Чи є сьогодні в Україні друковане слово?

 

Законодавча база та основні принципи вільного розвитку видавничої справи в Україні.

Якісно новий етап історичного розвитку національної видавничої справи починається з часу проголошення державної незалежності України. До цього спонукали демократичні процеси, що відбувалися впродовж 1990-1991 років. Поза спеціальними рішеннями ЦК партії почали з’являтися друковані періодичні видання («Пробудження» в Києві), трудові журналістські колективи вимагають виходу з-під партійного керівництва («Вечірній Київ»), а весною 1990 року демократизовані ради в свою чергу прагнули або відібрати видання в партійного органу, або заснувати власну газету. З великою натугою погоджувалися на перереєстрацію друкованих видань відповідні державні структури, постійний опір чинили партійні інстанції виходу видань з-під їхнього впливу.

А вже в червні 1990 року Верховна Рада СРСР після багатьох вагань, суперечок, гострих обговорень змушена була прийняти закон «Про пресу та інші засоби масової інформації», яким офіційно начебто підтверджувалося закінчення епохи попередньої цензури радянського зразка. Однак тут же з’явився інший орган контролю під дещо видозміненою назвою: Головне управління з охорони державних таємниць у пресі та інших засобах масової інформації. Система, відступаючи, намагалася зберегти хоча б якусь частину своїх функцій, зокрема, у справі контролю над ідеологічно важливою видавничою сферою.

Московський комуністичний путч у серпні 1991 року був останньою соломиною, за яку хапалася наскрізь прогнила і корумпована партійно-радянська система. Водночас ця відчайдушна афера стала поворотним пунктом у долі багатьох народів, для яких нарешті настав момент істини, з’явилася можливість вибратися з «радянського раю». Верховна Рада України, проголосувавши за незалежність, через кілька тижнів прийняла дуже важливу постанову «Про позицію преси, телебачення і радіо під час державного перевороту та заходи, що випливають з цього», в якій міститься кілька положень, дуже принципових для демократичного розвитку, зокрема, друкованих видань.

Це був один з перших документів незалежної Української держави, яким регламентувалася діяльність тогочасних видавничо-поліграфічних структур, засобів масової інформації. Адресуючи завдання Кабінету міністрів, постанова зобов’язувала «створити рівні можливості по використанню державної поліграфічної бази для видань політичних партій, громадських об’єднань, а також видань, засновниками яких є трудові колективи редакцій». Водночас тут наголошувалося на тому, щоб «при вирішенні питань роздержавлення, приватизації та інших форм розпорядження поліграфічною базою надавати першочергове право оренди з подальшим викупом видавництв і друкарень їх трудовим колективам та колективам редакцій, які працювали в системі цих видавництв[1]».

По суті, державна поліграфічна база, яка раніше належала і підпорядковувалась лише одній партії – комуністичній, вперше мала створювати однакові можливості для багатьох інших, у тому числі і для антикомуністичних видань. З теоретичної в практичну площину для видавничої сфери переводилися такі поняття як «роздержавлення», «приватизація», «оренда». Нова організація видавничої справи вимагала насамперед міцної законодавчої бази, заснованої на європейських демократичних принципах, де існували б чіткі обов’язки і сувора відповідальність. Треба мати на увазі, що ще до проголошення незалежності Верховною Радою було прийнято кілька важливих законодавчих актів, що мали безпосередній вплив на організацію та порядок здійснення видавничої діяльності. Приблизно в один час(у лютому-березні 1991 року) з’явилися Закони «Про підприємництво» та «Про підприємства в У країні». Перший з них, по суті, відкривав нову сторінку у видавничій діяльності в Україні, утверджуючи статтею 3 свободу підприємницької діяльності, а також окреслюючи права й обов’язки суб’єктів підприємництва та його організаційні форми. А другий законодавчий акт до видів підприємств, окрім державних і комунальних, відніс ще й низку інших, у тому числі приватних та заснованих на власності об’єднань громадян.

На вільний розвиток друкованого слова були спрямовані важливі законодавчі акти, які вже за умов незалежності «народжувалися» у Верховній Раді України більше року. Йдеться про Закони «Про інформацію» (жовтень 1992 року), а також «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» (листопад 1992 року), де вперше фіксувалася організація діяльності друкованих періодичних видань, відносини між редакціями друкованих засобів масової інформації і громадянами та організаціями, відповідальність за порушення свободи діяльності преси. Обидва законодавчі акти з піднесенням і великими надіями зустріли практики видавничої справи, перед якою, здавалося, відкривались реальні можливості і нові перспективи. Водночас видавці очікували всеоб’ємного закону, який би визначив загальні засади видавничої справи, її мету, складові частини, державну політику в цій сфері, багато інших важливих аспектів.

Великі сподівання покладалися на законодавчу підтримку та захист не лише преси, а й національного книговидання в умовах переходу до ринкової економіки. Добрий почин у цій справі було зроблено постановою Президії Верховної Ради України від 5 липня 1991 року, якою доручалося Кабінету Міністрів запровадити пільгове оподаткування видавництв і торговельних організацій, які випускали і реалізовувати книжкову продукцію, що видавалася українською мовою. Починаючи із січня 1992 року, від сплати податків звільнялися ті видавництва, які випускали літературу українською мовою та мовами національних меншин. Щоправда, така книжкова продукція мала становити не менше 70 відсотків від загального її виробництва конкретним видавництвом. Однак ця норма проіснувала лише два роки. Скасована пільга в умовах становлення ринкових відносин важким тягарем опустилася на видавничі колективи, змусила їх помітно зменшити випуск книг як за кількістю назв, так і за обсягами, тематикою, накладами.

