Українська Держава і державна мова

У наш час, на стадії становлення української державності, найдоцільнішим є її унітарний устрій з обласним (краєвим, земельним) політико-адміністративним поділом та з наданням широких повноважень кожній територіальній одиниці і відповідно громаді.

Визначаючи комплекс основних інтересів кожної людини в площині розбудови соціально-гармонійної держави, не слід забувати дуже важливий момент, на який свого часу звернув увагу наш видатний земляк — українець В. І. Вернадський: «Не можна відкладати турботу про велике і вічне на ті часи, коли буде досягнута для всіх можливість задоволення своїх елементарних потреб. Інакше буде пізно. Ми дамо матеріальні блага в руки людей, ідеалом котрих буде «хліба і видовищ».

Формуючи зараз бачення майбутнього Української держави, корисним буде також згадати прекрасну настанову великого українського патріота, вченого Степана Львовича Рудницького (1877–1937): «Хотілося не до Європи, а Європу наблизити до України, піднести свою націю, увесь народ на височину європейської культури. Хотілося… піднести рідну мову і культуру до світового рівня і примусити європейський світ ту мову і культуру знати і націю ту визнавати й поважати».

Звісно, у нинішній ситуації важливим для розбудови самостійної України є питання державної мови. Північний сусід і його п’ята колона в Україні роблять все для того, щоб державною мовою в Україні стала російська, але не маючи сил здійснити цей задум негайно, вони паралельно з українською намагаються всіма способами запровадити ще й як державну мову — російську, а з часом повністю перейти на «единый, общепонятный русский язык».

І тому я звертаюся до росіян, які щиро пов’язали свою долю з Україною і готові працювати на розбудову її як незалежної та своєї держави, проникнутися розумінням того, чому так гостро ставиться питання про українську мову як про державну, причому єдину державну. Адже є стандарт ООН, у відповідності з яким, якщо якась нація складає 70% і більше від усього люду держави, то така країна є моноетнічною. Згідно з даними перепису 2001 року в Україні мешкає майже 80% українців. Тому твердження щодо нібито поліетнічної України є надуманим. Далі. Самостійна Україна можлива, якщо її стрижнем буде титульна нація, якою в даному випадку, виходячи з чисельності та її внеску у загальнодержавну справу, є українська. Цілком природним станом речей є те, що цементуючим матеріалом цієї всеукраїнської спільноти, яка складається, як уже говорилося,
з 80% українців і 20% — представників інших етнічних груп, — є українська мова. І тому нею повинні володіти всі громадяни України, безвідносно до того, кому вона рідна, а кому — державна. Звичайно, це можливо за умови, що всі ми в Україні хочемо мати справедливу державу, в якій править баланс національних і загальнодержавних інтересів. Нав’язування ж Українській державі другої державної мови суперечить інтересам української держави, а відтак — і українського народу. Річ у тім, що російська мова в Україні є носієм великодержавного російсько-імперського шовінізму. Подібно тому, як онкологічні клітини пронизують всю тканину живого організму, виснажують його і в кінцевому результаті спричиняють смерть людини, так і проімперські сили використовують комунікативні канали на російськомовній основі, проникають у всі пори державницького життя країни-жертви і починають працювати на здійснення задумів «Русского мира» і подібних йому інших імперсько-шовіністичних проектів.

Інтереси Росії там, де звучить російська мова, російська мова там, де російські шовіністи бачать свої інтереси, — ось те задушливе, загарбницьке кредо, яке є офіційною парадигмою російської зовнішньої політики.

Сьогодні стан Української держави такий, що значна, якщо не переважна, частина громадян натурально бідують, виживають, як тепер називають таке життя. А можливо пересічні громадяни південно-східних регіонів України, які підтримали Партію регіонів з її програмою другої державної російської мови, живуть краще? Дідька лисого. У них забрали навіть ті куці пільги афганців, чорнобильців, гірників тощо, які були при «поперєдніках», а навзаєм протягли закон про основи мовної політики… з явним наміром почати хоч якось відмиватися від клейма «Партія брехіонів».

