Попит і пропозиція на грошовому ринку 


Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Попит і пропозиція на грошовому ринку



У зв'язку з тим, що головною функцією грошового ринку є балансування попиту і пропозиції грошей та формування ринкового рівня відсотка як ціни грошей, особливого значення набуває їх пізнання.

Попит на гроші є одним із ключових понять ринку грошей. Він виник в межах товарного виробництва, коли гроші, на від­міну від усіх інших товарів, виконували особливу суспільну роль. Вони були загальним еквівалентом, без якого ставав не­можливим рух інших товарів. Тобто, для нормального функ­ціонування товарного виробництва потрібна певна кількість грошей як таких. Попри трансформацію товарних грошей у не­товарні, в умовах сучасного товарного виробництва збереглося основне функціональне призначення грошей — забезпечення

руху товарів. При цьому зберігається попит на гроші, набуває нових ознак: він виступає як запас грошей, який сподівають­ся мати у своєму розпорядження суб'єкти ринку на певний мо­мент. Якщо такий запас грошей розглядати як елемент багат­ства, яким володіють економічні суб'єкти, то попит на гроші можна трактувати як їхнє бажання мати певну частину свого портфеля активів (багатства) у ліквідній формі. Якщо власни­ки портфелів активів віддають перевагу ліквідній формі, то це означатиме зростання попиту на гроші, і навпаки. Такий (портфельний) підхід до вивчення попиту на гроші був застосо­ваний Дж. М. Кейнсом, який назвав своє трактування попиту на гроші теорією переваги ліквідності.

Наявність попиту на гроші означає, що в його межах еко­номічні суб'єкти триматимуть гроші в себе, не «викинуть» на товарний, валютний чи фондовий ринки і не порушать сформо­вану там рівновагу.

Попит на гроші тісно пов'язаний зі швидкістю обігу грошей обернено пропорційною залежністю: у міру зростання попиту на гроші кожна грошова одиниця, яка є в обороті, довше пере­буватиме у розпорядженні окремого економічного суб'єкта, повільнішим буде її обіг, і навпаки [7, С. 116].

Для розуміння сутності попиту на гроші потрібно зрозумі­ти, задля чого економічні суб'єкти здійснюють накопичення грошей. При цьому треба розрізняти два аспекти цієї пробле­ми: мету і мотивацію накопичення грошей.

Мета накопичення випливає з таких функцій грошей, як купівельного і платіжного засобу та засобу нагромадження вартості (багатства). Це означає, що економічний суб'єкт, по-перше, повинен мати певний запас купівельних і платіжних засобів, який буде достатнім для задоволення його поточних потреб у товарах, роботах, послугах. По-друге, йому потрібно мати певний запас грошей у вигляді накопичення їх як капіта­лу (форми багатства) з метою одержання доходу — відсотка.

З огляду на це, цим попит на гроші можна характеризувати з таких позицій: попит на поточний запас платіжних засобів; попит на постійний запас грошей як на форму багатства, яка призначена давати додатковий дохід їхньому власникові; по­пит на тривалий запас грошей для здійснення майбутніх пла­тежів і одержання додаткових доходів.

Відповідно до вказаних цілей виокремлюють три групи мо­тивів попиту на гроші з боку економічних суб'єктів: трансак-ційний (операційний) мотив; мотив завбачливості; спекуля­тивний мотив.

Трансакційний мотив зумовлений тим, що економічні су­б'єкти, аби підтримувати на належному рівні своє особисте та виробниче споживання, постійно повинні мати для здійснення поточних платежів певний запас грошей у формі, придатній для їх негайного використання, тобто бути наявними (готівка чи вклади до запитання). Такий запас грошей (поточна чи опе­раційна каса) створює для власника значні зручності, оскільки на тлі належної ліквідності забезпечує авторитет платоспро­можного контрагента.

Мотив завбачливості полягає в тому, що юридичні і фі­зичні особи прагнуть створити запас грошей як ресурс купі­вельної спроможності, щоб у будь-який час мати можливість задовольнити свої непередбачувані потреби або скористатися перевагами несподіваних можливостей.

Сформований за цим мотивом запас грошей є запасом купі­вельної спроможності, і з цього погляду він подібний до опера­ційного запасу, тобто має трансакційне призначення — забез­печити безперервну реалізацію товарів і послуг. При цьому треба зазначити, що запас грошей за мотивом завбачливості є довготривалішим, ніж операційний запас, і тому може бути стабільнішим.

