ТОП 10:

Як московіти зробили мене агентом СБУ



 

У ході цієї інформаційної битви вже мало хто дбав про те, як все було насправді, а що стало вже просто таки банальною московською вигадкою. Скажімо, вже незабаром деякі московітські ЗМІ (ось конкретний приклад) почали стверджувати начебто я, (будучи агентом СБУ!) в своєму посту блога на Інтернет ресурсі міжнародної радіостанції «ЭХО Москвы» повторив слова прес-секретаря Держдепу США Дженніфер Псакі про затримання московських журналістів під Краматорськом. Повний абсурд. У моїй публікації все чітко й однозначно вказано, як було насправді і ніякі США там ніде не фігурували. Та й не маю я ніякої змоги спостерігати за тим, що заявляють на Капітолійському пагорбі у Вашингтоні. Отож це банальний фейк. І в цьому ви переконаєтесь самі, якщо подивитесь невеличкий сюжет з 5-го московського телеканалу. У ньому чітко видно, як у прес-секретаря Державного департаменту США запитують про мою публікацію і вона не знає деталей історії, а каже лише, що чула від колег про те, начебто журналісти затримані зі зброєю. Так що не я черпав інформацію в Держепі, думаю стає зрозуміло.

Сімнадцять хвилин ефіру головний державний телеканал Московщини «Россия-1» - https://www.youtube.com/watch?v=waNGti63_OU присвятив спростуванню того, що написав я, розповідаючи про російських піднощиків патронів, в ролі яких опинилися московські тележурналісти.

Після виходу мого матеріалі про співробітників Лайф Ньюс у білокам’яній розпочалося справжнє шельмування журналістів «ЭХО Москвы» в прокремлівській пресі, на радіо та телебаченні, в Інтернет виданнях. (Загляніть бодай сюди.) Посилання Ультрарадикали з різноманітних московітських національних угрупувань почали переслідувати працівників міжнародної радіостанції. А біля редакції невідомі обладнали величезний символічний унітаз. Це був натяк на те, що журналісти радіостанції нібито змивають в каналізацію весь могутній російський патріотизм. Ось як це все описувало одне з тамтешніх видань: Посилання

«В четверг у офиса радиостанции «ЭХО Москвы» установили необичную скульптуру – унитаз на колоне. На верху инсталляции была приклеена фотография Алексея Венедиктова, главного редактора радиостанции, со словами: "Сливаю страну!". На постаменте значилась надпись: "Эхо Москвы — СМИ пятой колонны!". Неизвестные активисты провели пикет под лозунгами: "Такого "Эха" нам не надо!", "Всех не сольешь!" Один из участников протестной акции держал в руках плакат с фотографиями задержанных на Украине журналистов Телеканала LifeNews с надписью: "#SaveOurGuys". Поводом для этих действий послужило якобы размещение на сайте радиостанции "Эхо Москвы" статьи Александра Горобца, в которой автор назвал журналистов телеканала LifeNews террористами и убийцами. Глава холдинга «Ньюс Медиа» Арам (?) Габрелянов назвал сотрудников «Эха Москвы» «подлыми людьми и провокаторами» из-за поста в одном из блогов на сайте радиостанции.»

Широко показало, як проходила акція радикалів та націоналістів проти редакції радіостанції, засуджуючи мою публікацію на московському Інтернет ресурсі «Военное обозрение», шукати через цю адресу - http://topwar.ru/48604-gigantskiy-unitaz-na-kolonne-poyavilsya-u-ofisa-radiostancii-eho-moskvy.html . Це ж специфічне, далеко не пацифістське видання активно розпікає мене за те, що я начебто «здаю» колег журналістів (ознайомтеся, будь ласка, тут). Посилання

Що ж, відповім. Які, скажіть, вони мені колеги, якщо на терористами і співробітниками розвідки сусідньої держави захопленій українській території, де ріками ллється кров наших співвітчизників, двоє заїжджих іноземних громадян затримуються з переносним зенітно-ракетним комплексом, якими напередодні цього і в наступні дні у нашому небі збито літаки та гелікоптери, загинуло десятки громадян України? Що ці люди робили під Краматорськом, маючи під руками таку потужну зброю. Невже з почуття професійної солідарності я повинен їх захищати? У своїй публікації я й ставлю запитання: чим займалися ці так звані журналісти на лінії вогню в зоні бойового конфлікту? Як взагалі я можу знати, що воно журналісти?

Інформаційне агентство «РИА Новости» всі події довкола моєї публікації назвало «Великим розвінчанням журналістики на Сході України». Опозиційний до Кремля сайт Грани.Ру написав, що через мою статтю публічно заворогували головний редактор «ЭХО Москвы» Алєксєй Венедіктов та головний редактор телеканала Лайф Ньюс Ашот Габрилянов – читати тут.

