Фінансові інститути та ціноутворення на фінансовому ринку

Тема 3. ФІНАНСОВІ ПОСЕРЕДНИКИ

3.1. Фінансові інститути та їх різновиди.

3.2. Фінансові послуги.

3.1. Фінансові інститути та їх різновиди

Рівень розвитку фінансового ринку характеризується кіль­кістю фінансових посередників і різноманітністю фінансових послуг, які вони надають. Фінансові посередники сприяють пе­реміщенню капіталу від тих, хто має заощадження, до тих, хто їх потребує. Це, як правило, великі структури. Фінансові посе­редники мають можливість отримувати прибуток, створюючи нові фінансові активи, та за рахунок економії масштабів опера­цій, в яких вони беруть участь. При емісії корпоративних цін­них паперів та на кредитному ринку фінансові посередники сприяють інвестуванню коштів у різні галузі економіки. При емісії державних боргових зобов'язань та на ринку державного кредиту вони сприяють залученню коштів для забезпечення потреб державного бюджету.

Фінансові посередники — спеціалізовані професійні опера­тори ринку, інвестиційно-кредитні установи, які перерозподі­ляють ресурси поміж постачальниками і споживачами фінансо­вого капіталу, між інвесторами/кредиторами та реципієнтами коштів на основі дії принципу зв'язку в динаміці руху активів.

Діяльність фінансових посередників є вигідною як для зао-щаджувачів, так і для позичальників, оскільки вона:

— спрощує проблему пошуку заощаджувачами та інвесто­рами одні одних;

— знижує ризик неповернення позички або неефективнихінвестицій;

— знижує витрати інвестора на отримання позички за раху­нок зменшення витрат на пошук заощаджувачів для отримання позички;уможливлює акумуляцію заощаджень індивідуальних
інвесторів у єдиний пул і подальшу диверсифікацію вкла­
день нагромадженого капіталу в різні проекти;

— забезпечує рівновагу на ринку капіталів через узгоджен­ня попиту на фінансові ресурси та їхні пропозиції;

— зменшує вартість фінансових операцій за рахунок уніфі­кації діяльності фінансового посередника;

— перерозподіляє і знижує фінансові ризики. Професійні посередники при купівлі-продажу фінансових активів торгують саме ризиками, перерозподіляючи їх між кон­сервативними й агресивними учасниками ринку, між більш і менш схильними до ризику інвесторами.

Фінансові посередники є інституційними учасниками фон­дового ринку. На відміну від індивідуальних учасників вони проводять різні види професійної фінансової діяльності і роз­поділяють прибуток між засновниками відповідно до правових норм і конкретної угоди. Прибуток індивідуального інвестора повністю належить йому.

У країнах з розвинутим фондовим ринком розгорнута систе­ма високоефективних фінансових посередників (фінансових інститутів), які виступають продавцями специфічного товару — фінансових послуг. До таких фінансових інститутів (фінансо­вих посередників) належать:

1. Комерційні банки.

2. Спеціалізовані банки.

3. Кредитні спілки.

4. Контрактні фінансові інститути.

Комерційні банки — це юридичні особи, організаційно-пра­вовою формою яких є акціонерне товариство або товариство з обмеженою відповідальністю, які у своїй діяльності керують­ся чинним законодавством та згідно з ліцензією НБУ мають виняткове право здійснювати понад 200 видів операцій, основ­ними з яких є:

— залучення вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб;

— розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на свій ризик;

— відкриття і ведення розрахункових рахунків юридичних і фізичних осіб;

— операції з валютними цінностями;

— операції з цінними паперами за дорученнями клієнтів і від свого імені та емісія власних цінних паперів;надання гарантій і поручительств та інших зобов'язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;

— придбання права вимоги на виконання зобов'язань у гро­шовій формі за поставлені товари чи надані послуги, бе­ручи на себе ризик за виконання таких вимог і прийом платежів;

— лізинг;

— послуги з відповідального зберігання та надання в орен­ду сейфів для зберігання цінностей і документів;

— випуск банківських платіжних карток та здійснення операцій з використанням цих карток;

— надання консультаційних та інформаційних послуг що­ до банківських операцій.

Особливості різнобічної діяльності банку в ринкових умо­вах можуть бути виражені за допомогою його функцій, які од­ночасно розкривають і суть банку як специфічного інституту товарного господарства. Основними функціями банків є:

1) посередництво у кредиті;

2) акумулювання вільних коштів і перетворення їх у капітал;

3) посередництво у платежах;

4) створення кредитних засобів обігу.