Спекулятивний мотив попиту на гроші зводиться до того, що економічні суб'єкти бажають мати у своєму розпорядженні певний запас грошей — з тим, щоб за сприятливих умов пере­творити їх у високодохідні фінансові інструменти, а при погір­шенні цих умов і появі загрози зниження дохідності та ризику збитковості наявних фінансових інструментів перетворити їх у грошову форму.

Разом з тим, розглядаючи таку зрозумілу мотивацію попиту на гроші, не можна не погодитися з положеннями сучасної мо-нетаристської теорії, яка в основі мотивації попиту на гроші розглядає очікуваний дохід. Зокрема М. Фрідман, основопо­ложник монетаристської теорії, трактує очікуваний дохід на гроші як певний рівень відсоткового доходу, який на нинішньо­му етапі виплачують за поточними вкладами.

На динаміку попиту на гроші впливає така сукупність фак­торів:

— зміна обсягів виробництва (або обсягів національного до­ходу): чим більший обсяг виробництва валового націо­нального продукту, а отже, і національного доходу, тим більшим може бути обсяг операцій щодо його реалізації і тим більшим повинен бути запас грошей для виконання цих операцій;зміна абсолютного рівня цін та реального обсягу виробницт­
ва: мірою зростання цін чи/та збільшення фізичного об­
сягу виробництва відповідно зростатиме попит на гроші,
а при їх зниженні попит буде скорочуватися. Разом з тим
треба пам'ятати, що зростання цін є чинником позитивного
впливу на попит, якщо воно не значне і не провокує інфля­
ційних очікувань;

— зміна швидкості обігу грошей: чим вища швидкість обігу грошей, тим меншим буде попит на гроші, і навпаки;

— зміна норми відсотка: у міру зростання очікуваного дохо­ду (норми відсотка) на альтернативні грошам активи три­валість зберігання буде скорочуватись і попит на гроші
знижуватися, а мірою зниження очікуваного доходу —зростати;

— фактор накопичення багатства, який полягає у тому, що економічні суб'єкти, накопичуючи багатство у формі різних активів, відносно рівномірно розміщують приріст його
між усіма видами активів, у тому числі й у вигляді запасу грошей. Внаслідок цього в міру збільшення маси багатст­ва зростатиме і попит на гроші;

— фактор інфляції зумовлює скорочення попиту на гроші:з одного боку, інфляційне зростання цін неминуче знеці­нює запас грошей, який мають у своєму розпорядженні
економічні суб'єкти і вони зазнають втрат, що само пособі провокує скорочення їхнього попиту на гроші; з іншо­го боку, інфляційне зростання цін неминуче призводить до підвищення ставки відсотка і всіх інших очікуваних доходів на альтернативні грошам види активів. Унаслідок цього зростатиме альтернативна вартість грошових запа­
сів і скорочуватиметься попит на гроші.

Очікування погіршення кон'юнктури ринків, зокрема ско­рочення товарної пропозиції, посилення товарного дефіциту, погіршення якості продукції тощо, тісно переплітається з інфляційними очікуваннями. При погіршенні кон'юнктури ринку економічні суб'єкти віддадуть перевагу накопиченню багатства у товарній формі, а не у грошовій, і попит на гроші скоротиться.

Попит на гроші у взаємодії з пропозицією на них визначає кон'юнктуру грошового ринку. Суть пропозиції грошей поля­гає в тому, що економічні суб'єкти в будь-який момент мають у своєму розпорядженні певний запас грошей, які вони можуть за сприятливих обставин спрямувати в оборот.

На мікрорівні пропозиція грошей взаємодіє з попитом на гроші як його альтернатива. У разі, якщо фактичний запас грошей окремого економічного суб'єкта перевищує його попит на гроші, цей суб'єкт пропонуватиме частину свого запасу гро­шей на ринок до продажу. І навпаки, при перевищенні попиту над наявним запасом економічний суб'єкт купуватиме їх на ринку або іншими способами задовольнятиме попит. Тому на мікрорівні пропозиція і попит постійно чергуються: за зрос­тання рівня відсотка економічний суб'єкт виступатиме на рин­ку на боці пропозиції грошей, а за зниження — на боці попиту на гроші.

