Україна в міжнародних режимах контролю над озброєннями

Ті самі договори/конвенції, що й в попередньому питанні, тільки з деякими доповненнями + ДЗЗСЄ, ЗЗДБ

1) Ініціатива з безпеки в галузі нерозповсюдження (ІБН, 2003), або „Краківська ініціатива”. Започатковано США спільно з Польщею, як елемент запровадженої Адміністрацією Дж. Буша стратегії превентивної боротьби з розповсюдженням зброї масового знищення (ЗМЗ). Передбачає партнерство держав, які мають розробити низку економічно-правових, дипломатичних, військових, розвідувальних та інших засобів, спрямованих на запобігання переміщенню ЗМЗ, систем її доставки та відповідних матеріалів до „країн-вигнанців” (КНДР та Іран), а також недержавних утворень, які викликають занепокоєння з точки зору розповсюдження ЗМЗ. Заява про принципи перехоплення підозрюваних постачальників, що становлять загрозу з точки зору розповсюдження ЗМЗ, схвалена за підсумками вересневої 2003 року конференції держав-учасниць Ініціативи у Парижі. Під час саміту ОДЕР ГУАМ, 1 липня 2008 року в м. Батумі, Україна виступила з Ініціативою стосовно підтримки ГУАМ цілей ІБН. Зокрема, в Ініціативі йшлося про створення в рамках ГУАМ регіонального механізму, який відповідав би цілям ІБН, і забезпечував би проведення на постійній основі заходів, спрямованих на боротьбу проти розповсюдження ЗМЗ, засобів її доставки та відповідних матеріалів.

2) Попри нові ініціативи, наріжним каменем у сфері ядерного нерозповсюдження до цього часу залишається Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ). Нині лише невелика група країн не є учасницями ДНЯЗ, тобто, знаходиться поза рамками режиму нерозповсюдження. До їх числа належить чотири неофіційні де-факто ЯД - Індія, Пакистан, Ізраїль, а також КНДР. ДНЯЗ поділяє держави-учасниці у ядерній сфері на два основні сектори діяльності: мирне використання ядерної енергії та здійснення заходів, спрямованих на нерозповсюдження ядерної зброї та скорочення наявних її запасів, у п’ятьох офіційно визнаних ядерних держав – США, Росії, Франції, Великобританія та Китаї – аж до повного знищення ядерної зброї як такої. Підписавши у травні 1992 р. Лісабонський Протокол до Договору СНО-1, Україна разом з Білоруссю та Казахстаном взяла на себе зобов’язання приєднатися до ДНЯЗ як неядерна держава. Однак у процесі реалізації цього зобов’язання в Україні виникло ряд серйозних запитань, що істотно загальмували процес її приєднання до цього Договору. Основні проблеми були пов’язані з визначенням права власності України на ядерні боєзаряди, що перебували на її території, та розмірами фінансової компенсації за них, реалізацією адміністративного контролю стратегічних озброєнь, гарантій безпеки з боку ядерних держав. Зрештою, завдяки добрій волі України й виходячи з політичної доцільності, всі проблеми в тій або іншій формі було вирішено й Україна приєдналася до ДНЯЗ, обумовивши своє рішення необхідністю надання їй гарантій безпеки з боку ядерних держав. Це відбулося 5 грудня 1994 р. під час зустрічі ОБСЄ в Будапешті, і того ж дня гарантії безпеки Україні було надано з боку Росії, США та Великобританії, а пізніше – з боку Китаю та Франції. У серпні 1996 р. з території України було вивезено останній ядерний боєзаряд, і з цього моменту на її території ядерної зброї немає. 13 січня 1995 р. відповідно до зобов’язань, які накладаються ДНЯЗ на неядерні держави, набула чинності угода про гарантії між Україною і Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГATE) щодо ядерної діяльності на території України.Згідно з умовами договору, кожні 5 років проводяться оглядові конференції з дії ДНЯЗ. 30 квітня – 11 травня 2008 року у Відні відбулася Перша сесія Підготовчого комітету Оглядової конференції з розгляду дії ДНЯЗ, якою розпочався підготовчий процес до проведення Оглядової конференції Договору у 2010 році. Друга сесія Підготовчого комітету відбулась в м. Женева 28 квітня – 9 травня 2008 року. Вона пройшла під головуванням Постійного представника України при міжнародних організаціях у м. Відні В.Ю.Єльченка. Окремої уваги Україна надає питанню встановлення повного мораторію на ядерні випробування, особливо після нещодавніх ядерних випробувань КНДР. В цьому контексті наша позиція була і залишається незмінною: подальше проведення ядерних випробувань не сприяє завершенню процесу укладання Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ) і вступу до ДНЯЗ нових держав.

