Законодавче регулювання процесів фінансового ринку

Функціонування будь-якого ринку в сучасних умовах не­можливо уявити без законодавчої бази регулювання та впливу держави. Саме держава визначає і контролює правові основи ринкових відносин, насамперед права власності, встановлює базові правила економічних відносин учасників ринку. Фінан­совий ринок, відіграючи ключову роль у системі сучасних світогосподарських зв'язків і маючи значний потенціал впли­ву (як позитивного, так і негативного) на економічний розви­ток, повинен бути регульованим на національному, міжнарод­ному і наднаціональному рівнях.

Аналіз різних систем регулювання фінансового ринку на національному рівні показує, що формуються вони двома шля­хами:

— через прийняття єдиного акта, який регулює допуск іно­земного капіталу в економіку країн;

— через розроблення тих чи інших правових актів, які регу­люють різні аспекти іноземної інвестиційної та підприєм­ницької діяльності.

Вибір того чи іншого із зазначених шляхів залежить від ролі конкретної країни на світовому ринку капіталів. Для країн, які активно експортують капітал, характерним є лібе­ральне ставлення до регулювання іноземних капіталовкла­день. Країнам, які переважно імпортують капітал, притаманне прагнення прийняти єдиний законодавчий акт щодо міжна­родної підприємницької діяльності.

Залежно від конкретної стратегічної мотивації країни, що приймають капітал у світовій практиці, реалізують різні варі­анти регулювання кожного з цих питань.

Потреба державного регулювання фінансового ринку зага­лом і ринку цінних паперів зокрема зумовлена такими причи­нами:

— по-перше, на ринку цінних паперів більшою мірою реалі­зуються національні інтереси держави, які можна розг­лянути як комплекс економічних і політичних пріори­
тетів на сучасному етапі розвитку економіки країни;

— по-друге, на ринку цінних паперів постійно присутні й ак­тивно взаємодіють інтереси різних учасників ринку — емі­тентів цінних паперів, інвесторів, професійних учасників
ринку (торговців цінними паперами, реєстраторів, депози­таріїв, інвестиційних фондів і компаній, керуючих їх ак­тивами тощо). Ці інтереси можуть вступати в суперечність між собою і для забезпечення стабільності і правового впо­рядкування ринку, регламентування взаємовідносин між усіма його учасниками держава впроваджує відповідну
систему регулювання;

— по-третє, головною дійовою особою на фінансовому ринку виступає інвестор — вітчизняний або іноземний, юридична або фізична особа. Найчисленнішим інвестором на ринку
цінних паперів є населення, яке, як правило, не володіє спеціальними знаннями у сфері фондового ринку. Без ство­рення надійної системи захисту прав та інтересів інвесторів на ринку цінних паперів, насамперед фізичних осіб, не­ можливо забезпечити подальший розвиток ринку капіта­лів. Формування і постійне вдосконалення такої системи під силу лише державі.

Таким чином, регулювання фінансового ринку та його складових — це об'єднання в єдину систему певних методів і прийомів, які дають змогу впорядкувати діяльність усіх його учасників і операцій між ними шляхом встановлення держа­вою певних вимог і правил задля підтримки рівноваги взаєм­них інтересів усіх учасників.

Регулювання фінансового ринку може здійснюватися за до­помогою сукупності спеціальних правових, адміністративних, економічних і соціально-психологічних методів та певних ін­струментів стимулювання й обмеження.

Правові методи реалізують через систему цивільного і про­цесуального права.

Адміністративні методи юридично визначають господар­ську суб'єктність, регламентують питання власності, процеду­ри вирішення суперечок у судовому порядку тощо.

Економічні методи реалізуються через систему дотацій, кре­дитів, здійснення фіскальної політики.

Соціально-психологічні методи орієнтовані на формування і розвиток тієї чи іншої ідеології, виховання відповідного типу менталітету громадян і суспільства загалом за допомогою орга­нізаційно оформлених інститутів.

Між методами регулювання фінансового ринку є очевидний взаємозв'язок. Усі вони так чи інакше оформлені в конкретних нормативно-правових документах. їхня ефективність залежить від тривалості існування відповідної нормативно-правової бази, від досконалості правових методів регулювання.

Серед сфер фінансового ринку, які обов'язково повинні ре­гулюватися державою, треба виокремити такі [58, С. 33]:

— допуск цінних паперів до публічних торгів;

— розкриття інформації емітентами;

— функціонування організаторів торгівлі (фондових бірж та торговельно-інформаційних систем);

— регулювання діяльності професійних учасників ринку, на­самперед брокерів і дилерів, та їх відносин із клієнтами;

— реклама на ринку цінних паперів;

—заборона інсайдерської торгівлі та маніпулювання цінами.

