ТОП 10:

Де взяти гроші на реформи в Україні?



Для розбудови незалежної успішної України необхідні величезні кошти. Природно виникає питання — де їх узяти. Позик наші горе-поводирі набралися так, що наступним поколінням вистачить розраховуватися. Та й довіри міжнародних фінансових організацій до України бракує. Згадайте принизливе плазування уряду Азарова перед Міжнародним валютним фондом, щоб отримати черговий транш обіцяного кредиту, який поки так і не дали через незадовільну партнерську відповідальність із української сторони. Виходить, тупикова ситуація.

Проте є декілька джерел, використавши які можна зібрати необхідні фінансові ресурси. Згадаймо дерибан народного майна у 90-і роки ХХ століття, в результаті якого у нас з’явилося півтора десятка олігархів, у руках яких абсолютно незаконно опинилося 90% народного добра, що було колись державним. Україна вже має певний досвід, як відновити справедливість. Згадайте історію з Криворіжсталлю, коли повторна продажа принесла прибуток 25 млрд. грн. замість 4 млрд., які були отримані при першій продажі. Правда, ці 25 млрд. грн. безслідно щезли, як і перші 4, але це вже інша тема. Отже, створюється державна комісія, яка установлює справедливу ціну «купленим», а насправді вкраденим об’єктам, визначає суму доплати і народу повертається вкрадене у нього майно у вигляді грошей. Хто з олігархів не може, або не бажає це робити, проводиться реприватизація, держава шукає другого власника, продає йому об’єкт по чинній ринковій ціні, а ту суму, яку платив колишній власник, повертає йому. Відновлюється справедливість і добро повертається до того, кому воно справді належить.

Друге. Через репресивну систему податків в Україні, як стверджують фахівці, половина економіки працює у тіні. Ніхто толком не знає скільки ж податків і поборів у нас існує — експерти називають від двох до чотирнадцяти десятків. Можливо, на це питання дасть відповідь недавно створене Міністерство зборів і доходів, яке в народі уже охрестили як Мінздох.

Сьогодні держава сама заганяє свою економіку в тінь. Взагалі стає страшно, коли зусилля держави тратяться не на розвиток виробництва товарів і послуг, а на пошук, кого ще і якими поборами можна оподаткувати, щоб наповнити конаючий бюджет. Краще б замість Мінздох або паралельно з ним створили Мінероз (міністерство економічного розвитку). А поки що, хоч би як там не було, величезні кошти, що циркулюють в тіньовій економіці, до держбюджету не потрапляють.

Третє, як уже неодноразово говорилося, практично вся економіка України перебуває в руках олігархів. Ця обставина дозволяє їм ухилятися від сплати значних сум податків. Поєднуючи ці можливості з тіньовими схемами, за оцінками національного банку за кордон щорічно з України вивозиться нелегально близько 50 млрд. доларів США.

Наступне. Найнадійнішим інвестором для держави є її власний народ. Уже сьогодні заощадження громадян України нараховують понад 40 млрд. доларів США. У міру розвитку економіки країни, вони будуть збільшуватися. Треба розробити таку державну депозитну систему, яка б гарантувала повну безпеку вкладам громадян і дозволяла акумулювати ці кошти для подальшої розбудови держави. Згадайте досвід США у подоланні глибокої кризи американської економіки у 1929 році і заклик президента Ф. Рузвельта до американського народу довірити свої збереження банкам. І це врятувало Америку.

І останнє. Досвід бурхливого розвитку азійських тигрів, «японське диво» свідчать про те, що для здійснення окремих проектів країна може включати друкарський верстат для видруку національної валюти. При виконанні певних умов, цей захід дає добрий результат, не провокуючи при цьому зростання інфляції.

Я назвав наймогутніші джерела фінансових ресурсів. Є ще й інші, досить потужні ручаї, які можна використати.