На макроекономічному рівні формування пропозиції грошей має іншу специфіку. Фактична маса грошей в обороті є природ­ною межею пропозиції грошей, оскільки всі економічні суб'єкти одночасно не можуть запропонувати на ринку грошей більше від наявного в них запасу грошей. Тобто, жодний стимулюючий фактор, наприклад, зростання відсотка, не може збільшити пропозицію грошей понад цю межу. Збільшити пропозицію по­над цю межу можливо лише за рахунок додаткової емісії гро­шей в оборот. Унаслідок цього емісія грошей розглядається як зростання пропозиції грошей на грошовому ринку, а вилучення грошей з обороту — як скорочення пропозиції грошей.

Емісія грошей є вирішальним чинником зміни пропозиції грошей і надає останній характеру екзогенного явища, рух якого визначається не внутрішньоекономічними процесами чи мотивацією самих економічних суб'єктів, а зовнішніми чинни­ками, які перебувають у сфері банківської діяльності.

Виходячи з постулату, що попит на гроші є об'єктивною межею для пропозиції грошей, а сама пропозиція — результа­том діяльності банків, може скластися враження, що завдан­ням монетарної політики банківської системи є суто технічне «підтягування» грошової маси до попиту на гроші при змі­ні його обсягу. Проте це лише поверхове, загальне враження. Процес зростання маси грошей (грошової пропозиції) є над­звичайно складним. Пропозиція грошей може змінюватися під впливом різних чинників і насамперед під впливом змін у монетаристській політиці держави, які, зокрема, впливають на обсяг грошової бази та на коефіцієнт мультиплікатора.

Обсяг грошової бази перебуває під повним контролем цент­рального банку і може змінюватися внаслідок певних операцій цього банку — операцій на відкритому ринку, рефінансування ко­мерційних банків, валютної інтервенції. Усі вони здійснюються

за його рішеннями, тому й зміна пропозиції грошей у розмірах, адекватних зміні грошової бази, є функцією центрального банку. Зміна коефіцієнта мультиплікатора може бути зумовлена не лише рішеннями центрального банку, а й багатьма іншими чинниками, які можуть самостійно впливати на обсяг про­позиції грошей. Такими чинниками можуть бути такі зміни [7, С 130-131]:

— норми обов'язкових резервів;

— облікової ставки;

— типової ринкової відсоткової ставки;

— відсоткової ставки за депозитами до запитання;

— обсягу багатства економічних суб'єктів;

— тінізації підприємницької діяльності;

— стану довіри до банків, банківської паніки.

Зміна норми обов'язкового резервування призводить до про­тилежної за напрямом зміни коефіцієнта мультиплікації гро­шової маси (т), оскільки він визначається за формулою:

де r — норма обов'язкового резервування.

Таким чином, чим нижчою буде норма резервування, тим вищим буде коефіцієнт мультипликації, а отже, більшим за­гальний обсяг грошової пропозиції, і навпаки.

Зміна облікової ставки впливає на рівень мультиплікатора таким чином: при підвищенні облікової ставки зменшується попит комерційних банків на позички рефінансування, внаслі­док чого зменшуються залишки коштів на їхніх коррахунках у центральному банку, тобто грошова база, скоротяться також надлишкові резерви банків та їх можливості надавати позич­ки, а отже, і рівень мультиплікатора.

Зміни типової ринкової відсоткової ставки впливають на пропозицію грошей неоднозначно. Так, під час зростання від­соткової ставки за позичками у комерційних банків розширю­ються можливості одержувати позички рефінансування навіть під час зростання облікової ставки, внаслідок чого зростають грошова база, банківські резерви і коефіцієнт мультиплікації, що сприяє розширенню пропозиції грошей. Разом з тим у такому разі можуть зменшуватися попит на банківські позички, зростати надлишкові резерви і скорочуватися мультиплікація депозитних грошей.

Зміна багатства зумовлює зміну співвідношення між депо­зитною і готівковою складовими грошової маси: чим бідніші

економічні суб'єкти, тим більшу частину своїх грошей вони тримають у формі готівки, і навпаки. Але оскільки депозитна складова зумовлює мультиплікативний процес, а готівкова — ні, то зміна їх співвідношення приводить до зміни загального обсягу пропозиції грошей. Так, при зростанні багатства депо­зитна складова грошової маси зросте швидше, ніж готівкова, що посилить мультиплікаційний ефект і збільшить пропози­цію грошей. Зменшення багатства матиме протилежний вплив на пропозицію грошей.