Регулювання фінансового ринку є обов'язком уряду, і аль­тернативи в сучасних умовах державному регулюванню не існує. Система регулювання фінансового ринку повинна ґрун­туватися на таких принципах:

—захист законних прав та інтересів інвесторів з боку держави;

— розкриття емітентами інформації, яка потрібна інвесто­рам для прийняття рішень;

— рівний доступ учасників ринку до інформації;

— відображення співвідношення попиту і пропозиції через ціни;

— підтримка добросовісної конкуренції між учасниками ринку;

— наявність державного органу регулювання зі сталими, чітко окресленими повноваженнями;

—сприяння інноваціям у галузі цінних паперів.
Положення щодо державного регулювання фінансового

ринку містяться в низці нормативно-правових актів різної юридичної сили [5, С. 62-67]. Насамперед треба назвати Конс­титуцію України, ч. 4 ст. 13 якої передбачає забезпечення дер­жавою соціальної орієнтації економіки України.

Господарський кодекс України містить положення щодо ін­вестиційної політики як складової державної економічної по­літики та її спрямування на створення суб'єктам господарю­вання важливих умов для залучення й концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробницт­ва переважно у пріоритетних галузях економіки, а також за­безпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю над ними (ст. 10 ГК).

Закон України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність»:

— закріплює форми державного регулювання інвестиційної діяльності (ст. 12);

— передбачає порядок прийняття рішень щодо республі­канських державних інвестицій (ст. 13) і порядок розмі­щення державного замовлення (ст. 14);

— визначає основні засади здійснення державної експерти­зи інвестицій (ст. 15);

— передбачає регулювання інвестиційної діяльності не лише в масштабі країни, а й окремих регіонів шляхом надання відповідних повноважень Верховній Раді Автономної Рес­публіки Крим та органам місцевого самоврядування (ст. 16);

— визначає основні засади ціноутворення у сфері інвесту­вання (ст. 17).

Визначальні положення щодо нормативного регулювання відносин у сфері економіки (у тому числі інвестиційної діяль­ності) містить Закон України від 11 вересня 2003 р. «Про заса­ди державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», який визначає:

— принципи державної регуляторної політики (адекват­ність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість і врахування громадської думки);

— основні етапи й елементи державної регуляторної політи­ки (підготовка аналізу регуляторного впливу; плануван­ня діяльності з підготовки проектів регуляторних актів; оприлюднення проектів регуляторних актів; їхні відкри­ті обговорення; відстеження результативності регулятор­них актів; перегляд регуляторних актів, систематизація регуляторних актів; оприлюднення інформації про здійс­нення регуляторної діяльності), а також основні засади її здійснення (єдиний підхід до підготовки аналізу регуля­торного впливу та до здійснення відстежень результа­тивності регуляторних актів; недопущення прийняття

регуляторних актів, які є непослідовними або не узгоджу­ються чи дублюють чинні регуляторні акти; викладення положень регуляторного акта у спосіб, який є доступним і однозначним щодо розуміння особами, які повинні впроваджувати або виконувати вимоги цього регулятив­ного акта);

— систему та повноваження регуляторних органів — Вер­ховної Ради України, Президента України, Кабінету Міні­стрів України, Національного банку України, Національ­ної ради України з питань телебачення та радіомовлення, інших державних органів, центральних органів виконав­чої влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самовряду­
вання;

— особливості здійснення регуляторної діяльності:

а) щодо розробки, прийняття, перегляду положень нор­мативних документів (стандартів, державних норм та правил, технічних умов тощо);

б) в умовах воєнного, надзвичайного стану та оголошення зони надзвичайної екологічної ситуації;

— відповідальність за порушення порядку регуляторної діяльності.

Закони України від 18.06.1991 р. «Про цінні папери та фон­дову біржу» та від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» закріплюють основні засади і форми державного регулювання інвестицій на ринку цінних паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів та їхніх похідних, визначають Державну комісію з цін­них паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) як орган, уповно­важений здійснювати державне регулювання на ринку цінних паперів, з відповідним обсягом повноважень. Правове станови­ще ДКЦПФР та її компетенція визначаються також Положен­ням про Державну комісію з цінних паперів та фондового рин­ку, затвердженим Указом Президента України від 25.09.2002 р. «Про додаткові заходи щодо вдосконалення діяльності Держав­ної комісії з цінних паперів та фондового ринку».