3) Виходячи з такої позиції Україна долучилась до Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ), 27 вересня 1996 року. Мета – заборона на здійснення випробувальних вибухів ядерної зброї. При цьому держави, що є сторонами Договору, взяли на себе зобов’язання не здійснювати будь-яких ядерних вибухів, а також утримуватися від спонукання, заохочення або будь-якої участі у проведенні таких випробувальних вибухів. Оскільки Договір є безстроковим, зазначена заборона не має часового обмеження. Контроль за дотриманням положень ДВЗЯВ має здійснювати Організація Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ОДВЗЯВ). Згідно з Угодою між Україною та ПК ОДВЗЯВ, на території нашої держави розгорнуто одну сейсмологічну станцію (Малин) та термінал передачі інформації – Національний центр даних (Макарів). Станція та термінал підключені до Міжнародної системи моніторингу і, використовуючи систему передачі даних Глобальної комунікаційної інфраструктури (ГКІ), передають інформацію до Міжнародного центру даних у Відні.

4) Україна підписала Конвенцію про заборону розробки, виробництва, накопичення та застосування хімічної зброї та про її знищення (КХЗ) в перший день відкриття цього багатостороннього документу для підписання - 13 січня 1993 року у Парижі. Одночасно з цим наша держава набула членства в Організації із заборони хімічної зброї (ОЗХЗ). Станом на кінець грудня 2008 року учасницями Конвенції є 185 країн світу, що охоплюють 98 % усього населення Землі. На території України відсутня хімічна зброя. Наша держава ніколи не мала наміру розробляти, накопичувати та застосовувати хімічну зброю. Водночас, під дію КХЗ підпадає 15 українських підприємств (на 2009 рік), діяльність яких регламентується положеннями Конвенції. Основними напрямами діяльності України в контексті виконання зобов’язань за КХЗ є: підготовка щорічних національних декларацій стосовно об’єктів хімічної промисловості (ОХП) України, діяльність яких підпадає під контроль з боку ОЗХЗ та здійснення експортно–імпортних операцій з визначеними Конвенцією хімікатами; прийняття та супроводження інспекцій ТС ОЗХЗ. 3-5 листопада 2008 року відбувся візит в Україну (м.Київ) делегації експертів Технічного секретаріату ОЗХЗ. Метою цього візиту був огляд раніше задекларованих нашою державою засобів та сил з надання допомоги та захисту від хімічної зброї.

5) Україна є також повноправною учасницею Конвенції про заборону розробки, виробництва та накопичення бактеріологічної (біологічної) і токсичної зброї та про її знищення (КБТЗ) 1972 року. і суворо дотримується своїх міжнародних зобов'язань за цим багатостороннім міжнародним договором. Україна не має власної біологічної зброї і не проводить роботи із створення такої зброї. Однак на території нашої держави є установи лікувально-медичного, наукового, спеціалізованого та виробничого профілю, які мають банки мікроорганізмів або працюють з продуктами їх життєдіяльності, та входять у сферу охоплення Конвенції. Крім того Україна має таке географічне розташування, що передбачає можливість інтенсивного транзиту через її територію товарів різного біологічного походження.

