ТОП 10:

Нове життя нового прагне слова: державна книговидавнича політика, ринкові принципи, організаційні перебудови



На відміну від радянського періоду видавництва в роки незалежності України почали керуватися новим, дуже важливим принципом. Відповідно до нього мала випускатися не будь-яка книжкова продукція, а переважно та, що через вивчення попиту становить реальні потреби споживачів, викликає зацікавлення читачів різних категорій. При цьому формування тематичних планів все частіше здійснюється із врахуванням ринкових умов, на підставі аналітики маркетингових служб.

Цілком нового змісту набирає поняття конкуренції у видавничій справі, яка стає все жорсткішою, диктуючи потребу постійних змін у програмних завданнях, ціновій книжковій політиці, а також перегляду організаційної структури. З’являється призабутий принцип, пов’язаний з неодмінним випередженням конкурента, обмеженням його «життєвого простору», а то й нанесенням збитків «колегам по цеху». Свого часу, наприклад, на державному рівні приймалося рішення про заснування перекладної книжкової серії «Бібліотека світової літератури». З цією метою фахівцям пропонувалося відібрати для публікації 250 томів найкращих творів художньої літератури зарубіжної класики. Планувалося визначити видавця методом конкурсного відбору, передбачивши бюджетні асигнування на здійснення такого об’ємного видавничого проекту і забезпечення випущеними книгами масових, у тому числі шкільних бібліотек України.

Однак ідею Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАНУ було в одну мить перехоплено підприємливими керівниками харківського видавництва «Фоліо». Шлях обрали найпростіший: до заснованої в 2001 році серії почали вибирати й публікувати вже готові, випущені у 80-х роках перекладні тексти Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Бориса Тена, інших відомих майстрів відтворення чужомовних творів. По суті, майже повністю скориставшись творчим здобутком київського видавництва художньої літератури «Дніпро», харків’яни випустили одна за одною «Одісею» Гомера, «Комедії» Арістофана, «Пані Боварі» Гюстава Флобера, низку інших томів книжкової серії. При цьому йдеться не лише про переклад основного тексту, а й про запозичення науково-довідкового апарату, супровідного літературно-критичного матеріалу, який належав іншому видавництву.

Дуже повільно і в мізерних обсягах починає здійснюватися державна підтримка книговидавничої сфери. Окрім так званого особливого режиму оподаткування ще однією формою такої підтримки стала поява книжкової продукції за Програмою випуску соціально значущих видань. Щорічно «видавництва та видавничі організації за державним замовленням випускають твори класиків та сучасних українських письменників, дитячу, історичну, мистецтвознавчу літературу, словники й енциклопедичні видання»[34].

Подібні повідомлення звучали в офіційних урядових документах, як неабияке досягнення державних інститутів. А тим часом бюджетом передбачалися одні суми, а фактично ж фінансувалися зовсім інші: тривалий час замість затверджуваних 40 – 44 млн. гривень відпускалася лише половина коштів, необхідних для реалізації видавничих проектів.

За державною програмою, яка згодом набула назви «Українська книга», виходило приблизно 200-230 назв загальним тиражем до 1 млн. примірників. Раніше такі обсяги були під силу одному видавництву середніх потужностей. Якщо цю підтримку можна назвати краплею в морі, то бюджетні кошти, асигновані на випуск навчальної книги, ‑ мізерією в масштабах потреб країни.

Не сподіваючись на щедрість державного замовлення, самотужки розвивають свої підприємства сотні видавництв та видавничих організацій в Україні. Вони будують свою роботу по-різному, однак всіх об’єднують принципи ринкової діяльності, прагнення віднайти власну нішу в багатоманітності видавничої сфери. Як і раніше, найбільшими центрами випуску книжкової продукції залишаються Київ, Львів і Харків. Лише у межах столичного регіону діє понад 400 видавничих структур, які забезпечують випуск необхідної літератури з усього спектру книжкової продукції. За умов державного становлення й розвитку українського суспільства особливої ваги набувають сучасні наукові та навчальні видання. Їх випуском починають активно займатися видавництва «Основи», «Академія», «Академвидав», складаючи серйозну конкуренцію потужним «Освіті», «Вищій школі», а також «Науковій думці», яка свого часу продукувала до 1000 назв книг загальним тиражем понад 5 млн. примірників.

