Хто зможе і мусить змінити ситуацію?

Постулат, що носієм влади, сувереном є народ, вважається фундаментальною істиною. Але реальна ситуація в державі формується кількома чинниками: чи усвідомлює весь народ, що він є носієм влади, чи тільки певна частина його розуміє це; який механізм передачі або делегування влади від народу до правителів; на який термін делегується ця влада; які існують важелі повернення цієї влади народу у випадку, коли ця влада практично забула про народ, який їй цю владу делегував тощо. Найбільш успішними у довгостроковому вимірі є ті народи і держави, у яких ці проблеми вирішуються гармонійно, а стосунки між владою і народом є збалансованими. У державі править мир і злагода, хоча, якщо бути справед-ливим, автору невідомі приклади такої ідилії. Практично існують відносно прийнятні ситуації стабільності.

Проблема взаємостосунків влади і народу в Україні має свої особливості, які обумовлені, передовсім, нашою історією.

Після занепаду Русі, її землі були розшматовані сусідами і управляти ними стала чужа влада — колоніальна адміністрація. Ясно, що вона робила все, щоб якомога більше вичавити із завойованого народу з одного боку, і певною мірою відслідковувала, щоб міра цього гніту не спровокувала протест з іншого.

До гніту, так би мовити, національного докладався гніт соціальний з боку місцевих «рідних» багатіїв та чиновників. Зрозуміло, що за таких умов про любов народу до влади годі й думати. Все це разом призвело до того, що український народ, не очікуючи і не отримуючи нічого доброго від влади, сформував у своїй масі, скажемо м’яко, неприязнь до неї взагалі. У залежності від цинізму
і нахабства діючої влади, ця неприязнь виявлялася у формі різних дій — від громадянської непокори, бунтів і страйків до повстань
і революцій.

На превеликий жаль, за більш як 22 роки існування незалежної України, влада так нічого й не зробила для повернення, бодай почасти, довіри до неї. Понад те, ставши формально незалежними, ми до цих пір так і не позбулися зовнішніх впливів на нашу внутрішню політику.

У суспільстві все більше зростає усвідомлення тієї правди, що нинішня влада забула про те, що їй незабаром доведеться звітуватися перед народом. При цьому всі їхні дії дуже добре замасковані антуражем демократичної держави — наявні чотири гілки влади, які працюють проти України та її народу, втілюється в життя проект «Україна без українців». І в перспективі не проглядається нічого доброго.

Дуже часто держчиновники і провладні політики є запрограмовані зомбі, суть яких є своє убоге бачення ситуації в країні, правда життя відскакує від них, як горох од стіни. Після спілкування з ними (прочитайте для прикладу інтерв’ю Ірини Соломко з Олександром Єфремовим — «губернатором парламенту» («Кореспондент»
№ 9 від 09.03.2013 року) стає моторошно, що в одній людині може бути так непомірно багато поєднано амбітності, глупості й неграмотності.

«Демократичним» здається також роз’єднання українського народу за допомогою безглуздої кількості партій і партійок. Їх більше двох сотень сьогодні. І про те, що вони — всі ці партії — нікому не потрібні, свідчить сьогоднішній стан справ в Україні. Як правило, внутрішньою в’яжучою силою в них є вузькі корпоративні інтереси й інтересики, а міжпартійні об’єднання, блоки, союзи тощо створюються для досягнення більш амбітних цілей. Ці партії — політичні бізнес-корпорації.

З опозицією в Україні теж не все благополучно. Провідні лідери опозиції шукають своє високе місце в політиці, замість того, щоб шукати шляхи ефективної розбудови держави. Частенько читаєш інтерв’ю цих діячів, і не можеш позбутися думки, що вони це роблять скоріш для того, щоб самим себе послухати і оцінити, яке враження сказане справляє на інших.

Головне, чим спокушав диявол Христа в пустелі: гроші, розкіш, гламур, маніпуляція влади над свідомістю і над життям інших людей. Всі ці сатанинські посули дуже широко використовуються у суспільному житті України, як провладними, так і опозиційними силами.

«Да, в украинском политикуме сложилась абсурдная ситуация, когда верховенствует принцип «вовремя продать — это не предать, а предвидеть», — Ю. Луценко. На жаль, сказане стосується також
і опозиції, оскільки в трійці опозиційних лідерів ніхто нікому не довіряє.

Хоча б як там було, та зрозуміло одне, — корпоративні інтереси існуючих партій, блоків, союзів набагато вужчі інтересів всього українського народу — тому вони не можуть розглядатися як виразники народу загалом.

Крім того, бездуховність і відсутність патріотизму у багатьох партіях та у їх членів обумовлює дуже низьку якість їх як посередників передачі влади народу державним чиновникам.

Із сказаного випливає гостра необхідність формування надійного алгоритму делегування влади народом, контролю за ефективністю її використання і відсторонення чиновників у разі їхнього не повного виконання покладених на них функцій та обов’язків. Це може здійснити нова сила, створена за самою широкою участю, переважаючою більшістю народу на демократичній основі у вигляді громадської організації, громадського руху, політичної партії тощо. Для визначеності у подальшому викладі назвемо її умовно Народно-патріотичною партією України (НППУ).