Тут, либонь, треба звернутися до прикладу фашистської газети «Фелькішер Беобахтер». Це був геббельсовський пропагандистський бойовий листок, який до останнього дня рейху прославляв Гітлера. Скажіть, чи можна було бодай припустити у роки війни Великобританії з нацистською Німеччиною, аби хтось став вимагати допуску журналістів «Фелькішер Беобахтер» на британську територію, аргументуючи це тим, що «журналісти повинні вільно і безпечно пересуватися по світу», як це роблять кремлівські служителі пера й мікрофона нині? А як щодо проходу, проїзду по території СРСР у роки Другої світової війни, де ріками лилася людська кров?

Звісно, що це повний абсурд. Навіть говорити про таке – поганий тон. А чим у такому разі відрізняються журналісти «Фелькішер Беобахтер» від російських пропагандистів параноїчних ідей Путіна на відродження московської імперії? В основі його агресивної політики все та ж фашистська ідея підкорення чужих територій, знищення інакодумців, розорення загарбаних земель. За весну і літо 2014-го лише збройні сили України в ході зіткнень із терористами, серед яких значна частина російські спецназівці, російські найманці, призвані на війну російськими військовими комісаріатами на території РФ, очолювані російські командири, всі без винятку воюють російською зброєю, в тому числі бронетанковою, високоточною втратили 765 вояків – патріотичний цвіт нашої нації. Не менше загинуло, мабуть, і безневинних громадян України. Тисячі поранено. Сотні тисяч залишилися без житла, покинули свої місця проживання, рятуючись від загарбників. Як найстрашніший факт варварства Московщини став розстріл російськими танками населеного пункту Новосвітлівка під Луганськом, коли ординські душогуби під’їжджали почергово до кожного будинку і впритул із танків розстрілювали садиби разом з жителями. Кремлівські ж щебетуни подібний вандалізм називали «подвигом російської зброї», «героїзмом ополченців Новоросії». Якраз у дусі геббельсовського «Фелькішер Беобахтер».

Тому цілком логічно виникає запитання: чи є журналістом людина, яка навмисно спотворює факти за наказом начальства? Чи можна визнати журналістом людину, яка передає в ефір свідому брехню, як це постійно вчиняють кремлівські пропагандисти?

Тому, як на мене, є велика різниця між забороною на в'їзд журналістам і забороною на в'їзд оскаженілим кремлівським пропагандистам типу Кисельова, Соловйова і іже з ними. Це, в принципі, люди різних професій. Журналісти об'єктивно констатують реальні події. Пропагандисти, незалежно від факту, наявності подій, створюють ілюзорний світ і його яскраве політичне (добре проплачене) забарвлення. Тому Добродєєва, Ернста, Дмітрія Кисельова, Соловйова, Доренка і їм подібних неможливо вважати журналістами - це пропагандисти новітнього, російського фашизму в чистому вигляді. І тому їм не місце на українській землі.

Ну, давайте нарешті вже дійдіть до того висновку, панове, до якого добрів потемки ваш похмурий свідомістю національний лідер: прочитавши всього Геббельса і майже всього Гітлера. Він їх теж визнав надзвичайно талановитими журналістами. І взагалі душками.

А як би ви, панове московіти, поставилися до відвідувань, приміром, Москви у грудні 1941-го паном Геббельсом? З точки зору вашого ВВП, це був аж надто успішний чоловік, і фахівець своєї справи… Чи не так?

 

Як Путін звільняв мене з роботи…

Восени 2013-го на ярмарку «Книжковий світ» зустрів знайомого київського журналіста. Привітавшись, він сказав:

- Захоплено читаю на твоєму авторському сайті статті у московській пресі десятилітньої давності…Як усе химерно співпадає з нинішніми діями влади. Янукович явно вскочив у Кучмину колію…

По деякій паузі поцікавився:

- А чому ти покинув власкорівські хліби? Московські видання потужніші київських. Чи, можливо, набридло?

- Та ні… Мене звільнили з роботи за особистим розпорядженням Президента Росії Путіна…

- Та не може бути…

Ні, все-таки може бути, позаяк це не вирвеш із життя. Як, до прикладу, сторінку книжки.

За станом на 1 січня 1998 року редагована мною газета «Правда України», яка того часу стала опозиційною до режиму Л. Кучми, набрала тираж у 632 (!) тисячі примірників. У березні того року мали відбутися парламентські вибори, і тому влада, боячись наших публікацій, протиправно, наказом міністра інформації Зіновія Кулика «призупинила випуск газети». Ось так по-дикунськи, одним розчерком пера чиновника, котрий заборонив державним друкарням брати до випуску видання, стриножили одну з найпотужніших газет. А на той час інших, себто м’язистих приватних поліграфічних підприємств, не було. За винятком, мабуть, тих, що виготовляли візитівки…

Отож, газетний, казати б, млин штучно залишили без води…

А ще згодом, під надуманими звинуваченнями мене пов’язали і вкинули до Лук’янівського слідчого ізолятора. Редакцію опозиційної газети «Кравченкові орли» буквально розпотрошили, перевернули догори доном.