Нові умови й обставини змусили керівництво «Наукової думки» суттєво переглянути структуру видавництва: по дві-три колишніх великих редакцій довелося об’єднувати в одну. Саме такий новий підрозділ під назвою редакція економічної, історичної, філософської та правової літератури, виконуючи замовлення на випуск книг «Конституційне право України», «Історія української філософії», «Християнство на теренах України І-ІХ ст.», «Галицько-Волинський літопис», «Мистецтво ікони», розпочав підготовку та видання багатотомних енциклопедій.

Унікальні видання випущено за активної діяльності редакції філології, художньої літератури та словників. Зокрема, тут підготовлено до друку велику кількість словників, серед яких двотомник «Фразеологічного словника української мови», тритомник «Словника наукової термінології», а також «Словник синонімів української мови» у двох томах, «Словник іноземних слів», «Словник мови Шевченка». Кожне з видань оснащене належним науково-довідковим апаратом, супроводжується історико-літературним матеріалом, має авторитетну редакційну колегію, досвідчених упорядників.

Важливим відправним моментом, потужним поштовхом оновлення й розширення словникової справи став Указ Президента України «Про розвиток національної словникової бази» (серпень 1999 року). Цим нормативним документом будо підтримано зусилля Національної академії наук України щодо видання нового покоління академічних україномовних словників та створення їх електронного відповідника для інформаційних комп’ютерних систем. Видавничий проект «Словники України» одразу ж підтримала ціла низка видавництв та видавничих організацій. Слідом за «Науковою думкою» вагомий внесок у цю справу зробили «Освіта», «Перун», «Либідь», «Довіра», «Прапор», «Світ», «Техніка». Тритомний гірничий енциклопедичний словник, випущений донецьким «Східним видавничим домом», по суті, виявився першим україномовним довідковим виданням у галузі гірничої науки і техніки. Російсько-українсько-англійський військовий словник випустило київське видавництво «Техніка». В одному томі тут зібрано фактично шість двомовних словників із загальним обсягом 20 тисяч слів військової лексики. При цьому дуже важливим стало те, що з масиву українських термінів науковці вилучили мовні покручі та скальковані або протранслітеровані російські терміни. Водночас до словника повернено велику кількість суто українських термінів, безпідставно викинутих («репресованих») у 30-х роках минулого століття.

У роки незалежності суб’єктами видавничої справи активно реєструються університетські й інститутські структури, які беруться за випуск друкованої продукції. Підручники, навчальні посібники, брошури, збірники, методичні розробки для вищої школи, монографії, проблемні дослідження науковців виходять у світ за ухвалами вчених рад, рекомендуються Міністерством освіти і науки. Виготовляючись невеличкими тиражами (від 300 до 800 примірників), вони адресуються дуже конкретній аудиторії, виконують важливу просвітницьку функцію. Технічно досконало, художньо довершено, із забезпеченням належного редагування текстового матеріалу випускають таку літературу видавництва Київського університету імені Тараса Шевченка та Львівського університету імені Івана Франка, Міжрегіональної академії управління персоналом та університету «Україна» (Київ). Особливою винахідливістю відзначається видавнича структура Української академії друкарства та її навчально-виробнича експериментальна друкарня, де відповідно до сучасних принципів та стандартів книги виготовляються на добротному папері, яскраво ілюструються, мають високоякісну оправу, зразковий дизайн.