Візьмемо для прикладу податок на розкіш. Не треба вигадувати того, що робить зараз «винахідливий» Азаров: податки на білети в кіно, податки на балкони, на широкі вікна, на збір грибів і ягід, на об’єм повітря, яке ви вдихаєте, та інші дурниці. Попросіть Катю Осадчу, нехай вона дасть списки «обездолених», які беруть участь у програмі «Світське життя», яке в народі називають «скотське, або свинське життя». Бо й справді, на фоні всенародного старцювання треба втратити всяку совість, щоб демонструвати нахабну розкіш за рахунок крадених грошей у того ж таки бідуючого народу. За рахунок такого податку можна зібрати також пристойну суму. От питання тільки в тому, чи захочуть збирачі податків у самих себе їх зібрати? Всі ці можливості разом дозволяють закумулювати величезні кошти в межах багатьох сотень млрд. гривень, які дадуть можливість розпочати радикальні комплексні реформи в Україні без зарубіжної допомоги і відповідних політичних передумов. Потрібна тільки політична воля і команда патріотів-провідників.

 

Хвала заможному українцеві

Нещодавно Київський міжнародний Інститут соціології опублікував результати опитування українців — чи почуваються вони щасливими. Лишень 22% відповіли, що вони повністю щасливі, «скоріше так» — 40%, «і так, і ні» — 26%, «скоріше ні» — 7%, взагалі не щасливі — 4%, і не визначалися — 4%.

Щастя не десь — а в нас. Кожен має своє його визначення. Наука пов’язує щастя з кількістю інтенсивних та позитивних емоцій, що переживає людина. Розглядаючи це багатостороннє поняття, можна віднайти в ньому дуже багато складових: сім’я, робота, проведення вільного часу, соціальні стосунки, навколишнє середовище, друзі, житло, незалежність, свобода, статки тощо.

Кожна людина вибирає щось для себе і якщо вона це вибране має, то завдяки цьому людина і почувається більш чи менш задоволеною, більш чи менш реалізованою, а відтак — щасливою.

Але серед складових щастя є такі, що їх обов’язково повинен мати майже кожен. Серед них — статки людини, її заможність. Важко говорити про щастя людини, яка голодна, не має даху над головою
і необхідної одежини.

Отже, статки, маєтності, фінансові ресурси людини визначають значною мірою її можливості відчувати себе щасливою.

Ми ж хочемо збудувати державу для людей, так що ці проблеми є надзвичайно актуальними.

Що ж ми маємо на старті? За даними Forbes (липень 2013 року) Україна посідає 136 місце в світі за рівнем доходу населення: на одного українця припадає 3 тис. 500 дол. США або 28 тис. грн. валового доходу на душу населення. Україна потрапила в групу країн з валовим доходом нижче середнього (існує чотири категорії: багаті, вище середнього, нижче середнього і низькі доходи). За рівнем доходів Україна сусідить з Молдовою, Узбекистаном та Грузією. Нас же цікавить група багатих країн — з рівнем доходу від 12 тис. 616 дол. США і більше. Скільки часу потрібно, щоб ми наблизилися до них? Наведу два приклади.

Якщо після Другої світової війни США випереджали країни ЄС за рівнем продуктивності праці у 2–3 рази, то наприкінці 90-х років найрозвиненіші держави ЄС догнали США за цим показником і впритул наблизились до них за рівнем ВВП на душу населення. Таке ж відставання за коротший термін подолала і Японія. На це знадобилося приблизно 30–35 років.

І другий приклад. 30 років назад Ірландія була найбіднішою країною Європи. Зараз же приватні накопичення за даними Bank of Ireland перевищили 148 тис. 130 євро на людину. Це найвищий показник серед європейських країн. У 90-х роках минулого століття уряд Ірландії здійснив комплекс економічних і політичних реформ, різко збільшивши рівень економічної свободи в країні: до 12,5% була знижена ставка податку на дохід підприємців, втручання уряду в економіку звелось до контролю за дотриманням законів, знизився рівень корупції. Це призвело до різкого збільшення притоку інвестицій у країну. Зараз на території Ірландії представлені практично всі міжнародні концерни світу.

Загалом же найбільші накопичення мають японці: 205 тис. 645 євро (2 млн. 262 тис. 095 грн.) на людину. На третьому місці громадяни Великобританії, на четвертому — США. Всі ці країни в рейтингу економічної свободи знаходяться в першій десятці. Україна в останньому рейтинзі економічної свободи посідає 99 місце і наші накопичення — одні із найменших у світі. Україна суттєво відстає від світових стандартів за оплатою праці. Так, для країн Центральної і Східної Європи та СНД введено міжнародний критерій бідності. Бідними вважаються особи, у яких вартість добового споживання складає 4,3 дол. США. Тому реформа заробітної плати у нас уже не проситься, а волає, кричить криком.