Про все це можна прочитати у моїй книзі «Босоніж по битому шклу» (2003 р.).

Але найважче, найболючіше було після того, як за безпосереднього сприяння відомого депутатки Європарламенту Ханне Северинсен (вона і ще двоє її колег із ПАРЕ відвідали мене безпосередньо у казематах Лук’янівки) вдалося вирватись із лабет кучмівських екзекуторів, і залишитися ні з чим. Без роботи, без засобів до існування (бо й дружину Ольгу і сина Тараса ніхто не хотів взяти на роботу – боялися гніву кучмістів), під нелремною опікою спецслужб.

Аж якось я написав статтю до московської інтернет-газети ПРАВДА.Ру (ПРу). Неабияк здивувався, як за годину вона була уже на стрічці видання. Написав іще дві, і ті відарзу побачили світ.

Іще за день пролунав телефонний дзвінок із Москви. Подавав голос головний редактор ПРАВДИ.Ру Вадим Горшєнін. Журналісти розуміють один одного з пів слова, тому розмова була короткою: я став власкором по Україні московського Інтернет-видання.

На календарі був кінець осені 2000 року. В Києві розгорталися бурхливі події: зник Георгій Гонгадзе, всі заговорили про плівки майора Мельниченка, опозиція брала штурмом УТ-1…

Огром різної цікавої інформації. Я з головою поринув у цю вулканічну стихію. Мій комп’ютер не вимикався тижнями. Ніхто не міг додзвонитися на домашній телефон, бо через його, з дзижчаннями, страшенним тріском доводилося раз у раз підключатися до Інтернету: надто кепські були провайдери, чи ще якась там холера. Але все одно, це було бурхливе море пристрастей, в якому я почувався активною рибиною, безперервно постаючи видання статтями й новинами з України.

ПРАВДА.Ру за тих часів була одним із найпотужніших московських Інтернет-видань. Єдине, що в режимі реального часу видавало всі свої матеріали в перекладі на англійську. Тому його практично читав увесь світ. А оскільки найцікавіші події на всьому європейському континенті розгорталися саме в Києві, я наче відчував, що погляди людей звернені особисто на мене… Це підбадьорювало, додавало сил…

ПРу видавалася у вигляді своєрідного інформаційного барабану: майже без ілюстрацій, лише упоперек сторінки заголовок і короткі абзац-два, що називається, для «заживки» читачів. Зацікавив «вріз» публікації, натискаєш «читати далі» й знайомишся з усім змістом публікації.

Така собі безперервна інформаційна стрічка, зіткана зі статей та інформацій. Розділена лише календарними датами. Праворуч колонка з розділами для найважливіших тем. Вона слугувала радше для архівного пошуку матеріалів за рубриками: світ, СНД, політика, економіка, мораль і таке інше.

Унизу підвалом – кращі вже опубліковані матеріали.

Якось подзвонила заступник головного редактора Інна Новикова. «У вас, - каже, - минулої доби був рекорд на сайті ПРАВДИ.Ру. У стрічці дня вийшло ваших сімнадцять матеріалів! Від імені редколегії вітаю!»

Рекордсменом був не я, а тодішній героїчний час. Я, наприклад, вів онлайн-репортаж з колони ста двадцяти житомирян, які в хурделицю і страшенний мороз ішли пішки на Київ, на підтримку тим, хто розбив намети на Хрещатику. А сорок д’евять народних депутатів України брали штурмом адміністрацію президента Л. Кучми на вулиці Банковій, 11, ночували на сходах під кабінетом глави держави, який відмовлявся зустрічатися з ними. Народ спалював пудало дорого Леоніда Даниловича на Хрешатику, головній магістралі столиці…

Це були теми, які дивували увесь білий світ. А я був, казати б, своєрідним звя’зковим між Україною, яка очищалася і здивованим світом…

Якщо ви сьогодні зайдете на сайт ПРАВДЫ.Ру і заб’єте в їхньому пошуку слова: Александр Горобец, на вас висиплеться оберемок у кілька сотень статей, які уповні відтворюють громадські настрої того бурхливого часу.

Це будуть матеріали, стилізовані під нинішню верстку видання, скопійовані з тодішнього, більш як десятилітньої давності інформаційної стрічки-барабана. Суті, однак, це не змінило. У них ті самі настрої, пристрасті, що киплять сьогодні у Києві, під стінами Верховної Ради, у самому парламенті, названому незабутнім Іваном Степановичем Плющем звіринцем. У тих публікаціях відчуття неминучості, близькості грозових подій Майдану.

