Сучасні концепції соціальної солідарності (дж. Ролз, Р. Нозик, А. Макинтайр, О. Гьофе).

Гьофе: Початково в римському праві солідарність («obligatio in solidum») означала громадську поруку. Відповідно до формули «один за всіх і всі за одного» індивід надає допомогу спільноті, найчастіше родині, а воно, у свою чергу, надає допомогу індивіду. До кінця XVIII століття поняття обов'язковості розширюється на неправові відносини, хоча понятійне ядро зберігається. З того часу солідарність позначає (1) кругову поруку, взаємні зобов'язання (2) у разі небезпеки і потреби (3) всередині груп, тісно пов'язаних між собою вимушено, добровільно чи в результаті випадковості. Солідарні спільноти - це спільноти, створені з причини потреби і протистояння небезпеці, члени яких «сидять в одному човні» і при цьому (4) вибудовують один з одним емоційні зв'язки, сильні настільки, наскільки хвилюючою є спільна доля.

Основне значення солідарності: взаємодопомога всередині спільноти, якою у разі необхідності можна скористатися самому.

Однак не в будь-якій скрутній ситуації потрібно солідарність. З одного боку, кожен несе частку відповідальності за чужі труднощі і зобов'язаний надати допомогу з міркувань справедливості; з іншого боку, у разі потреби виключно з власної провини надати допомогу вимагає людинолюбство. Солідарність, навпаки, присутня там, де мова більш-менш йде про долю. В залежності від її типу можна виділити три типи солідарності: (1) «кооперативна солідарність» намагається за зразком соціального страхувания спільно подолати індивідуальні ризики там, де передбачуваним є лише вид ризику на зразок хвороби, нещасного випадку та безробіття, але не те, кого, коли і як сильно він торкнеться. (2) «Антагоністична солідарність» переслідує колективні інтереси всупереч конкуруючим колективам; наприклад, при обороні від ворогів. (3) «контингентна солідарність» служить подоланню непередбачених, але колективних ударів долі типу природних катастроф.

Для більшості сучасних філософів проблема солідарності тісно пов’язана з проблемою соціальної справедливості.

Так, Джон Ролз розглядає суспільство як кооперативне підприємство заради взаємної вигоди. Становище кожного залежить від схеми кооперації, співпраці. Базисною структурою суспільства є сукупність інститутів. Під інститутом Ролз розуміє загальноприйняту систему правил, загальних усталених соціальних практик та установ. Інститути дозволяють побудувати впорядкований соціум. Фундаментальна особливість впорядкованого солідарного суспільства - його справедливий устрій. Справедливість – та нормальна умова, за якої можлива людська кооперація.

Обґрунтування своєї концепції справедливості як чесності, Ролз робить крізь призму уявлень про створення суспільства та поняття первісної позиції. „Первісна позиція” – це гіпотетична ситуація, яка характеризується тим, що, під час створення суспільства, ніхто заздалегідь не знає свого місця, соціального стану та своєї частки в розподілі благ в майбутньому суспільстві. Тому принципи справедливості для нового суспільства обирають так званою „запоною незнання”. В такому разі, якщо всі перебувають у подібному становищі і не можуть заздалегідь створити принципи на свою користь, то принципи справедливості стають наслідком чесної угоди.

Метою справедливості як чесності є опрацювання концепції по­літичної та соціальної справедливості, яка б відповідала більшості глибинних переконань і традицій сучасної демократичної держави.

Два принципи справедливості як чесності:

1) Рівність в оцінці основних прав та обов’язків.

2) Соціальні і економічні нерівності, є справедливими коли наслідком їх виступають компенсуючи пільги для кожного й зокрема для найменш захищених членів суспільства.

Ролз постулює найприкметнішу тезу своєї теорії – “справедливості як чесності” – як перевагу справедливості, права над благом: “Кожна особистість має засновану на справедливості недоторканність, від якої вона не може відмовитися навіть заради блага всього суспільства. З цієї причини справедливість не допускає, щоб втрату свободи одними людьми було виправдано більшими благами інших.

Роулз виводить інтуїтивну ідею суспільства як системи чесної суспільної солідарної кооперації між вільними та рівними особами, тим самим наголошуючи на інтерсуб’єктивності соціальної дії. Роулз пропонує прийняти цю ідею як таку, що “неявно присутня в публічній культурі демократичного суспільства”. Суспільна кооперація включає в себе три елементи:

1) вона скеровується публічно визнаними правилами і процедурами, які приймаються і визнаються самими членами суспільства;

2) кооперація ґрунтується на чесності умов: кожен учасник кооперації приймає ці умови, якщо кожен інший учасник також приймає їх;

3) ідея суспільної кооперації передбачає ідею раціональної користі або добра для кожного учасника. Ідея добра визначає, чого хочуть досягти ті, хто вступив у кооперацію, байдуже, чи це є індивіди, сім’ї, асоціації чи навіть національні держави.