Необхідно перейти від фіксації мінімальної заробітної плати до впровадження соціального стандарту відтворення працівника. При переході на соціальні стандарти суспільство отримує чіткий план розвитку людського капіталу країни. У приватному секторі відповідальність за використання соціального стандарту має лежати на бізнесі, в державному — на державі. Встановлювати стандарт має тристороння комісія, до якої входять представники уряду, роботодавців і найманих працівників.

Доцільно здійснити перехід до стійкого зростання заробітної плати і доходів населення, забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати в порівнянні з ростом споживчих цін на основі підвищення ефективності реалізації трудових ресурсів нації.

Таким чином, із сказаного випливає, що незважаючи на шокуюче відставання України від кращих світових досягнень у царині статків українського люду, є реальні можливості різко подолати відставання і впродовж 25–30 років наздогнати лідерів.

А наздогнавши, що ми хочемо мати?

Передусім, в Україні слід відродити шану до приватного власника. Найбільшу шкоду, яку наніс соціалізм українцям, це ліквідація приватної власності. Ліквідація власника зруйнувала особистість. Українці повинні перестати соромитися прекрасних власних будинків, дач, добрих машин, елітної освіти тощо. Всяке добро неосудно мати кожному, але за однієї умови: все це має бути зароблене чесною власною працею, а не в когось вкрадене, або за чужий рахунок присвоєне. При такому підході слід ставити питання, щоб кожна працююча українська сім’я, яка мешкає в селі, мала добротну садибу-котедж з усіма зручностями, а сім’я, яка мешкає у місті, — добротну квартиру або приватний будинок чи віллу за містом. Кожна сім’я повинна мати мінімум одну, а то й дві чи три машини.

Для прикладу, у сьогоднішніх цінах майновий статус приблизно виглядає так: квартира площею 100 м² у м. Києві коштує 1,0 млн. грн., машина середнього класу — до 300 тис. гривень, середня дача за містом — до 1,5 млн. грн. Разом буде 2,8 млн. грн. Сюди додамо харчування 3-х осіб, інші витрати — за один місяць це складе 3 тис. грн. Тепер ця сім’я із 3-х осіб хоче придбати за 5 років квартиру за 1 млн. грн., машину за 300 тис. грн., дачу за містом — 1,5 млн. грн. і харчуватися, мати інші витрати у сумі 1 тис. грн. в місяць на кожну особу. Для цього їй треба зібрати суму 2,98 млн. грн. Якщо у цій сім’ї двоє працюючих, то кожен із них повинен щомісяця заробляти «чистими» не менше 25 тис. грн. Сьогодні ж середня заробітна плата в Україні — 3 тис. грн. Отже її необхідно збільшити у 9–10 разів. Скажете — утопія? Не поспішайте із запереченнями. Я вам нагадаю те, що уже розповідав. Естонія за 19 років незалежності збільшила заробітну плату у 19 раз, пенсію — у 21 раз. Ще разючіші темпи зростання були в Японії та Ірландії.

Наш добробут, як і все інше, у наших руках. Не оглядаймося ні на кого, давайте працювати. У суспільстві треба створити атмосферу високої поваги до заможних українців, які чесною працею набули добрих статків.

Практика економічного і соціального розвитку України в майбутньому повинна взяти на озброєння китайську мудрість: «Якщо державою керують на засадах розуму, то потрібно соромитися, коли є бідність і злидні; якщо ж державою керують не на засадах розуму, то потрібно соромитися багатства і почестей». Погодьтеся, нам це підходить.

На завершення хотілося б підкреслити, що цифри щодо статків не є результатом точних економічних розрахунків. Вони скоріше є орієнтовними, але найсуттєвіше, що вони точно віддзеркалюють співвідношення речей і є абсолютно переконливими у можливостях впіймати синього птаха щастя. Не втратьмо всій шанс!

 

Перші дні народної влади

Якщо ми виконаємо всі заходи, що приведуть до влади патріотів України, то безумовно хотілося б знати, якими будуть перші кроки народної влади, які б переконали українське суспільство, що ця влада є дійсно його — народною.