Річ у тім, що зараз все більше людей, які підтримують цю політичну силу, розчаровуються у її практичних діях. Сама назва «Партія регіонів», здавалося б, повинна свідчити про те, що розквіт держави здійснюватиметься через регіони і на їхній основі. Насправді ж, влада, сформована цією партією, обдерла регіони як липку, забравши у них навіть ті доходи, які традиційно залишалися у регіональних та місцевих бюджетах. Для прикладу: у 2013 році тільки у бюджеті м. Києва «позичено» до 8 млрд. грн. у громади. Така ж сама брехня вийшла у них і з другою державною мовою, якою вони протягують російську. Але оскільки це не вдається і, скажемо, ніколи не вдасться, то підсунули хоч якогось «обрізанця» у вигляді закону КаКа (Ківалова – Колесніченка) і таким чином підсобили російській мові ще більше розширити свої панівні позиції в українському суспільстві. А тепер мають можливість сказати своєму електорату: «Ну, не все же сразу, но мы же помним о своих обещаниях и движемся в этом направлении».

Ну, а що ж україномовні мають? Єдиною втіхою для них хай буде те, що серед півтора десятка олігархів, які володіють майже усім багатством народу України, немає жодного етнічного українця! Та й росіян — два чи три! Серед олігархів — найбільше євреїв. Тоді можливо простим трударям-євреям в Україні живеться краще, ніж іншим? Якби не так: вчителі, лікарі, артисти як і українські, російські, та інших національностей так само ледь зводять кінці з кінцями. Таким чином олігархи, які забрали собі більше 90% загальнонародного добра, через провладну більшість Верховної Ради, якою вони управляють, навзаєм дали закон про регіональні мови. Виходить цікавий еквівалент обміну — стагна. Від слова стагнація. Це коли жирує жменька й стогне ціла нація.

Ось вам і дві державні мови!

Захищаючи статус української мови як єдиної державної, не можна не сказати і про те, що всякі нападки великодержавних російських шовіністів на культуру українського народу, його мову, прирівняння їх до меншовартісних слід рішуче відкидати як надумані, спеціально розроблені шовіністичні проекти. Останнім часом з’являється все більше і більше наукових публікацій, які засвідчують, що базис української мовної системи, в якому зосереджені первісні словотворчі зв’язки, були широко використані у світовій мовній системі. А відтак українська мова має цілковите первісне, автентичне походження. І тому слід пам’ятати, що українська мова є первинна щодо російської, а Росія ніколи б не мала такої літератури, культури, науки без найактивнішої частки у їх творенні — українського елемента.

Політика щодо державної мови повинна бути чіткою, принциповою і прозорою. Це означає, що всі претенденти на державну службу складають іспит на знання української мови і справляють свої службові обов’язки у відповідності до Конституції України державною мовою. Для решти населення створюються необхідні умови вивчити українську мову. Для прикладу: більшість російськомовних у побуті українців не просто лояльно ставляться до української мови, а й прагнуть перейти на неї. Однак такої можливості у зрусифікованому з імперських часів середовищі не мають. Тому варто забезпечити право вільного доступу до україномовного продукту в ЗМІ, культурному просторі, чого немає нині. І що більшою є частка наших «російськомовних» земляків у тому чи іншому регіоні або населеному пункті, то рішучішими мають бути державні зусилля щодо створення умов для їхнього добровільного повернення до рідної мови — української. За основу варто брати не кількість людей, які під впливом постколоніальної інерції продовжують спілкуватися нав’язаною їм упродовж трьох століть насильницької русифікації чужою мовою, а частку українців, яка сягає 80% і природною мовою в них має бути саме українська так само, як у росіян — російська, поляків — польська, а в турків — турецька. З іншого боку, чисельність носіїв російської треба визначати не на основі сформованої внаслідок тривалої політики русифікації викривленої етнолінгвістичної структури, а виходячи із частки етнічних росіян, яка не перевищує 17%, і в усіх регіонах, окрім Криму та Севастополя, становить меншість населення.

Наразі такий же підхід повинен бути у формуванні національного складу влади: українців — до 80%, росіян — не більше 17%, євреїв — 0,2% (саме така частка їх в населенні України за переписом 2001 року). Ситуація ж у нас більше, ніж дивна. Від початку незалежності у 1991 році Україна так і не стала українською за духом. Так, наприклад, за даними соціалістки В. Семенюк, у 1994 році кількість депутатів-євреїв Верховної Ради становила 145 осіб або 33%, в 1998 році — 193 або 43%, в 2002 році — 203 або 46%. Подібні тенденції зберігаються і сьогодні. За деякими даними, євреї та росіяни становлять до 400 депутатів парламенту або 89%, в той час як їх відсоток серед населення України не сягає і 18%. В такій ситуації виникає питання: ким є українці в Україні? Господарями власної землі чи рабами колоніальної адміністрації? 2010 рік — жодного українця в уряді Азарова: «Чи це вже не Україна, а Євраїна?»