Функція посередництва у кредиті полягає у перерозподілі бан­ками грошових коштів, що тимчасово вивільняються у процесі кругообороту капіталів підприємств і доходів населення. Банки виконують роль посередників між тими суб'єктами ринку, які нагромаджують тимчасово вільні кошти, і тими учасниками еко­номічного обороту, які тимчасово потребують додаткового капі­талу. При цьому вирішується суперечність між розмірами кош­тів, які пропонуються в позику, та величиною попиту, який на них пред'являється, а також між строком вивільнення коштів у кредитора та строком, на який ці кошти потрібні позичальнику.

Таким чином, банки сприяють вільному переливанню капі­талів в економіці, виходячи з найефективніших сфер їх засто­сування. Посередництво банків у кредитних відносинах дає змогу також суттєво знизити ризик в економічній системі, ос­кільки банки мають ширші можливості визначення стану пла­тоспроможності позичальників, а також диверсифікують кошти своїх клієнтів, що знижує ймовірність втрат.

Банківський кредит є однією з найзручніших і гнучкіших форм залучення коштів суб'єктами ринку, що дає можли­вість максимально враховувати потреби конкретного пози­чальника.

Акумулювання вільних коштів і перетворення їх у капітал визначають роль банків як основних фінансових інститутів, які стимулюють процес нагромадження в господарстві. Стиму­ли до нагромадження і заощадження грошових ресурсів фор­муються на основі гнучкої політики банків, які пропонують власникам коштів зручну форму зберігання грошей у вигляді різноманітних депозитів, які приносять дохід у формі відсот­ка. Сконцентровані таким чином ресурси перетворюються на позичковий капітал, який використовується банками для на­дання кредиту підприємствам. Використання кредиту забезпе­чує розвиток виробництва та збільшення споживання, тобто загальний економічний розвиток суспільства.

Функція посередництва у платежах полягає в організації банками безготівкових розрахунків між суб'єктами ринку шляхом перерахування коштів по їхніх рахунках або через за­лік взаємних вимог. Підприємства, організації, населення, державні установи, утримуючи свої кошти на банківських ра­хунках, активно використовують їх як засіб взаєморозрахун-ків, що суттєво знижує загальні витрати обігу в економіці.

Банки беруть на себе відповідальність за своєчасне і повне виконання доручень своїх клієнтів щодо здійснення платежів. З цією метою застосовуються найсучасніші форми обчислю­вальної техніки і комунікацій, які дають змогу в оптимальні строки проводити розрахунки та забезпечувати надійний конт­роль за їхнім здійсненням.

Створення кредитних засобів обігу полягає в тому, що банки на основі кредитно-розрахункових операцій забезпечують по­треби господарського обороту належною кількістю платіжних засобів у формі кредитних грошей. Означені операції пов'я­зані з депозитно-чековою емісією, сутність якої полягає в тому, що банк, надаючи кредит клієнту, зараховує суму пози­ки на його розрахунковий рахунок. У межах цієї суми клієнт може одержати готівку або виписувати чеки для розрахунків. У результаті банк, по суті, створює додаткові платіжні засоби, оскільки видача кредиту передує збільшенню залишку на по­точному рахунку і не супроводжується реальним внесенням коштів до банку. Ця функція банків сприяє підтриманню на­лежної еластичності грошової системи країни, пристосовуючи грошову масу до потреб господарського обороту.

Розглянуті функції перебувають у щільному взаємозв'язку між собою та відображають базові напрями діяльності банків і їхня роль в економіці. Однак ними не вичерпується вся гама

найрізноманітніших операцій, спроможних здійснювати су­часні банки. Особливості цих операцій визначаються функціо­нальною спеціалізацією банківських установ.

Важливою особливістю комерційних банків є те, що, крім своїх традиційних функцій, вони, як правило, можуть викону­вати практично всі функції інших інститутів кредитної систе­ми (за винятком центрального банку), а тому є по суті фінансо­во-кредитними установами універсального типу, у зв'язку з чим їх ще називають «фінансовими універмагами».

Види операцій є найважливішим критерієм, який дає змогу класифікувати комерційні банки за різними типами.

За видами операцій комерційні банки поділяють на універ­сальні й спеціалізовані.