Тінізація підприємницької діяльності послаблює мульти-плікативне збільшення депозитів, оскільки готівка не перебу­ває в банківському обороті, а отже, не використовується для ці­лей кредитування. Зниження рівня мультиплікації зменшує пропозицію грошей у депозитній формі значно більше, ніж зростає готівкова маса. Тому загальна грошова пропозиція ско­рочується мірою зростання тінізації економіки.

Низький стан довіри до банків, банківська паніка спричиня­ють вилучення грошей з депозитів або стримують їхнє зростання, що негативно позначається на процесі мультиплікативного збільшення депозитів. Унаслідок мультиплікативного ефекту су­ми готівкових вилучень значно перевищують втрати депозитної складової.

Крім того, в умовах посилення недовіри до банків рівень мультиплікації може знижуватися ще й тому, що банки зму­шені збільшувати свої надлишкові резерви і скорочувати кре­дитування — з тим, щоб підвищити свою ліквідність на випа­док відпливу вкладів.

Отже, загальний обсяг пропозиції грошей скорочується про­порційно до спаду довіри до банків, а в період банківських па­нік таке скорочення стає лавиноподібним, здатним паралізува­ти всю платіжну систему країни.

Зростання відсоткових ставок за депозитами до запитан­ня сприяє зростанню пропозиції грошей, оскільки залучення банками готівки на поточні вклади призводить до розширення процесу мультиплікації депозитів.

Коливання коефіцієнта мультиплікації, а отже, й зміну про­позиції грошей можуть викликати й інші чинники, а саме: сезон­ні зростання потреби населення в готівці, збільшення банками надлишкових резервів напередодні сезонного чи будь-якого ін­шого очікуваного зростання відпливу вкладів для забезпечення своєї ліквідності. Вони призводять до зменшення поточних депо­зитів і зниження процесу мультиплікації, а як наслідок — змен­шення пропозиції грошей.

Остаточний обсяг пропозиції грошей, як свідчить аналіз факторів впливу, формується шляхом взаємодії чотирьох груп суб'єктів: центрального банку, комерційних банків, а також банківських вкладників і позичальників. Це робить управ­ління пропозицією грошей досить складним завданням. Аби вивести пропозицію грошей на запланований рівень, недос­татньо відповідно відрегулювати грошову базу. Для цього тре­ба ще й забезпечити відповідне мультиплікативне зростання депозитів під впливом усіх перелічених вище чинників.

Між попитом і пропозицією на грошовому ринку завжди є певне співвідношення. Найбільш бажаним на цьому ринку є рівновага між попитом на гроші та їхньою пропозицією. Саме за такої рівноваги, тобто коли сукупний попит дорівнює сукуп­ній пропозиції грошей, створюються умови для ефективного розвитку виробництва. У разі порушення рівноваги сфера гро­шового обігу дестабілізується, що спричинює певні труднощі у виробництві. З огляду на це, у сучасній ринковій економіці держава через свою банківську систему намагається створюва­ти таку ситуацію на грошовому ринку, яка б характеризува­лася його стійкою рівновагою, або наближалася до неї.

Складові грошового ринку

Грошовий ринок треба розглядати як механізм відносин між його суб'єктами, які залежно від ситуації можуть виступа­ти на боці попиту на гроші або на боці пропозиції на них. Він дає змогу робити нагромадження, розподіл і перерозподіл гро­шового капіталу між сферами національної економіки. Водно­час це синтез ринків різних платіжних засобів.

У структурі грошового ринку можна виокремити такі три скла­дові: обліковий, міжбанківський і валютний ринки, основними функціями яких є:

— акумуляція заощаджень населення, приватного бізнесу,іноземних інвесторів з метою формування потужних гро­шових фондів;

— трансформація акумульованих коштів у позиковий капітал, який є суттєвим зовнішнім джерелом фінансу­вання суб'єктів господарювання;

— спрямування частини коштів на міжбанківський ринок,наслідком чого є зміцнення стійкості кредитної системи,



а також пожвавлення процесу розширеного відтворення шляхом видачі опосередкованих позик за такою схемою:

— надання позик державним органам для покриття дефіци­ту бюджету та вирішення невідкладних завдань.