Отож, не можна не погодитися з російським політологом Андрієм Окарою: «Сьогодні, як ніколи, проявилося, що кожен народ заслуговує на свою владу і на свої закони... І якщо ти — бидло, і якщо весь твій народ — нація «тєрпіл», значить, скоро на твоїй землі будуть жити інші, більш достойні народи. Та і не твоя це земля, якщо ти її не зумів боронити від загарбників...»

Як і має рацію Сергій Грабовський: «За опитуваннями різних соціологічних центрів, близько 20% наших громадян виступають за об’єднання України з Росією в єдиній державі. Та більше: приблизно половина цих «об’єднавців» узагалі не вважає себе українськими громадянами!: ані в політично-громадянському, ані в культурному сенсі, ототожнюючи себе чи то з СРСР, чи то з Росією. Проте вони активно користувалися, користуються і користуватимуться своїм виборчим правом, даючи реальну опору чинній владі. Ну, а як із цих 20% зробити 40% і навіть 50% — це вже, як розумієте, справа техніки, головне, щоби «заначка» була. А вона є і регіоналізована переважно в Донецькій і Луганській областях та в Криму.

І саме ці 20% громадян України, налаштованих проти українських національних інтересів, стали домінантою суспільно-політичного життя, закинувши у владу ту публіку, яка нині кермує країною. Публіку, для якої Україна — не більше, ніж територія, що її треба загарбати й «роздерибанити», а український народ — конгломерат «лохів», «фраєрів» та «тєрпіл». При цьому по всій Україні насаджуються донецькі кадри — від лейтенантів міліції на майорських посадах до водіїв і тілоохоронців на посадах депутатських. Звичайно, місцеві кадри також використовуються, але на підсобній роботі; перегляньте біографії голови уряду, ключових віце-прем’єрів і міністрів, очільників Нацбанку і Конституційного суду… Чи є серед цих персонажів українці? Не за анкетними даними чи за прізвищем, а за соціокультурною вкоріненістю? А якщо не українці, то бодай хохли? Здається, тільки міністр культури (тепер уже бувший — П. М.) — той, що блазнює зі скрипочкою, — розмовляє вдома українською мовою. Не надто виклично для країни, де українська мова є рідною для 2/3 громадян? Утім, не громадян, а «лохів», «фраєрів» та «тєрпіл», бо ж народ терпить цей відверто окупаційний режим».

Завершуючи свої розмірковування щодо Української Держави і державної мови, вважаю за необхідне підкреслити, що альтернативою протистоянню між Україною і Росією може бути тільки один шлях — пошук аргументів для майбутнього, в якому Україна та Росія будуть взаємно враховувати національні інтереси одна одної і стануть партнерами. Передусім — це формування ліберально-демо-кратичної еліти в обох країнах і організаціях інтенсивного діалогу спочатку між ними з поступовим виведенням його на рівень діалогу між українським і російським суспільствами загалом. Предметом цього діалогу повинні бути ціннісні концептуалізації як внутрішньої, так і зовнішньої політики обох держав. При цьому зовнішньополітичний пакет кожної із держав повинен бути сформований із урахуванням національних інтересів як української, так і російської сторін. А поки що на сьогодні, як пишуть «Московские новости» «в России мало кто понимает, что те, кто выдает себя за спасителей русской культуры в Украине, — защитники совка в его самых отвратительных проявлениях».

Я впевнений, що пройде небагато часу, Україна підніметься у всій своїй красі і величі, і всьому шовіністичному, наносному, фальшивому і брехливому у стосунках між цими двома народами буде дана справедлива оцінка і ми станемо добрими сусідами.

А тепер повернімося до розгляду хоч і неекономічних, але дуже важливих проблем державотворення. Мова йде про державні атрибути і символіку.

Перше — назва держави. На думку одного з найвизначніших українських істориків ХХ ст. Ярослава Дашкевича: «Україна нині не має можливості … повертати своє загублене ім’я — Русь. З іншого боку … вона мусить культивувати своє первісне ім’я, оточуючи його пошаною, пієтетом та відверто говорити про те, як його вкрали і загарбали. Як вкрали і загарбали все те, чим визначався зміст поняття Русі».

Як на мене, то саме зараз необхідно почати «культивувати своє первісне ім’я» шляхом зміни назви держави. Українська держава, як наступниця Київської Русі, повинна називатися офіційно Республіка «Русь-Україна».