Закон України від 19.03.1996 р. «Про режим іноземного інвестування» передбачає застосування низки засобів держав­ного регулювання у сфері іноземного інвестування: державну реєстрацію іноземних інвестицій (ст. 13) та договорів про спільну інвестиційну діяльність за участю іноземного інвес-

тора (ст. 24); обов'язковість статистичної звітності про іно­земні інвестиції з боку органів, що здійснюють державну реєстрацію таких інвестицій, іноземних інвесторів, підпри­ємств з іноземними інвестиціями, податкових органів і установ банку (статті 15, 24); гарантії реалізації та захисту прав і за­конних інтересів іноземних інвесторів (статті 7-12, 18, 24).

Особливості інвестування вітчизняними інвесторами за ме­жами України, у тому числі застосування в цій сфері таких засобів державного регулювання, як ліцензування, спеціальна звітність, контроль, визначаються Постановою Кабінету Міні­стрів України від 19.02.1996 р. № 229 «Про затвердження По­ложення про порядок видачі індивідуальних ліцензій за межа­ми України і Положення про порядок контролю та звітності щодо використання майнових інвестицій, які інвестуються за межами України».

Закон України від 19.02.1997 р. «Про приватизацію дер­жавного майна» передбачає основні засади та форми державно­го контролю за діяльністю у процесі приватизації, визначає систему державних органів приватизації (Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, органи приватизації Автономної Республіки Крим), їхнє пов­новаження щодо контролю за приватизаційними процесами та дотриманням покупцями інвестиційних зобов'язань за догово­рами купівлі-продажу об'єктів приватизації у формі цілісних майнових комплексів підприємств (їхніх структурних підроз­ділів) чи значних за розмірами пакетів акцій (контрольного, блокуючого), а також встановлює відповідальність за пору­шення угод приватизації щодо вкладення інвестицій в об'єкти приватизації.

Особливості державного регулювання на ринку фінансових послуг визначається низкою законів:

— від 28.11.2002 р. «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» (передбачає здійснення обов'язкового фінансового моніто­рингу фінансових операцій у випадках та в порядку, перед­бачених цим Законом, та визначає систему органів, що за­безпечують здійснення такого моніторингу, у тому числі
Уповноважений орган — Державний департамент фінансо­вого моніторингу у складі Міністерства фінансів України);

— від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне ре­гулювання ринків фінансових послуг» (визначає кате­горії суб'єктів, що надають такі послуги, обов'язковість

ліцензування такої діяльності, компетенцію Уповнова­женого органу в цій сфері — Державної комісії з регу­лювання ринків фінансових послуг України, яка діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президен­та України від 11.12.2002 р. «Про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України»);

— від 07.03.1996 р. «Про страхування», що встановлює ви­моги до страхових компаній — одного з різновидів орга­нізацій, що надають фінансові послуги, визначає компе­
тенцію уповноваженого органу у сфері страхування);

— від 07.12.2000 р. «Про банки і банківську діяльність»(визначає специфіку здійснення банківської діяльності, правове становище комерційних банків та органи держав­ного регулювання в цій сфері, у тому числі Національний банк України, що діє на підставі Закону від 20.05.1999 р. «Про Національний банк України»).

Антимонопольне регулювання у сфері інвестиційної діяль­ності забезпечується:

— Законом від 11.01.2001 р. «Про захист економічної кон­куренції» (встановлює вимоги до учасників економічної конкуренції та їхньої поведінки у сфері конкуренції з ме­
тою запобігання монополізації товарних ринків та обме­ження конкуренції, визначає види та прояви порушень у сфері економічної конкуренції, а також встановлює від­повідальність за такі порушення і порядок її застосуван­ня антимонопольними органами);

— Законом від 07.06.1996 р. «Про захист від недобросовіс­ної конкуренції» (встановлює види та прояви недобросо­вісної конкуренції, форми відповідальності за такі пору­
шення);

— Законом від 26.11.1993 р. «Про Антимонопольний комі­тет України» (визначає систему, функції та повноважен­ня антимонопольних органів).

Постанова Кабінету Міністрів України від 28.12.2001 р. № 1801 «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 pp.» передбачає комплекс заходів (орга­нізаційно-управлінських, правових, економічних) щодо поліп­шення інвестиційного клімату в Україні та підвищення інвести­ційної привабливості об'єктів приватизації.