Досвід країн з розвинутою ринковою економікою показує, що угоди, які укладають на грошовому ринку, опосередкуються. У першу чергу в ролі посередників виступають кредитні інсти­тути (комерційні банки або інші фінансово-кредитні устано­ви), які беруть у борг чи надають грошові позички, по-друге — ін­вестиційні чи аналогічні організації, які емітують різного роду боргові зобов'язання, реалізація яких здійснюється за гро­шові кошти на обліковому ринку. З огляду на це, у межах грошового ринку можна виокремити ринок грошових ресур­сів (готівки) і ринок боргових зобов'язань (облікових або борго­вих інструментів).

Обліковий ринок — сектор грошового ринку, в якому корот­кострокові грошові ресурси перерозподіляють між кредитни­ми інститутами шляхом купівлі-продажу векселів і цінних па­перів з термінами погашення, як правило, до одного року. Бурхливий розвиток торгівлі і банківської справи в XIX ст. зу­мовив виникнення облікового ринку. Його прерогативою є об­лікові і переоблікові операції банків, тобто купівля-продаж ос­новних першокласних комерційних векселів для мобілізації коштів, отримання прибутку, інвестування, регулювання лік­відності тощо. Наприкінці XIX ст. започатковано розвиток ринку короткострокових казначейських векселів, які викупо­вують для фінансування державного боргу, їх продають і купу­ють з дисконтом. Поняття облікового ринку в деяких країнах поширюється також на операції з державними облігаціями з терміном погашення менше п'яти років.

Рівень облікових ставок значною мірою визначається став­кою Центрального банку, оскільки останній регулює операції грошового ринку і розмір грошової маси, яка перебуває в обігу. Операції на обліковому ринку мають велике значення для уп­равління державним боргом.Інституційну структуру облікового ринку формують такі елементи:

— Центральний банк (в Україні — Національний банк України);

— комерційні банки;

— спеціальні кредитні інститути, кошти яких формуються за рахунок залученняонкольних кредитів і семиденних позик банків (під цінні папери).

Онкольний кредит (on-call credit) — короткостроковий кредит, який погашають на першу вимогу кредитора. Він видається під забезпечення комерційними, казначейськими та іншими вексе­лями, цінними паперами, товарами; погашається позичальни­ком звичайно з попередженням за 2-7 днів. Онкольний кредит вважається найліквіднішою статтею активу банку після касової готівки. Відсоткові ставки за онкольними позиками нижчі, ніж за іншими видами позик.

Значну частину коштів для фінансування підприємств залу­чають на обліковому ринку шляхом використання вексельних кредитів, які переважно надають постачальникам.

Вексельний кредит — це банківська операція з урахування (обліку, дисконту) векселів і видачі позик до запитання під за­безпечення векселів. Його провідною формою є достроковий, до настання терміну платежу, продаж векселя банкові, який позначається термінами «дисконт», «облік» або «врахування».

Урахування (облік, дисконт) векселів полягає в тому, що банк, купуючи вексель, негайно сплачує його вартість пред'яв­никові, вирахувавши при цьому від суми номіналу векселя пев­ний відсоток, який називається обліковим відсотком. Дискон-туючи вексель, банк здійснює операцію рефінансування, а сам отримує платіж лише з настанням вказаного у векселі терміну.

Економічна сутність цієї операції полягає в достроковій гро­шовій реалізації векселя його держателем та перетворенні ко­мерційного кредиту на банківський. Банк одержує вигоду від такої операції у вигляді різниці між сумою, за якою вексель бу­ло враховано, та його номіналом. Ця різниця, що привласнює банк або інша фінансово-кредитна установа, і є величиною дис­контного відсотка.

У процесі дисконтування векселів важливою є роль банку. Купуючи вексель у векселедержателя, він надає йому кредит, за що одержує боргове зобов'язання третіх осіб і стає отримува­чем тих коштів, що повинні надійти з настанням терміну пога­шення векселя. Цим самим підтримується ліквідність векселя

як цінного паперу, забезпечується своєчасність виробничо-збу­тових та інших операцій учасників господарського процесу. Такий процес дострокового погашення позички за допомогою обліку векселів називається рефінансуванням.

Придбання банком векселя до завершення терміну його обі­гу й отримання відсотків з вексельної суми в Україні не лімі­тується. Кожний банк у проведенні цих операцій керується ли­ше критерієм ефективності та наявністю кредитних ресурсів.

Для підприємств, які інтенсивно використовують векселі, найзручнішим видом вексельного кредиту є позики, які вида­ються під заставу векселів.