Універсальний комерційний банк здійснює всі або майже всі види банківських операцій (понад стандартний набір кредитно-розрахункових функцій). При цьому банк може організовувати так зване пакетне обслуговування своїх клієнтів: надання як короткострокових, так і довгострокових кредитів, операції з цін­ними паперами, прийом вкладів, валютні операції, консульта­ційні та інші послуги.

Однак при тому, що банки в основній своїй масі надають ве­личезну кількість послуг компаніям, фірмам, населенню, вони можуть робити й акценти у своїй діяльності на окремі види операцій, орієнтуючись на потреби різних груп клієнтів відпо­відно до обраної для себе стратегії використання капіталу. То­му універсальність комерційних банків як загальна притаман­на їм риса не виключає і їх спеціалізації.

Спеціалізовані комерційні банки, не відмовляючись у прин­ципі від можливості надання універсального набору послуг, зосе­реджують зусилля на здійсненні кількох основних банківських операцій або на обслуговуванні обмеженого кола клієнтів. Спе­ціалізація впливає на характер усієї діяльності банку, визнача­ючи особливості формування його активів і пасивів, побудову балансу, а також специфіку організації роботи з клієнтурою. Загалом завдяки набуттю досвіду роботи у певній сфері банків­ської справи, розробленні технічних прийомів і методів реаліза­ції тих чи інших операцій, підвищується їх якісний рівень. Це, у свою чергу, зумовлює зростання дохідності окремих спеціаль­них операцій комерційних банків, а тому їхня діяльність в ін­ших сферах стає необов'язковою.

У розвинутих країнах найпоширенішими видами спеціалі­зованих банків є інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні й експортно-імпортні. їхня діяльність зосереджена на кількох

операціях для більшості клієнтів. Так, інвестиційні банки пере­важно займаються емісійно-засновницькою діяльністю, забез­печуючи посередництво і гарантії розміщення цінних паперів на фондовому ринку. Інноваційні банки здійснюють довгострокове кредитування, у результаті якого можлива реалізація великих науково-технічних проектів. Ощадні банки орієнтують свою діяльність на залучення дрібних вкладів населення на певний строк і надання позик приватним особам. Іпотечні банки вида­ють довгострокові кредити під заставу нерухомого майна, три чверті землі житлових будинків, споруд виробничого призна­чення. Експортно-імпортні банки займаються кредитуванням і видачею гарантій за операціями, пов'язаними переважно зов­нішньою торгівлею та міжнародним рухом капіталів.

У межах тенденції до спеціалізації банківської діяльності у промислово розвинутих країнах можна відзначити створення комерційними банками вузькоспеціалізованих дочірніх ком­паній, які займаються одним-двома видами операцій (напри­клад, лізингом, факторингом тощо).

Кредитні спілки — особливий тип кредитно-фінансових уста­нов. Найпоширеніші вони у США, Канаді, Англії, де з'явилися на початку XX ст. Їхнє призначення, в основному, — обслугову­вання фізичних осіб, об'єднаних за професійними або релігій­ними ознаками. Кредитні спілки створюються профспілками, роботодавцями, як правило, на кооперативних засадах.

Пасивні операції кредитних спілок формуються з пайових внесків за рахунок особливих акцій, еквівалентних ощадним вкладам, а також кредитів банків. За пайовими внесками спілки виплачують відсотки. Активні операції складаються переважно з надання короткострокових позик на покупку ста­рих автомобілів, ремонт будинків тощо. Ці кредити становлять приблизно 90% всіх активів і надаються терміном від одного до двох років, решта активів формується за рахунок вкладень у різні цінні папери як приватні, так і державні.

Діяльність кредитних спілок в Україні регулюється Тимча­совим положенням про кредитні спілки в Україні та Законом України «Про об'єднання громадян». Кредитні спілки в Укра­їні є громадськими організаціями, головна мета яких — фінан­совий і соціальний захист їх членів через залучення особистих заощаджень членів спілки для взаємного кредитування.

Діяльність кредитної спілки ґрунтується на таких основних принципах:

— добровільності вступу до кредитної спілки та свободи ви­ходу з неї; рівноправності членів кредитної спілки;

— самоврядування;

— гласності.

Діяльність кредитних спілок здійснюється на засадах рів­ноправності їхніх членів. Кожен член спілки, незалежно від розміру внеску, має право одного голосу при вирішенні питань діяльності спілки. Членами кредитної спілки можуть бути гро­мадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, які постійно проживають на території України. Для заснуван­ня кредитної спілки потрібно не менше, ніж 50 осіб.

