Валютний курс і його прогнозування

Суб'єкт підприємницької діяльності, який вкладає кошти в іноземні активи, повинен купувати іноземну валюту, а також перераховувати дохід, отриманий на тому чи іншому націо­нальному ринку, у свою національну валюту. Зміни в курсах обміну валюти можуть привести до суттєвих відмінностей у до­хідності, яку отримує суб'єкт господарювання при вкладенні коштів у національну та іноземну економіку. Це зумовлено тим, що співвідношення між різними валютами постійно змі­нюється, при зростанні вартості (зміцненні) іноземної валюти порівняно з національною валютою інвестора дохід від відпо­відних іноземних активів, перерахований у національну валю­ту інвестора, зростає, а при спаді вартості (послабленні) інозем­ної валюти — зменшується.

Валютним курсом називається співвідношення обміну двох грошових одиниць, або ціна валюти однієї країни, вира­жена у грошових одиницях іншої країни.

У практиці зовнішньоекономічної діяльності застосовують такі види валютних курсів:

1. Фіксовані курси — це система, яка передбачає існування зареєстрованих паритетів, що покладені в основі валютних курсів, і підтримку цих паритетів державними валютними органами. Фіксовані курси поділяються на:

а) реально фіксовані курси — ті, що спираються на золотий паритет, який припускає відхилення ринкових котиру­вань від паритету в межах «золотих точок». Такі реально фіксовані курси можливі лише за умови існування золо­томонетного стандарту;

б) договірно-фіксовані курси — ті, що спираються на узго­джений еталон (одну або кілька валют, або ж на умовну «офіційну» ціну золота, або ж на співвідношення валют і золота), згідно з яким реєструється паритет та узгодже­ний розмір межі можливого відхилення ринкових коти­рувань від паритетів.

2. Гнучкі курси — це система, за якої у валют відсутні офі­ційні паритети. Гнучкі курси поділяють на:

а) вільно плаваючі курси (валютні курси, які вільно колива­ються) — вони змінюються залежно від попиту та пропо­зиції на ринку;

б) курси, які коливаються — вони змінюються залежно від попиту та пропозиції на ринку, але коригуються валютни­ми інтервенціями центральних банків з метою пом'якшен­ня тимчасових різких коливань. Цей різновид валютних курсів у вітчизняній економічній літературі ще називають змішаним валютним курсом. При змішаному валютному курсі держава обирає валютний режим з урахуванням конкретної економічної ситуації, намагаючись подолати абсолютизацію жорсткого фіксування чи вільного пла­вання. Змішаний валютний курс іншими словами можна схарактеризувати як контрольований плаваючий курс. Однією з форм такого контролю було введення так звано­го валютного коридору, тобто встановлення мінімального та максимального значення відхилення валютного курсу. Відмова від валютного коридору для гривні не означає відмову Національного банку України від політики вста­новлення змішаного курсу.

Визначення курсу валют називається котируванням. Про­цес котирування іменується фіксінгом. Сутність його полягає в тому, що спочатку визначається та реєструється міжбанківсь-кий курс на основі ринкового курсу, який склався напередодні шляхом зіставлення попиту і пропозиції з кожної валюти, а по­тім визначається курс покупці і продавця. Повне котирування містить визначення курсу покупця (bid — покупки) та продав­ця (ask, offer — продажу), відповідно до яких банки купують і продають валюту. Банки намагаються купити іноземну валю­ту якомога дешевше, а продати її якомога дорожче. Таким чи­ном, курс продавця завжди вищий, ніж курс покупця. Різниця між ними називається маржею і є джерелом покриття витрат банку й одержання ним прибутку. Точно встановленої величи­ни цієї різниці не існує. Як правило, маржа становить 5, 10, 20 пунктів, або піпсів (points or pips), — так називається третій і четвертий знаки після коми; перші три цифри (big figure) при цьому залишаються зазвичай незмінними.

