Суб'єкти і об'єкти фінансового ринку

Із правової точки зору в ролі суб'єктів фінансового ринку виступають індивідуальні, інституціональні учасники та дер­жава в особі її інститутів.

Індивідуальні учасники — це фізичні особи, які згідно з чин­ним законодавством мають на фінансовому ринку певні права і обов'язки. У ролі індивідуальних учасників фінансового ринку можуть виступати громадяни країни (резиденти), особи без громадянства та іноземні громадяни (нерезиденти). На фінан­совому ринку вони виконують роль інвестора, вкладаючи кошти

в ті чи інші фінансові інструменти або запозичуючи кошти на кредитному ринку.

Інституціональні учасники — це юридичні особи, резиден­ти певної країни, які займаються виробництвом різноманітних товарів та наданням послуг, включаючи фінансові послуги. Це так звані інститути фінансової і позафінансової сфер. Названі учасники згідно з чинним законодавством наділені певними правами й обов'язками, мають відокремлене майно, характе­ризуються організаційною єдністю, укладають угоди від свого імені, мають розрахункові рахунки тощо. До них належать підприємства, організації, товариства, компанії, фонди тощо. Разом з іноземними учасниками фінансового ринку вони або виступають інвесторами, або емітують і розміщують на ринку власні фінансові активи. Представники інститутів фінансової сфери важливі для нормального функціонування фінансового ринку. Ці інститути входять до фінансово-кредитної системи держави (див. рис. 1.3).

Банківські установи виконують функції кредитно-розра­хункового і касового обслуговування, здійснюють депозитні операції. Водночас, зауважимо, що з переходом до ринкових умов господарювання значно розширилася діяльність банків на інвестиційному ринку. Банки, поряд із традиційним фінан­совим посередництвом між власниками фінансових ресурсів та їхніми споживачами, надають нові послуги. Насамперед вони проводять постійний і скрупульозний аналіз фінансового рин­ку і на підставі цього здійснюють консультування інших учас­ників з питань ефективного вкладення капіталу.

Із розвитком ринкових відносин значно розширюється зов­нішньоекономічна діяльність банків — це операції в іноземній валюті, відкриття філіалів і представництв за кордоном, фі­нансування об'єктів, що споруджують за рахунок іноземних інвестицій.

Інститути спільного інвестування (інвестиційні фонди та інвестиційні компанії) — це нові форми фінансово-кре­дитних інститутів, які спеціалізуються на залученні тимчасо­во вільних грошових коштів дрібних і середніх інвесторів шля­хом емісії власних цінних паперів і розміщенні мобілізованих коштів у цінні папери інших юридичних осіб з метою отриман­ня прибутку. Доходи інвестиційної компанії у вигляді відсот­ків і дивідендів розподіляють між акціонерами, а прибуток, одержаний внаслідок приросту капіталу зараховують у резерв­ний фонд.

Рис. 1.3. Фінансово-кредитна система України [23, С. 29]

Існує три основних види інвестиційних компаній: закрито­го типу, відкритого типу, спільні (взаємні) фонди.

Статутний фонд інвестиційних компаній закритого типу формується за рахунок емісії акцій (інвестиційних сертифі­катів), які перебувають у вільному обігу на фондовому ринку. Інвестиційні компанії закритого типу здійснюють випуск своїх цінних паперів одразу у певній кількості. Новий покупець може придбати їх лише у попередніх держателів за ринковою ціною.

Величина акціонерного капіталу інвестиційних компаній відкритого типу (їх ще називають інвестиційними фондами) постійно змінюється, оскільки вони регулярно емітують і роз­міщують на фондовому ринку нові партії акцій і скуповують попередні випуски. Цінні папери, випущені інвестиційними компаніями відкритого типу, не допускаються до котирування на біржі. Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у вигляді акціонерного товариства, винятковою діяльністю якого є спільне інвестування. Це зручніша організаційна фор­ма, оскільки постійна емісія дає змогу постійно збільшувати свій капітал і тим самим постійно нарощувати інвестування в цінні папери.