Кредитна спілка діє на основі самофінансування, несе відпо­відальність за наслідки своєї діяльності та виконання зобов'я­зань перед своїми членами, партнерами та державним бюдже­том. Установчі збори затверджують статут кредитної спілки, обирають її органи управління, уповноважують осіб для прове­дення державної реєстрації, вирішують інші питання, пов'яза­ні зі створенням кредитної спілки.

Перевірки результатів фінансово-господарської діяльності кредитної спілки проводяться наглядовим комітетом із влас­ної ініціативи, а також за рішенням загальних зборів членів кредитної спілки, або на вимогу не менше, ніж 20% кількос­ті членів кредитної спілки.

На сьогодні кредитні спілки не відіграють вирішальної ролі на фінансовому ринку України. В умовах обмеженості бан­ківських кредитних ресурсів і кредитних інструментів кредитні спілки іноді перетворюються на структури, які задовольняють тимчасові короткострокові потреби у фінансових ресурсах рієлтерських, інвестиційних та страхових компаній.

Контрактні фінансові інститути, як правило, містять інсти­тути спільного інвестування (ІСІ), пенсійні фонди, страхові компанії, ломбарди, фінансові компанії, позичково-ощадні асоціації, благодійні фонди тощо.

Інститути спільного інвестування (ІСІ) — це інвестицій­ні фонди та інвестиційні компанії. Вони орієнтовані на роботу з дрібними некваліфікованими інвесторами. Інститути спільно­го інвестування характеризуються великою різноманітністю. У різних країнах вони називаються по-різному. Лише у США у різні періоди XX ст. такі інститути називалися інвестиційни­ми трастами, інвестиційними компаніями, інвестиційними фондами, взаємними фондами.

Найбільшого розвитку ІСІ набули у США, і поступово аме­риканський підхід заполонив світ. Відповідно до законодав­ства США установами спільного інвестування є інвестиційні

компанії. Це поняття об'єднує три типи установ: FA-компанії (Face-Amount Companies), UІТ-компанії (Unit Investment Trust Companies), М-компанії (Management Companies).

FA-компанії — це інвестиційні компанії, які випускають сер­тифікат із зазначенням суми коштів, які вклав інвестор. У серти­фікаті вказують суму капіталу, вкладеного інвестором (номінал сертифіката), термін дії контракту, умови і термін виплати дохо­ду, термін повернення капіталу.

UIT-компанїі, як і FA-компанії, розміщують термінові цінні папери, але принцип їх створення та функціонування інший.

При організації UIТ-компанії юридична чи фізична особа вкладає певну суму грошей у придбання портфеля цінних па­перів, який не може бути змінений упродовж усього терміну дії UIТ-компанії. Усю суму інвестиційних коштів поділяють на певну кількість паїв. Інвестор купує пай за ціною, яка переви­щує його вартість, розрахованою, виходячи з витрат на прид­бання цінних паперів, ринкова вартість яких коливається.

Найпоширенішими нині у світі є М-компанії, діяльність яких зосереджена на акумуляції коштів інвесторів шляхом продажу власних цінних паперів. Функціонування цієї струк­тури забезпечується за рахунок взаємодії самої М-компанії, ін­вестиційного управляючого (консалтингової фірми) і фірми-торговця цінними паперами. Інвестиційний управляючий дає поради щодо формування портфеля цінних паперів. Торговець цінними паперами здійснює операції з купівлі та продажу.

М-компанії можуть бути закритими і відкритими. Відкриті М-компанії відоміші під назвою взаємні фонди. За структурою портфеля і напрямами діяльності взаємні фонди поділяють на такі види: агресивного зростання; зростання; зростання і дохо­ду; дорогоцінних металів; міжнародні; доходу; опціонних до­ходів; доходів на державні цінні папери; іпотек (інвестування в гарантовані державні іпотеки); облігацій корпорацій; довго­строкових муніципальних паперів; короткострокових муніци­пальних паперів; взаємних фондів грошового ринку.

