Фінансові можливості для створення ефективного наукового й

Освітнього середовища

Спрямування на перспективу привертає увагу до наступного фактору

успішного вишу – значних фінансових можливостях для створення

ефективного наукового й освітнього середовища. Напевно, це найбільш

складний і суперечливий фактор. Сьогодення В.Г. Кремень і В.В. Ільїн

визначають терміном «фінансова цивілізація», характеризують як таке, за

якого гроші є для людини абсолютним еквівалентом можливостей, у тому

числі духовних, творчих, професійних [16]. В.П. Андрущенко констатує

наростання небезпек «технотронно-віртуально-фінансової цивілізації» [1].

При цьому, за Л.В. Губерським і В.П. Андрущенком, людина як самоцінність

так і не знайшла належного місця у суспільному бутті, науці, культурі, освіті

[8]. Ці реалії глобального світу пронизані у житті рядового українця

специфікою вітчизняного державотворення; соціально-економічна

нестабільність підсилюється складностями у досягненні довіри та

порозуміння між людьми, поколіннями, політичними групами, соціальними

секторами.

Тож питання, яке постає, про те, які фінансові можливості вважати

значними. Створення (в різних варіантах) університету світового класу

оцінюється у 500-750 млн. доларів [42, с. 38]. При цьому зазначається, що

університет світового класу не зможе бути створений без сприяння

суспільства і прямої фінансової підтримки держави [42, с. 8], а також

підкреслюється «роль приватного сектора, яку він відіграє у підтримці

держави при становленні університетів світового рівня» [42, с. 54]. Наступне

питання: скільки університетів світового класу може дозволити собі

утримувати країна? Постановка такого питання передбачає, що не всі виші

досягнуть чи навіть будуть прагнути до міжнародного статусу.

Реалістичнішою виглядає мета створення інтегрованої системи навчальних,

наукових і орієнтованих на нові технології організації, які підпитують і

підтримують декілька центрів переваг з фокусом на інноваційні області

діяльності – майбутніх університетів світового рівня [42, с. 38]. Сказане,

зовсім не означає, що перед нашою державою, зокрема, стоїть питання мати

чи не мати університети світового класу? Питання в іншому: яке місце

хочемо зайняти в глобальному світі? Якщо це місце не серед «третіх» країн,

то Україна повинна мати університети світового класу, тож мають бути і

вітчизняні університети з відповідними амбіціями.

Сумський державний університет працює на те, щоб бути саме таким

вишем. Позитивна динаміка розвитку науково-навчальної складової

діяльності забезпечується системними підходами у фінансово-господарській

діяльності. Як переконує світовий досвід, успішним може стати тільки

економічно заможний університет, самодостатній як суб’єкт ринкових

взаємовідносин, фінансово-господарської діяльності, у якому значною мірою

інтегровані ознаки «дослідницького» та «підприємницького» університету.

Для досягнення цього необхідно удосконалювати діючі та створювати нові

алгоритми фінансового забезпечення, працювати з бюджетами різних рівнів,

реалізовувати подальшу диверсифікацію, багатоканальність фінансування,

що особливо важливо за наявності загальних кризових проявів у світовій

економіці.

В останньому десятилітті ХХ ст. для позначення важливих структурних

перетворень в науці вводиться термін «академічний капіталізм», який досить

скоро отримує розширення у розумінні на всі сфери діяльності університету.

Академічний капіталізм – ринкова чи ринковоподібна діяльність організацій і

викладачів задля збереження та збільшення ресурсів, яка полягає у все

більшій і більшій конкуренції за «зовнішні долари» через дослідницькі

гранти та контракти, сервісні угоди, партнерство з промисловістю і урядом,

трансфер технологій, залучення більшої кількості студентів, здатних

запропонувати більш високу плату за навчання [52; 60].

Термін «академічний капіталізм» звучить незвично і навіть одіозно, але

через певну негативну емоційну забарвленість це поняття дозволяє

підкреслити новизну економічної та соціальної ситуації, в якій опинилися

університети світу. Саме такий термін дозволяє «звернути увагу на проблему

того все ще вельми широкого прошарку наукових працівників і викладачів

вишів, які вважають що за останні 20 років у світі науки і освіти нічого не

змінилося, тож форми і способи діяльності академічної спільноти

залишаються недоторканими і так само можна і потрібно працювати за

старими принципами, за одним з яких діяльність наукового працівника

розглядалася як “спосіб задовольняти власну допитливість за державні

кошти”» [7, с. 19-20.].