На цьому тлі в деяких університетських та інститутських видавництвах з’являються книги позначені відсутністю редакторської культури, явним поліграфічним недбальством, великою кількістю грубих фактичних помилок. Скажімо, одна з монографій, що стосується історії української науково-популярної книги, у 2010 році друкувалася за ухвалою вченої ради Інституту журналістики Київського університету і рецензувалася трьома дуже відомими докторами філологічних та історичних наук, наповнена безліччю неточностей, перекручень дат, назв географічних пунктів, журналів, видавництв. Потрапивши в науковий обіг (тираж книги – 500 примірників), такі дані дезорієнтують читачів, спотворюють реальну картину досліджуваних процесів.

Подібну практику можна пояснити невимогливим ставленням до друкованого, а тим більше – наукового слова, заохоченням подавати книги в авторській редакції. До цього, наприклад, все частіше вдаються видавництва Запорізького національного технічного університету, Національного авіаційного університету в Києві. А тим часом випущені ними в такий спосіб книги потребують професійного літературного редагування, старанної коректорської роботи, уважного перехресного читання.

Нове життя української видавничої сфери в умовах державної незалежності характеризується не лише ринковими принципами, посиленням конкурентності, а й необхідністю підвищувати якісні та кількісні показники книжкової продукції, здійснювати організаційно ефективнішу структуру її випуску. Значні можливості українського книговидання продемонструвало чимало видавництв у різних регіонах країни. Окрім відомих київських, львівських, харківських активно запрацювали в Донецьку – «Сталкер» і «БАО», у Вінниці – «Континент – ПРИМ», у Тернополі – «Богдан», у Дніпропетровську – «Ліра», в Черкасах – «Відлуння», в Кіровограді – «Степова Еллада», В Луцьку – «Волинські обереги» і «Твердиня», в Коломиї – «Вік».

Гнучкість і винахідливість у книговидавничій справі виявили Віталій і Дмитро Капранови, заснувавши видавництво «Зелений пес». Починаючи з 1999 року, вони випускають в Києві книжкову продукцію різної тематики: прозу сучасних письменників, науково-популярні видання для молоді, українську та перекладну фантастику, серіальні випуски книг для дітей, гостросюжетні детективи та трилери, поради з домогосподарства. Окрім того, Капранови видають літературну періодику – «Роман-газету» та двомісячник «Друг читача», створили перший спеціалізований дистриб’ютор української книги «100 тисяч книжок». Для здійснення комплексу творчих і виробничих функцій ними обрано класичну структуру товариства західного типу. Її особливістю став принцип, за якого кількість штатних одиниць чітко не встановлюється. Необхідні видавничим процесам фахівці (редактори, експерти, дизайнери, оператори комп’ютерного набору) працюють за трудовими угодами, які регламентують права й обов’язки договірних сторін, обумовлюють терміни виконання робіт, вимоги до їх якості, суми оплати праці найманих працівників.

Крилата фраза про те, що нове життя нового прагне слова, чи не найкраще втілилася в діяльності ще одного видавничого колективу, заснованого в роки незалежності Іваном Малковичем. Вже перша книжка «Українська Абетка» виявилась своєрідною ознакою відродження української нації. А надоригінальний випуск ілюстрованої «Снігової королеви» повною мірою можна віднести до нової епохи в українському книгобізнесі, оскільки у номенкулатурі видавничих посад утвердився насамперед новий тип художника-ілюстратора.

Своїми видавничими проектами Іван Малкович демонстрував реальні можливості читацького та фінансового успіху за умов вмілого поєднання власних зусиль із світовим літературно-мистецьким процесом, пошуком і відкриттям талановитих авторів. Значною мірою це стосувалося і українських перекладів «Гаррі Поттера», які суттєво випереджали російські, завойовуючи в такий спосіб книжковий ринок. Цим підтверджувалася ще одна дуже важлива істина: так званої мовної проблеми в Україні не існує.

Досвід Івана Малковича швидко став надбанням групи інших українських видавництв. Зокрема, талановитих митців до творення дитячої книги залучили «Махаон – Україна», «Ранок», «Видавництво Старого Лева», «Країна Мрій», «Грані-Т». З’явилася ціла плеяда першокласних художників-ілюстраторів книжкових видань для дітей у Харкові, Львові, Вінниці, Дніпропетровську, створивши серйозну конкуренцію київським майстрам.