Усьому хорошому, на превеликий жаль, теж настає кінець. Особливо ж прикро це усвідомлювати доводиться тоді, коли воно підкрадається зненацька. Б’є немов обухом по голові.

Якогось ранку, коли я строчив чергову статтю для ПРАВДИ.Ру, зателефонував головний редактор Вадим Горшєнін.

- Понимаешь, старик, - сказав він. – Наверное, если мы бы встретились с тобой, мы бы непременно выпили по соточке-другой, если бы ти приехал в Москву, или я в Киев. Так вот, ваш Кучма, полагаю, так же пьет наверняка, встреячаясь с нашим Путиным, а ваш глава президентской администрации Медведчук - с нашим Медведьевым. Не знаю точно за каким именно столом, но там произошел примерно такой разговор. Было сказано, что наш собкор в Киеве Горобец не дает возможности в полную мощь работать американскому посольству на Украине. И знаєш, почему? А потому, что в Госдепе США в режиме реального времени читают нашу ПРАВДУ.Ру и знают все, что творится в Киеве значительно раньше, чем сообщают об этом им посольские сотрудники. Еще было подчеркнуто, что Кучму, и всю киевскую рать никто так мощно, прости на слове, не обсирает, как ты, с помощью нашей же ПРАВДЫ.Ру…

- Вот так и сказали? – вражено перепитав я, відчуваючи, як холоне душа .

- Да. Слово в слово. Вот впервые мне позвонил лично глава администрации президента Дмитрий Андреевич Медведьев и так и сказал: «Есть мнение…»

- Чье? – перебив його я. - Чье мнение?

- Для меня это не столь важно, - гордо відповів В. Горшенін. - Для меня это мнение Президента России. – І вже дещо тихіше, спокійніше, без пафоса, - Я его должен, к сожалению, непременно выполнить…

- Вадим, - навіщось сказав я, начебто виступаючи на оборону себе самого, хоча присуд уже було проголошено, - а зачем же ты написал в «Правдисте» (сторінка про історію створення Інтернет-видання, яка й нині, здається, висить на сайті), что вы гордитесь тем, что ваш корпункт в Києве возглавляет бывший главний редактор газеты «Правда Украины», что моих статей больше всех висит на доске лучших…

Чути було як мій московський шеф аж похлинувся раптовим нападом люті.

- А ты впрямь подумал, что гений? – почув ураз я. – Мы тут уже заколебались за тобой править - не «на Украине», а «в Украине». Два раза на летучке обговаривали эту чушь. А ты как глухой – пишешь свое, хоть тебе не раз говорили и в служебных записках сообщали. Потом все твои герои одни и те же люди. Непременно ваш сексот майор , как его, Мельниченко... Юлия Тимошенко, Мороз, Ющенко… Что других людей в Украине нет? А потом у меня позначено, что не выполнил два задания редакции…

- Какие? – глухо запитав я.

- Какие? Еще пол года тому назад заказывали материал о проблемах русского языка на Украине. Не прислал. Вновь написали: вот передо мной это задание – « Подготовить статью о притеснении русского языка в Крыму»…

- Подожди, дальше не нужно, - були мої слова. Якась дивовижна сила рішучого спротиву збурилася в мені після його останніх безглуздих звинувачень, хвилею підступила до грудей. Найважливіше зараз, спам’ятовував я себе, стриматися, аби не перейти на образи. Буквально ненависть закипіла в мені від того, що я довго і над силу терпів подібну зневагу, отримуючи таківські безпардонні завдання, не маючи змоги висловитись щодо них будь-кому. Бо хто ж із них, москвичів, зрозуміє, що немає, в природі не існує як такої проблеми російської мови в Україні. Усе навпаки. Є постійне приниження, продавлення української… Саме час захищати українську в Україні від російської експансії...

Я зібрався з духом і сказав Горшеніну:

– Ты, видимо, меня не поймешь, но хотя бы заруби себе на носу: все таки нужно писать и говорить «в Украине, а не на Украине ». Вопреки вашему глупому правописанию. Это первое. Второе. Хотите вы это понимать в вашей Москве, или нет, но проблемы русского язика в Украине не существует. И последнее. Позвони своему Медведьеву, попроси, пусть от меня передаст за главный стол, где выпивают Льоня и Вова – пошли они нафиг…

Так безславно закінчилася моя кар’єра московського власкора в Україні. Російський ведмідь наступив на мою журналістську душу…

 

Дивна перемога Вікторії Сюмар в інформаційній війні…

У цій, казати б, довгій низці післямайданових ганебних поразок і невдач України, пов’язаних з боягузливою здачею Криму на поталу озвірілим московським ординцям, терористичними акціями на Донбасі гнилого колорадо, мене по-справжньому образила і принизила напередодні дня журналіста заява тоді ще заступника секретаря РНБОУ пані Вікторії Сюмар, котра до цієї дати склала з себе свої повноваження і браво, та аж надто весело відрапортувала: мовляв, «завдання успішно виконала!»