Основними інструментами на обліковому ринку є банківсь­кі, казначейські та комерційні векселі, інші види короткостро­кових зобов'язань.

Вексель як знаряддя комерційного кредиту і різновид цін­ного паперу виник на певному історичному етапі розвитку то­варного виробництва і суспільного ринку (щодо появи векселя існує кілька версій і за однією з них вважається, що докумен­ти у формі прообразу векселя забезпечували переказ грошей ще за часів Римської імперії). Виникнення векселів пов'язано з потребою у переказі грошових коштів, а також з обміном мо­нет однієї держави на валюту іншої. У прискоренні впрова­дження векселів суттєву роль відіграли ризики пограбування та подолання заборон на вивезення монет за межі країн, в яких вони карбувалися.

Широкого застосування векселі набули в Італії у XII ст., ко­ли в обігу середньовічної Європи водночас перебувало безліч мо­нет різноманітного карбування. Щоб обмежити їх обіг і мож­ливі втрати від фальшивих монет, італійські купці придумали простий спосіб протидії: зберігати реальні гроші (золоті і срібні монети) у лавках міняйл, куди вони здавалися за принципом вартості чистого срібла. Натомість купці отримували боргові розписки (майбутні векселі), пред'явивши які можна було одер­жати вклад не лише в лавці міняйли, а й в інших містах, як це робив відомий банкірський дім Медичі. Супровідний лист од­ного банкіра-міняли іншому з проханням виплатити пред'яв­никові цього листа відповідну суму в місцевій валюті був про­образом переказного векселя.

Розрізняють вексель простий і переказний.

Простий вексель містить просту і нічим не обумовлену обі­цянку векселедавця сплатити власникові векселя після вказа­ного терміну певну суму. Переказний вексель (тратта) містить

письмовий наказ векселедержателя (трасанти), адресований платникові (трасатові), сплатити третій особі (ремітентові) певну суму грошей у певний термін. Трасат стає боржником за векселем лише після того, як акцептує вексель, тобто дасть зго­ду на його оплату, поставивши на ньому свій підпис. Акцепт (від лат. acceptusприйнятий) векселя — це підтвердження плат­ником згоди на оплату за переказним векселем. Він передається словами: «Акцептовано», «Прийнято», «Заплачу», які зроблені на лицьовому боці векселя. Акцептант переказного векселя, як і векселедавець простого векселя, є головним вексельним борж­ником і несе відповідальність за оплату векселя у визначений у ньому термін. Термін обороту переказного векселя — 90 днів.

У процесі обігу вексель передається від одного держателя до іншого через індосамент — спеціальний передавальний напис на зворотному боці документа або на додатковому аркуші до нього. Особу, яка здійснює індосамент, називають індосантом. Кожний індосант, як і векселедавець, несе відповідальність за акцепт і виплату за векселем. Особу, на користь якої робиться індосамент, називають індосатом.

Вирізняють такі види індосаменту:

Індосамент безповоротний — є такою формою індосамен­ту, за якої векселедавець перед своїм підписом робить запис «Без обороту на мене». Виконання такого запису дає змогу уникнути пред'явлення претензій до векселедавця в разі несп­лати векселя зобов'язаною за ним особою. Такі векселі врахо­вують (облікують) банки за підвищеними ставками.

Індосамент бланковий — це форма передання векселя, за якої особа, яка передає вексель, ставить підпис без вказання особи, яка стає власником векселя. Такий вексель стає цінним папером на пред'явника.

Індосамент іменний — за якого особа, яка передає вексель, вказує перед своїм підписом прізвище особи, якій належати­муть усі права за векселем.

Індосамент обмежувальний — за якого заборонено подаль­ше передавання векселя або вексель передають на інкасування.

Індосамент ордерний — форма індосаменту, за якої в переда­вальному написі вказують конкретну особу (індосата), за чиїм наказом вексель підлягає оплаті і яка повинна згодом здійснити індосамент.

