Робилося все, щоб позбавити українців рідної мови

Мовний ренесанс, який розпочався з проголошенням Незалежности України, на жаль, з роками почав вичахати, і навіть на вулицях навіть столичного граду Києва, стало частіше чути російську мову, ніж державну українську. Та що Київ – Львова, цього українського П’ємонту, не обминула російська мовна експансія, що набирала часом фанатично жорстоких форм: пригадаймо, бодай, убивство на мовному ґрунті відомого українського композитора Ігоря Білозора.

Найбільше зросійщеними в Україні стали східно-південні реґіони, і цьому є своє пояснення: це наслідок «тривалого періоду геноциду українського народу», який, власне, й призвів до «звиродніння та зросійщення східних теренів» [4].

Перевидання у наші дні відомої праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», виявилося своєчасним, оскільки чимало порушених у ній проблем, зокрема й мовної, на жаль, і нині є злободенними. Автор намагався переконати передусім тодішніх комуністичних керівників України (саме їм він написав листа і додав своє дослідження), що не може бути більшого морального падіння, «як зневага до власної мови і культури», адже «мова так органічно пов’язана з найглибшими джерелами і найтоншими виявами духовного життя і особистого, і суспільного, що відречення від неї, мовна асиміляція, масовий перехід на іншу не можуть пройти безслідно ні для особистості, ні для суспільства» [5].

Як відреагувала компартійна система, відомо: праця Івана Дзюби була оголошена антирадянською, а сам автор опинився за ґратами. А через тридцять років, готуючи твір до перевидання, Іван Дзюба, який у страшні репресивні часи радянщини не втрачав надії на відродження української духовності загалом, у передньому слові до книги уже в незалежній Україні розпачливо написав: «Не хочеться більше говорити про українську мову. Печаль. Стидоба. І часто – безнадія». І тут же уточнював: «А втім – говорити доводиться. Попри безнадію. І не тільки, звичайно, про мову. Болить багато що» [6].

Так, болить багато що, і болить багатьом. Адже українська незалежність не всім до вподоби – і в нашій державі, і за її межами. Найзапекліші українофобські напади ведуться в царині мови. Адже мова – історичний код народу, в ній спресований досвід поколінь, вона є тією силою, що злютовує індивідуумів у плем’я, етнос, народність, націю. «Поки живе мова – житиме й народ, яко національність. Не стане мови – не стане й національности: вона геть розпорошиться поміж дужчим народом» [7]. Звідси – зворотній процес: щоб денаціоналізувати народ, треба його обезмовити, підтяти історичне коріння нації, замість рідної мови, нав’язати замінник. Тому завойовники, щоб повністю підкорити українців, усіляко намагалися їх зросійщити, зполонізувати, зроманізувати, змадьярщити тощо.

Найбільших успіхів у цьому, як ми знаємо, добилась російська імперія – спочатку царська, а потім радянська. Досить згадати безпрецедентні мовні утиски царату, всілякі валуївські циркуляри, емські укази та інші заборони рідної мови, далі – «мудру» ленінську національну політику, яка на словах визнавала права і свободи поневолених народів, а на ділі використовувала всі засоби примусової денаціоналізації – від стимулювання російської мови у шкільництві до хитрої міґраційної політики з метою розчинити корінні етноси російськомовним елементом, не кажучи вже про голодомори, депортації та фізичне винищення українців та інших народів.