Ми змавпували чийсь досвід, що новообрана влада звітує за перші сто днів свого владарювання. Згадайте, які потуги докладалися, щоб сказати щось вагоме, і якими жалюгідними виглядали ці звіти.

Це зрозуміло: по-перше, ніхто не збирався виконувати, зрештою, передвиборчі обіцянки, та ще й у повному обсязі; по-друге, окремі обіцянки були взагалі розраховані на вибори, а оскільки вибори минули, то і обіцянки вмерли разом із закінченням виборів.

Недовіра до верхівки, як провладної, так і опозиційної, буде доти, доки інтереси народу, влади і опозиції не будуть гармонізовані, і кожна із цих структур житиме своїм окремим життям. Що ж до влади, то біда не тільки в тому, що вона живе окремим своїм життям, а й краде, причому краде дуже багато.

Вочевидь, задля дійсних змін у суспільстві потрібно відновити довіру між учасниками — громадянами і владою. Довіра ж народжується з наявності максимально простих та прозорих правил гри, а також можливості доступу до будь-якої інформації всіх учасників суспільно-державного життя — починаючи з чиновників і закінчуючи пересічними громадянами України.

Але тепер до влади прийшли люди, підзвітні народу. А через це дуже бажано, щоб уже на старті їх господарювання впроваджувалися заходи, які віддзеркалюють саме цей підхід. І тому не будемо обмежувати можливі радикальні зміни ста днями. Можливо, знадобиться сто десять днів, чи ще трішки більше. Що ж це будуть за перші кроки нового парламенту і нового уряду?

1. Законодавче забезпечення впровадження механізмів контролю за повнотою виконання виборчих програм Президента, народних депутатів країни та депутатів всіх інших рівнів. Усі категорії обраних посадовців є на службі народу. Якщо хтось із них цього не виконує, його позбавляють мандата довіри. Буде прийнятий відповідний закон.

2. Встановлення більшої, відносної справедливості у рівнях зарплат громадян і державних чиновників. Вводиться коефіцієнт доцільності 3 або 4. Це означає, як уже говорилося, що найвища заробітна платня за рахунок бюджету буде у Президента України. І якщо середня зарплата, складає 3 тис. грн., то Президент не може отримувати більше 9 або 12 тис. грн. Решта чиновників ранжуються за Президентом донизу. Необхідно теж розробити і прийняти відповідний закон.

3. Життєво важливою задачею є подолання корупції. Тому у перші дні депутати приступають до розробки жорсткого, але справедливого закону щодо корупції. Його ідею я описав раніше. Певен, пересічні громадяни не постраждають. Отримають же те, що заробили, десяток чи два бувших чиновників, не виключаю, що можуть потрапити в цю компанію колишні міністри, голови обласних держадміністрацій, віце-прем’єри тощо. Але їх буде небагато. Мине 10–15 років і їх можна буде амністувати. Зате суспільство буде звільнене від цієї страшної соціальної онкології.

4. Із перших днів нової влади розпочнеться системне скорочення чиновників усіх видів і рангів. Кошти, які будуть вивільнятися, підуть передусім на підвищення заробітної плати і пенсій найменше соціально захищеним прошаркам суспільства.

5. Водночас з означеними законами розроблятимуться інші, які будуть впроваджувати в життя суспільства і держави Програму Президента, програми народних депутатів, програмні положення НППУ.

Зокрема, ми знаємо, що Україна, як і раніше, залишається сировинною і сільськогосподарською державою. Іноземці купують у нас в основному чорні метали, зерно і залізну руду.

За 22 роки незалежності уряди, які постійно змінювали один одного, так і не зрозуміли, що головне багатство країни — це не чорноземи чи газова труба, а люди. Саме в них потрібно вкладати кошти. Щоб іскра Божа, яка є в кожному із нас, не затухла у 20-літньому віці, а розгорілась на благо нашої країни. На вирішення цього стратегічного завдання будуть мобілізовані всі ресурси держави.

Життя в Україні почне бурхливо змінюватися на краще. Президент держави щотижня буде інформувати громадян про стан справ в Україні.

 

Те, що не завадило б засвоїти кожному,
хто усвідомлює себе українцем

У цьому розділі я спробую зробити «витяжку» із написаного.

