ТОП 10:

Суб’єктивні нотатки публіциста



І

1943 року, будучи свідком майже безупинного наступу гітлерівських військ на німецько-радянському фронті й ганебних поразок Червоної армії в перші місяці війни, Олександр Довженко закінчує свою, написану на документальному матеріалі й по гарячих слідах воєнних подій кіноповість «Україна в огні». Він плекає надію, що почитавши її, вище політичне керівництво держави зробить відповідні висновки й не припускатиметься в подальшому тих прикрих і грубих помилок, внаслідок яких за короткий час була захоплена агресором територія всієї України. Та найкращі сподівання видатного режисера й письменника швидко розвіялися. Керівництво тієї держави не бажало дослухатися до гіркої правди, що містилася в повісті і яка обпікала вразливу душу автора. Твір викликав різко негативну реакцію Сталіна. Він негайно ж заборонив його до друку й екранізації. Пригноблений тим невблаганним і несправедливим вироком розгніваного вождя, Довженко 28 листопада 1943 року занотовує в своєму «Щоденнику»: «Я знаю: мене обвинувачуватимуть в націоналізмі, в християнстві і всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби і ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б’ється на всіх грізних історичних фронтах, але не це лежить в основі твору, не в цьому річ. А річ у жалю, що погано здали ми Гітлерові проклятому свою Україну і звільняємо її людей погано».

Перипетії того нерівного двобою між видатним митцем і тираном спливли в пам’яті у зв’язку з драматичними й навіть трагічними подіями, що відбуваються в теперішній Україні.

Хто з нас міг навіть подумки припустити, що на 24 році незалежності нашої держави, у мирний час, розпочинаючи робочий день, ми будемо з душевним болем і трепетом чекати повідомлень з Криму, деяких областей Південного Сходу країни, повідомлень, схожих на фронтові зведення? Таке могло привидітися хіба що в кошмарному сні. Проте осмислюючи події, що розгортаються сьогодні в Україні, ні-ні та й запитую сам себе, а чи й справді стало несподіваним для нас щедро оздоблене цинічною брехнею кремлівських реваншистів брутальне захоплення озброєними до зубів російськими військами, у тому числі й під виглядом знахабнілих бандформувань, частини території суверенної держави? Чи все ми зробили, щоб захистити від підступного вірусу внутрішнього сепаратизму й жорстокого зовнішнього агресора новонароджене в 1991 році дитя? Чи убезпечили свою молоду країну від тих сил, які не порвали з більшовицьким минулим, прагнучи будь-що реставрувати його і в такий спосіб повернути все на круги своя?

Як засвідчують події, що відбувалися в Україні упродовж двох останніх десятиліть, згадуване вже дитя спиналося на ноги самотужки, без належної підтримки батьків. Гірше того, чинні власті робили все, щоб воно, зростаючи, й далі лишалося кволим, немічним і безпорадним. Це виглядає дико й протиприродно. Та факт залишається фактом. Вистраждані багатьма попередніми поколіннями ідеї незалежності, свободи, демократії, верховенства права й людської гідності розтоптувалися агресивними силами радянської ідеології, яка нікуди не зникла. Навпаки, вона набрала ще потворніших форм, об’єднавшись з ідеологією кримінальних злочинців, різного штибу шахраїв і пройдисвітів, які після краху радянської імперії мов таргани повиповзали з усіх щілин і почали спритно прибирати до власних загребущих рук незліченні багатства держави, а згодом і владу, зробивши її чи не найприбутковішим бізнесом.

Хоч як це й парадоксально, інакше й бути не могло. Згадаймо, кого ми обирали на найвищі посади в незалежній державі. Першим її президентом став аж ніяк не борець за свободу, політичний в’язень брежнєвських таборів сумно відомого ГУЛАГу, а головний ідеолог комуністичної партії (байдуже, що на той час вона була заборонена) Леонід Кравчук. Невже когось ще тішили ілюзії, що цей високий партійний функціонер, вчорашній другий секретар ЦК КПУ здатен в одну мить докорінно змінити свої політичні, світоглядні погляди, стиль роботи й керівництва новою державою. Смішно навіть говорити про це. Затхлий дух радянської імперії не зник разом з нею, не вивітрився з чиновницьких кабінетів, колишні господарі яких у переважній більшості лишилися на своїх насиджених місцях. Про які істотні зміни в новонародженій Україні могла бути мова? Не тільки інерція, а й саботаж не без допомоги (це вже сьогодні ні в кого не викликає сумніву) сусідньої держави брали гору.