6) Україна в міжнародному режимі експортного контролю:

a. Україна бере участь у Режимі контролю за ракетними технологіями, 1987р. Серйозну стурбованість країн-учасниць РКРТ наразі викликає так зване "вторинне розповсюдження", тобто спроби деяких країн, зокрема Ірану, не пов’язаних зобов’язаннями у сфері ракетного нерозповсюдження, здійснювати самостійно або спільно з іншими країнами розробку нових ракетних систем, а також їх експорт за кордон. У 2008 році Україна (член з 1998р.) взяла участь у засіданні Підсиленого контактного пункту та Пленарному засіданні РКРТ.

b. Як один з найбільших у світі експортерів озброєнь та військової техніки Україна приділяє велику увагу дотриманню та вдосконаленню Вассенаарської домовленості (ВД) - об’єднання держав-учасниць про застосування спільних підходів до передач звичайних озброєнь, товарів і технологій подвійного використання. Рішення щодо необхідності заснування нового міжнародного режиму експортного контролю, який замінив би „КОКОМ”, що існував в часи „холодної війни”, було прийнято у березні 1994 року у м. Вассенаар, Нідерланди. Головною метою Вассенаарської домовленості є сприяння прозорості та обміну інформацією з точки зору забезпечення відповідальності у поставках звичайних озброєнь, товарів і технологій подвійного використання, а також запобігання дестабілізуючому накопиченню такої продукції. Україна приєдналася до ВД у 1996 році як держава-засновниця. ВД є єдиним міжнародним режимом експортного контролю, який має постійно діючий Секретаріат, розташований у Відні, до якого Україна, відповідно до взятих на себе міжнародних зобов’язань, сплачує регулярні внески. Щорічно відбуваються Пленарні засідання ВД. У період між Пленарними засіданнями, як правило двічі на рік, проходять засідання Експертної групи, Групи з політичних питань, в рамках якої також відбуваються засідання Групи з безпеки та розвідки. Крім того, значна увага була приділена питанню щодо постачань озброєнь до Грузії, яке постійно порушувалося Росією і яка на постійній основі намагалася включити до порядку денного роботи ВД обговорення „дестабілізаційних постачань озброєнь до конфліктних зон”. У зв’язку з цим у різних контекстах порушувалося питання щодо законності постачань Україною озброєнь до Грузії. Незважаючи на масовану кампанію дискредитації, розв’язану Росією, Україна довела абсолютну безпідставність будь-яких закидів на свою адресу.

c. З метою забезпечення ефективного контролю за експортом/імпортом ядерних матеріалів, обладнання та технологій була створена Група ядерних постачальників (ГЯП). Ця Група є неформальним об'єднанням держав-постачальників ядерних матеріалів, які досягли домовленості щодо спільних принципів експорту “ядерночутливих” предметів, та прагнуть запобігти придбанню ядерної зброї країнами, не визначеними Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як ядерні. Вперше в роботі Групи ядерних постачальників Україна взяла участь у квітні 1996 року в Буенос-Айресі

d. Україна є також членом Комітету Цангера (КЦ). Вона бере участь у його роботі з 1996 року. Одним з головних завдань КЦ є врахування змін у використанні ядерних технологій з точки зору аспектів безпеки і періодична адаптація відповідних умов експортного контролю. Комітет Цангера узгоджує „вихідний перелік” (Trigger List) товарів і технологій, чутливих з точки зору розповсюдження ядерної зброї, який держави-учасниці застосовують через національні системи експортного контролю.

e. Австралійська група (АГ). Україна була запрошена до участі у цьому авторитетному міжнародному форумі 21 квітня 2005 року під час ювілейного 20-ого щорічного Пленарного засідання цього об’єднання. Головним напрямком діяльності Австралійської групи є здійснення контролю за міжнародними передачами товарів подвійного призначення, які можуть бути використані у виробництві хімічної та біологічної зброї.

f. Внесок України в роззброєння та зміцнення режиму контролю над озброєнням Одним з найбільш багатосторонніх форумів в галузі роззброєння є Конференція з роззброєння (КР). Головним завданням КР є сприяння процесу загального і повного роззброєння під ефективним міжнародним контролем. Україна стала членом КР у червні 1996 року. У період 17 березня по 25 травня 2008 року, вдруге після десятирічної перерви, Україна головувала на Конференції з роззброєння (КР) у Женеві.