– Праукраїна бере початок із Русі, державотворчий процес у якій розпочався синхронно із країнами Західної та Центральної Європи. За декілька століть русичі розбудували потужну східноєвропейську імперію — Русь, прихильності якої домагалися монарші двори Європи, імператори Візантії, хани і каганати ординців.

– Успішний розвиток Русі був перерваний навалою монголо-татарських орд, яким не змогла дати належну відсіч роздроблена удільними князями Київська держава. Роз’єднаність проукраїнських племен є основною причиною поразки.

– Після поразки Русі в її розвитку наступила Руїна. Агресивні сусіди розшматували її землі, а два найбільші хижаки — Росія і Польща — перекусили материнські землі так, що до цього часу ятрить рана між Східною і Західною Україною.

– Більше семи століть колоніальні адміністрації висмоктували соки з українців, забирали у них все: державність, свободу, майбутнє, маєтності, землі, історію, таланти тощо.

Найбільше Україна втратила від перебування у складі Російської імперії. Одним із наслідків більш як трьохсотлітнього «союзу» з московським «старшебратством» є отруєна страхом, безпомічністю, до-носами і зрадою національна свідомість значної частини українців.

Найгірше, що багато етнічних українців під впливом великоросійської пропаганди стали називати себе росіянами. Дбаючи про кар’єру, про пільги, які мали великороси, ці люди, не бажаючи залишатися малоросами, змінювали українські прізвища на московський кшталт і відмовлялися від своєї національної сутності. Це саме ті, що не тільки назвою, а за сутністю справді стали малоросами, у кого витруєно національний імунітет, а у кого підітнута історична пам’ять. І треба віддати належне великодержавному російському шовінізму: він є дуже послідовний у своїх устремліннях проковтнути інший народ, перетворити його і видати його в уже своїй обгортці незалежно від того, чи це царська Росія, чи більшовицька Імперія зла, чи вже тепер Російська Федерація.

Але найстрашнішого удару завдала українському народові Більшовицька російська імперія.

Геноцид проти українського народу, організований російськими комуно окупантами в 30-х роках ХХ ст., є національною трагедією. Але ця трагедія супроводжується національною ганьбою, яка почалася тоді, коли ми вимирали цілими сім’ями, родинами, селами, але не спромоглися на масовий опір винищувачам. Трагедія і ганьба переплелися і лягли на могили мільйонів і мільйонів невинно убієнних українців. Неприродність і неадекватність реакції нашого народу на наймасштабнішу світову національну трагедію ХХ ст. — Голодомор — не має аналогів у новітній історії. Скільки померло від голоду нашого люду — і сьогодні немає остаточної, загальновизнаної статистики. Називають цифри від 5 млн. осіб і до понад 10 мільйонів. Не вийшло у мого народу — так, щоб ці страшенні жертви були понесені краще на полі бою, а не були тихо умертвлені кістлявою рукою голоду, організаторами якого, без сумніву, були російські більшовики, які вперше в історії людства застосували голод і конфіскацію продовольства як зброю масового знищення.

Наша ганьба продовжується й сьогодні, бо як інакше розцінити, коли виборці, родичі яких мерли під час Голодомору, сьогодні вибирають до Верховної Ради комуністів, що вихваляються «славетною історією» своєї партії.

І скільки можуть бути такими наївними окремі громадяни України, які довіряють комуністичним брехунам і демагогам. «Вернем страну народу», — буцімто у часи їхнього панування ця країна справді належала народу — фабрики і заводи — робітникам, землю — селянам. Хіба можна придумати щось нахабніше за цю комуністичну брехню?! І який треба мати рівень розвитку, щоб цьому повірити?!

Папа римський Франциск (Хорхе Маріо Бергольйо) у своїй книзі «Про небеса і про землю» написав: «Люди, які зазнали різанини і гоніння під час трьох найбільших геноцидів минулого століття — вірмени, євреї та українці — боролися за свою свободу». І далі: «Турки вчинили це відносно вірмен, німці — щодо євреїв, сталінські комуністи — щодо українців». Якщо народи-винуватці по перших двох геноцидах чітко названі, то по «сталінських комуністах» необхідні уточнення. Ознайомившись з національним складом керівництва масоно-більшовицького режиму СРСР часів голодомору 1932-1933 рр. неважко побачити, що він складається поголовно із євреїв і розбавлений росіянами. Те, що не договорив папа римський, скажемо ми: «Голодомор українців 1932-1933 рр. вчинили євреї і росіяни і вони, ці два народи, а вірніше їх керівники вперто не хочуть визнати його як Голокост». І якщо у світі пішов такий процес примирення — «пробачай іншим і проси пробачення сам», — то для українців принципово важливо, щоб євреї і росіяни покаялися
і зняли з себе гріх за Голодомор українців, і, як пише папа римський «Не уявляли себе Богом».