Наприклад, EUR/ USD 1,2245-1,2260. Тут 1,22 — це big figu­re, а 45—60 — points, або pips; маржа у цьому разі становить 15 пунктів. Для кожної конкретної валютної угоди маржа залежить

від часу та місця здійснення цієї угоди, від величини ринкового обороту, від платоспроможності клієнта, а також від конкретної валютної угоди.

Якщо торгівля валютою не покриває витрат банку, все рівно він від неї не відмовляється, адже клієнти можуть звернутися до конкуруючого банку і по інших операціях.

У більшості країн при встановленні валютного курсу застосо­вують пряме котирування. Воно означає, що певна постійна сума іноземної валюти (наприклад, 10,100 або 1 000 одиниць) викорис­товується для вираження змінної величини відповідної суми національної валюти (наприклад, 1 дол. дорівнює 5,05 грн).

За прямого котирування валюти А до валюти В сума РА у ва­люті А буде еквівалентною сумі валюти В:

де R — курс валюти А до валюти В (при визначенні суми Р_в тре­ба враховувати, що котируватися може 10, 100 або 1 000 оди­ниць валюти А).

За прямого котирування валюти курс її покупки завжди менший, ніж курс продажу.

При непрямому котируванні, яке застосовують значно рідше, одна національна грошова одиниця виражається в оди­ницях іноземної валюти. Приміром, у Великобританії 1 фунт стерлінгів дорівнює 1,44 дол. США.

За непрямого котирування валюти А до валюти В сума Р_А у валюті А буде еквівалентною сумі у валюті В:

За непрямого котирування курс покупки валюти, що коти­рується, вищий, ніж курс її продажу.

Валютні котирування звичайно встановлюються банками.

Співвідношення (обмінний курс) між валютами, торги з яких не проводяться, визначається на основі їхніх курсів по відно­шенню до третьої валюти. Розрахункові курси валют, отримані таким чином, називаються їх крос-курсами. Скажімо, крос-кур-сом вважатиметься курс японської ієни до фунта стерлінга, вста­новлений українським банком.

Залежно від видів валютних угод розрізняють курси поточні та термінові (спот і форвард). Курсом спот називається курс валюти, встановлений на момент укладання угоди за умови обміну валют банками-контрагентами на другий робочий день

від дня укладання контракту. Курс форвард визначає очіку­вану вартість валюти через певний проміжок часу і являє со­бою ціну, за якою цю валюту продають або купують за умови ії поставки на певну дату в майбутньому.

Теоретично курс форвард може дорівнювати курсу спот, але у практичній діяльності він завжди виявляється вищим або нижчим. Якщо курс форвард вищий за курс спот, він становить суму курсу спот і форвардної маржі, яка в цьому разі називаєть­ся премією (репортом). Якщо форвардний курс нижчий за курс спот, він являє собою різницю між курсом спот і форвардною маржею, яка в цьому разі називається дисконтом (депортом).

Форвардні курси визначають не в результаті торгів, а вста­новлюються банками, з якими клієнти укладають форвардні контракти на продаж або купівлю іноземної валюти.

Коливання валютних курсів значною мірою впливає на зовнішній борг держави. Так, зростання курсу національної валюти автоматично зменшує тягар зовнішньої заборгова­ності, а його зниження збільшує тиск зовнішніх боргів в іно­земній валюті.

Оскільки валютні курси суттєво впливають на дохідність міжнародних операцій, точне передбачення їх є дуже бажаним. Існує кілька теорій, які пов'язують зміну валютних курсів зі зміною валютних чинників, які на них впливають. Це дає змо­гу здійснити їх якісну і кількісну оцінки.

Однією з перших спроб теоретично пояснити динаміку валют­них курсів була теорія паритету купівельної спроможності (Purchasing Power Parity — РРР), що була розроблена німець­ким економістом Густавом Касселем та багато в чому базована на положеннях класичної політекономії і твердженнях Давіда Рікардо про інтернаціональну вартість товарів. Згідно з те­орією РРР існує таке співвідношення, як:

де R_o і R1 — курси валюти А при її прямому котируванні до ва­люти В відповідно на початку та в кінці року; f_A і f_A — рівні інфляції (за рік) у країнах із валютами А і В.