До березня 2001 р. діяльність інвестиційних фондів та інвестиційних компаній в Україні регулювалася Указом Президента України від 19.02.1994 p., яким було затверджено Положення про інвестиційні фонди та інвестиційні компанії. За цим Положенням інвестиційні інститути в Україні були призначені забезпечити створення та існування фондового ринку. Інвестиційні (взаємні) фонди створювалися на певний період для сприяння сертифікатній приватизації в Україні.Під час підготовки Указу Президента враховувалися питан­ня, які виникали у процесі приватизації, але не було врегульо­вано діяльність відкритих фондів, які мали право залучати гроші населення.

Усі вади зазначеного нормативного акта і діяльності інсти­тутів спільного інвестування було враховано у Законі України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпора­тивні інвестиційні фонди)» від 15.03.2001 р. Однак формально фонди «старого типу» можуть існувати до 2030 р. паралельно з новими інститутами спільного інвестування або відбудеться трансформація їх у так звані корпоративні фонди, коли інвес­тиційні сертифікати пайовиків будуть замінені простими ак­ціями фондів.

Довірчі товариства (трасти, від англ. trust — довіра) за чинним законодавством є товариствами з додатковою п'яти­кратною відповідальністю, які здійснюють представницьку ді­яльність з довіреним майном щодо реалізації прав власності довірителів.

Відносини довірчої власності можливі у разі, коли власник майна, засновуючи траст, передає своє майно іншій особі у довір­чу власність для використання його з визначеною метою і в інте­ресах відповідної особи — бенефіціарія. Довірчий власник щодо третіх осіб виступає як власник, який несе відповідальність пе­ред засновником трасту і бенефіціарієм за належне використання майна та його зберігання.

Отже, процес формування й існування трасту передбачає на­явність трьох осіб: засновника трасту, довірчого власника і бе­нефіціарія.

Довірчі товариства створюються для надання різноманіт­них довірчих послуг, а саме:

— для громадян — виконують роль опікуна і зберігача май­на; обслуговують борги кредиторів; розпоряджаються спадщиною згідно з умовами заповіту щодо збереження активів;

— щодо юридичних осіб — розпоряджаються активами юридичних осіб; здійснюють агентські послуги; ведуть рахунки власників цінних паперів; беруть участь у роботі загальних зборів акціонерного товариства.

Сьогодні довірче управління — це взаємний ризик довірите-ля-інвестора і трасту внаслідок слабкої регламентації надання трастових послуг і базових методологічних неузгоджень.

До числа провідних інституцій посередників на розвинутих фінансових ринках входять страхові компанії і пенсійні фонди. Акумулюючи значні кошти у формі страхових резервів і пенсій­них внесків, означені структури розміщують їх на фінансових ринках. Такі посередники є класичними прикладами консерва­тивних учасників ринку і традиційно орієнтуються на придбання високонадійних фінансових активів (наприклад, державних цінних паперів).

Ломбард — це кредитний заклад, який видає позички під заставу рухомого майна. Тобто, як заставу, ломбард приймає все цінне (і ліквідне): вироби з дорогоцінних металів, дорогоцінне каміння, побутову техніку. Як застава, можуть виступати цінні папери, промислова і сільськогосподарська продукція тощо.

Ломбард створюється за рішенням виконавчого комітету об­ласної, міської (міста республіканського підпорядкування) Ра­ди народних депутатів, а також у складі підприємства служби побуту. Ломбард провадить такі операції:

а) приймає на схов від громадян предмети домашнього вжит­ку і особистого користування;

б) видає громадянам позички під заставу предметів домаш­нього вжитку і особистого користування.

Ломбард здійснює свою діяльність на основі господарського розрахунку, має статутний фонд, у встановленому порядку ко­ристується позичками комерційних банків і є юридичною осо­бою. Ломбард створюється у складі підприємства служби побуту, проводить свою роботу на підставі Типового статуту. Ломбард має право з дозволу вищестоящої організації відкривати філіа­ли (відділення), приймальні пункти і бюро обслуговування по прийманню від громадян вдома майна на схов і в заставу, за ви­нятком виробів із дорогоцінних металів і дорогоцінного камін­ня, які можуть бути прийняті лише у приміщеннях ломбарду [58, С 63].

Ощадно-позичкові асоціації являють собою кредитні това­риства, створені для фінансування житлового будівництва, Їхні ресурси складаються переважно з внесків пайовиків, які представляють досить широкі верстви населення.

Основна діяльність ощадних асоціацій — надання іпотеч­них кредитів під житлове будівництво як у містах, так і в сіль­ській місцевості. Тому активні операції здебільшого склада­ються з іпотечних позичок і кредитів (майже 90%) і вкладень у державні цінні папери (центрального уряду і місцевих орга­нів влади).