Індосамент цільовий — за якого вказують мету передавання векселя іншій особі (наприклад, «Для депонування»). Новий власник векселя може його індосувати лише за вказаною метою.Вексельні зобов'язання платника, векселедавця та індосанта можуть бути додатково гарантовані за допомогою авалю. Аваль (від фр. aval) векселя — це вексельна запорука, за допомогою якої третя особа, підписавши вексель, цілком або частково бере на себе добровільну відповідальність за виконання зобов'язань будь-ким із учасників вексельного обігу (акцептантом, векселе­давцем, індосантом). Аваль надається винятково під законне зобов'язання і втрачає свою силу, коли умови цього зобов'язан­ня виконані, а вексель погашається. Авалістами, як правило, виступають банки та кредитні установи. Чим вищий імідж ава-ліста, тим надійнішим вважається вексель. Аваль здійснюється у вигляді надпису на векселі або алонжі («Як аваліст за...», «Вважати за аваль») і підпис у аваліста. За видачу аваля стя­гується плата у відсотках від суми векселя. Цей відсоток нази­вається надписним відсотком. Підписавши вексель, аваліст відповідає за ним так, як і той, за кого він підписався.

Предметом вексельних розрахунків можуть бути лише гроші. Дозволяється виставляти вексель як у національній, так і в іно­земній валютах. Можливість та умови виставлення й оплати век­селя в іноземній валюті визначаються нормами національного валютного законодавства. Оформляють вексель на спеціальних банківських бланках.

Відмінною особливістю векселя є «вексельна мітка» — сло­во «вексель», — яка в сукупності з іншими реквізитами харак­теризує застосування цього боргового інструмента саме з ха­рактерними для векселя властивостями. Слово «вексель», як правило, пишеться двічі: перший раз — у назві документа, другий — у тексті векселя.

Банки виконують з векселями такі операції:

видача кредиту за спеціальним позиковим рахунком, за­безпеченим векселями, — це рахунок до запитання. Безтерміновість кредиту дає банку право в будь-який момент
вимагати від кредитора повного або часткового його пога­шення або надання додаткового забезпечення. Цей кре­дит має постійний характер. Погашення його може здійс­нюватись як самим позичальником, так і іншою особою,після чого їм повертається з забезпечення векселя сума погашеного боргу. Якщо ж від самого позичальника кош­ти не надходять, на погашення кредиту направляють гро­ші, які надійшли на оплату векселів;

інкасування векселів — це виконання банком доручення векселедержателя при отриманні платежу за векселем за настання терміну оплати. Інкасація векселя — це отри­мання в банку готівкових грошей за векселем;

доміляція (від лат. domicilium — місцеперебування) вексе­ля — це призначення платником за векселем якої-небудь третьої особи. Вексель, за яким призначено платника, на­зивається доміцільованим векселем. Доміцільований век­сель підлягає оплаті третьою особою (доміціліатом) у місці проживання платника або в іншому місці. Як правило,платником за векселем призначають банк. У цьому разі банк, протилежно інкасуванню векселя, є не отримува­ чем платежу, а його платником, тобто він виконує дору­чення платника за векселем здійснити платіж за цим век­
селем у встановлений термін.

Як доміціліат банк не несе жодного ризику, оскільки він оплачує вексель, якщо на рахунку боржника за векселем є потрібна сума грошей. В іншому разі він відмовить у платежі;

авалювання векселів;

акцепт векселів;

облік векселів;

форфетування — безповоротний облік пакету векселів однієї дати видачі і різних строків погашення шляхом ку­півлі їх в експортера. До форфейтингу приймаються век­
селі, виписані у забезпечення зовнішньоекономічної ді­яльності і акцептовані імпортерами.

На обліковому ринку обертається велика кількість цінних паперів, головною характеристикою яких є висока ліквідність і мобільність.

Важливу роль у забезпеченні нормальних умов функціону­вання грошового ринку відіграє міжбанківський ринок.

Міжбанківський ринок — це частина грошового ринку, де тимчасово вільні грошові ресурси кредитних інститутів залуча­ються і розміщуються банками між собою переважно у формі короткострокових міжбанківських кредитів, позик і депозитів.

Одним з основних джерел формування банківських кре­дитів є міжбанківські кредити. Завдяки кредитам, одержаним від інших банків, банківські установи мають можливість по­повнювати власні кредитні ресурси. За ситуації, коли в банку є надлишок ресурсів, він розміщує їх на міжбанківському рин­ку, при нестачі — купує на ринку. На практиці використову­ють такі основні різновиди міжбанківського кредиту:

овердрафт за кореспондентськими рахунками: на відповід­ному рахунку обліковуються суми дебетових (кредитових)залишків на кореспондентських рахунках банків на кінець операційного дня;

— кредити овернайт, які надані (отримані) іншим банком:вони надаються банкам на термін не більше одного опе­раційного дня. Цей вид міжбанківського кредиту вико­ристовують для завершення розрахунків поточного дня;

— кошти, які надані (отримані) іншим банком за операціямиРЕПО. Ці операції пов'язані з купівлею цінних паперів на певний період з умовою зворотного їх викупу за заздале­гідь узгодженою ціною або з умовою безвідзивної гарантії погашення у разі, якщо термін операції РЕПО збігається з терміном погашення цінних паперів.