g. 2008 рік позначився в історії розвитку міжнародного режиму контролю над озброєнням новою ініціативою щодо заборони касетних боєприпасів. Цій ініціативі була присвячена Конференція з підписання „Конвенції про касетні боєприпаси”, яка проходила з 2-го по 4-е грудня 2008 року у м. Осло (Норвегія). Зазначений захід проходив в рамках т. зв. „Процесу Осло”, у ході якого 94 країни підписали юридично зобов’язуючу міжнародну угоду у сфері заборони касетних боєприпасів. Україна взяла участь в Конференції в якості спостерігача. Україна виходить із того, що КБП є законною та ефективною зброєю, застосування якої не забороняється нормами міжнародного гуманітарного права.

h. Паралельно з процесом „Осло”, у Женеві в рамках Групи урядових експертів, проходили переговори щодо вироблення Додаткового протоколу до Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надмірних ушкоджень або мають невибіркову дію.

ДЗЗСЄ

ДЗЗСЄ підписано у листопаді 1990 р. у на саміті ОБСЄ у Парижі 22 країнами, які представляли Організацію Північноатлантичного договору (НАТО), з одного боку і Організацію Варшавського Договору (ОВД) – з іншого, в 1992 р. Договір набув чинності. Після цього протягом 40 місяців, як того вимагали положення ДЗЗСЄ, держави-учасниці скоротили чисельність своїх озброєнь до встановлених лімітів. Було знищено тисячі одиниць танків, бойових броньованих машин, артилерійських систем і авіаційних засобів (квоту СРСР після його розпаду розділили держави СНД).

Важливість Договору полягає не лише у встановленні кількісних обмежень на основні види озброєнь, але й у зміцненні довіри між сторонами через постійне взаємне інформування про військову діяльність. Договір пережив розпад ОВД, розпад СРСР і масштабне розширення НАТО. Проте подальша його доля багато в чому залежатиме від можливості адаптації до умов, що постійно змінюються, і в яких вже відсутні яскраво виражені військові загрози та переважають політична й економічна складові безпеки.

На саміті ОБСЄ у Стамбулі 18-19 листопада 1999 р. главами держав та їхніми повноважними представниками було підписано Угоду про адаптацію ДЗЗСЄ. Цією Угодою структура Договору була змінена на безблокову. Тобто держави-учасниці погодилися перейти на структуру Договору, в основу якої покладене забезпечення військової безпеки кожної держави-учасниці як такої, незалежно від її приналежності до того або іншого блоку. Згідно з Угодою про адаптацію за кожною країною-учасницею ДЗЗСЄ закріплюються національний та територіальний граничний рівень озброєнь. Національний рівень обмежує кількість озброєнь, що належить саме цій країні, територіальний – сумарну кількість її озброєнь разом з розміщеними на її території озброєннями інших держав, якщо це має місце. При цьому територіальні рівні стосуються тільки наземних озброєнь, тобто бойових танків, бойових броньованих машин (ББМ) та артилерії, але не розповсюджуються на авіацію. Такий підхід не виключає передання наземних озброєнь однією державою-учасницею інший і при цьому створює жорсткішу і стабільнішу структуру, яка дозволяє уникати неконтрольованого накопичення значних кількостей наземних озброєнь з метою проведення широкомасштабних наступальних наземних операцій.

В Угоді про адаптацію ДЗЗСЄ збереглися обмеження на озброєння регулярних частин. Для Росії та України залишилися в силі і флангові обмеження, але вони були істотно пом’якшені. Принципи контролю авіації не зазнали істотних змін. Всі сусіди України є учасниками ДЗЗСЄ. Щодо Росії, вона межує на своїх північно-західних кордонах з членами Альянсу, які не є учасниками ДЗЗСЄ – Естонією, Латвією та Литвою. Доки Угода не набула чинності, на території цих країн можуть безперешкодно розміщуватися озброєння, що за інших умов обмежуються ДЗЗСЄ. У ДЗЗСЄ не беруть участь також нейтральні європейські країни, держави, що утворилися на території колишньої Югославії, та Албанія. Проблема полягає в тому, що Угода про адаптацію дотепер не набула чинності. Крім України адаптований ДЗЗСЄ ратифікували Білорусь, Казахстан та РФ. Але Російська Федерація призупинення свою участь в Договорі 12 грудня 2007 року.