Останнім часом ощадно-позичкові асоціації стали серйозни­ми конкурентами комерційних і ощадних банків у боротьбі за залучення заощаджень населення. Це пояснюється високим відсотком, а також прагненням населення за допомогою цих установ вирішити житлову проблему шляхом придбання влас­ної квартири або будинку. На теперішній час число пайовиків асоціацій становить кілька десятків мільйонів. Ощадно-позич­кові асоціації мають в основному кооперативний характер, ос­кільки базовані на внесках пайовиків.

Ощадно-позичковими асоціаціями ці організації назива­ються в США і Канаді, а в Англії і низці країн Британської співдружності такі установи діють як будівельні товариства. У країнах Західної Європи та Японії існують аналогічні уста­нови як на кооперативних засадах, так і за участю держави.

Загострення на ринку проблеми ліквідності наприкінці 70-х — початку 80-х років XX ст. у США різко погіршило ста­новище ощадно-позичкових асоціацій. Так, у середині 80-х ро­ків там налічувалося 3 400 асоціацій, а наразі половина з них змушена була пройти крізь процес злиття, поглинання і банк­рутства. У цей період з метою виживання вони змушені були піти на широке акціонування, відмовившись від колишньої форми взаємної власності (mutual form of ownership), яка три­валий час являла собою кооперативну форму власності вклад­ників (депозитаріїв). При переході до акціонерної форми влас-ники-вкладники мали можливість купити акції на вигідних умовах. Ці зміни, а також диверсифікованість операцій зумо­вили корінні зміни структури пасивних і активних операцій ощадно-позичкових асоціацій.

У пасивних операціях асоціацій з'явилися нові статті. На­самперед замість кооперативних паїв збільшилась частка влас­ного капіталу, який базований значною мірою на акціонерному капіталі. Асоціації стали приймати ощадні і термінові депозити (останні в малих розмірах), що наблизило їх до специфіки па­сивних операцій комерційних і ощадних банків. У структурі активних операцій частка іпотечних кредитів зменшувалася приблизно з 90% до 45% активів, зросла питома вага вкладень у приватні і державні папери, збільшилися інші активи.

Політика дерегулювання на початку 80-х років дає змогу асоціаціям ефективніше конкурувати на ринку за залучення коштів. Однак їх портфель був ще обтяжений заставними 50-60-х років і низьким відсотком 70-х років. Асоціаціям дово­дилося платити по пасивах більше, ніж одержувати по акти­вах, що призводила до великих збитків і підривало ліквідність.

З 1980 по 1987 p. 30% загальної кількості асоціацій або збанкру­тувало, або піддалося змушеному злиттю. У цих умовах асоціа­ціям довелося вдатися до нової ринкової стратегії, намагаючись наблизитися за операціями до комерційних банків за рахунок диверсифікованості. Вони стали практикувати видачу комер­ційних і споживчих позичок, оформляти борги цінними папе­рами і продавати на вторинному ринку, а ощадні рахунки пере­водити у термінові.

Фінансові компанії — це особливий тип кредитно-фінансо­вих установ, які діють у сфері споживчого кредиту. Організа­ційними формами фінансових компаній може бути акціонерна і кооперативна. Фінансові компанії бувають двох видів: ком-панії по фінансуванню продажів у кредит і компанії особисто­го фінансування.

Компанії з фінансування продажів у кредит займаються продажем у кредит товарів тривалого користування (автомобі­лі, телевізори, холодильники тощо), машин фермерам, надан­ням позичок дрібним підприємцям, фінансують роздрібних торговців.

Компанії особистого фінансування, як правило, надають по­зички в основному споживачам. Ці компанії іноді фінансують продажу лише одного підприємця або однієї компанії. Зазви­чай обидва види компаній надають споживачам позички на термін від одного до трьох років.

Фінансові компанії формують свої пасивні операції голов­ним чином за рахунок випуску власних цінних паперів, а та кож за рахунок короткострокових кредитів у комерційних і ощадних банків. Основою активних операцій є видача спо­живчих позичок і кредитів, а також вкладення в державні цін­ні папери. Споживчі кредити становлять до 90% всіх активних операцій фінансових компаній.

Особливість діяльності компаній полягає в тому, що вони стягують досить високий відсоток за кредит, який коливається в межах від 10 до 30% у різні періоди коливання ринкової кон'юнктури.