Справа в тім, що фундаментом для встановлення кордонів, утвердження статусу і суверенітету держави суттєву роль відіграє так зване право давності. Воно не обов’язково повинно підтверджуватися якимись документами, а просто бути елементом традиційних уявлень, істиною, яку не доказано, або правдою, яку відчуваєш. Його суть у вічному (і в силу цього — необхідному) існуванні певних речей.

Політичні устремління українців витікають із наявності давньої несправедливості, пов’язаної з її завоюванням сусідами, а відтак залежного статусу і неповного суверенітету. І тому необхідність виправлення ситуації обумовлюється тим, що раніше було інакше. Це «інакше» для українців вкладається у дві речі: цей народ існував здавна і дуже довго жив на одній і тій же території; він завжди хотів самовизначитися, і вже мав у цьому сенсі величезні здобутки — могутню імперію Русь, котра була потім втрачена. Після руйнації своєї держави українці нікуди не дівалися, героїчно боролися проти всіх зовнішніх агресорів. Результатом цих визвольних змагань були формування наступності у державних традиціях, але сил не вистачило отримати повну незалежність, вони були позбавлені її незаконно. І через це українці вистраждали свій нинішній державний статус і мають моральне і історичне право на свою незалежність. Розуміється, з правом наслідування своїх історичних здобутків, — історія України розпочинається з історії Русі. Іншими словами — історія Русі є праісторією України. Сьогодні світова наукова громадськість визнала Україну-Русь приналежною до європейської цивілізації. Ніякого «старшого брата» в українців не існує. Тривала суперечка щодо священного права первородства між Україною і Росією розв’язана на користь України. І тепер це істина в історії, на її скрижалях вічності назавжди закарбована. Тепер нам треба попрацювати належним чином, щоб не тільки наукова, а й широка світова громадськість це усвідомила.

Хоч і невеликий, але багатий і змістовний український державо-творчий процес не завжди сліпо копіював європейський досвід, а віднаходив свої рішення, які були найбільше зрозумілі українському народові. Прикладом цього є посада у часи Козацької республіки Верховного правителя України — Гетьман. Чого ми мавпуємо перед Європою і світом, коли у нас є національний досвід. Дивіться, живуть же німці, і навіть непогано живуть, з Канцлером замість Прем’єр-міністра. Отже глава Республіки «Русь-Україна» міг би називатися «Гетьман Руси-України»!

Україна може мати три гімни: духовний гімн «Молитва за Україну», Гімн «Ще не вмерла України…», який є сьогодні державним і його, але в старій редакції, можна перевести у статус національного. Цей гімн дійсно можна розглядати як національну святиню, яка у страшні часи Руїни, коли майже все живе українське було знищене або придушене до напівсмерті, раптом оживилося і з пересохлого, здушеного спазмами безвиході горла полинули грізні слова: «Ще не вмерла Україна…» Полинули, набираючи силу, як невтрачена надія, як відчайдушне пророцтво, яке таки збулося! Але тепер цього замало, треба зробити так, щоб і питання про її смерть більше ніколи не стояло. І тому нам треба сьогодні прийняти новий держаний гімн, який був би мобілізуючим як за музикою, так і за текстом. Прекрасною мелодією для цього державного гімну може стати, як на мене, музика, наприклад, «Козацького маршу». Слухаючи її, уявляєш, як іржать коні у широкому степу, як виблискують шаблі на поясах і невпинною ходою скачуть полем на крилатих конях буйні козаки. А над ними, немов лебедів крила, пливуть козацькі прапори. Коли слухаєш цю чудову музику, помимо твоєї волі розправляються плечі, починаєш дихати на повні груди, відчуваєш незвичайний прилив сил і бадьорості. Хочеться щось починати робити для України… Думаю, що в Україні знайдуться поети, які вплетуть у це чудове музичне полотно таку ж потужну поетику. І це буде третій гімн. Всі три разом вони задовольнять національно-культурницькі і державницькі потреби українського суспільства.

Що ж до державного прапора, то тут теж є над чим подумати. Прапор повинен бути об’єднуючим символом для всієї України. І тому до синьо-жовтих кольорів, які є більше кольорами Західної України (Герб Галичини — золотий лев на синьому щиті) слід додати малиновий колір козацьких прапорів, під якими вони контролювали більше Східну Україну. А в якій пропорції ці кольори повинні бути і як їх розташувати, то над цим нехай би попрацювали фахівці у сфері геральдики і подали своє бачення.