Промовчати просто таки не можна було. Я відповів постом у власному блозі: «Як Вікторія Сюмар перемагала Кремль в інформаційній війні…» Ось він:

«Нещодавно, а якщо точніше, то 6 червня ц.р. українські ЗМІ широко розповсюдили заяву заступника секретаря Національної безпеки і оборони України (РНБОУ) Вікторії Сюмар про складання нею своїх службових обов’язків. Після ста днів роботи на цьому посту, через обрання нового Президента України, котрому буцімто треба формувати свою владну команду.

Усе начебто правильно, витримано в сучасному, демократичному стилі. Щоправда, звертає на себе увагу те, що пані Вікторія не забула дати надзвичайно високу оцінку своїм, скажемо так, героїчним заслугам на високій державній посаді.

Зверніть увагу на те, що і як вона пише: "Останні три місяці країна жила в єдиному інформаційному просторі, де була загальна цінність - суверенна і цілісна Україна". Пані Сюмар стверджує, що завдяки її роботі Україна не програла інформаційну війну Росії… Буцімто, "світ бачить війну Росії проти України українськими очима саме тому, що нам вдалося сформувати правильну ідеологію нав'язаного нам конфлікту і постійно доводити логіку своїх дій". Посилання

Пані Вікторія явно захворіла на ту недугу, з якою героїчно боролася. Називається ця болість – московська шизофренія: бачити, описувати, видавати світ таким, як тобі хочеться. Себто, догори дриґом.

Просто пані Вікторія тулить сліпого до плота, робить нас усіх кретинами. Фактично стверджує, що вона виграла інформаційну війну в Московщини. Буцімто, світ відтепер, завдяки її титанічним зусиллям, оцінює події на сході України крізь призму фантасмагоричних уявлень пані Вікторії Сюмар.

Що ж ми бачимо насправді?

Нова українська влада, сформована за партійними квотами, а не за діловими якостями кадрів, програла все що тільки можна було «профукати» в інформаційному протистоянні з Московщиною. Хоча добитися переваги тут можна було уже давно, і при чому значної, бо усі комунікаційні телесюжети, статті наші вороги вибудовують на абсолютній брехні, безсоромній підтасовці фактів, відеоматеріалу. Московське геббельсТБ мало не щодоби ловиться на цих неймовірних і просто таки дурнуватих «проколах», але все це бачать, розуміють лише професіонали, ну, ще якась тисяча-друга добре поінформованих людей, а ось мільйони (!) українців, сотні мільйонів людей за кордоном сприймають усе за чисту правду. Тому, що в державі, яка стала жертвою московського агресора, нема ніякого інформаційного центру обробки пропагандистських посилів ворога. немає кому перекрити цей канал інформотрути.

Наскільки я розумію, обов’язки організатора такого комунікаційного спротиву було покладена якраз на нового заступника голови РНБОУ з інформаційних технологій пані Вікторію Сюмар. Але треба чесно визнати, що мила пані ганебно провалила цю справу. Нічого не зробила для того, аби переламати, змінити ситуацію. Даремно втрачено понад сотню днів війни. Однак, зробивши 6 червня демократичний фінт, фактично заявила, що вона інформаційно перемогла Московщину, і весь широкий світ, мовляв, тепер оцінює події так, як того добилася вона.

Чи знає будь-хто, крім самої авторки заяви, що це все означає?

Думаю, що цим пані Вікторія хотіла запропонувати команді Петра Порошенка: зробіть мені, героїні весняної-2014 року війни з Росією нову кадрову ласку. Я ж бо вже маю досвід, як… успішно провалювати справу. Кому ще опріч мене можна запропонувати високу посаду у РНБОУ?

Скажу, що якби таке призначення відбулося, це була б велика кадрова помилка.