Благодійні фонди являють собою особливий» специфічний вид кредитно-фінансових інститутів. Їхній розвиток пов'язаний з низкою обставин. По-перше, добродійність є постійною части­ною підприємництва. По-друге, створення благодійних фондів має також досить прагматичну причину, зумовлену прагненням власників великих особистих статків уникати великих податків під час передавання спадщини і дарунків. Остання обставина — найважливіша і найвизначальніша, оскільки дає змогу великим

власникам приховувати свої капітали від обкладання прибутко­вим податком і податком на спадщину.

Як правило, передавання коштів у благодійні фонди здійс­нюється у вигляді значних сум або пакетів акцій. За рахунок цього благодійні фонди діють на ринку капіталів, вкладаючи кошти в різноманітні цінні папери, або одержують дивіденди з переданих їм фінансових інструментів і в такий спосіб збіль­шують свій капітал. Пасивні операції благодійних фондів склада­ються з добродійних надходжень у вигляді коштів і цінних па­перів, активні операції — із вкладень у різні цінні папери, включаючи державні, а також у нерухомість.

Фінансові послуги

Фінансові посередники на фінансовому ринку надають ве­лику кількість фінансових послуг. Фінансові послуги — це операції з фінансовими активами, які здійснюються фінансо­вими посередниками в інтересах третіх осіб, за власний раху­нок або за кошти цих осіб, а в окремих випадках, передбачених законодавством, — за рахунок залучених фінансових активів від інших осіб, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Фінансові посередники надають такі основні види послуг:

— андерайтинг;

— агентські послуги;

— лізингові послуги;

— факторингові послуги;

— брокерська діяльність;

— дилерська діяльність.

Андерайтинг — це діяльність щодо розміщення цінних папе­рів, здійснювана торговцем цінними паперами (андерайтером) відповідно до укладеної з емітентом угоди та згідно з чинним зако­нодавством. Процедура андерайтингу найбільш характерна для СІЛА, тим часом як в інших країнах популярна підписка. Основ­ним елементом андерайтингу є викуп цінних паперів у емітента. У процесі викупу емітент своєчасно отримує визначену суму коштів, потрібну для подальшої діяльності, а посередник (анде­райтер) бере на себе ризики щодо розміщення цінних паперів на ринку. Успішне проведення андерайтингу передбачає викуп цін­них паперів за нижчою ціною і подальше розміщення їх на рин­ку за вищою ціною. Різниця між цінами викупу та розміщення,

помножена на кількість цінних паперів (за вирахуванням ви­трат на розміщення цінних паперів на ринку), є прибутком ан­дерайтера.

Процедура проведення андерайтингу, яка містить викуп цін­них паперів у емітента за фіксованою ціною, характерна для класичного андерайтингу, за якого андерайтер бере на себе всі ризики щодо розміщення цінних паперів на ринку. Якщо ціна викупу вища від ціни розміщення на ринку, андерайтер отри­мує прибуток, а інакше — зазнає збитків. Різницю між ціною викупу та ціною розміщення цінного паперу називають анде-райтинговим дисконтом. Андерайтинговий дисконт залежить, від обсягів емісії та від ступеня ризику цінних паперів.

Останнім часом посередники намагаються уникати класич­ного типу андерайтингу і контракта на здійснення викупу за фіксованою ціною не підписують. Андерайтери консультують емітентів і допомагають їм за певну винагороду здійснити розміщення цінних паперів на ринку.

Часто для розподілу ризиків фірми-андерайтери організову­ють андерайтингові синдикати, а для розширення кола інвесто­рів — групи з продажу, які містять не лише андерайтингові син­дикати, а й інші фірми, які не входять до складу синдикатів. Ці фірми, як правило, купують цінні папери за більшою ціною, ніж ціна викупу і меншою за ціну розміщення на ринку.

Серед механізмів андерайтингу часто використовують аук­ціон і викуп посередником частки емісії.

Для участі в аукціоні андерайтери створюють синдикати, і кожен синдикат пропонує свої умови викупу. Синдикат, який пропонує найвищу ціну викупу (або найменшу премію), виграє аукціон і викуповує весь випуск цінних паперів. Іншою формою аукціону є аукціон, за якого кожен із андерайтерів пропонує свою частку викупу і свій розмір премії за розміщення цінних паперів на ринку. Аукціон проводиться за однією ціною або за множиною цін. Ціною виступає розмір премії (андерайтинго­вий дисконт) у відсотках до обсягу розміщуваної частки.