Що ж стосується державного герба, то, незважаючи на те, що я дуже ризикую викликати, що називається, «вогонь на себе», хочу все-таки запропонувати розглянути і цю проблему. Справа в тому, що тризуб як символ влади, сили, державності тощо вживався також іншими народами і правителями у багатьох випадках і набагато раніше, ніж у Русі. Тому говорити, якщо у цьому випадку можна вжити це слово, що він (тризуб) — автохтонний щодо України, не доводиться. І як альтернативу, пропоную розглянути пропозицію М. Вересюка, викладену ним у вірші «Якщо обрати птаха для герба»:

Якщо обрати птаха для герба,

Я би обрав, без роздумів, лелеку!

Любов до Батьківщини і журба

Їх повертає до гнізда здалеку.

Живуть лише біля людських осель,

Це завжди наші бажані сусіди,

З далеких їх чекаємо земель,

Що їх приліт від нас відверне біди.

Це символ України, оберіг,

Їх кольори, як доля — чорне й біле.

В нас спільний з ними батьківський поріг

І наші долі, це єдине ціле!

Введенням цих новацій ми показали б усьому світові, що джерела української державотворчої традиції живі і продовжуються.

З урахуванням сказаного, розміщуємо, як варіант Державного прапора (фото 1), Великого герба (фото 2). Якщо ж стилізовано вималювати контури лелеки, розташувавши їх необхідним чином, то ми побачимо дві заглавні букви — «Р» і «У», Русь-Україна. Чим це не знак звише?

А поки що не завадило б, щоб влада все-таки демонтувала символи неіснуючих держав СРСР і УРСР і на їх місця, де це є доцільним, розмістила символіку незалежної України. Зволікання ж з вирішенням цих проблем, посилаючись на відсутність коштів, є лукавством і хитрим політичним трюком або шахрайством. Здійснення цих державницьких трансформацій є внутрішньою справою України, але вона повинна добре підготувати міжнародну спільноту, щоб та вірно сприйняла ці нововведення.

Як одна із фундаторів ООН, Україна могла б звернутися до народів світу та їх Урядів з Меморандумом, щоб пояснити необхідність здійснення таких заходів. Якщо росіян тримають у блаженному невіданні, то світова громадськість, принаймні активна її частина, повинна знати, що Росія живе на повністю сфальшованій історії. Згадаймо, як на запрошення Катерини ІІ до Росії приїхали німецькі історики Міллер, Стріттер і Шульцер. Саме вони й завершили розпочате раніше конструювання вигідної російській імперії історії.

Москва, Твер, Рязань були окремими улусами Золотої орди.
У 1290-1294 і 1312-1320 роках їх столиця — Мохши-Наровчат — знаходилася посередині чотирикутника Москва – Ліпецьк – Пенза – Горький. Це «ісконно руская земля», яка була частиною Золотої орди. Коли на початку 16 століття вона розвалювалася, Москва відокремилася в окреме князівство.

Російська історія повинна починатися не з Києва, а з Москви. Хіба важко історикам описати, як хан Менгу-Тимур заснував у 1272 Московське князівство. А далі все піде як по маслу. Проте цього не роблять [1]. Дуже юною сприйматиметься тоді на тлі Європи Російська імперія. А що робити з амбіціями, що ми — теж з вусами?! Тому й крадуть історію в Києва, в українців.

Ми повинні мобілізувати всі проукраїнські сили і зробити цю важливу роботу. Світ має знати про Україну правду. Він судить про народ, його державу за тим внеском, який той зробив у світову скарбницю розвитку, й за тим, чому можна у них навчитися. А як можна це оцінити, якщо про нас ніхто нічого не знає, а те, що зробили ми, присвоїли собі інші?!

Здійснення цих рішучих політичних кроків мало б значний вплив на швидке зростання економіки. Ми стали б більше знаними, світова спільнота оцінила б нас, наші можливості і звичайно ж, ще з більшою довірою потягнулася б до нас. Уже сьогодні українські вчені беруть активну участь у загальноєвропейському та світовому ринках наукових кадрів і наукових розробках та користуються на ньому значним попитом.

Проте висока мобільність наукових кадрів має місце без будь-якої участі держави, тому не використовується в інтересах країни. Поза інтересами країни залишається і численна українська наукова діаспора в зарубіжних наукових структурах.