Сумно й гірко за нашу короткозорість, але другого президента ми обрали з тієї ж самої колоди. Секретар парткому, а згодом червоний директор найбільшого в державі і впродовж багатьох попередніх років підпорядкованого Москві промислового підприємства з ракетобудування – «Південмаш» Леонід Кучма не став церемонитися зі своїми кволими опонентами. «Українська ідея не спрацювала», – безапеляційно заявив він з трибуни Верховної Ради в перші ж дні після свого обрання на найвищу в державі посаду. І цим було все сказано. Тож тільки наївний міг сподіватися, що під керівництвом такої людини Україна обере нарешті курс європейського цивілізаційного розвитку.

Невдовзі справдилися найгірші передбачення. Навіть перший президент, за всієї його поміркованості, визнає згодом, що саме Кучма створив в Україні кланово-олігархічну систему. Монополізація промисловості, що торкнулася зокрема й паливно-енергетичного комплексу, накопичення в руках невеликої купки, переважно наближених до президента осіб, величезних капіталів, тотальна корупція, метастази якої вразили всі, без винятку, сфери життєдіяльності держави, безпрецедентне в цивілізованих країнах розшарування суспільства не могли не загальмувати нашого руху вперед. Одна з найбагатших у колишньому СРСР за природними й людськими ресурсами, економічним і культурним потенціалом республіка всього за кілька років за рівнем виробництва ВВП на душу населення опинилася на рівні відсталої африканської держави.

Залежність України від постачання енергоносіїв з боку північно-східного сусіда давали йому підстави диктувати нашому керівництву свої кабальні за своєю суттю умови не тільки в економічній, а й у політичній, ідеологічній і навіть міжнародній сферах. Підступною міною, закладеною під нашу незалежність було й існування російської військово-морської бази в Криму, міни, яка зрештою й вибухнула, призвівши до анексії сусідом-агресором частини території суверенної держави.

Своєрідна репетиція такої анексії сталася ще на другому році незалежності України. Всупереч не лише історичним реаліям, правовим нормам, а й здоровому глуздові командування Чорноморського флоту Росії, що базувався в Севастополі, за підтримки впливових московських політиків чинило тоді відчайдушний опір створенню українських Військово-Морських Сил. Коли сторожовий корабель – СКР-112, екіпажем якого командував капітан-лейтенант Сергій Настенко, піднявши на щоглі український прапор, влітку 1993 року вийшов з Донузлаву у відкрите море, за «втікачем» (наводжу написані по гарячих слідах рядки памфлета Степана Колесника «Куди пливе ескадра?»): «…спорядили погоню, стрілянину над морем розколихали, налітали як ті гицелі, щоб на абордаж зачепити. Доблесне воїнство діяло за законами розбою. Неважко уявити, яких би тортур зазнала команда, якби той бандитський абордаж удався».

На жаль, тепер ми вже знаємо, на які, без перебільшення, садистські дії не лише проти українських військових, а й цивільних громадян, у тому числі й журналістів, жінок, підлітків здатні озброєні до зубів російські окупанти – байдуже, з розпізнавальними вони шевронами на своїй камуфляжній формі, чи без них.

Пізніше були Тузла, провокативні заяви московського мера Юрія Лужкова, депутатів російської Думи, які час від часу навідувалися до Севастополя, що він є – «город русской славы», а Крим – «исконно русская земля»… Хоча насправді вона такою ніколи не була. Це земля багатьох народів, котрі з найдавніших часів заселяли її, зокрема – кіммерійців, скіфів, таврів, греків, римлян, генуезців, кримчаків, а також кримських татар, які мали тут своє державне утворення, починаючи з 1443 року, тобто після розпаду Золотої Орди. А бундючним політикам-митрофанушкам з «білокам’яної» слід би нагадати, що Крим було брутально анексовано й по-розбійницьки, всупереч волі справді корінних народів, приєднано до Російської імперії за наказом Катерини ІІ 1783 року. Той брутальний акт знайшов своє відображення і в літературі. Пам’ятаєте рядки з відомої комедії російського поета Олександра Грибоєдова «Горе з розуму» про ретроградів-суддів, котрі «Сужденья черпают из забытых газет //Времен очаковских и покоренья Крыма» (виділено мною. – О. Г.)?

