої викінченості, то вона повинна принаймні хоч через самовдосконалення тяжіти до цього. Зауважимо, що добре окреслену сутність принципу калокагатії давньогрецьке мистецтво намагалося втілювати в життя своїми творчими набутками. Носіями саме гармонійного, високого морально-етичного існування і діяння виступають герої Фідія, Поліклета, Софокла.

У подальші історичні періоди принцип калокагатії був забутий, а етика й естетика все більше роз'єднувалися і кожна з них обирала свій власний шлях розвитку. Проблема зв'язку цих наук перемістилася у сферу мистецтва, і найбільш типовим аспектом дослідження взаємодії етики й естетики стала проблема мистецтво і мораль.

Естетичні погляди Сократа дістали творче продовження у філософській концепції видатного представника античної філософії Платона (427—347pp. до н.е.). Естетична спадщина його пов'язана з дослідженням природи сприйняття прекрасного, джерел талановитості, проблем естетичного виховання. Особливу увагу філософ приділяв вивченню мистецтва. Це пояснюється, зокрема, тим, що мистецтво відігравало особливу роль у житті Афін V — IV ст. до н. е. Афінська демократія добилася права на безкоштовне відвідування театру, всенародною повагою користувалася творчість поетів і музикантів. Продовжуючи традицію Сократа, Платон пов'язував вплив мистецтва з процесом формування морального світу людини: воно виховує як позитивні, так і негативні якості. Філософ розширив естетичну проблематику. В його теоретичних діалогах присутні думки про відносність краси, про шляхи досягнення абсолютно прекрасного. І хоч абсолютно прекрасне існує у вигляді ідеї, зате сама можливість руху від простого до складного в становленні прекрасного відкривала шляхи до майбутніх теоретичних досягнень в галузі естетичного.[6,12]

Вершиною античної естетики називають теоретичну спадщину Аристотеля (384—322 pp. до н. є). І справді, його праці «Поетика», «Риторика», «Політика», «Метафізика», «Етика» висвітлюють широке коло естетичних проблем.

У теорії Аристотеля знову чітко простежується захоплення космосом — носієм гармонії, порядку, довершеності. Естетичне пізнання і мистецтво він розглядає як відображення світової гармонії. Аристотель вперше дав розгорнуту структуру естетичних категорій, запропонував власне розуміння прекрасного, трагічного, комічного. Серед значних теоретичних досягнень філософа — обґрунтування основного принципу творчої діяльності митця мімезису (наслідування). Аристотель вважав, що мімезис притаманний людині з дитинства. Саме здатністю до наслідування людина в