Грузія і Молдова вимагають попереднього виведення російських військ, як це передбачено Стамбульськими домовленостями, підписаними разом з Угодою про адаптацію ДЗЗСЄ. На практиці основна лінія протистояння в цьому питанні проходить між НАТО та Росією.

Альянс, фактично, поставив Росію перед вибором: або подальша російська військова присутність у Грузії і Молдові, або легалізація значно більшої кількості сил і озброєнь на Північному Кавказі, можливість нарощувати угруповання на кордонах з країнами Балтії і приєднання цих країн до ДЗЗСЄ.

Ратифікація Угоди дозволить усунути так звану «сіру зону», що утворилася в результаті вступу в НАТО країн Балтії. Ставши учасницями ДЗЗСЄ, ці країни візьмуть на себе зобов’язання щодо кількості звичайних озброєнь на своїй території, що сприятиме атмосфері довіри та зміцненню загальної безпеки в Європі. У зв’язку з цим всіма країнами активно здійснюється реформування армій з акцентом на нові загрози. Скорочується кількість важких озброєнь, підвищується мобільність військових підрозділів, здійснюється професіоналізація армій. Відповідні зміни відбуваються й у Збройних Силах України.

Важливим є положення про те, що підвищення національних і територіальних рівнів може відбуватись лише за умови відповідного їх зменшення однією або декількома іншими державами-учасницями та на підставі дотримання принципу консенсусу, тобто згоди на такий перерозподіл інших держав.

Для України, як і для інших держав-учасниць Договору, будуть встановлені національний і територіальний рівні озброєнь. Ці рівні будуть однаковими, що означає відсутність квот на розміщення на нашій території іноземних озброєнь і, відповідно, дорівнюватимуть максимальним національним рівням за діючим Договором (4080 бойових танків, 5050 бойових броньованих машин, 4040 артилерійських систем, 1090 бойових літаків, 330 ударних вертольотів). Україна буде також зобов'язана здійснювати обмін інформацією про свої збройні сили в узгодженому форматі та приймати інспекції іноземних держав. На території нашої країни будуть встановлені обмеження на кількість озброєнь в Одеській області, які становитимуть 400 бойових танків, 400 бойових броньованих машин, 350 артсистем великого калібру.

Ці додаткові обмеження замінять діючі зараз ліміти, встановлені для значно більшого за розмірами південного регіону держави, який складається з Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей та АР Крим.

Застосування заходів зміцнення довіри і безпек и (ЗЗДБ) у галузі військово-морської діяльності є принципово новим напрямом взаємодії держав у військово-політичній сфері в рамкх ОЧЕС. Існуючі до цього часу ЗЗДБ стосувалися лише сухопутних і військово-повітряних сил. Українська сторона як координатор переговорів послідовно вживала заходів з метою узгодження позицій сторін, пошуку взаємоприйнятних рішень. Остаточне схвалення Документа відбулося 25 квітня 2002 року в Києві у формі окремого заходу в ході роботи шостого засідання Ради міністрів закордонних справ країн-членів Організації чорноморського економічного співробітництва (ОЧЕС).

Положеннями Документа визначено такі основні напрями взаємодії шести причорноморських держав: співробітництво у військово-морській галузі; запрошення на військово-морські бази; обмін військово-морською інформацією; проведення та участь у щорічних військово-морських навчаннях довіри.

Імплементація Документа розпочалася з 1 січня 2003 року. У січні та квітні 2003 року держави-учасниці Документа обмінялися форматами повідомлень з інформацією про канали зв’язку і про військово-морські сили, які розташовані у зоні застосування Документа.