Отто фон Бісмарк свого часу зазначив, що для побудови держави найважливішими є не сила зброї і військо, а шкільний учитель. Залізний канцлер мав на увазі об’єднання імперії німецьких вільних міст і князівств із Пруським королівством на основі спільного сприйняття минулого.

Визискувана нація завжди намагалася витворити власний культурний простір, який вибудовувався через національну історіографію. Молоді історіографії вступають у бій зі старими історіографіями державних (імперських) націй. По-перше, існує безпосередня залежність між розвитком історичної науки та рівнем економічного та культурного життя нації. Центральноєвропейські народи (чехи, поляки, угорці, румуни), у порівнянні з українцями, мають потужніші історіографічні школи, величезну літературну продукцію з історії. По-друге, між тяглістю державної традиції і рівнем національної свідомості. Що міцніше зв’язки з минулим, його засвоєння суспільством, то вищий рівень свідомості народу.

Ще одна аксіома — державні інституції, представники політичних партій у розвинених країнах тримають руку на пульсі власної історичної науки, бо розуміють — рівень мобілізації суспільства залежить від поширення серед широких верств постулатів національної історіографії. А цьому слугує початкова і середня освіта.

Якби не існувало польської історіографії ХІХ – поч. ХХ ст., не йшлося б і про відновлення польської державності у 1918 році. Польські історики виправляли помилки політиків і досить часто ставали біля керма політичних партій.

До світової громадськості українська дипломатія повинна донести декілька істин. Історія сучасної України починається з Русі V–VI століття, історія Росії починається з Москви, кінець ХІІІ ст. І ніякого відношення Росія не має до Русі, якщо тільки не зважати на те, що Росія присвоїла і загарбала в українців ім’я «Русь» і все те, чим визначався зміст цього поняття. В України вкрали історію, її назву, статус. Весь час ненажерливі сусіди намагалися переконати світ, що ніякої України, а відтак українського народу немає, є якийсь етнічний осколок чи то від польського, чи то від російського етнічного дерева, а мова їхня — то говірка чи то гонорової польської мови, чи то «могучего русского языка». Дивлячись хто з них говорить — поляки чи росіяни.

Згадавши трагічні сторінки історії нашого народу, які він писав потом і кров’ю, не маючи власної держави; оцінивши наше сьогодення, коли країна з головою занурюється в безперспективність та деградацію, хочеться з гіркотою в душі запитати: за що, навіщо і чому?..

Чому ми, українці, в силу вічної відсталості ординської Росії, до якої намертво була прив’язана Україна, віками копіюючи і переймаючи у Заходу майже все, починаючи від дрібних предметів побуту і закінчуючи державним устроєм, не можемо розпочати зараз, ставши незалежною державою, відроджувати свій власний образ, своє національне обличчя, маючи таку славну, героїчну історію на старті своєї держави Руси. Чому б нам не відновити первинну бадьорість духу русичів?

З іншого боку, не можна сліпо копіювати Європу, сприймати її як зразок для наслідування. Згадайте, що з Європи йшло не тільки світло і добро. Розкол християнської віри, криваві хрестові походи, комунізм, фашизм, дві світові війни теж прийшли з Європи. А явища духовного виродження, статево-сексуального збочення, культ абсолютної безсоромності, розбещеність тощо — хіба вони не накривають нас чорною хвилею з тієї ж таки Європи?

Тому досить мавпувати і посипати свою голову попелом, давайте відроджувати, формувати і нарощувати своє, українське. Тим паче, якщо уважно придивитись, то ми неодмінно побачимо чимало укра-їнського елементу в житті люду як європейського, так і американського континентів.