У разі викупу посередником частки емісії цінних паперів, ан-дерайтингова фірма пропонує майбутньому емітенту боргових зобов'язань низку фірм, які зможуть купити частку випуску при визначених рівнях відсоткового доходу та даті погашення. Протягом кількох днів емітент повинен дати відповідь на цю пропозицію. У разі позитивного рішення андерайтингова фірма викуповує частку емісії і розміщує її серед своїх клієнтів — інституційних інвесторів або перепродає іншим андерайтерам.

Таку форму андерайтингу використовують при великих обся­гах емісії для зменшення ризику від інвестицій або в разі, коли бракує часу для створення андерайтингового синдикату чи ре­алізації інших андерайтингових стратегій [68, С. 249-250].

Агентські послуги. У більшості випадків учасники фінансо­вого ринку діють на ринку не безпосередньо, а через своїх аген­тів — фінансових посередників. Останні від імені і за рахунок клієнтів проводять операції на фінансовому ринку й отримують за це винагороду. Агентами на фінансовому ринку виступають брокери, які виконують заявки клієнтів на купівлю-продаж цінних паперів, фінансові посередники, що управляють май­ном фізичних або юридичних осіб, комерційні банки, які купу­ють валюту для клієнтів від свого імені. Агентами вітчизняних комерційних банків на валютному ринку виступають юридичні особи, організовуючи на основі відповідної агентської угоди пункти з обміну валюти.

Відносини між агентом, фінансовим посередником і клі­єнтом регулюються відповідною агентською угодою. Договір про надання агентських послуг є договором-дорученням між довірителем і агентом, за яким довіритель доручає агенту ви­конання частини своїх функцій та повноважень за рахунок і від імені довірителя за певну винагороду. Згідно з агентською угодою одна особа (агент) здійснює певні юридичні чи фактич­ні дії за дорученням, за рахунок і в інтересах іншої особи (принципала).

Можна виокремити два основні види агентських угод: дого­вір доручення (трастовий договір) та договір комісії, в яких агент бере на себе зобов'язання виконувати певні юридичні дії, у тому числі укладати угоди в інтересах клієнта. У договорі-до-рученні агент (повірений, довірена особа) бере на себе зобов'я­зання укладати від імені та за рахунок принципала (довірите­ля) угоди з третіми особами. Часто це не лише укладання угод, а й виконання певних юридичних дій. Зокрема довірче товари­ство є довіреною особою для своїх довірителів.

Договір-доручення — один з основ представництва. Він ре­гулює лише взаємовідносини між довірителем та повіреним і не регулює їхні взаємовідносини з третіми особами. Представ­ництво від імені іншої сторони є однією з основних ознак, що дають змогу відрізнити договір-доручення від договору комісії та договору підряду, в яких агент діє від свого імені.

У договорі-комісії агент (комісіонер) зобов'язується уклада­ти угоди від свого імені, але за рахунок принципала (комітента).

Таку форму широко використовують у торгівлі цінними папе­рами, у діяльності банків з обслуговування клієнтів. Як прави­ло, комісіонер не відповідає за виконання умов угоди третьою стороною. Якщо за певну винагороду комісіонер бере на себе зобов'язання перед комітентом щодо виконання умов угоди третьою особою, угода має назву делькредере. У договорі комі­сії набуває прав і залишається зобов'язаним перед третьою сто­роною агент на відміну від договору доручення, в якому права та обов'язки виникають безпосередньо у принципала.

Агентські послуги надають як корпоративним, так і індивіду­альним клієнтам. Основні види трастових операцій для фізичних осіб — управління майном на довірчій основі і попечительство, розпорядження майном після смерті власника. Управління май­ном на довірчій основі може бути у вигляді довічного трасту, коли клієнт надає майно в довічне управління з передаванням після смерті майна та доходу спадкоємцям. Страховий траст полягає у призначенні банку або іншої довіреної особи довіри­телем за страховим полісом.

Корпоративний траст засновується у формі майна, переда­ного банку в забезпечення випуску цінних паперів. Траст на користь найманих працівників може набувати форми пенсій­ного плану або плану участі у прибутках. У першому разі під­приємець вносить кошти за затвердженою схемою у фонд, який перебуває в управлінні банком, для здійснення подаль­ших <