Під час других президентських виборів один з кандидатів – Леонід Кучма – явно обстоював проросійські інтереси. Ставши президентом, колишній секретар парткому Дніпропетровського «Південмашу» і колишній прем’єр-міністр України здійснив перший публічний антиукраїнський крок: у своїй інавгураційній промові він висловився за запровадження в країні двомовності, пообіцявши надати російській статус офіційної мови. В подальшому через шквал різкої критики з боку націонал-патріотичних сил всередині країни та української діаспори із-за кордону і завдяки потужним протестним діям йому не вдалося узаконити цей намір, та його слова наробили великого лиха в Україні. То була не просто помилкова теза, а відверта антиукраїнська акція, що й підтвердив наступний розвиток подій.[8]

Виступ президента за двомовність завдав величезної шкоди національним інтересам, оскільки був сприйнятий виконавчою вертикаллю за вказівку до практичної деукраїнізації на місцях. Так, Донецька, Луганська, Миколаївська, Одеська ради народних депутатів надали російській мові на своїх територіях фактично статусу державної мови, що було опротестовано місцевими прокуратурами як незаконні акти, однак вони не були скасовані ні самими цими радами, ні Верховною Радою України [9]. Та й як могла Верховна Рада скасувати незаконні рішення, коли в ній правили бал комуністи, які самі з трибуни найвищого законодавчого органу користувалися чужою мовою і вимагали офіційно проголосити її другою державною. В той же час, фахівці на основі аналізу історичного досвіду інших країн доводять і серйозно застерігають:

«Офіційне ж закріплення в законодавстві українсько-російської двомовності на загальнодержавному рівні в умовах теперішнього явного переважання другої з цих мов означатиме для української мови фактичний занепад» [10].

У специфічних умовах України нібито демократична і рівноправна двомовність, зрозуміло, надасть безсумнівні переваги мові, яка насильницьки нав’язувалась упродовж століть і ставила в невигідне і жалюгідне становище мову корінного народу.

Позиція Президента Леоніда Кучми у мовному питанні послужила сигналом для іґнорування української мови в управлінських структурах, не тільки закріпила, а й стимулювала тенденцію зросійщення. В одному з проектів закону про вибори до Верховної Ради України ґарант Конституції власноруч викреслив норму, яка закріплювала положення, що кандидат до парламенту повинен володіти державною мовою. Що ж дивуватися, що російська ставала панівною у вищому законодавчому органі держави. Що ж дивуватися, що підвела голову «п΄ята колона», різні «русскіє общіни», зловісний «русскій мір» стали вимагати для російської мови статусу другої державної. Країну заполонила московська та власного виробництва книжкова продукція й періодика мовою північної сусідки. Більше ніж за радянських часів у суспільну свідомість став насаджуватись стереотип про нібито непрестижність української мови.

Свого часу президент Кучма, заграючи з так званим російськомовним населенням, видав розпорядження, яким зобов‘язав Міністерство освіти і науки забезпечити складання вступних іспитів до вищих навчальних закладів за бажанням абітурієнтів російською мовою. Численні протести з цього приводу патріотично налаштованих українців, пікетування Адміністрації президента представниками Конґресу української інтеліґенції, Всеукраїнського товариства «Просвіта», Всеукраїнського педагогічного товариства імені Г.Ващенка не вплинули на рішення ґаранта Конституції. Що̀ йому праведний гнів і протести патріотів, коли на носі були нові президентські перегони, і треба було за будь-яку ціну залучити голоси, на жаль, численної раті русофілів, українофобів і безхребетних хохлів.

Здавалось би, що з прийняттям Конституції 1996 року на мовному фронті мав би намітитися корінний перелом на користь української мови. Адже в Основному Законі чітко задекларовано:

«Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України» [11].

Та не так сталося, як гадалося. Влада не використала конституційний привід для відновлення історичної справедливості і не стимулювала розвиток і утвердження державної мови на всій території України, як записано Конституції. Скорше навпаки, вона вперто і нахабно іґнорувала статтю 10 – такий правовий нігілізм дуже характерний для України років Незалежності.

І, як завжди в таких випадках трапляється, риба загниває з голови. Не виявилося політичної волі передусім у президента. Наведу для ілюстрації такий приклад.