Я теж спочатку вважав, що Вікторія Сюмар у РНБОУ як комунікатор ЗМІ – справдешня знахідка. Має досвід роботи в зарубіжних ЗМІ, керівництві Інститутом масової інформації. Але пані Вікторія сама на останній керівній посаді написала собі біографію провального організатора, оскільки за сто днів її роботи не було жодного інформаційного «відлупу» на брехливі, недолугі звинувачення України, її військових, громадянських ініціатив українців із боку пропагандистської машини Кремля. Не було зафіксовано, як на мене, жодної інформаційної перемоги України в протиборстві з РФ. До чого вже вигідною виявилася для контрпропаганди, розвінчування суті пропагандистської машини Кремля ситуація з журналістами московського телеканалу Лайф Ньюс, яких фактично упіймали на місці злочину з переносним зенітно-ракетним комплексом у руках, але Вікторія Сюмар, яка фактично першою подала інформацію про це, зуміла персонально ганебно програти і цей бій, замовкнувши на пів слові. Журналісти-бойовики успішно були відпущені на волю, вони героями відлетіли до Москви, обливши звідтіля на весь світ брудом українських військових, слідчих, журналістів… Хіба, скажіть, не можна було подати в пресу, телеефір усі матеріали цієї кримінальної справи, котра чітко пояснювала, вказувала на те, яку справдешню роль виконували зайди, московські «акули пера» під Краматорськом?

Але що скажеш, коли людині просто таки не дано бути бійцем. Ось похвалитися своїм героїзмом, збрехати про свої небачені досягнення – будь ласка…

Для мене вельми прикрою є ця ситуація, бо я уже два місяці в своїх блогах, звернених до Андрія Парубія, самої Вікторії Сюмар особисто писав, підкреслював, наголошував, закликав: негайно треба створити інформаційний центр комунікаційного захисту держави. Організувати своєрідне інформаційне бюро з 3-4 для початку активних журналістів, котрі будуть блискавично реагувати на всі провокативні випади московських пропагандистів та київських агентів, як от україноненависник Бузина, котрий, до прикладу, у газеті «Сегодня» пише про «чад новой майданной смуты». Слава Богу, є в Україні Національний телеканал, є державні газети, де можна оприлюднювати ці правдиві публікації. Добру справу неодмінно підхоплять патріотично настроєні журналісти інших видань. Роз’яснюйте людям позицію влади на ці провокації, інакше у війні проти Московщини нам не перемогти. Пропонував навіть особисто ввійти до складу такої іноформгрупи без отримання будь-якої заробітної плати.

Певен, що все це мали знати і Андрій Парубій, і Вікторія Сюмар, бо свої статті ці скидав їм персонально на Фейсбук. У відповідь – ні пари з уст…

Не можу тут утриматись і від того, аби в оцінці діяльності пані Вікторії не вдатися до порівняння. Охарактеризувати роботу в зіставленні діяльності високого держпосадовця Вікторії Сюмар і такого собі керівника групи «Інформаційний опір» Дмитра Тимчука. Того, чиє прізвище кожен з нас чує нині десятки разів щодоби. Без його аргументованих коментарів не можуть уже обійтися ні радіо- і телеканали, ні преса, хоча займається він своєю справою теж лише кілька місяців, на громадських засадах. Фактично війна покликала його до цієї активної і цілеспрямованої роботи.

Дмитро Андрійович очолює неурядову, напівприватну організацію, яка фактично володіє всією реляцією щодо стану інформаційного протиборства України з Московщиною. Підкреслю, робить це без службових авто, секретарів, кабінетів, апаратів урядового зв’язку, державної вислуги років для майбутньої пенсії. Ось які люди мають очолювати інформаційний спротив держави московському агресору. А не тендітні паночки, манірні дівчата, здатні лише приписувати собі перемоги за часів страшних випробувань. Тут би можна щось і про совість сказати. Але, мабуть, не зрозуміють…

Не писав би цих слів, якби не почув якось увечері на телешоу у С. Шустера виступ Леоніда Кравчука. Перший Президент новітньої України декілька разів підкреслив, що ні про яку перемогу в війні з Московщиною не можна й мріяти, якщо не створити толкової, грамотної інституції інформаційного спротиву, яка б уміла відповідати на бездарні, грубо склеєні звинувачення у якомусь фашизмі устремлінь народу України до євроінтеграції, побудови правової держави.

А про що ж я криком кричу уже котрий місяць, панове українські урядовці?

 

"Руській мір" - це нескінченна війна…

Чи має хто сумніви в тому, звідки, від чого всі наші біди, тривоги, сльози? Хто винен у тому, що в тимчасовій окупації опинилася перлина України – Крим? Що ріками ллється кров на Донбасі? Що на українській землі зусиллями новоявленого кремлівського фюрера утворилися гнилі і смертоносні Лугандонія і Донбамбве. Винна в усьому Московщина, її проклятий, мерзенний, людиноненависницький «руській мір», ординська політика московитів, шизофренічна позиція їхнього лідера чи то вождя.

Хто головний терорист у світі, пунктуальний послідовник політики Гітлера і шанувальник біснуватих технологій Геббельса? Звісно ж, психічно хворий збирач імперського ґрунту - Путін.