Інвестиційні фонди класифікують залежно від форми їх орга­нізації. У світовій практиці відомі дві форми організації інвес­тиційних фондів: корпорація та довірче товариство (траст). При першій формі засновники фонду (юридичні та фізичні особи) є учасниками фонду, вони створюють апарат управління і об'єд­нують свої кошти в початковий статутний фонд. Потім через рекламу в засобах масової інформації залучаються кошти інших інвесторів (акціонерів). Довірчі товариства (трасти) ба­зовані на повному розмежуванні прав володіння та користу­вання (управління) майном. Організуються трасти таким чи­ном: засновники фонду на контрактній основі залучають ще одного або кількох учасників фонду, збирають кошти й утво­рюють траст. Таким чином, при інвестиційному фонді може бути створено кілька трастів, що в будь-який момент можуть вийти з фонду, розірвавши угоду та сплативши 2—3% штраф­них санкцій від суми активів.

Спільні (взаємні) фонди (грошового ринку) являють собою особливий тип інвестиційної компанії, що спеціалізується на залученні коштів дрібних інвесторів, випускаючи акції невелико­го номіналу. Акумульовані таким чином кошти взаємними фонда­ми розміщуються у короткострокові та високоліквідні активи. Це означає, що взаємні фонди практично втратили довгострокову інвестиційну орієнтацію своїх операцій.

Страхові компанії відіграють велику роль в інвестиційно­му процесі. З одного боку, вони забезпечують інвесторам за­хист від різних видів ризиків, а з іншого, — у промислово роз­винутих країнах є потужним каналом фінансування економіки шляхом довгострокового кредитування.

Кредитні спілки створюються з метою залучення особистих заощаджень громадян для взаємного кредитування. Створюється

кредитна спілка засновниками — фізичними особами, яких повинно бути не менше, ніж 50 осіб, і діє на підставі статуту та засновницького договору, які узгоджені з НБУ.

Кредитна спілка згідно зі статутом надає позики своїм чле­нам, приймає від них вклади і розподіляє доходи, виступає по­ручителем виконання членами спілки своїх зобов'язань перед третіми особами.

Пенсійні фонди в розвинутих країнах беруть активну участь в інвестиційній діяльності. Вони акумулюють значну частину коштів, а потім інвестують їх переважно в акції при­ватних компаній.

Держава, надаючи кредит і отримуючи позики, відіграє ви­рішальну роль на фінансовому ринку. Свій вплив вона здійс­нює через управління відсотком, грошовою масою, кредитами, валютним курсом.

На фінансовий ринок держава може впливати прямо — через державний сектор економіки, або непрямо (опосередковано) — через свої інститути: органи виконавчої влади, національний банк, фонд держмайна, інноваційний фонд та інші позабюджет­ні фонди, а також державний антимонопольний комітет, орга­ни арбітражу тощо.

Світовий досвід дає змогу судити про значну кількість форм непрямого впливу на фінансовий ринок. Основними такими формами є:

— державне кредитування;

— державні позики;

— роздержавлення і приватизація;

— податкове регулювання;

— амортизаційна політика;

— державний лізинг;

— ліцензування і квотування;

— антимонопольні заходи;

— стандартизація.

Методи непрямого впливу держава реалізує через свої інститути.

Держава забезпечує гарантії прав інвесторів, надання їм по­даткових і митних пільг незалежно від форми власності та організаційно-правових форм господарювання шляхом прий­няття законів й інших нормативних актів щодо функціонуван­ня фінансового ринку.

У міжнародній практиці захист національного фінансового ринку називається протекціонізмом. Політика протекціонізму

здійснюється за допомогою високих митних тарифів на імпор­товані товари, податків на іноземні інвестиції, обмеження або заборони на ввезення окремих товарів. Дотримуючись цієї по­літики держава заохочує розвиток національного виробницт­ва, експорт національних товарів, субсидує національних ін­весторів, перешкоджає експорту капіталу.

Грошово-кредитне регулювання економіки здійснюється че­рез Національний банк шляхом регулювання попиту і пропози­ції на позичкові кошти. Грошово-кредитна політика Національ­ного банку залежно від стану економіки здійснюється у формі або кредитної експансії, або кредитної рестрикції.

Кредитна експансія проводиться в період економічного спа­ду для стимулювання економічного розвитку за допомогою «дешевих грошей». НБУ проводить політику кредитної екс­пансії через зниження облікової ставки, що сприяє зростанню обсягів кредитування, і тим самим зростанню обсягів інвесту- вання.

Політика кредитної рестрикції здійснюється з метою стри­мування інвестиційної активності. Подорожчання кредитних ресурсів приводить до того, що інвестори здійснюють вкла­дення лише в найприбутковіші проекти, воно також сприяє залученню коштів на депозити в фінансово-кредитних уста-новах.