У грудні 1996 року Конґрес української інтелігенції вирішив «підштовхнути» ґаранта Конституції до активної дії, звернувшись до нього з листом, підписаним головою Конґресу І.Драчем та мною, як головою його Київського відділення, до якого було додано проект Указу Президента. У ньому говорилося, що зметою втілення в життя ст.10 Конституції України, якою закріплено державний статус української мови на всій території України, а також розглядаючи державну мову як засіб консолідації суспільства, забезпечення цілісності і неподільності держави, єднання особового складу силових структур і народу, як дійове знаряддя зміцнення Української національної держави та створення високоосвіченого і висококультурного громадянського суспільства, виховання патріотизму потрібно:

1)забезпечити практичне використання української мови в діловому спілкуванні в усіх структурах виконавчої влади, державних та управлінських установах, Збройних силах України, Службі безпеки України, Міністерстві внутрішніх справ України, Національній гвардії України, Прикордонних військах України;

2)провести атестацію всього керівного складу міністерств і відомств, усіх державних службовців, офіцерів силових структур, викладачів вищих і середніх спеціальних цивільних та військових навчальних закладів, шкіл та дитячих установ на знання державної мови. Особам, які на час атестації не виявили достатнього знання української мови, визначити термін, але не більше одного року, для опанування державною мовою і провести повторну атестацію; незнання державної мови на кінець визначеного терміну унеможливлює перебування особи на державній службі;

3)створити Державний комітет з питань мовної політики з відповідними структурами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах України; покласти на Держкоммови вироблення оптимальної мовної політики в державі, виходячи з положень і норм ст.10 Конституції України, та встановити контроль за втіленням у життя ст. 10 Конституції України;

4) забезпечити в усіх навчальних закладах України високопрофесійне викладання української мови, привести у відповідність до вимог ст.10 Конституції України навчальні програми, розробити і видати необхідну літературу щодо вдосконалення вивчення української мови, підготувати кадри і навчальну літературу для широкої мережі спеціальних мовних курсів для державних службовців усіх рангів; Кабінету міністрів передбачити кошти для фінансування таких курсів;

5) розробити з широким залученням наукової громадськості державну програму «Розвиток української мови як засобу консолідації суспільства на період 1997-2027 років»;

6) внести пропозиції щодо державного протегування із конкретним економічним стимулюванням (через систему державних замовлень та послаблення податкового тиску) книговидання, видання періодики та діяльності засобів масової інформації державною мовою. [12]

На жаль, жодної реакції на ініціативу Конґресу української інтелігенції не було. Повторне нагадування Кучмі на одній із нарад теж не дало результату – президент, як завжди оглядаючись на Москву, не був зацікавлений перепинити шлях зросійщенню.

А Москва за давньою імперською традицією продовжувала втручатись у мовні проблеми нашої держави. Досить згадати численні заяви російських політиків і державних інституцій з надуманих приводів «примусової українізації» та «захисту російськомовного населення». На жаль, українська влада на цю, м’яко кажучи, безцеремонність або сором’язливо мовчала, або реагувала настільки безхребетно, що ця реакція схожа не на серйозний дипломатичний демарш, як мало б бути, а на чергове вибачення перед «старшим братом».

Ту ж мовну політику продовжував і четвертий президент України Віктор Янукович. Проголошення російської мови (на догоду населенню найбільш зрусифікованих південно-східних областей), другою державною стало передвиборчою обіцянкою, очолюваної Януковичем Партії реґіонів. Прийшовши до влади, Президент дещо вгамувався, та на порозі нових президентських перегонів, було знову витягнуто із заяложеної колоди політтехнологій випробувану мовну карту. Нею став Закон депутатів- регіоналів Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка «Про засади державної мовної політики», названий в народі за першими літерами прізвищам авторів законом Ка-Ка.

Цей Закон відкрив новий мовний фронт проти української Незалежності. Власне, мовної проблеми не існувало б, якби вона не стала розмінною монетою у політичній грі, яку вела в українській державі не українська, не національна за духом влада.