Розвиток ринку державних цінних паперів в Україні зумо­вив, що значна частина операцій з купівлі-продажу міжбан-ківських ресурсів відбувається за допомогою операцій РЕПО. При цьому розрізняють «пряме РЕПО» та «зворотне РЕПО». Пряме РЕПО використовують, коли існує потреба в підвищен­ні ліквідності банківських установ. При цьому НБУ викуповує у комерційних банків державні цінні папери. «Зворотне РЕПО» передбачає продаж державних цінних паперів. НБУ за таких операцій виступає продавцем, а комерційні банки — по­купцем. Операції «зворотне РЕПО» мають місце при зростання грошової маси високими темпами та надлишковій ліквідності банківської системи.

Залежно від терміну дії операції РЕПО можна поділити на:

нічне РЕПО — термін дії операцій один день, відсоткову ставку фіксують на весь термін;

відкрите РЕПО — термін операції не визначається, при цьому кожна зі сторін має право вимагати здійснення опе­рацій у будь-який час з обов'язковим повідомленням про
це протилежної сторони. Відсоткову ставку не фіксують і визначають кожного разу;

строкове РЕПО — має чітко визначений термін, відсот­
кову ставку фіксують на весь термін операції.

Облік, переміщення та зберігання державних цінних папе­рів, які є предметом договору операції РЕПО, здійснюються Депозитарієм державних цінних паперів Національного банку України. Інколи операції РЕПО називають операціями відкри­того ринку.

Операції на відкритому ринку проводять з коротко- і довго­строковими зобов'язаннями казначейства та державних кор­порацій, облігаціями торгово-промислових фірм, банків, ко­мерційними векселями, які враховує центральний банк.

Іншим шляхом придбання ресурсів на міжбанківському ринку є ломбардний кредит, який видається під забезпечення короткострокових державних цінних паперів. Ломбардні кре­дити отримують комерційні банки, діяльність яких відповідає вимогам НБУ, тобто мають ліцензію на здійснення банківської діяльності та дотримуються встановлених нормативів. Кредит видається на строк до ЗО днів у межах лімітів, встановлених НБУ на квартал. Він не може перевищувати 70% вартості порт­феля цінних паперів, включених у ломбардний список НБУ, які надають як забезпечення кредитування та строк погашення яких не збігається з терміном надання ломбардного кредиту. При вико­ристанні вільно конвертованої іноземної валюти в якості застав­ного забезпечення ломбардний кредит надають у розмірі 100% на­даного забезпечення в іноземній валюті, перерахованій за курсом Національного банку на день укладення кредитної угоди.

Під ломбардним кредитом розуміють кредит, який надає Національний банк комерційному банку шляхом рефінансу­вання під заставу державних цінних паперів, золотовалютних запасів та інших цінностей, список яких затверджується Правлінням Національного банку України і які є власністю комерційного банку та обліковуються на його балансі.

Ломбардний кредит надають за ломбардною ставкою, яку встановлює Правління Національного банку і яка не підлягає коригуванню до повного погашення кредиту та сплати за його користування. Останніми роками ломбардна ставка встанов­люється на 5% вищою за облікову ставку.

Ломбардний кредит погашають з кореспондентського ра­хунку комерційного банку. У разі неповернення ломбардного кредиту і відсотків за його користування термін користування кредитом пролонгації не підлягає, і до Національного банку переходять майнові права на іноземну валюту, яку було надано як заставу під забезпечення ломбардного кредиту.

Міжбанківські позики — одна з найпоширеніших форм гос­подарської взаємодії кредитних організацій. Поточна ставка з міжбанківських кредитів — найважливіший фактор, який визначає облікову політику конкретного комерційного банку з інших видів кредитів. Конкретна величина цієї ставки зале­жить від Центрального банку, який є активним учасником і прямим координатором ринку міжбанківських кредитів. Від­сутність регулювання на ньому може призвести до кризи між­банківських платежів.



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2017-01-27; просмотров: 727; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.211.117.101 (0.098 с.)