Так, саме покоренья. Нахабного, грубого, з використанням військової сили.Та давня анексія, як ми тепер уже знаємо, завжди була втіхою «загадочной русской души». Тож не варто дивуватися, що після передачі 19 лютого 1954 року Кримської області до складу тодішньої Радянської України той офіційний акт упродовж багатьох років не давав спокійно спати московським шовіністам. Найдужче активізувалися вони за роки президентства Володимира Путіна, який, не моргнувши оком, безпардонно заявив на одній з міжнародних нарад, що «навіть не було проведено державних процедур передання цієї території» (Криму.– О. Г.) до складу України. Що це – невігластво чи свідома відверта й цинічна брехня? Думаю, те й інше. В російських владних колах ніяк не можуть змиритися (жаба давить) з тим, що з їхніх захланних імперських рук вислизнула територія, яку свого часу вдалося так спритно й підступно привласнити. Вони «забули», що того ж року до Російської Федерації були приєднані такі ж самі за площею, як і Кримський півострів, родючі українські землі в Приазов’ї з центром у Таганрозі й на північному сході України.

Глибоко вкорінене в свідомості кремлівських «собирателей земель» хворобливе прагнення будь-що, не гребуючи нічим, загарбати, доточити до своєї території ще один ласий шматочок чужої землі, постійно виявлялося в агресивних заявах про нібито волюнтаристський вчинок тодішнього першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова, який, за їхніми словами, ледве не з барського плеча подарував Крим Україні. Ніхто з них не завдавав собі клопоту бодай краєчком ока зазирнути в документ, згідно з яким передача Кримської області до складу України відбулася за офіційним поданням Президії Верховної Ради РРФСР до Верховної Ради СРСР, яка, суворо дотримуючись усіх необхідних процедур, й ухвалила відповідне рішення. І обґрунтовувалася воно не чиєюсь примхливою забаганкою, а «спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими та культурними зв’язками» України й Криму. Так чорним по білому й записано в тому історичному документі.

Ці дружні взаємозв’язки між мешканцями материкової України й Криму, що знайшли своє відображення в усних і писемних легендах, переказах, козацьких думах та чумацьких піснях, тривали упродовж багатьох століть. Наші культури взаємозбагачувалися і є спільним духовним надбанням.

Але для тих, хто, як писав ще понад півтора століття тому наш геніальний Кобзар, «…неситим оком // За край світу зазирає// – Чи нема країни, //Щоб загарбать…», історичні, економічні, духовні реалії – порожній звук. У московських великодержавників, а тим більше людей зі сталінсько- кадебістською психологією, враженою хворобливим синдромом імперської бундючності й уседозволеності, своя мораль. У ній годі шукати логіки, а тим більше здорового глузду.

Не випадково Помаранчева революція 2004-2005 років, якій передували багатотисячні маніфестації, що проходили під гаслами «Повстань, Україно!» й «Україна без Кучми!», викликала в російських владних кабінетах справжню паніку й переполох. Там не на жарт перелякалися, що жовтогарячий вихор свободи дістанеться приспаної ними Москви й так само обпалить її вогнем свободи. Засліплений ненавистю до демократичних кіл народу «братньої» країни, які піднялася з колін, виявивши рішучий спротив корупції, безпрецедентному збагаченню вузького прошарку наближених до влади людей, згортанню свободи слова, Володимир Путін не став тоді чекати остаточних результатів чергових президентських виборів в Україні й передчасно аж двічі привітав з перемогою на них прокремлівського кандидата Віктора Януковича.

І хоча того разу «фокус» не вдався – Верховний суд України неспростовно довів, що вибори були грубо сфальсифіковані саме командою висуванця переважно донецьких кримінально-олігархічних кланів – «цар-фюрер», як назвав Володимира Путіна в одній зі своїх публікацій відомий російський історик і публіцист Дмитро Шушарін, таки діждався очікуваного реваншу своєї людини в Києві.

І сталося те не без допомоги, хоч як це й прикро усвідомлювати, третього президента України Віктора Ющенка, на якого в суспільстві покладалися особливі надії. Та як невдовзі виявилося, самої демократичної риторики новообраного президента було замало, щоб реанімувати хвору економіку, докорінно змінити соціальну політику, оздоровити духовну сферу й вивести зрештою державу на шлях справді незалежного, європейського розвитку. На жаль, таких якостей підтриманому Помаранчевою революцією главі держави забракло. Він не так виконував, як самозакохано грав роль Президента, такого собі месії, який веде Україну… щоправда, невідомо куди. Тож не випадково, що його рейтинг, навіть серед колишніх беззастережних прихильників, вже невдовзі після виборів став катастрофічно падати, а так звані «любі друзі» швидко розбіглися хто куди. Багато з них опинилося в протилежному таборі.

