Чи арена комерційних змагань

В сьогоднішніх умовах інформаційно-глобалістичних викликів. що постали для України війною на виживання проти російської агресії – характеристики суспільних відносин, нації, як основи гуманітарно-культурного простору цивілізації, набувають особливої актуальності. Мова, традиції, звички, тяглість поколінь – своєрідні символи та коди, що зберігають історичну пам'ять з одного боку, а з іншого – це могутній духовний ресурс для формування стійкої особистості – носія моральних, патріотичних, державницьких ідеалів. Очевидно для всіх – безлика держава не має перспективи посісти достойне місце в шляхетному європейському домі. Після революції гідності для України настає черговий момент істини - вибору шляхів подальшого поступу і своєрідним барометром нашої готовності рухатися у відповідному цивілізаційному напрямку постає характеристика національного інформаційного поля.

Отже, перезавантаження, переорієнтація чи перерозподіл інформаційного поля по-українськи.

Перше. З одного боку десятилітня риторика про транспарентність влади, ухвалення законів про доступ до публічної інформації. Суспільне телерадіомовлення відповідно до європейських норм, а з другого незабезпечене конституційне право громадян на одержання інформації в епоху інформаційного суспільства. Доставка поштою двічі на тиждень газет у багатьох регіонах країни нівелює саму суть періодичних видань, а програмна політика більшості телерадіокомпаній не просто не задовольняє художньо-естетичні смаки аудиторії, а спрямована переважно на апеляцію до біологічних інстинктів, продукування примітивних стереотипів споживання інформаційного продукту. Ми вже забули про існування в ефірі дитячих, освітніх, культурологічних передач, на газетно-журнальному ринку зникає україномовний сегмент. За даними Книжкової палати України загальний річний тираж україномовних газет за роки незалежності зменшився фактично удвічі, а тираж газет російською мовою навпаки – збільшився у півтора рази. Сьогодні українською мовою видається половина від загальної кількості назв газет і лише третина від загального тиражу. Ще гірша ситуація в журнальному сегменті періодики. За останні двадцять років частка річного накладу україномовних видань зменшилася з 70% до 10%, а російськомовних зросла з 18% до 90%. Втрачає здобуті рубежі й ресурсну базу видавнича галузь України, за кількістю виданих книг на душу населення ми займаємо останнє місце в Європі. Водночас, за підрахунками фахівців, російська частка (часто-густо нелегальна) становить до 80% видань,що реалізується в Україні. І, зрозуміло,такі видання не ставлять за мету пропагувати чи обстоювати українське ідеали.

Друге. Проблема вільної журналістики, свобода слова – це очевидні для всіх параметри побудови справжнього, а не декоративного демократичного суспільства. У цьому зв’язку Україна – це феноменальне явище. З одного боку, більше 90 % інформаційного ресурсу країни належить не державним, а приватним телерадіокомпаніям, практично весь газетно-журнальний ринок так само у приватних руках. А з другого боку – за різними міжнародними експертними оцінками ми з кожним роком опускаємося все нижче в рейтингах свободи слова. На поверхні - класична модель проникнення приватного капіталу, який належить кільком олігархічним групам, у сферу державних інтересів через монополізацію інформаційного ринку. Особливо загрозливо вона проявилося в часи правління режиму Януковича. Це серйозний виклик національній безпеці і, зрозуміло, що в даному випадку демократичні цінності опиняються під загрозою, а перспектива побудови громадянського суспільства стає проблематичною. Такі уроки – серйозні випробування для українського соціуму, з яких належить робити правильні висновки.

Третє. Державна інформаційна політика – це передовсім національна інформаційна самодостатність та можливість реагувати мобільно та наступально як на внутрішні соціально-економічні виклики, так і на зовнішні загрози різноманітного характеру. Останнім часом після чергового фіаско в інформаційній війні ми нарешті серйозно заговорили щодо визначення важливих напрямів національної інформаційної політики, які повинні бути в одному ряду пріоритетів поруч з економічною, оборонною, екологічною сферами. Це з одного боку, а з другого - така надважлива сфера, як зв'язок, уже практично повністю в руках іноземних власників, для яких українські інтереси ніколи не будуть першочерговими. А як держава за таких умов забезпечуватиме, зокрема мовлення при надзвичайних ситуаціях – сказати важко. Фактично єдиною в державі соціальною мережею радіомовлення залишається проводові радіо, незважаючи на його архаїчний технічний стан, але після того як, офіс власників «Укртелекому» після його приватизації опинився за кордоном, добрий порадник, співбесідник для мільйонів наших громадян, славний «брехунець», скоро відійде в минуле, держава втрачає унікальний інструмент комунікації з суспільством, а мільйони громадян право на одержання інформації.