Національний банк проводить, крім цього, операції на фон­довому ринку, тобто здійснює купівлю і продаж державних. цінних паперів (облігацій, казначейських зобов'язань). У сві­товій практиці операції з цінними паперами центральними банками вважаються найдієвішим методом грошово-кредитно­го регулювання економіки. Для кредитної експансії центральні банки скуповують державні цінні папери, і навпаки, продають їх, коли прагнуть обмежити розширення кредитів комерційних банків.

Суб'єкти фінансового ринку можуть виступати в ролі пози­чальника або інвестора, а фінансові інститути є посередниками.

Об'єктами фінансового ринку є фінансові активи — кошти та цінні папери, які виступають об'єктами купівлі-продажу.

З економічного погляду, гроші — це всі ліквідні активи, які порівняно швидко та без великих фінансових втрат можуть бу­ти переведені у готівку.

Основним товаром фінансового ринку є цінні папери, які, як об'єкт купівлі-продажу, являють собою документи-свідоцт-ва про право власності або про боргове зобов'язання.

При прийнятті рішення щодо інвестування коштів учасник ринку аналізує основні характеристики фінансового активу: дохідність, ліквідність, ризикованість, термін обігу, податко­вий статус тощо.

Дохідність фінансового активу розраховують, як правило, у вигляді річної відсоткової ставки, яку визначають за відно­шенням чистого доходу (прибутку), який отримано протягом року від здійснених вкладень, до суми інвестованого капіталу. Розрізняють номінальну і реальну ставки доходу. Номінальна ставка доходу відображає дохід, отриманий з розрахунку на одну грошову одиницю інвестованого капіталу. Реальна ставка доходу дорівнює номінальній ставці доходу, відкоригованій на темп інфляції.

Ліквідність фінансового активу означає можливість швид­ко і без суттєвих втрат продати його, тобто перетворити на гро­шові кошти. Поняття ліквідності фінансових активів пов'язано такими характеристиками, як час, потрібний для трансформації фінансових активів у грошові кошти, та фінансові затрати і фі­нансові втрати, які супроводжують цей процес. Чим більше ча­су потрібно для продажу фінансового активу, тим менша йо­го ліквідність, а отже, і більші фінансові втрати.

Між ліквідністю і дохідністю існує певний зв'язок, але він не є однозначним. Існує, приміром, багато низьколіквідних фінан­сових активів, але вони при цьому мають досить високий рівень дохідності. Ліквідність фінансового активу не є постійною ве­личиною, вона може з часом змінюватися. У момент переходу низьколіквідних фінансових інструментів у категорію високо-ліквідних значно зростає дохідність такого активу, проте це три­ває лише в короткостроковому періоді. У кризові періоди має міс­це одночасне зниження рівнів дохідності та ліквідності.

Ризикованість фінансового активу зумовлена впливом зміни сукупності системних і несистемних факторів, проявом чого є ймовірність фінансових втрат (збитків) внаслідок неповернення (часткового або повного) вкладених коштів чи недоодержання очікуваного доходу (часткового або повного). Ризик фінансового активу є зворотною стороною дохідності, тобто дохідність може зростати лише при зростанні ризику. Але це означає, що зростан­ня дохідності (у числовому вимірюванні) є адекватним зростан­ню ризику. Так, підвищення дохідності на 25% не завжди супро­воджуватиметься зростанням ризику на тих самих 25%.

Податковий статус фінансового активу визначає, в який спосіб та за якими ставками оподатковуються доходи від во­лодіння та перепродажу фінансового активу.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Які основні макроекономічні завдання стоять перед фінан­совим ринком?

2. Чим відрізняється пряме і непряме фінансування?

3. За якими ознаками класифікують фінансові ринки?

4. Які Ви знаєте визначення сутності фінансового ринку? Щоїх об'єднує і в чому їхні основні розбіжності?

5. Назвіть основні складові фінансового ринку.

6. Які функції притаманні фінансовому ринку?

7. Охарактеризуйте особливості фінансового ринку в Україні.

8. Дайте характеристику суб'єктів фінансового ринку.

9. Держава як суб'єкт фінансового ринку.

 

10. Попит на фінансовому ринку та основні фактори, які його визначають.

11. На які основні характеристики фінансового активу звертає
увагу інвестор перед прийняттям рішення щодо інвесту­вання?

12. Яким чином держава захищає національний фінансовий ринок?