 

Розділ 2

Яка Конституція нам потрібна

 

 

Олег Дідковський

Колір прапора України

Має бути жовто-блакитний

 

 

    Прапор України: правильне розташування кольорів: золоте - згори!  

 

За Конституцією України український прапор — синьо-жовтий. Але в 1918-му році Центральна рада на чолі з першим президентом України Грушевським ствердила жовто-синій прапор. У руху ОУН-УПА Степана Бандери прапор вже був перевернутий — синьо-жовтий, як зараз. Хто, коли і навіщо перевернув прапор України?

Золоте, жовте символізує Творця, Бога-батька і взагалі — Вищу Духовність. Синє ж — це усе земне, а також свобода вибору, якою Творець наділив свої творіння в надії, що вони нею не зловживатимуть.

Говір про синє небо і золоті ниви, прийняте зараз — досить примітивне. Воно сумнівне вже тому, вважає, наприклад, творчий директор громадського об’єднання «Освічена Україна» Анатолій Мицкан, що насправді кольори нашого прапора здавна символізують дві головні стихії природи і людського буття — вогонь(жовтий колір) і вода(синій). Логічно припустити, що тільки поєднання «жовтий — згори, синій — знизу» відбиває вічну симетрію — божественну гармонію цих стихій. Інакше ж, якщо розмістити їх навпаки, це означатиме порушення світового порядку, катастрофу, при якій вода гасить вогонь .

Саме таку, золото-блакитну символіку і принесли колись трипільці за часів грандіозного переселення народів з Північного Причорномор’я за три тисячоліття до н. э., зокрема й в Індію, де вона збереглася до наших днів в первинному виді. Ця країна буквально уся прикрашена таким поєднання кольорів. Але там ви ніде не побачите, щоб синє домінувало над жовтим. Тому пропонуємо ознайомитися з кваліфікованим дослідженням цієї теми, чиє резюме однозначно-вичерпно відповідає на питання, яким бути Державному прапору України — синьо-жовтим чи все ж таки жовто-синім.

Одного разу ще на початку 1992 року китайська художниця Мао Мао попросила на одному мистецькому заході тодішнього Президента України Леоніда Кравчука зробити все від нього залежне, щоб в тільки виниклій самостійній Україні передусім змінили розміщення кольорів на головному державному символі — синьо-жовтому прапорі. Мовляв, якщо він і далі залишатиметься таким же, то під цим поєднанням кольорів країну чекає неминуча деградація, зрада, занепад і, нарешті, крах. Адже синє згори і жовте знизу, за словами художниці, утворюють гексаграму «Пі». А це, згідно з класичною китайською Книгою змін «І-цзин», — одне з чотирьох найгірших комбінацій. І розшифровують її так: «Будьте пильні і передбачливими. Не беріться ні за одну важливу справу, тому що вона швидше не збудеться, чим збудеться. Ваше оточення не розуміє вас, ви без всяких підстав сваритеся з друзями».

Тоді як зворотне розміщення кольорів, коли жовте розташоване вгорі, а синє — внизу, утворює абсолютно іншу гексаграму «Тай», яка означає: «Розквіт. Мале відходить. Велике приходить. Щастя. Розвиток».

Проте Л. Кравчук, якого поети-нардепи переконали, що синьо-жовтий прапор символізує мирне небо і золоту українську пшеницю під ним, тоді відбувся жартами : що корисно, мовляв, для китайця, то для українця — смерть і навпаки. А шкода. Бо, як бачимо, китайська художниця, схоже, була права. Принаймні 20-річна історія нашої незалежності продемонструвала як в політичному, так і в соціально-економічному житті держави саме те, від чого застерігала Мао. Словом, «перевернутість» нашого прапора, яка спотворює езотеричну суть символу, дуже швидко позначилася на Україні.