Чи ж варто дивуватися, що довгоочікуване найвище крісло в державі нарешті з тріумфом зайняв колишній запеклий опонент, а потім, хоч як це й дивно, соратник Віктора Ющенка, якого той мовби навмисне викохував, готував собі на заміну, вдруге висунувши на посаду прем’єр-міністра України. Що ж, цього разу трамплін виявився вдалим. Москва аплодувала.

 

ІІ

 

Сьогодні як політиками, представниками громадськості, так і багатьма моїми колегами журналістами нерідко висловлюється думка, яка зводяться до того, що при висуванні кандидатів на високі державні посади треба акцентувати увагу не на особистостях, а на їхніх програмах. Зрозуміти таку логіку можна – мовляв, обпікся на гарячому, будеш дмухати й на холодне. До того ж маємо свіжий і вельми невтішний приклад беззастережної довіри до людини, котра по суті виявилася каліфом на час, ошукала власних виборців, розчистивши своєю безпринципністю й немічною діяльністю на найвищій у державі посаді дорогу до владного олімпу Віктору Януковичу, на що у Кремлі так довго очікували.

І все ж, цей, здавалося б, незаперечний факт нашої новітньої історії лише підтверджує давню й перевірену часом істину про неабияку роль особистості в розвитку суспільного життя. Саме відсутність харизматичного, вольового лідера, неординарної постаті, яка створює навколо себе могутнє біомагнітне поле, притягує, залучає в свою орбіту, надихає небайдужих людей, спрямовуючи колективну енергію на творення нового, й стало, як на мій погляд, однією з причин поступової деградації європейської системи державотворення в Україні. Всі гілки влади в ній узурпували здебільшого вихідці з одного регіону, в тому числі й інтелектуально обмежені особи з кримінальним минулим, для яких власне збагачення за рахунок нещадно експлуатованих людських, економічних і природних ресурсів держави стало чи не головною метою життя.

Неважко здогадатися, що така мета цілковито збігалася з потаємними прагненнями російської владної верхівки будь-що загальмувати економічний розвиток нашої держави, перешкодити зміцненню її незалежності й тісному співробітництву з Європейським Союзом. І це не довільне припущення. Сильна, суверенна, з розвиненими демократичними інституціями Україна, якою не можна повелівати, ніколи не вписувалася в далекосяжні імперські плани Кремля. Та й як могла вписуватися, якщо президент Російської Федерації Володимир Путін розпад Радянського Союзу назвав «найбільшою геополітичною трагедією ХХ століття».

І тепер уже ні для кого не секрет, що з перших днів свого перебування на президентській посаді він затято виношував реваншистські плани виправити цю, на його думку, історичну помилку. Тим більше, що Україну Путін, виявляється, ніколи й не визнавав як суверенну державу, вважаючи її «якимось непорозумінням», «недодержавою», «штучним утворенням». Ось яку маячню ніс глава «дружньої» нам країни, виступаючи 4 квітня 2008 року на саміті НАТО в Бухаресті:

«…В тому вигляді, в якому вона сьогодні існує, Україна була створена за радянських часів; вона отримала території від Польщі – після Другої світової війни, від Чехословаччини, від Румунії…Отже, від Росії величезні території отримала на сході й на півдні країни. Це складне державне утворення. І якщо внести туди натовську проблематику, інші проблеми, це взагалі може поставити на межу існування саму державність».

Вчитуючись сьогодні в текст згадуваного виступу, розумієш, що то була лише своєрідна преамбула до головної думки, яку Путін висловив відвертіше й нахабніше: «…Я хочу, щоб усі ми… розуміли, що й у нас там теж є свої інтереси. Ну сімнадцять мільйонів росіян на Україні живе. Хто нам може сказати, що нас там нічого не цікавить?На півдні України – лише росіяни» (виділено мною. О. Г.).

Так і хочеться з гнівом вигукнути вслід за Тарасом Шевченком: «Брешеш, людоморе!». Це виходить, що і я росіянин, і всі мої родичі, друзі, однокласники, всі мешканці одного з найпівденніших в Україні – села Покровка, заснованого ще ХVІІІ століття на місці козацького зимівника Прогноїнської паланки Запорізької Січі. Варто назвати лише прізвища переважної більшості моїх односельців, щоб розвіялися будь-які сумніви щодо їхнього етнічного походження: Передерій (до речі, дівоче прізвище моєї мами), Чуприна, Кошовий, Величко, Кучеренко, Волик, Гриценко, Мороз, Вакуленко, Жадько, Колісниченко (не плутати з московським запроданцем і колишнім нардепом Вадімом Каліснічєнком), Бурдига, Дяченко, Куйбіда, Іващенко і, звичайно ж, Глушко. Щоправда, живе в селі кілька родин на прізвище Бородин, предки яких ще позаминулого століття переселилися сюди з Росії, і так само кілька родин на прізвище Сілецький, Зелінський – польського походження. Але жодна з них ніколи не підкреслювала своєї окремішності, бо Україна, її мова, культура, традиції, звичаї, побут завжди сприймалися усіма мешканцями села як своє, корінне, рідне. Тут усі живуть як одна україномовна сім’я.

