ТОП 10:

Це 25-й кадр в духовності України



 

Мені дуже подобаються дітки у вишиванках. Особливо – дівчатка. Вони безпосередніші, привітніші. Вишиванки різноманітніші. У вишиванках діти в таких масштабах з’явився переважно після Майдану. Так батьки, які досить часто й самі одягаються у вишиванки без будь-якої нагоди, демонструють вияв патріотизму, любові до своєї Вітчизни, до України. І нічого тут дивного немає й не мало б бути. Після проголошення незалежності України все частіше й частіше можна побачити людей у вишиванках. Особливо з якоїсь нагоди: свята, відповідного культурного заходу. Але все це відбувалося епізодично, з приводу чогось. Масового явища не спостерігалося. А тут такий підйом. Власне він мене й наштовхнув на певні роздуми. Було достатньо одного випадку, коли якась мама по телевізору – сама у вишиванці, її доця також – говорила російською мовою. Можливо тут і немає нічого, скажете Ви. Якщо дивитися поверхово, то – так. Але українська вишиванка і російська мова навряд чи одного рівня духовності. Швидше всього все-таки це добре, що ця мама продемонструвала почуття солідарності, можливо, й патріотизму, але навряд чи вишиванка стане так само традицією для неї, як її мова спілкування. Настане мир і спокій, всі заглибляться у відбудову зруйнованого, налагодження нових стосунків із Заходом, інших – зі Сходом, вирішення буденних справ держави і сімей, почуття патріотизму притухне на якийсь градус, все рідше й рідше одягатимуть вишиванки, а мова – залишиться. Той, хто спілкувався українською, як одягав вишиванку з найпершого приводу, так і одягатиме, а той, хто спілкувався російською, – так і буде спілкуватися нею. Навряд чи вишиванка вже матиме той індикатор, який вона мала в момент підйому всенаціонального патріотизму. Все ніби правильно, все ніби й закономірно. Можливо. Але ж МОВА! Хоча багато російськомовних українців, корінних росіян, які, зрозуміло, говорять російською і живуть в Україні, таки поповнили ряди патріотів України.

Чую по радіо інтерв’ю дружини багатої людини, яка нещодавно балотувалася в Президенти України. Вона займається в Україні благодійністю. Але говорить російською. Упевнений, що українську вона добре розуміє, та, можливо, й говорить. І таких благодійних заходів в Україні проводиться багато як дружинами заможних чоловіків, доньками таких же батьків, так і самими багатими чоловіками чи жінками. Погано це чи добре? Добре, що є люди, які не шкодують коштів на проведення таких заходів. Але погано, що проводяться вони досить часто російською, отже – під патронатом російської мови. Інакше й не може бути. Саме під патронатом! Будь-який культурно-освітній захід, що проводиться в Україні російською мовою, ніколи не буде однозначним. Визначальним буде те, якою мовою він проводився. Тільки поєднання цих двох факторів має повне позитивне значення даного заходу. Все інше – напів у кращому разі, тому що мова, повторимося, є визначальним і постійним. Факт – тимчасовим.

Неймовірно катастрофічної шкоди в цьому плані наносять державні мужі, що говорять російською мовою. Я хочу запитати їх: яку державу вони представляють, яку державу вони будують чи розбудовують? Українську? Україну? Глибока й катастрофічна помилка. Вони розбудовують ту державу, якою мовою говорять. Це стосується й будь кого з представників науки, освіти, культури, шоу-бізнесу, будь-кого, від кого будь-що залежить в Україні. Російськомовні друковані й електронні газети, книги, пісні по радіо, телебаченню, передачі, на танцювальних майданчиках – це ракові метастази в духовному тілі України. Знайте, що все це працює тільки не на Україну. Чужою мовою національну культуру, державу ніколи не побудувати. Ось уже майже чотири століття цей експеримент триває, а результат його все не на користь Україні. Ситуація щодалі, то гіршає.

Треба усвідомити, що російська мова на теренах української духовності, культури, державності – це двадцять п’ятий кадр, який врешті-решт спрацював у Криму й на Сході України, відкрився в усій повності свого змісту. Завдяки фізичним зусиллям, значній частині свідомого населення інших регіонів це поки що не розповсюдилося далі. Але, якщо не буде вирішено раз і назавжди мовне питання в Україні на користь української мови, час від часу наміри захисту «русскоязычного» чи «говорящего по-русски населения» України, ставатиме приводом не лише міжнаціональних конфліктів, адже двадцять п’ятий кадр російської мови, яким заражена частина корінного населення, даватиме реальний ефект. І українська державність буде так само під загрозою, як і зараз. Мої три двоюрідні сестри, що закінчили сільські українські школи на Чернігівщині, а тепер живуть у Луганську, їхні діти й онуки, переконані, що бандити – це українське військо і питають мене, коли прийдуть бендеровці (саме через бе-) їх убивать. І волають, щоб українська армія припинила бойові дії. Повірте, це слухать дуже страшно й боляче. Але ж це реальність! Двадцять п’ятий кадр працює безпомилково.

 

Використані дженрела

1. Не треба плутати патріотизм із націоналізмом // Голос України. – 2004. – 12 жовтня. – № 190. – С. 10.

2. Полюга Л. Чистота рідної мови – це рівень культури людини // Вісник Львівського університету. Серія Журналістика. – 2003. – Вип. 23. – С. 33–37.

3. Єрмоленко С. Нові комунікативні технології і мовна культура // Вісник Львівського університету. Серія Журналістика. – 2003. – Вип. 23. – С. 11–16; Погрібний А. Поклик дужого чину (З розмов про наболіле). – К.: Видавничий центр «Просвіта», 2004. – 494 с.

4. Дзюба І. Парламентські слухання «Про функціонування української мови в Україні» 12 березня 2003 р.

5. Вікторія Слюсаренко, магістр ІЖ, 23 березня 2013 р. електронною поштою. Особистий архів автора.

 

Віталій Карпенко,

доктор суспільно-політичних наук, професор,

Заслужений журналіст України

 

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.229.118.253 (0.003 с.)