Шкода також, що радянські поети (екс-комуністи), які тоді були головними радниками президента з питань державного будівництва, не відали або не хотіли знати, що українська революція 1917-го року в Києві, українізація підрозділів царської армії на фронтах Першої світової війни і на Чорноморському флоті відбувалися під жовто-блакитними, а не синьо-жовтими прапорами. Під жовто-синім прапором йшли у бій українські юнаки під Крутами. І що саме це поєднання кольорів голова Центральної Ради Михайло Грушевський запропонував для основного символу УНР.

Чому ж згодом гетьман Скоропадський і головний отаман Петлюра перевернули прапор, точно не з’ясовано досі. Може, під впливом синьо-жовтого прапора ЗУНР, ідеологи якої, очевидно, формували державну символіку за принципом «аби не так, як у поляків», в яких світла (біла) смуга розміщена на національному прапорі вгорі? А може, Павло Скоропадський, скинувши Центральну раду, просто перевернув прапор, щоб символічно ознаменувати переворот? Як би то не було, але на селянському з’їзді Скоропадський представив перевернутий прапор і пояснив: синє — це небо, а жовте — поля пшениці. Це представлення панує і понині. Мовляв, українці є хліборобною нацією, тому її природним символом є синьо-жовтий прапор. І при цьому не враховують, що небо буває синім надзвичайно рідко, адже в сонячний день воно зазвичай блакитне (тому для позначення неба і пшениці прапор має бути блакитнувато-жовтим).

Зрештою, хоч як, а про неприродність, небезпеку поєднання синього кольору над жовтим, окрім «І-цзин» (ще не було жодного випадку, щоби пророцтва з цієї книги не збувалися), свідчать також тлумачення значення кольорів та їхніх комбінацій з інших потаємних джерел. Скажімо, давню емблему створення світу з хаосу та боротьби і єдності двох протилежних засад зі східної філософії, відому як «Ян-Інь» передають цими кольорами. Жовте, або ж золоте, Ян означає «світло, тепло, небо, активність, чоловічий принцип, сонце». Натомість синє Інь символізує пітьму, холод, землю, пасивність, жіночий елемент, місяць. Що ж буває, коли земне й пасивне домінує (тобто розміщене зверху) над небесним і активним, мабуть, пояснювати зайве. З історії добре відомо, що ставалося з тими справами, рухами, країнами, які тривали, виникали, розгорталися під знаком такого протиприродного сполучення цих барв. Вони мовби наперед були запрограмовані на невдачу.

Або ж візьмемо Фэн-шуй. За цією традицією, розміщення синього(воля) над жовтим(мудрість) означає «Закон занепаду», тобто прогресуючу деградацію, нещастя, хаос. Тоді як зворотне поєднання фарб — жовте над синім — означає гармонійне поєднання Неба і Землі, чоловічого і жіночого, сильного і гнучкого, що обіцяє розвиток, добробут, щастя.

З сакральної точки зору жовтий колір означає активний, творчий, сонячно-вогняний, духовно-божественний початок, а блакитний — пасивне, вологе, консервативне, яке вимагає активізації і одухотворення. Зображення ж на прапорі синього над жовтим свідчить, що нація визнає панування пасивного над активним, консервативного над творчим, матеріального над божественним. Цей світогляд суперечить природному стану Всесвіту і є руйнівним. Під таким прапором держава запрограмована не на розвиток, а на занепад.

Про це ж сповіщає і арійська традиція. Дослідники стверджують, що духовний вождь величного арійства Рама обрав своїм сакральним символом жовто-синій штандарт. Бо він означає гармонійне поєднання небесного вогню(РА) і земної речовини(МА). Це також демонструє природну перевагу духу (золоте, жовте) над матерією (блакитне, синє). Тоді як розташування кольрів з точністю до навпаки, крім усього іншого, ще і спотворює святе ім’я Рама на Мара (примара, привид, або ж і зомбі, по-сучасному).