Такий же етнічний склад мешканців сусідніх сіл – Василівки, Геройського (Колишні Прогної), Старої та Нової Збурівок, Рибальчого, що привільно розкинулися вздовж лівого берега широкого Дніпро-Бузького лиману. І це тільки малесенька часточка території нашого благословенного Півдня, зокрема Миколаївської, Одеської, Херсонської областей, які авторові цих рядків довелося об’їздити свого часу у журналістських справах, як кажуть, уздовж і впоперек. Тож маю всі підстави особисто засвідчити: мешкають на цій землі переважно українці – нащадки Запорізьких та Бузьких козаків. Хоча є, звичайно, серед них етнічні росіяни, болгари, поляки, греки, євреї, представники інших національностей. Та чи потребують вони захисту своїх прав, тим більше з боку похмурих і озброєних до зубів «зелених чоловічків» із сусідньої держави? Хай би спробували запитати в них про це затяті московські «піклувальники». Впевнений, що послали б їх мої земляки, даруйте за недипломатичну відвертість, під три чорти. І то була б чи не найм’якша відповідь, бо до людей несповна розуму, які до того ж намагаються безцеремонно й нахабно вриватися в чужу домівку, порядкувати в ній, втручатися зі своїм статутом в особисте життя інших, в Україні ставляться відповідним чином.

Проте, самі розумієте, що наведені вище свідчення належать перу публіциста, який має право на суб’єктивну думку при висвітленні обраної ним теми. Й щоб уникнути звинувачень з боку прискіпливого читача в авторській упередженості, звернімося до серйозного дослідження доктора історичних наук, головного наукового співробітника Інституту російської історії Володимира Кабузана «Заселение Новороссии (Екатеринославской и Херсонской губерний) в ХVІІІ – первой половине ХІХ в. (1719-1858 гг.)», виданій у Москві 1976 року.

Щоб не втомлювати читача надмірною кількістю цифр з опублікованих вченим таблиць, які відбивають реальний етнічний склад населення півдня України за вказаний період, наведемо лише дві узагальнюючі. В 1719 році на землях, брутально знищеного пізніше за повелінням російської імператриці Катерини ІІ Війська Запорізького Низового і які за її забаганкою було названо Новоросією, проживало 85,6 % українців, а в 1857 – 79 %. Як бачимо, незважаючи на посилену колонізацію земель Північного Причорномор’я різними етносами, до чого з особливою ревністю докладали рук всі російські царі, українці завжди домінували на всій південній території. В той час як росіян тут проживало, за даними вченого історика, всього 8, 76 %.

І попри те, що цей багатостраждальний край у подальші роки зазнав чимало нищівних соціальних бур – штучних голодоморів, примусового виселення так званих куркулів, переважна більшість яких були українцями, у райони вічної мерзлоти, репресій, зокрема проти національної інтелігенції, його етнічний склад істотно не змінився. Знову звернімося до офіційних даних. Тепер уже найсвіжіших. Згідно з переписом 2001 року 67 відсотків мешканців Одеси, найбільш, здавалося б, зрусифікованого міста нашого Півдня, назвали себе за походженням українцями. Це при тому, що в цьому мільйонному місті проживають ще й росіяни, болгари, євреї, вірмени, греки, грузини, представники інших етносів. У сусідніх Миколаївській, Херсонській, а також в Кіровоградській, Запорізькій, Дніпропетровській областях, що займають історичну територію Вольностей Коша Запорізького, склад українського населення перевищує 70 відсотків. І хоча певна частина його (переважно у великих містах) послуговується в побуті російською мовою, що є наслідком довготривалої й цілеспрямованої імперської політики як царської Росії, так і більшовицької влади, навряд чи воно потребує нав’язливої «опіки» з боку теперішнього кремлівського самодержця, що втративши будь-які реальні орієнтири, в своїй хворобливій уяві бажане видає за дійсне.