Як не дивно, за станом на 19 липня 2014 року в Московії з’явилося ось яке повідомлення про популярність їхнього глави держави:

"Такого високого рівня підтримки у російського президента не було з 2008 року. Як свідчать дані опитування центру Gallup, нині повністю схвалюють дії Володимира Путіна вісімдесят три відсотки громадян. Автори дослідження пов'язують таке зростання популярності з двома великими подіями. Перше - приєднання Криму в березні цього року. Друге - Олімпійські ігри у Сочі. На цьому тлі кількість росіян, що підтримують дії президента, збільшилася майже на третину; для порівняння в 2013-му про своє повне схвалення курсу В. Путіна заявляли, згідно з даними Gallup, тільки 54% громадян. При цьому, незважаючи на введені Заходом санкції щодо Москви, зростає число росіян, впевнених у тому, що економіка в країні поліпшується. Позитивно оцінюють громадяни і рівень свободи. Як наголошується в дослідженні, в 2014 році число тих, хто задоволений цим показником, виросло до рекордного значення - 65%.

Як говориться у дослідженні Gallup, збільшилася кількість росіян, котрі вороже ставляться до США і країн Європи. Показники довіри до цих держав також досягли рекордно низького рівня."

Що це все означає?

А насамперед те, що нині у Росії абсолютно бояться відкрито критикувати дії В. Путіна 83% громадян. У 2008 таких заляканих було лише 54%. Що ж, і після початку розв’язання Другої світової війни загарбницькою Німеччиною талановитий, за висловом того ж таки кремлівського коротуна, Геббельс довів рейтинг Адольфа Гітлера до неймовірних ста відсотків. І Муамар Каддафі, як відомо, також скінчив свій вік у руках розлючених повстанців на піку своєї слави. А за тиждень до свого розстрілу за Ніколає Чаушеску готові були проголосувати замало не 90 відсотків румунів. Саддам Хусейн теж мав рейтинг 99,8 відсотків…

Це вже аксіома: диктаторів підтримує абсолютна більшість, а ліквідує креативна, демократична меншість, яка попервах і 5% підтримки не набирає. Так було в Іраку, Лівії, нарешті, і в Україні...

При чому, особливо зауважу: рейтинг Путіна зростає на негативі, а не на позитиві. Його слава зростає на людському горі, сльозах, на війні, а не на мирних ініціативах і справах, які так потрібні світові.

Путінізм - це симулякр (копія, що немає оригіналу в реальності), позаяк брехня, як відомо, позбавлена натури в житті.

З іншого боку, дані опитування переконливо показують, що 83 відсотки росіян у побуті не використовують власний мозок. Орієнтуються на кліше «зомбоящика». Так, наприклад, за любов до Батьківщини видають банальний агресивний інстинкт. І, як уявляється мені, епідемія його у Росії вже навіть дещо страшніша за лихоманку Ебола в Африці. Стратегічне мислення В.В. Путіна і його сановних холуїв призвело до війни проти України, до холодної війни з Заходом, зростанню цін, зниження темпів розвитку економіки, до тотального «забамбулювання» замість телебачення, до економічних санкцій проти Московщини.

Вони вернулися туди, де були, коли Хрущов під бурхливі оплески казав: «Радянські (читайте – російські) люди залишаться без холодильників заради побудови ракет…» Ось це знову чекає Московію, яка розв’язала війну проти України, вважайте, проти всього вільного, демократичного світу.

Однак йдеться в даному випадку навіть не про самого Путіна. Мова про поважну публіку - той самий «піпл», який залюбки «ковтає» все, що йому підсовують... Ну, пригадайте, для підтвердження цієї істини відомі слова їхнього генія Олександра Пушкіна: «Ах, обмануть меня нетрудно, я сам обманываться рад…»

Чи не під дією цієї пропагандистської параної дев’яносто три відсотки росіян заявили, що вони підтримують анексію Криму, а вісімдесят з них готові були благословити загарбання півострова в ході військової агресії.

Але інформаційні війни не виграються обманом. Інформаційна війна - це взагалі не хто краще збреше. Інформаційні війни виграються відкритістю, професіоналізмом і правдою. Знаючи, що рано чи пізно всі вигадки, нісенітниці, фальш, на чому вони будують свою агресивну політику, розвіються, Кремль веде в Україні дві війни водночас – інформаційну і збройну. Себто, тиск на мізки і криваву, братовбивчу бійню. Одного гріха, як бачимо, їм мало. І навіть важко сказати, яка з цих бід важливіша, головніша для них.

Яскравим доказом цього є те, що у Луганську терористи, скажімо, забороняли прибирати з вулиць тіла громадян, загиблих від вибухів снарядів, які ж вони самі й випускали залпами по житлових кварталах міста, маскуючись під українськими прапорами, аби, зрозуміло, викликати ненависть місцевого населення до учасників АТО, аж до тих пір, поки на місці не з’являлися журналісти російських телеканалів. Тобто, смерть сіяли виключно для пропагандистської картинки.