Про яку інформаційну самодостатність можна говорити, якщо в кабельних пакетах операторів телебачення, які фактично доступні по усій країні, знаходиться по кілька іноземних каналів, що мають відверте антиукраїнське спрямування. Знущанням над здоровим глуздом звучали кілька років тому рапорти високих чиновників про відкриття української редакції «Euro news» як прориву у світовій інформаційній павутині, небувалого успіху державної інформаційної політики. Безглуздя було очевидне. ненормально, коли приватна іноземна компанія сумнівного походження репрезентує національні інтереси суверенної держави. Події під час революції гідності підтвердили такі прогнози та сумніви: «Euro news» - компанія, що працює за антиукраїнським сценарієм, а найпечальніше ще й за наші гроші.

Четверте. Починає втрачати свою актуальність тема суспільного телерадіомовлення, власне не сама ідея, такого феномену соціальної комунікації, а розуміння того, що в українських реаліях суспільне мовлення, його перспектива, на жаль, це вже не пріоритетний проект для громадянського суспільства. Очевидним є незаперечний факт – після довгоочікуваної появи українське суспільне телебачення та радіомовлення буде унікальним по своїй неповноцінності в Європі. Якщо у країнах усталеної європейської демократії громадське мовлення займає в загальному інформаційному просторі сегмент 20-30 %, то наше державне мовлення, на базі якого буде формуватися громадське, опинилося на задвірках інформаційного поля зі скромною часткою в межах п’яти відсотків, і ця цифра дедалі зменшується.

Вже вкотре виникає в нашій сучасній історії резонне запитання до вищих органів влади – чиї інтереси вони представляють? Чому інформаційно-частотний ресурс, що Богом та природою створений для всього народу, і який наразі варто в Україні прирівняти на законодавчому рівні до феномену природних ресурсів,нахабно і цинічно привласнює купка олігархів?

Пяте. Аналітики твердять, що програма цифрового телебачення, що реалізовується в Україні – це грандіозний приватний фінансовий проект, що здійснюється за рахунок держави, яка всіляко сприяє її авторам, надає передавальні засоби, виділяє гроші для закупівлі приймачів, аби цей проект зажив і став незабаром вигідною комерційною пропозицією. До цих епохальних планів не потрапило радіомовлення, відповідь очевидна – немає комерційної мотивації.

Відтак, виникає багато запитань на фоні бравурної риторики влади щодо запровадження цифрового мовлення. Хіба це не загроза інформаційному суверенітету, коло приватна компанія стає монопольним оператором зв’язку в такій надважливій сфері інформаційної політики. як телебачення.

Шосте. З одногу боку, влада постійно говорить про збереження та пошанування духовної спадщини усіх націй та народностей, що проживають в Україні а з другого парламент часів Януковича під акомпанемент вбивчих антиукраїнських аргументів ухвалює закон, яким скасовує квоти на українську музику та удвічі зменшує норму виробництва національного аудіовізуального продукту. З огляду на різні обставини цей закон не набуває чинності, але сам факт його винесення, обговорення та прийняття наводить на сумні роздуми.

Ідея скасування квот - це для закріплення перемоги, як контрольний постріл в голову українській культурі, національної пам’яті; достойні нащадки валуєвської доби утверджують ідею малоросійщини в умовах незалежної держави України. Історія зі сумнозвісним законом мала продовження доволі знакове, симптоматичне. Лобісти цього антиукраїнського документа по-фарисейськи пропонували ще й інший законопроект, який би звільнив від оподаткування та зборів за користування радіочастотним ресурсом україномовні компанії. Але так захищають культурне середовище національних меншин, коли йдеться про класичні етнічні радіостанції. Шановні панове! Нас, українців, багатомільйонний народ, не нашій землі заганяють в гетто, хочуть прирівняти до ескімосів у США, аборигенів в Австралії, індіанців у Канаді, яких захищають від духовного та фізичного вимирання в такий спосіб. Нас колонізовано чи окуповано? Після ухвалення, так званого, мовного закону, що фактично поділив країну, це запитання набуває особливої гостроти.

Наміри щодо повалення конституційного ладу суворо караються законом, а хіба не такий самий злочин перетворювати думаючих людей на бездуховний натовп, яким легко управляти сьогодні, але про перспективу конкурентної модерної країни в такому випадку варто забути назавжди.

Свою зловісну антиукраїнську місію виконують російські остарбайтери, що заполонили наш ефір лавиною своїх, так званих, авторських програм, адаптованих до малоросів. Більш витончено працюють іноземні ведучі в політичних програмах, ток-шоу, де українська нація постає в образі невдахи. без своїх символів, героїв, національної пам’яті, а сучасна держава з горе-політиками як випадкове утворення без історичної перспективи. Замість того, аби консолідувати націю в непростий час трансформаційних перетворень український ефір формує у суспільній свідомості стереотипи відчаю, зневіри, розпачу. Відповідь – без коментарів.

Після двадцяти років незалежності державне телебачення набуло неофіційного статусу «так званого українського». За ціннісними характеристиками, які продукувала останніми роками Національна телекомпанія, українцям варто готуватися до переселення в резервації, бо в рідній хаті їх зробили вигнанцями.