А що це дійсно так, засвідчив повний провал путінського загарбницького плану стосовно згадуваних вище південних областей України. Переважна більшість їхніх мешканців своїми патріотичними діями довела, що вони таки є нащадки своїх славних козацьких предків і не збираються впускати до свого охайного, вільного дому непрошених гостей. Останні сподівання невгамовних московських яструбів, як показали наступні події, були пов’язані з Одесою, але й тут вони наштовхнулися на рішучий спротив. Вільнолюбні й дотепні жителі нашої чорноморської перлини вважали за необхідне попередити Путіна, щоб оговтався й не простягав свої чіпкі руки до їхнього чудового міста. І зробили це в своєму, суто одеському стилі: «Вова, нє дєлай мамє нерви». Проте вони не врахували, що Вова не просто хуліганістий мальчік, а, керівник держави, що впродовж багатьох років проводить терористичну як внутрішню, так і зовнішню політику. А такі люди геть-чисто позбавлені почуття гумору. Тож не дивно, що Путін проігнорував те застереження. І якби не продажність місцевої міліції, яку очолювали неприховані зрадники України, до чого ми ще повернемося, місто, після агресивного нападу 2 травня цього року організованих Москвою банд на мирних жителів, не зазнало б стількох людських жертв, які сталися на його вулицях.

 

ІІІ

 

Та повернімося до драматичних і навіть трагічних подій в Україні кінця 2013 – початку 2014 років, які, без перебільшення, сколихнули світ. Нульові результати Помаранчевої революції, здавалося б, поставили жирний хрест на Майдані. Людське розчарування, пов’язане з бездіяльністю новообраної влади, брудними й безкінечними чварами між найвищими державними посадовцями, фактичною зрадою головних гасел революції, зокрема й такого, як «Бандитам тюрми!», було настільки сильним, що сподіватися на новий протестний вибух сотень тисяч, не кажучи вже про мільйони, людей, здавалося щонайменше наївним. Навіть колишні активісти Майдану (дійшов такого висновку після особистого спілкування з ними) висловлювали скептичні думки щодо його можливого повторення.

А й справді, який сенс після всього, що сталося, знову вигукувати до хрипоти в голосі у велелюдних натовпах прізвище якогось нового Мойсея, котрий виведе нарешті твій заблуканий у пустелі народ на «землю обітовану». Так само як потрясати повітря грізними, багатоголосими гаслами, на кшталт «Банду геть!», якщо після того анічогісінько не змінюється в твоїй країні. На своїх місцях лишаються ті ж самі державні чиновники-корупціонери, ті ж самі судді, що виносять вироки не за чинним законодавством, а за «телефонним правом», й далі брутально чинять свавілля над беззахисними людьми так звані правоохоронні органи, а в Парламенті за помахом руки штатного «диригента» від правлячої партії регіонів «проштовхують» вигідні для власного бізнесу закони депутати-мільйонери й мільярдери, які складають більшість у найвищому законодавчому органі держави…

Це ж як треба було допекти власним громадянам з боку чинної влади, очолюваної (о, диво!) двічі судимою свого часу за розбій і втретє порятованою від в’язниці авторитетним земляком, малоосвіченою й обмеженою до того ж особою, щоб попри колишнє розчарування, через дев’ять років реанімувати Майдан. Та не просто реанімувати, а перетворити його на небачену досі грізну силу, здатну потрясти підвалини кримінально-корумпованої системи, існування якої забезпечував владний клан.

Саме він, цей Майдан, і викликав неабиякий панічний страх у Путіна та його враженого бацилою нацистського шовінізму оточення. Маючи свою людину в президентському кріслі нашої держави, він усе робив, щоб знекровити її, позбавити боєздатних Збройних Сил. І заради своєї мети нічим не гребував – ні економічними санкціями, ні газовим пресингом і шантажем, згвинтивши ціни на енергоносії до захмарних висот, ні «просуванням» через своїх ревних васалів – Януковича й Азарова на найвищі посади в силових структурах України по суті російських диверсантів. Інакше не назвеш останніх міністрів оборони України, голів СБУ, інших кремлівських агентів, що «окопалися» в нашій оборонній галузі, свідомо й планомірно розкладаючи, розвалюючи й підточуючи її зсередини як жуки-короїди на втіху потенційному північному агресорові.

Виношуючи в запаленій голові маячні плани відновлення в ХХІ столітті втраченої імперії, цього разу гримучої суміші феодального режиму й більшовизму, що підтверджується поєднанням у сучасній Росії головних державних символів – двоголового царського орла й ледь-ледь підкорегованого під нові реалії радянського гімну, Путін у своїх стосунках з Україною керується виключно імперським постулатом «Держать и не пущать!». Це з особливою наочністю проявилося в ультимативній забороні главі сусідньої держави підписувати угоду про асоціацію з Євросоюзом.