Якщо ж продовжити розмову у цьому сенсі далі, то серйозним внеском у подолання глобальних викликів, які стоять перед державою сьогодні, було б створення якісної економіки, яка потребує збільшення кількості працюючих громадян. Ми замикаємо чарівне коло. По мірі розвитку економіки у нас буде з’являтися все більше можливостей для фінансування наукових, проектно-конструктивних та технологічних рішень, створення нових робочих місць, підвищення зарплати і створення умов, за яких розпочалося б масове повернення наших громадян із-за кордону. Про це наразі в уряді говорять, але питання тільки в тому, як швидко і як ефективно будуть вирішені ці завдання.

Про деякі вимоги до органів вищої влади
та чиновників, які в них працюють

Почнемо з того, що наш парламент потребує значних інновацій. На думку народних депутатів, які вперше стали ними восени 2012 року, незалежно від їх приналежності до різних парламентських фракцій, різного світогляду, віку і життєвого досвіду, їх уява про Верховну Раду не справдилася, реальність не співпала з очікуваннями. Одні побачили там (О. Калетник), що у багатьох народних депутатів немає чіткої уяви про Україну, куди іде нація, яка мета… В парламенті створена негативна аура: слова пластмасові, люди пластмасові. Парламент — це димова завіса між суспільством і владою. В спілкуванні депутатів між собою лицемірство досягає найвищого рівня (Ю. Савчук). Комуністи — це професіональні провокатори. Гольова ефективність законотворчого органу близька до нуля. Надзвичайно завищена самооцінка депутатів, які побули два-три терміни у Верховній Раді: себе вони вважають елітою суспільства, корпорацією, в якій всі вони єдині у своєму власному польоті. Одним словом, вони небожителі, а все решта — потім. В парламенті царює дух популізму і особистої кон’юнктури (І Луценко). Багато законодавчих ініціатив, що виходять з-під пера народних депутатів, — ніякі або не носять системного характеру. І так далі… (читай, наприклад, «Корреспондент» № 40 (570) 11 октября 2013).

Аналіз ефективності за більш ніж двадцять років роботи парламенту показує, що його необхідно, в першу чергу, значно скоротити. Більша половина його депутатів — це бізнесмени в українському розумінні цього слова, тобто шулери з примітивно-хитруватою хваткою вдачі, надзвичайно розвиненим хапальним інстинктом і груповою психологією злодійської співпраці, — ти мені, я тобі. Політична недоторканість, яку їм забезпечує прийнятий ними ж закон, благополучно дозволяє їм займатися напівкримінальним або відверто кримінальним бізнесом, нічого не боячись. Про проблеми держави, народу вони те й що знали, то забули. На засідання Верховної Ради ходять, коли заманеться, голосують за вказівками таких же, як і вони, політичних шахраїв. Одним словом, ми маємо сонмище дармоїдів-трутнів. І тому двісті п’ятдесят таких «обранців» безболісно можна скоротити.

Решта двісті осіб здатна, за умови високоякісного добору, здійснювати необхідну законотворчу діяльність. Якщо ж виникне потреба сформувати двопалатний парламент, то цієї кількості депутатів теж вистачить. При цьому необхідно буде створити при Верховній Раді потужний інститут законодавства. І тоді законотворчий процес міг би виглядати так. Народний депутат, систематично зустрічаючись зі своїми виборцями і добре знаючи їхні проблеми, систематизує їх, аналізує і генерує теми або ідеї законів, які необхідно розробити і прийняти, щоб вирішити необхідні проблеми. Потім робить заявку в Інститут законодавства про розробку необхідного закону. За тим вивчається і якщо цей закон дійсно потрібен, створюється необхідний авторський колектив із відповідних науковців, депутата-ініціатора або, в разі потреби, інших депутатів і розробляється необхідний закон. За таких умов це буде високоякісний юридичний продукт. Погодьтеся, що сьогодні виглядає смішно, коли група вчених працює над проектом закону про освіту рік, а його, цей закон, називають проектом закону В. Балоги, бо він його подав до Верховної Ради. А розбирається цей депутат в освіті, при всій повазі до нього, як я у фармації.

При пошукові ефективних шляхів виведення України з кризи і розбудови сучасної держави слід звернути увагу на надзвичайно низьку якість сучасного політичного бомонду, який якраз-то і претендує на роль поводиря у цій важливій справі. Така оцінка витікає з того, що насущні життєві інтереси 80–90% українців співпадають. В межах цих же показників — порядку 85% громадян України — вважають, що влада і бізнес несумісні.