Така урядова політика власної держави одразу ж відбилася на показниках, що характеризували стан випуску книжкової продукції на одного мешканця країни. Якщо в 1992 році на кожну душу населення в Україні виготовлялося 2,4 примірника книг, то вже в 1994 році цей показник зменшився більше, ніж удвічі і становив менше 1,01 примірника. Загострення ситуації у видавничій сфері було пов’язане з нестачею обігових коштів у суб’єктів підприємницької діяльності, різким зростанням цін на сировинні матеріали (папір, картон, фарбу), поліграфічні витрати, торговельні, поштові та інші послуги. До того ж поява нових суб’єктів видавничого господарювання вимагала правового врегулювання багатьох суттєвих проблем, що виникали в процесі виробничих відносин, гарантій держави, прав та обов’язків видавця, замовника, виготовлювача, споживача видавничої продукції.

Підготовка цивілізованого Закону про видавничу справу стала в цей час визначальним фактором у протистояннях фахівців-юристів та видавців-практиків з депутатами-українофобами. Напрацьований законодавчий акт після тривалого узгодження у міністерствах, відомствах, депутатських комісіях у 1995 році так і не змогла ухвалити Верховна Рада України. Процес нового розгляду додаткових уточнень, поправок розтягнувся ще на два роки. І лише в червні 1997 року суто видавничий закон в Україні з’явився. Маючи просту і зрозумілу назву – «Про видавничу справу», він у 33 статтях закріплював найважливіші аспекти організації та здійснення випуску друкованої продукції, фіксував принципи міжнародного співробітництва у видавничій сфері. Стати ж повноцінним законом йому судилося не одразу. Хоча закон, як зазначалося, набирав чинності з дня опублікування, все ж впродовж тривалого часу ще необхідно було очікувати внесення змін до низки інших законодавчих та нормативно-правових актів. До того ж особи, які згідно із Законом «Про видавничу справу» підлягали внесенню до Державного реєстру, зобов’язувалися протягом року одержати право на видання, виготовлення чи розповсюдження видавничої продукції.

Сподівання фахівців на розв’язання законом багатьох важливих проблем виявилися передчасними. Адже режиму найбільшого сприяння видавничій галузі державою не було забезпечено, а навпаки: закріплювалася така система оподаткування національної книжкової продукції, яка практично робила її неспроможною в конкуренції із зарубіжною книгою, зокрема, російською. На незахищену митну територію України одверто і контрабандним шляхом ринув величезний потік дешевої російськомовної книги, виготовленої в іншій державі за умов низьких цін на поліграфічні послуги, витратні матеріали.

Для того, щоб Закон «Про видавничу справу» почав діяти в повному обсязі та давав певний результат, необхідно було внести зміни й доповнення до цілої низки суміжних законодавчих актів. Це стосувалося, насамперед, Законів України «Про податок на додану вартість», «Про єдиний митний тариф», «Про оподаткування прибутку підприємства», «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Минали не тільки місяці, а й роки на підготовку варіантів текстів, їх обговорення, особливо з економістами та фінансистами урядових структур. А тим часом, як наголошував у пресі професор Микола Сенченко, вітчизняний податок на додану вартість продовжував русифікувати Україну.

Спротив і саботаж, прихована ворожість багатьох чиновників, колишніх комуністів до всього українського, а найбільше до національного друкованого слова явно перешкоджали становленню і розвитку видавничої справи. Цілий пакет документів, спрямований на порятунок української книги, не розглядався Верховною Радою тривалий час, а потім їх прийняття кілька разів переносилося. Нарешті лише в 2001 році законопроект «Про внесення змін та доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи» було введено в дію. При цьому відбувалися безпрецедентні факти втручання в його текст, відкликання, невиправдані переголосовування.

Обнадійливий вигляд мали деякі інші важливі документи, зокрема, Укази Президента України «Про державну програму розвитку національного книговидання та преси» (1995 р.), «Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи» (1998 р.), «Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження» (2000 р.). Кожен з цих указів ставив мету практичного характеру, однак досягти її в повному обсязі не пощастило жодному, оскільки на заваді стояли, декларативність мало не всіх позицій, відсутність реальних розпоряджень та конкретних доручень. І все ж їх цінність полягала у приверненні уваги суспільства до проблем національного книговидання, а також у визначенні основних напрямів державної підтримки випуску книжкової продукції.

Серед законодавчих актів, що стосуються інтелектуальної власності у видавничій діяльності, ‑ Закон «Про авторське право і суміжні права» (1993 р.), де зафіксовано принципи охорони особистих і майнових прав авторів та їх правонаступників. Це стосується насамперед створення та використання творів науки, літератури та мистецтва, які випускаються вітчизняними видавництвами та видавничими організаціями.

Для законодавчої бази, що впливає на вільний розвиток видавничої справи в Україні, належали також закони «Про об’єднання громадян» (1992 р.), «Про рекламу» (1996 р.), «Про обов’язковий примірник документів» (1999 р.). Вони доповнювали, розширювали, зобов’язували діяльність видавців, забезпечували порядок розповсюдження друкованої продукції.