А що така заборона виходила саме з Кремля, змушений був зізнатися в неофіційних розмовах зі своїми можливими західними партнерами у Вільнюсі сам Янукович, про що вже повідомлялося в пресі. І чи не ганьбою було для нас мати такого президента, який усупереч національним інтересам власної держави, по-холуйському, як підлеглий, розшаркувався перед керівником іншої, покірно виконуючи його найпринизливіші забаганки. Терпіти таку наругу над собою свідомі громадяни України, яких упродовж багатьох місяців, як виявилося, цинічно ошукували, запевняючи з найвищих владних кабінетів, що іншого шляху, крім європейського, в них немає, вже не могли. Це й вивело людей на Майдан. Удруге через дев’ять років.

Здавалося, мене сьогодні вже нічого не здивує після тих подій, які вогненним, у тому числі й кривавим валом прокотилися по нашій багатостраждальній землі. Глибоке обурення й гострий душевний біль, породжений почуттям власної безпорадності, викликало звіряче побиття садистами в обладунках «беркута» беззахисних студентів, що пліч-о-пліч зі своїми ровесниками-однодумцями, які вийшовши на мирну демонстрацію за європейське майбутнє України, коротали на столичному Майдані Незалежності морозяну ніч з 30-того листопада на 1-ше грудня 2013 року.

То була перша безневинна кров, що пролилася на граніт центральної площі Києва, починаючи з часів його окупації гітлерівцями. Лють закипала в серці від свавілля бездушних садистів, котрі з холодною жорстокістю пластиковими кийками, здатними проломлювати людські черепи, «зачищали» Майдан, щоб наступного ж дня, похапцем змивши з гранітних плит криваві плями, як сліди злочину чинної тоді влади, за наказом якої діяли, водрузити на їхньому місці новорічну, перепрошую, «йолку».

Тоді нікому й у голову не могло прийти, що це тільки початок безкарних дій диктаторського й кримінального за своєю суттю режиму Януковича, які невдовзі увінчаються багатьма людськими жертвами. Як хижак, що відчув запах крові, влада бездумно переступила ту заборонну межу, за якою кожен її крок вже обертався злочином проти людяності. Агонізуючи, диктаторський режим офіційно дозволив своїм опричникам використовувати бойову зброю проти мирних співгромадян, які, консолідуючись, прагнули свободи і європейського цивілізаційного розвитку.

Прикриваючись дерев’яними щитами від снайперських куль, якими холоднокровні найманці тирана безжально викошували цвіт захисників Майдану, вони виявили такі зразки духу людського, які можна порівняти хіба що з жертовним героїзмом київських студентів, котрі в січні 1919 року стали під Крутами живим щитом на шляху більшовицьких каральних загонів Муравйова, кинутих Леніним на придушення української революції. Вони віддали тоді власне життя за майбутнє України, яке відстоювала в наші дні на Майдані й Небесна Сотня. Її неперевершений подвиг докорінно змінив хід новітньої історії.

У ті ж самі хвилини, коли Янукович, відчуваючи на своїй шкурі пекельний подих народного гніву, виторговував у перемовинах з дипломатами європейських країн якісь захисні преференції для себе, усього за триста метрів від президентського офісу на Банковій, в самому серці Києва, падали скошені снайперськими кулями найманих убивць здебільшого молоді, сповнені енергії, але беззбройні й беззахисні громадяни держави, яких своїм розпорядженням про застосування проти мирних співвітчизників вогнепальної зброї прирік на смерть її ж президент. Лише протягом одного дня – 20 лютого 2014 року – на Майдані Незалежності, вулицях Інститутській та Грушевського прицільним вогнем садистів-снайперів було холоднокровно розстріляно близько сотні патріотів України, котрі приїхали до Києва з різних її куточків. А ще стікали кров’ю сотні поранених, в тому числі й смертельно. Кров стигне в жилах від такої статистики. Новий Бабин яр. І якщо за кількістю безневинно страчених гітлерівцями громадян він і поступається тому, першому, то за кривавою жорстокістю дорівнює йому. І це в мирний час, у двадцять першому столітті, в центрі Європи. Збожеволіти можна від самого усвідомлення, що таке могло статися в наші дні з волі глави власної ж держави.