Сьоме. З одного боку всі говорять, що професіонали врятують країну, в з іншого панує дрімуча неосвіченість багатьох очільників національного телерадіопростору.. Багато сьогодні нарікань випускникам факультетів журналістики щодо рівня їхньої професійної підготовки, готовності працювати в умовах реального інформаційного суспільства. Часто такі претензії виправдані, та й самих вузів, а їх близько півсотні, що займаються підготовкою працівників медіа сфери забагато – наукова, навчально-методична база більшості з них слабенька. Проте головна причина в іншому – держава виробляє такий алгоритм інформаційної політики, який нівелює базові стандарти журналістики як унікального феномену громадянського суспільства. Занурившись у жорстоку дійсність, вчорашні випускники вузів розуміють лише як теоретичні поняття принципи свободи слова, прозорості влади, плюралізму інформаційного поля, а функції консолідації нації на патріотичних засадах, формування високих духовних ідеалів як міфічні заклики університетських викладачів - романтиків. В реальному житті все набагато прагматичніше – вірно служити хазяїнові і заробляти гроші будь-якими засобами.

В нинішніх умовах глобальних соціальних трансформацій видозмінюється ідея Макіавеллі щодо системи державного управління, зокрема в частині розподілу влади дискутується інформаційно-контрольна функція як атрибут громадянського суспільства і, звісно, що соціальна місія медіа у цьому зв’язку набуває особливого характеру. У мене є великі сумніви, що сьогоднішні чиновники від влади, які опікуються інформаційною політикою, здатні осилити ці виклики в контексті модернізації суспільних процесів України та її європейської історичної перспективи.

І знову говоримо про пріоритети, які б забезпечили вільне та незалежне функціонування ЗМК, національних інформаційних ресурсів, інформаційних прав та свобод, що мають стати засадничими принципами у формуванні державної інформаційної політики. Про що йтиметься передусім:

- створення єдиного державного органу влади щодо формування та регулювання національної інформаційної політики на базі демократичних стандартів з можливостями вироблення та впровадження високих технологій в інформаційній сфері, що гарантуватиме умови для безумовного забезпечення інформаційних прав і свобод, вільного поширення інформації у суспільстві;

- у рамках програми гуманітарного розвитку створення державної цільової програми протекціоністських заходів підтримки національних виробників інформаційної теле-, радіо- та друкованої продукції. Посилення державної національної та регіональної політики в напрямі безумовного забезпечення державного статусу української мови, її розвитку, як умови української державності, з урахуванням мовних потреб та інтересів національних меншин;

- необхідність подальшого реформування рудиментної системи державних та комунальних друкованих ЗМІ. Законодавче унормування питання повинне сприяти становленню незалежних мас-медіа, передбачити пріоритетне врахування інтересів (в тім числі майнових) редакційних колективів нинішніх державних та комунальних ЗМІ;

- законодавче унормування інформаційно-частотного ресурсу як національного феномену поруч з іншими національними стратегічними ресурсами – надрами, землею, водою, повітрям, що мінімалізує його агресивний грабунок та стане запорукою національної безпеки;

- завершення у стислі терміни створення Суспільного телебачення та радіо на засадах міжнародного досвіду та реалій українського інформаційного простору, що передбачають зміни доктринального характеру розвитку медіасфери, виходячи з державних пріоритетів;

- ухвалення закону України про цифрове мовлення з урахуванням національних інтересів, чітким окресленням вимог до змістово-творчої концепції мовників, які мають передбачати захист національно-духовних цінностей;

- введення в правове поле діяльності новітніх засобів масової інформації, інтернет- та інших електронних видань, надання їм відповідного правового статусу;

- внесення необхідних змін у законодавство щодо правового унормування взаємовідносин між редакційними колективами та власниками/засновниками засобів масової інформації(комунікації), зокрема, щодо вироблення та практики реалізації редакційної політики, створення умов для рівних можливостей державного соціального захисту і прав журналістів незалежно від форми власності ЗМІ(К);

- підтримка громадських організацій інформаційної сфери, введення інституту їхнього офіційного представництва у центральних органах влади, що відповідатиме демократичним стандартам формування громадянського суспільства;

- моніторинг звернень професійних журналістських, наукових та інших професійних організацій з проблем інформаційної сфери та контроль за реагуванням на них, що забезпечить налагодження соціального партнерства між медіа та владою;

- вивчення, аналіз і прогноз актуальних проблем інформаційного простору через створення цільових наукових груп із залученням фахівців інформаційної сфери та науковців вищої школи;

- вдосконалення політики кадрового забезпечення засобів масової інформації, що перебувають у сфері управління державою, з врахуванням достатності фахової підготовки претендентів на керівні посади та думки професійних журналістських організацій;

- створення в Україні розгалуженої просвітницької мережі медіаосвіти для підняття рівня медіакультури громадян України.

Один з засновників Франкфуртської філософської школи Юрген Габермас рівень цивілізованості ставить в залежність від характеристики комунікативних відносин. Якщо Україна опанує цей феномен соціальних зв’язків, тоді з’явиться у нас шанс достойної історичної перспективи в

 

Василь Губарець,

доцент університету «Україна»,

заслужений журналіст України