Ідеолог концепції «Переходу-IV» і редактор однойменного журналу Ігор Каганець каже, що «нинішній синьо-жовтий Державний прапор України не обіцяє їй нічого доброго, оскільки декларує збочене домінування пасивної матерії над активним духом. Хоча, треба сказати, він точно відповідає нинішньому тимчасовому станові деградації і духовної темряви в Україні». А спричинило такий стан якраз прийняття перекрученого символу замість правильного.

Власне, й за православними канонами іконописання, які відомі ще з Візантії, золоте, жовте символізує Творця, Бога-Отця, німб Бога-Сина і взагалі – Вищу Духовність. Синє ж – це все земне, а також свобода вибору, якою Творець наділив свої творіння з надією, що вони не будуть нею зловживати. Але ж ми бачимо, як користуються цим даром люди. А також знаємо, куди завела безвідповідальна свобода колишнього командира небесного воїнства на ім’я Денниця, що більш відомий як Люцифер.

За правилами ж геральдики, прапори зазвичай утворюють на основі гербів, які виникли раніше, ніж знамена. Отож колір верхньої смуги полотнища диктує колір самого знака, а нижньої – гербового поля. Якщо герб, наприклад, Польщі – це білий орел на червоному тлі, то відповідно й прапор біло-червоний. Тому, якщо герб України – жовтий тризуб на синьому полі (чи навіть якщо взяти герб Галицько-Волинського князівства – золотий лев на синьому тлі), то й прапор має бути жовто-синій, а не навпаки.

Нинішній прапор України називається синьо-жовтим, тому верхня його половина є синьою (головний колір), а нижня — жовтою (допоміжний колір). Відповідно, згідно із законами геральдики, на державному гербі повинен зображатися синій тризубець на жовтому фоні. Проте насправді ми маємо жовтий тризубець на синьому фоні. Але тоді головний, жовтий колір має бути вверху нашого прапора, а не навпаки.

Світова філософська, політологічна й соціологічна думка не надто багато уваги приділяє питанню символів. І то не дивно, бо сучасне людство як цивілізація споживання – це так зване суспільство знаків. А знаки відрізняються від символів так само, як, скажімо, літера – від живого звука, який вона позначає. Відомий сучасний сербський філософ Светислав Басара, котрий доволі серйозно ставиться до порушеного питання, вважає, що «символ – це така річ, без якої дійсність є неповноцінною. Це своєрідні обмінні пункти, через які енергія вищої реальності спливає у світ явищ... А неправильна інтерпретація символу має, так би мовити, корозійний вплив на дійсність».

Цікаво б в цьому ключі розглянути прапори інших держав і подивитися, образно кажучи, яку дійсність вони відбивають. Впадає у вічі, наприклад, що в тих державах, які на своїх прапорах зберегли традиційні символи, наприклад, хрест (як в Швейцарії, скандинавських країнах, у Великобританії), реалії набагато кращі, ніж там, де вибрали на роль національної символіки пентаграми і інші інфернальні символи. Скажімо, зараз одне з перших місць у світі по рівню життя займає Норвегія, на державному прапорі якої зображений біло-синій хрест на червоному фоні. Серед останніх же країн за цим показником — Мозамбік, чиєю символікою є схрещені сапи і автомат Калашникова на тлі жовтої пентаграми.

Можна сказати: це тому, що Норвегія багата на корисні копалини, а Мозамбік зруйнований громадськими війнами. Але насправді все могло бути по-іншому: спочатку вибрали символи (відповідно хрест і автомат Калашникова), а вже потім як наслідок кому дісталися розквіт, а кому — постійні військові конфлікти.

Напрям культурно-цивілізаційних перетворень задається духовно-світоглядним імпульсом. Концентрованим вираженням світогляду є символіка. Тому символіка повинна відповідати моделі того майбутнього, якого ми прагнемо.

Правильна символіка програмує правильне майбутнє.

 

Євген ҐОЛИБАРД,







Последнее изменение этой страницы: 2017-02-10; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.194.161 (0.011 с.)