Після цього нічому вже було дивуватися. Навіть тим кадрам, які зафіксували в Межигір’ї камери відеоспостереження, де Янукович, по- злодійському зацьковано озираючись, мов щур, похапцем пакує й вантажить зі своїми підручними на криті брезентом автомашини викрадені з державних музейних сховищ картини, ящики з антикваріатом та іншими предметами розкоші, щоб разом із награбованим якомога швидше чкурнути за межі України. Щоправда, сам господар Межигірського помістя не став ризикувати, покидаючи свої угіддя наземним транспортом. Скористався гелікоптером, що нагадало мені заполошну втечу 1989 року від повсталого народу колишнього румунського диктатора Ніколає Чаушеску з дружиною Єленою. Їхній фінал відомий. Румунські правоохоронці, що перейшли на бік повсталого народу, негайно ж затримали втікачів, поставивши їх до стінки. Наші ж, на жаль, виявилися нездатними до такої рішучості, продемонструвавши, хоч як це й прикро, повну безпорадність, непрофесіоналізм, чи, може, й щось гірше.

Проте це вже інша тема, котра обов’язково повинна стати предметом, у тому числі й серйозного журналістського розслідування.

Скажу відверто, не здивували мене й щедро оздоблені позолотою інтер’єри помпезного маєтку, оті виконані з купецьким несмаком портрети його господаря в образі Цезаря, Олександра Македонського, Наполеона, які так тішили, мабуть, самозакохану, нарцисову душу президентського кума й вірного поплічника його, прости Господи, генерального прокурора України Віктора Пшонки. На щастя, тепер уже колишнього, як і його бундючний патрон. Та й як могли здивувати. В іншому світі, сповідуючи загальноприйняті в цивілізованому суспільстві етичні й моральні норми вони, з властивим людям цієї категорії жлобством і не могли жити.

Єдине, що лишалося в душі від побаченого – так це гіркота від усвідомлення того, хто ж нами правив, хто безкарно чинив свавілля на нашій благословенній землі, в нібито ж незалежній державі, за чиїм розпорядженням жорстоко розправлялися з інакомислячими, політичними опонентами влади, кидаючи їх за грати, принижуючи, а то й фізично знищуючи.

Вони були впевнені, що сильні, як ніколи. Ще б, за їхніми спинами екіпіровані за гроші платників податків, озброєні до зубів загони «беркуту», «грифону», «ягуару», «тигру», інших вірнопідданих формувань з назвами хижаків, стерв’ятників. Маючи таку каральну армію, головне призначення якої полягало в придушенні найменшого спротиву з боку власного народу, а ще підпорядковані практично одній людині суди, слідчі органи, прокуратури, режим Януковича міг бути спокійним за будь-які власні дії. В тому числі й кримінальні, пов’язані з корупційними оборудками, тіньовими схемами безпрецедентного збагачення наближених до президентської «сім’ї», виведенням мільярдних сум грошей в офшорні зони, зі свідомо спланованим руйнуванням Збройних Сил України тощо.

Хіба міг правлячий клан тієї України, котра, будемо сподіватися, лишилася в минулому, бодай на мить уявити, що його хребет буде зламано людьми, які усвідомили себе самодостатньою нацією. Не випадково події на Майдані отримали цілком виправдану назву Революції Гідності. Свідомо виділяю цю назву, бо вона уособлює в собі той стан людського духу, якого найбільше боїться Путін зі своїм хворобливо-агресивним оточенням. Не випадково в очолюваній ним державі найменші прояви вільної думки, свободи й демократії уже в самому зародку підсікаються під корінь. То ж чи варто дивуватися, що понад сімдесят відсотків громадян Російської Федерації за результатами соціологічних опитувань схвалюють загарбницькі плани власного глави держави з імператорськими амбіціями стосовно України й готові воювати з нами. Найприкріше, що під гіпноз брехливої пропаганди потрапила й частина здебільшого московської творчої інтелігенції. Якщо, звичайно, після бездумного «одобрямсу» рішення верхньої палати Держдуми РФ про введення російських військ на територію України, де цих «діячів культури» під час гастролей завжди сердечно приймали, їх так можна буде називати й далі.

Причини на подив рабської одностайності варто шукати не тільки в теперішньому тотальному зомбуванні власного населення з використанням новітніх інформаційних технологій і випробуваних прийомів сумнозвісного доктора Геббельса, який цинічно заявляв, що «маючи в руках мас-медіа, можна перетворити будь-яку націю в стадо свиней», а й в історичних коренях ще Російської імперії. Далеко не дружній характер її стосунків з сусідніми народами завжди викликав осуд і різку критику багатьох зарубіжних дослідників. Наводжу невеликий фрагмент доповіді, виголошеної на зборах Національного Конвенту Французької республіки 1795 року відомим діячем революції, автором багатьох літературни







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.229.118.253 (0.018 с.)