Не можна сказати, що ми сиділи склавши руки. Весь період української незалежності «пронизаний» декларуванням планів політиками і реалізацією лише «власних» планів можновладцями. В Україні утворювалися безліч рухів, конгресів, комітетів з гучними назвами і не менш гучними декларованими намірами. Ці «утворення» у більшості випадків мали неформальний статус, слугували майданчиками для політиків та державних діячів, «з’являлися і зникали за горизонтом». Їх ініціаторами були і держслужбовці, і політики, і сотні громадських організацій з формальним і неформальним статусом. Все завершувалось на стадії «обговорення і пошуку шляхів». Окремим «утворенням» вдавалося задекларувати наміри і скласти «бачення майбутнього». І не більше.

Так далі продовжуватися не може. Ми падаємо у прірву. І зупинити це падіння сьогодні здатна новоутворена НППУ.

Вона тому й називається народною, що створить її сам народ. Від кожної групи громадян у 20 осіб делегуйте одну людину, яка є найбільше підготовленою для захисту ваших інтересів, до партії. Ми зберемо потужну силу до 1,5 млн. осіб. Це будуть люди, які самі себе зробили (а не самі себе запропонували). На їх основі сформується пласт ефективних управлінців у всіх сферах діяльності партії, а відтак і держави. Вони розбудують і наповнять партійну структуру, створену, а не пристосовану для досягнення мети. А їхня мета, програма їхньої партії і інтереси більше як 80% громадян повністю співпадають! Якщо народна сила з’єднується із справедливістю лідерів, то що може бути сильніше цього союзу. Суспільство консолідується, бо рівність і справедливість не породжує конфлікти чи війну. Людям, які маючи доступ до державних фінансів і можливість нічого не віддаючи взаєм, направляють їх у свою кишеню, обминувши контрольні органи, ми протиставимо людей, які свідомі того, що найбагатший той, хто задоволений малим, бо мале задоволення свідчить про багатство натури. Партія зробить все, щоб політика в Україні із мистецтва можливостей вкрасти стала мистецтвом можливого.

Державу, яка функціонує виключно як злочинний синдикат, ми швидко змінимо на державу, яка виконує функції захисту інтересів та створення умов для розвитку суспільства. Бо це природно і правильно!

 

Післямова

Шановний читачу! Завершено працю, але до кінця не виконано задумане. Зовсім не хотів постати перед тобою як найбільший і найвідданіший патріот України, який знає, яким було її минуле та є сьогодення і що буде з нею у майбутньому. Я не є професійним письменником, і тому з розумінням сприйматиму критику щодо форми, побудови, засобів вираження, структури написаного. Але маю непогану політехнічну освіту, характерну системністю. І це мені пригодилося. Небайдужий до долі свого народу, я з великим ентузіазмом намагався переконати тебе, дорогий друже, що нинішня Україна, яку ми маємо сьогодні, це ще не та держава, про яку мріяли і за яку віддали життя мільйони українців. Ту Україну нам ще належить побудувати. І щоб мені не клеїли ніяких ярликів, я хочу ще раз під-креслити, що для мене українські націоналісти — «це значить: ми, котрі хочуть Української Держави, яка об’єднує всі класи, мови, віри і племена Української Землі» (В. Ліпінський До братів-хліборобів, 1926 р.).

Для мене державник у справі союзництва важить більше, ніж націоналіст, бо «єврей, поляк чи москаль, які твердо стоять на ґрунті української державності, є її кращою опорою, ніж українці, які марять про федерацію» (Д. Донцов Міжнародне становище України і Росії, 1918 р.).

А таких українців і росіян, що мешкають в Україні, і бажають об’єднатися в одну державу, звичайно ж, під началом Росії — 15%. Я думаю, що ми підемо шляхом, який оберуть 85% громадян України, а п’ятнадцяти відсоткам доведеться з цим змиритися. Саме такої спрямованості матеріал я намагався викласти. А закінчити я дозволю собі словами із прекрасної книги О. Толкачова [12]: «Нам ще є за що поборотися — і що побудувати! Але окрім очікуваних випробувань — це наш шанс прилучитися до реалізації одного з дійсно захоплюючих проектів Новітньої епохи – українського. І нехай нас усіх не бентежить поточна політика – це все піна на фоні справжніх цінностей. Україну завжди творили прості люди. А тому не варто недооцінювати свою роль в історії – адже це дійсно наша історія! Як було написано на значках Січових Стрільців в 1914 р.: «Не ридать, а здобувать!».