Неймовірними фактами, сенсаційними вигадками можна задурити голову і розумним людям, довести все, що завгодно. Але, як радив Жан Жак Руссо, відкинемо факти, вони іноді заважають бачити суть. Набагато важливішою є мотивація, тобто психологічний фактор.

А він полягає у тому, що в московітів у крові прогірклий шовіністичний дух, стійка імперська закваска. Вони від природи своєї не можуть бути якоюсь там благополучною «Швейцарією», або вдатним золоченим «Монако». Не їхній це шлях, не їхня мета. Їхня стовпова дорога – бути на чолі імперії, повсякчас утрамбовувати і маніякально розширювати її, загарбуючи нові й нові території. Утримувати довкола себе герелицю наймитів. Як Білорусь, Абхазія, Південна Осетія, Придністров’я. До цих другосортників - кров із носа - потрібна ще й Україна. Тому, що для Московщини Україна - головний чинник у формуванні імперії. Нехай під Москву самі просяться різні там Вірменія, Казахстан, Таджикистан й інші дальні та ближні околиці, але якщо немає у складі нового формування Києва з його світовими житницями, вважайте, що Кремль залишається без орлиних крил, із міцно зв’язаними руками й ногами. Хохли в обозі московітів – це історична традиція. Без їхніх кріпаків імперія не складається.

Ось чому Росія взялася виправляти історію за рахунок України. Методом насильного розширення свого божевільного «руського міра». Отож і виходить, що за царя Росія була жандармом Європи, за комуністів стала імперією зла. А за Путіна постановила усе це поєднати. Створити нове езотеричне ядро суспільства – «руській мір». Обставивши його набором відповідних міфологем – "збираємо споконвічні російські землі", "формуємо плем'я з унікальним генетичним кодом", "Кримнаш", "кердик твоїй Америці", і обов’язково - "мочити в сортирі"…

Наскільки забрехалася Московщина і як на це реагує інформаційний світ, можна зрозуміти з блогу Марії Захарової, заступника керівника департаменту інформації та преси МЗС РФ. 6 серпня ц.р. вона у кількох московських ЗМІ виставила пост під назвою «Про свободу, журналістику та взагалі». Суть публікації зводиться до крокодилячих сліз з приводу того, що представники світових медіа перестали реагувати на інформаційні посили зовнішньополітичного відомства білокам’яної.

Як відомо, 4 серпня ц.р. на російську територію після виснажливих боїв із терористами відступила група українських бійців. Без зброї, з документами. Нічим не порушивши законодавство РФ. Хоча М. Захарова написала про це так: «Вранці агентства розповсюдили інформацію про те, що понад чотириста українських військовослужбовців звернулися до російських прикордонників з проханням про притулок…»

Повідомлення щодо «прохання про притулок» - свідома брехня чиновниці. Але цитую її далі:

«Розуміючи, наскільки важливо журналістам, особливо іноземним, поспілкуватися з представниками збройних сил України, з перших рук дізнатися про реальну картину бойових дій, мотивації українських солдатів, істинну причину їхнього вчинку, ми вирішили в цей же день запросити групу Інкор (іноземних кореспондентів – автор) в Ростовську область. Благо, туди прямував борт Міноборони Росії, який міг захопити з собою осіб тридцять-сорок журналістів. Поїздка одноденна, без ночівлі, а відповідно нема і витрат на готель.

Терміново стали всіх обдзвонювати. Протягом години набралося близько сорока душ. Звичайно, адже всього кілька годин - і ти можеш зробити справжній живий матеріал з місця подій.

Коли мені принесли список тих, хто підтвердив свою участь у журналістській подорожі, я пережила культурний шок. Крім агентства Bloomberg, жодного журналіста американських ЗМІ !!!

На моє німе запитання колеги також небагатослівно відповіли: "Американські журналісти відмовилися з різних технічних причин".

Світ повинен знати в обличчя своїх героїв, щоб розуміти, чи можна їм довіряти. Це були CNN, The New York Times, The Washington Post, The Christian Science Monitor. На чому ж тоді засновують свої матеріали ці журналісти, якщо відмовляються від спілкування з першоджерелами ?!»

Через абзац ще одна скарга: «…кореспондент одного з перерахованих вище ЗМІ, відповідаючи на питання, чому його видання нічого не дало зі спеціальної годинної прес-конференції Лаврова з проблем України, на якій він був присутній: "Ми зробили фото російського міністра - цього достатньо».

Чи потрібно тут щось коментувати? Марія Захарова виступила у ролі унтер-офіцерської вдови, яка вихльостала сама себе.







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.172.233.215 (0.02 с.)