 

Іншим підходом до тлумачення справедливості є теорія «розподільчої справедливості» Р. Нозіка. Виходячи, як і Д. Ролз, з визнання автономії особи та рівності всіх громадян, він пропонує свою інтерпретацію ліберальної спадщини, яку окреслює терміном «лібертаризм». За твердженням Р. Нозіка, своєрідною парадигмою всіх основних прав людини є право власності, решту прав слід розуміти за аналогією. «Коли кожна з кількох осіб витрачає трохи зі своїх ресурсів на іншу особу, — пише Р. Нозік, — то ця інша особа одержить більше, ніж становить її частка, порушуючи тим самим рівновагу розподільчої моделі». Відтак загальні засади теорії майнової справедливості полягають у тому, що статок належить тій чи іншій особі справедливо, якщо вона володіє ним на правовій основі згідно з принципами справедливості у придбанні та в передачі або згідно з принципом «виправлення несправедливості», який реалізується соціальною державою. Отже, коли кінцево-результативні принципи розподільчої справедливості вбудовано в правову структуру суспільства, вони надають кожному громадянинові безумовне право на певну частку сукупного суспільного продукту, тобто на певну кількість індивідуально та спільно вироблених продуктів.

У природному стані той, чиї права порушені, захищається сам як може, вимагає відшкодування збитку і робить все, щоб покарати кривдника. Інші, продовжує Нозік, можуть приєднатися до скривдженого чи то в силу громадянської солідарності, чи то щоб довести дружбу, чи то в подяку за допомогу в минулому і, можливо, в майбутньому. Так люди об'єднуються в групи для взаємного захисту. Не можна забувати, що становлення асоціацій відбувається на тлі внутрішніх і зовнішніх негараздів, конфліктів і сварок. Ці конфлікти закінчуються або боротьбою, або угодою. У будь-якому разі, всі люди певного географічного регіону знаходяться під владою загальної системи, що надає цінності їх правам. Що стосується Протективно-домінантної асоціації» (спілки захисту і влади), то і її механізм Нозік пояснює як спонтанний. Однак картину генези держави з союзу захисту і влади не можна вважати повною. Для держави також важлива монополія на застосування сили в даному географічному ареалі. Але ця монополія несумісна з приватним застосуванням прав. Адже в рамках однієї держави можуть існувати групи, наприклад, мафія, Куклус-клан, які теж використовують силу. Необхідно, щоб держава (або його представник) публічно оголосило про неминучість покарання тих, хто застосує силу без відповідної санкції. Асоціації захищають своїх членів своїми коштами. Однак її члени позбавлені такої можливості, бо не можуть публічно проголосити мотиви і спосіб покарання тих, хто застосовує зброю без відповідної санкції. Це класична ліберальна концепція мінімальної держави як «нічного сторожа», завдання якого полягає у нагляді за дотриманням взаємних домовленостей. Індивіди в такому державі не інструменти, а мета.

Критичним до обох позицій є погляд Е. Макінтайра. Моральною вадою обох концепцій, що роблять їх раціонально непорівнянними один з одним, Макінтайр вважає відсутність в них апеляції до поняття заслуг, яке є частиною досучасної моральної традиції. І Ролз, І Нозік не мають уявлення про політичну комуну як спільний проект по досягненню блага. Лише в рамках комуни, загальних для всіх її членів практик, стає можливим визначити, який внесок кожного в загальне благо, і, відповідно, встановити справедливий розподіл на підставі заслуг.

Макінтайр формує і обґрунтовує вихідні положення комунітаризму:

1) солідарність – головна цінність суспільного життя;

2) суспільство - солідарність людей, близьких по духу, історії, культурі, мові;

3) права суспільства вищі прав індивіда;

4) благо має пріоритет над справедливістю.

Солідарність або суспільну єдність коммунітарісти вважають станом, який вже передбачає наявність справедливості. Суспільство, утворене на основі спільних цінностей, не може бути великим: це локальна група, («громада»), або група, обмежена соціальною сферою. Солідарними є тільки ті суспільства, які мають спільні цінності.