Сто років пройшло — а не заперечите…

То, може, пора?..

 

Використані джерела

1. Белінський В. [Електрон. ресурс] режим доступу Gazeta.ua. http://gazeta.ua/orticles/480387.01.02.2013

2. Гаврилюк В. Україна ХХI століття: здійсненність неймовірного / [текст] В. Гаврилюк. — Букрек. 2011. — 144 с.

3. Галушко К. Украинский национализм: ликбез для русских, или кто и зачем придумал Украину: Видання друге, доповнене / [текст] К. Галушко. — Київ: Темпора, 2012. — 636 с.: іл.

4. Кендюхов О. Геоекономічна стратегія розвитку України в рамках євроінтеграційних процесів: монографія / [текст] О. Кендюхов, Н. Калмикова, І. Злобін. — Донецьк: ДНВЗ. Донецький національний технічний університет, 2012. — 243 с.

5. Корнієнко А. Путь развития Украины / [текст] А. Корнієнко. — К.: СПД ЛЫКО Б. Б., 2007. — 64 с.

6. Матвієнко П. Національному розвитку — власні сили. / [текст] П. Матвієнко. — Київ, наукова думка, 204. – 288 с.

7. Плахтій Т. Матриця українського суспільства. Теорія перезавантаження. / [Електрон. ресурс] режим доступу: Блог Politico ua.

8. Таланчук П. Коли діждемось Вашингтона? / [текст] П. Таланчук. — К.: Університет «Україна», 2013. — 82 с.

9. Таланчук П. Про стан науки в Україні та можливе місце АІНУ в її подальшому розвитку. Доповідь на загальних зборах Президії АІНУ / [текст] П. Таланчук. — К.: Університет «Україна», 2011. — 28 с.

10. Таланчук П. З думою про Україну... / [текст] П. Таланчук. — К.: Університет «Україна», 2008. — 480 с.

11. Таланчук П. З Україною в серці / [текст] П. Таланчук. — К.: Університет «Україна», 2013 — 473 с.

12. Толкачов О. Омріяна Україна. Ключ до майбутнього / [текст] О. Толкачов. — К.: Альфа Реклама, 2012. — 72 с.

 

Іван ЗАБІЯКА

кандидат історичних наук,

доцент Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка,

член Національної спілки журналісті України

 

 

Роздуми про нашу рідну мову

 

 

Українська мова. Її функціонування. І не лише...

 

Сам факт уваги в Україні до української мови з одного боку є цілком природний та актуальний як в розумінні суспільної значимості питання, так і з боку наукового осмислення, аналізу, але з іншого, враховуючи ситуацію саме української мови на території України, – аномальний. Природність полягає в тому, що де ж і в якій країні тільки й говорити про свою мову, як не тут. Аномальність – у тому, наскільки ефективні, результативні ці розмови. Адже проблема не вирішується, а чимдуж заходить у безвихідь. За красивими, розумними, правильними словами про українську мову – прірва. Після слів – дуже і дуже мало діла. Слова ці кудись зникають, не досягаючи тієї кінцевої мети, після якої починається справа.

Аналізуючи міркування, факти звинувачень, пропозиції і т. д. щодо функціонування української мови в Україні народних депутатів, науковців, громадських діячів (про що треба говорити окремо) доходиш висновку, що Україна перебуває ось уже досить тривалий час у перманентному безвихідному стані, про що б ми не говорили. Такий стан, як на мене, асоціюється із карасями, яких викинули на берег, де вони «жестикулюють» ротами, бо ще живі, але вже не здатні ні повноцінно жити, ні так само продовжувати свій рід. Що їх чекає – відомо всім. Отаким карасем, викинутим зі свого середовища, сьогодні є Україна. «Жестикулюємо» ротами про мову, культуру, демографію, українознавство і т. д. і т. п., а результати мізерні. Натомість маючи таку велику джерельну спадщину, духовний потенціал.

Зрозуміло, що потрібні закони; але насамперед потрібні політична, економічна, правова, педагогічна, особиста кожного громадянина та інші волі. Потрібно, потрібно, потрібно... Але хто запустить у дію оте «потрібно», хто вкине того карася у воду?, в його природне середовище? Питання, виявляється, риторичне. Але чи повинно воно бути таким?!







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 35.175.113.29 (0.031 с.)