Здавалося б — випиши програму дій, яка забезпечить кожному громадянинові задоволення духовних потреб, захист його прав і свобод, добротне житло, високоякісні професійну освіту і медичне обслуговування і в додачу до цього поставити заслон великому бізнесові у владу — і справу зроблено: кожному, хто створить такий документ і забезпечить його виконання, забезпечена підтримка 80–90% громадян. Насправді ж електоральні симпатії українців стосовно восьми кандидатів на найвищі державні посади коливається від одиниць до двох десятків відсотків. Так, наприклад, у 2013 році під-тримка виборців виглядала так: В. Янукович — 20,8%; Ю. Тимошенко — 10,9%; В. Кличко — 11,7%; А. Яценюк — 6,3%; П. Симоненко — 4,9%; О. Тягнибок — 3,1%; А. Гриценко (квітень-травень) — 2,3%; П. Порошенко (вересень) — 3,2%.

Чому ж мають місце такі разючі розбіжності між кількістю громадян України, інтереси яких є спільними або однаковими, і підтримкою тієї чи іншої кандидатури, яка збирається або хотіла б послужити народу, щоб ці інтереси задовольнити?

Причин тут декілька. Як на мене, головними з них є:

1. У жодного з претендентів немає стратегії або програми, яка б чітко формулювала (ставила) задачу, визначала терміни її виконання і ресурси, за рахунок яких вона буде виконуватися, виписувала механізми контролю за виконанням і передбачала заходи щодо унеможливлення політичного шахрайства, обману та вирішувала проблеми правової оцінки і юридичних наслідків в разі її невиконання тощо. Існуючі ж програми часто-густо мають декларативний характер і незавершений в означеному сенсі вид.

2. Кожен із них так чи інакше уже засвічувався на громадському небосхилі, має певну політичну біографію, стиль роботи, свою харизму. І мабуть громадяни нічого такого не підмітили в тій чи іншій особі, що дозволило б їм сказати, що це саме той чи саме та, які здатні повести їх за собою на здійснення поставленої задачі. Ставка на таких людей на майбутнє є безперспективною, бо всі вони «бувші», їхні можливості відомі і нічого оригінального від них не дочекаєшся.

І тому будь-яка нова людина, яка матиме сміливість і розум розробити окреслену програму дій, може і повинна стати наступним лідером України. Завдання НППУ полягає в тому, щоб знайти таку людину і допомогти їй у цій титанічній роботі.

У виборчій системі України необхідно розробити фільтри, які б виключали вибори не тих президентів і не тих депутатів. Для цього доцільно, щоб кожен кандидат в президенти, як і кандидат у народні депутати розробляли персональні програми, в яких була б відповідь на доленосні питання: якими наявними, на їхній погляд, ресурсами — трудовими, фінансовими, інвестиційними — володіє країна, в якому стані вони знаходяться, як зміниться життя народу при реалізації цих програм, коли це відбудеться і що для цього потрібно зробити.

Крім того, оскільки Україна інтенсивно намагається повернутися у лоно європейських народів, всі без винятку державотворчі сили повинні закладати у свої програми зобов’язання, гармонізовані з критеріями відповідності України «Європейським вимогам якості».

Ці критерії визначені у Маніфесті Європейського вибору України і поділяються на дві тісно поєднані між собою групи — вимоги до країни (суспільства) та вимоги до держави (влади).

Суспільні критерії:

– праця. Легалізація всіх видів трудових взаємин та самозайнятості. Приведення у відповідність винагороди за працю до прикладених найманим робітником зусиль та рівня його кваліфікації;

– самоорганізація. Розширення практик спільних дій громадян в облаштуванні суспільного буття — батьківські комітети, лікарняні ради, студентське самоврядування, кооперативи, органи самоорганізації населення, об’єднання співвласників багатоквартирних будинків тощо;

– освіта та наука. Повсякчасне самонавчання та підвищення кваліфікації. Участь українських науковців у світових наукових проектах та здійснення власних. Розвиток дистанційних освітніх практик;

– солідарність. Взаємодопомога та співпраця між громадянами та їхніми спільнотами;

– відповідальність. Перехід від економіки отримання прибутків до економіки облаштування та збереження середовища буття (території, інфраструктури та довкілля). Збереження та розвиток національної ідентичності та культурної спадщини для майбутніх поколінь;

– гуманізація. Мінімізація застосування насильства у суспільних відносинах. Терпимість до інакшості. Свобода думки і слова;

– справедливість. Рівноправне ставлення поміж собою до усіх учасників легального суспільного процесу — людей та їхніх спільнот незалежно від етнічної належності, віку, статі та інших ознак.

Критерії для влади:

– прозорість. Запровадження практики відправлення влади он-лайн — виконання бюджетів в Інтернеті; прямих трансляцій засідань колегіальних органів влади та судів; співпраця влади з громадянами через суспільні мережі;

– самоврядування. Збільшення обсягу повноважень громад з відповідним ресурсним забезпеченням — бюджетними джерелами, майном та землею;

– послуги — перетворення влади на систему інститутів надання послуг населенню — від стабільності платіжної системи і громадської безпеки до збереження та розвитку культурного надбання і збільшення суб’єктності України поміж іншими країнами;

– правосуддя — незалежне, справедливе, прозоре;

– підприємництво — відокремлене від влади;

– люстрація. Унеможливлення перебування на державній службі та праці в державних підприємствах осіб, які заплямовані корупцією навіть за непрямими ознаками — надмірні видатки та розкоші у побуті;

– помірність. Влада має бути функціональною та самодостатньою. Вона повинна регулювати лише ті сфери буття, які цього потребують, виходячи із суспільних інтересів. Надмір влади — намагання бути присутньою у максимальній кількості суспільних процесів — є наслідком її корумпованості та зрощення з бізнесом.

Ці критерії не є простими для розуміння широким загалом, а тим більше для втілення їх у життя. Але якщо ми хочемо трансформуватися і досягти рівня європейської цивілізації, то вони повинні стати орієнтирами у державо- та суспільнотворчій роботі. І зробити це мусить український народ на чолі з достойними провідниками.

Дуже важливими для сучасного кандидата в президенти України є усвідомлення необхідності, здатності і політичної зрілості для подолання постколоніальної інерції, коли Україна фактично є не суверенною державою, а лише уламком Радянського Союзу. І її еволюція відбувається не відповідно до проекту розвитку національної європейської держави, а за інерцією пострадянського простору. Він повинен добре усвідомити, що його народ пережив пасіонарний підйом, в результаті якого було закладено фундамент моральних цінностей і національної ідентичності. Але після кульмінації національного підйому в силу певних причин почали домінувати процеси деградації і розпаду. Це неминуче веде націю до втрати первинної бадьорості духу, до виродження і повільної смерті. Щоб зу-пинити усе це, потрібен сильний поштовх, аби пробудитися від сну. Він повинен бути готовим до нанесення свого роду «удару по голові», сьогодні таким ударом міг би бути вступ до Євросоюзу. Необхідно, щоб у програмі кандидата в президенти було викладено його ставлення до української мови як необхідної основи для консолідації національної ідентичності, що важливо, аби раз і назавжди позбутися російсько-радянського концепту. А отже — чи має він намір і, якщо так, то як саме, перетворити українську на повнофункціональну єдину державну мову, основну в усіх сферах суспільного та економічного життя на всій території країни? Чи, може, він обстоює лише збереження за нею формально-ритуальних функцій, приймає факт домінування російської в низці ключових сфер не як аномальне і тимчасове явище в постколоніальній країні, а як цілком «нормальний» тренд її довгострокового розвитку? Адже насправді вітчизняні політики, які претендують на лідерство, повинні бути готовими долати наслідки постгеноцидного синдрому, що були поширеними в тоталітарному СРСР, але аж ніяк не керуватися сформованими в його умовах комплексами.

Кажуть, що національна чи релігійна приналежність насправді особиста справа кожного. А хіба Господь Бог чи Матінка-природа не ставлять свої печаті на кожного новонародженого, підтверджуючи тим самим визначену зверху приналежність до того чи іншого етносу, до тієї чи іншої релігії? А ця приналежність потім закріплюється менталітетом, етнопсихологією тощо. Якось дивно звучатиме, коли людина з обличчям китайця скаже — я українець. Хоча стереотипи нерідко ламаються. Якщо національна чи релігійна приналежність насправді особиста справа кожного, то з цього випливає низка висновків:

1. людина вільна у своєму виборі, сама його здійснює і не зрозуміло, чому в країні, де немає національного гніту, треба ліквідувати у паспорті графу «національність», тим самим приховуючи своє етнічне походження;

2. якщо людина паршивенька, нікчемна, то вона, залежно від кон’юнктури, може вибирати декілька національностей: сьогодні вигідно бути українцем — буду, завтра росіянином — буду, післязавтра євреєм — буду. Але недовго. Поки вигідно…!