Із формули (8.3) виходить такий приблизний вираз для змі­ни валютного курсу:

Якщо виходити з припущення, що реальні відсоткові став­ки в різних країнах повинні бути приблизно однаковими, то зміна курсу валюти А відносно валюти В повинна визначати­ся різницею номінальних ставок у країнах:

Отже, виходячи з формули (8.5), якщо ставка відсотка з од­нієї валюти менша за відсоткову ставку з іншої валюти, то курс першої валюти повинен зростати. Між тим практика заперечує цей висновок.

Крім того, згідно з теорією РРР збільшення ставки відсотка в національній валюті за постійної відсоткової ставки інозем­ної валюти повинен призвести до падіння курсу національної валюти. Реально ж підвищення відсоткової ставки у країні з вільно конвертованою валютою може привести до зростання її курсу.

Практика досить часто заперечує однозначність теорії РРР. Оскільки існує дуже багато інших чинників, що впливають на курси валют. Сам механізм РРР є, скоріше, теоретико-статис-тичним показником. Динамічна рівновага на валютних ринках набагато рухливіша, ніж зміни в РРР. Якщо курс, розрахова­ний на основі РРР можна вважати вістовим у довгостроковій перспективі, навколо якого коливається фактичний курс, то ос­танній є відображенням теперішньої рівноваги на валютних ринках, яку визначають багато інших факторів. Тривала акту­альність цих факторів може достатньо довго впливати на від­хилення рівноважного курсу від РРР.

Існує низка підходів, які, ігноруючи фактор РРР, обґрунто­вують процес утворення тих чи інших валютно-курсових спів­відношень.

Найпоширенішим і таким, що часто емпірично підтверджу­ється, є підхід платіжного балансу (balance-of-payments ap­proach). Згідно з ним валютний курс залежить від стану пла­тіжного (насамперед торговельного) балансу. Погіршення стану торговельного балансу призводить, як правило, до зниження курсу національної валюти, якщо не вжиті відповідні запобіж­ні заходи. Така ситуація пояснюється тим, що резидентам для оплати своїх зовнішньоторговельних трансакцій не вистачати­ме забезпечуваних надходженнями з-за кордону валютних ре­сурсів. Ринок вийде зі стану рівноваги, оскільки попит на іно­земну валюту перевищить пропозицію. Разом з тим цей підхід

є надто спрощеним щодо уявлень про рівновагу платіжного ба­лансу. Він ураховує чинники стану лише поточного рахунку і не враховує чинники, пов'язані з рухом капіталу. Отже, прогно­зи валютного курсу, що робитимуться для прийняття інвести­ційних рішень, не враховуватимуть такий серйозний чинник, як приплив-відплив капіталу, тобто будуть недостовірними. Прак­тика міжнародної економіки має достатньо підтверджень цього.

Якщо підхід платіжного балансу акцентує увагу на пробле­мі недонадходжень валюти у країну для підтримання бажано­го курсового співвідношення, то підхід ринків активів (asset market approach) зосереджується на екзогенних щодо стану платіжного балансу детермінантах утворення рівноважного валютного курсу. У цьому разі платіжний баланс сам по собі не є генератором курсової динаміки, але його стан — профіцит ра­хунку операцій із капіталом — супроводжує процес утворення того чи іншого обмінного співвідношення. Так, згідно з цим підходом у країні, де спостерігається зростання ринків активів, відбудеться і зростання валютного курсу (курсу національної валюти). Це відображається (може відображатися) у корельо-ваності валютного курсу і національних фондових індексів. Та­кий взаємозв'язок пов'язаний з появою можливості отриман­ня додаткових доходів від зростання цін на активи, що, у свою чергу, приводить до підвищення попиту на національну валю­ту і, відповідно, її курсу. Крім цього, посилення кореляції між фондовими індексами та валютним курсом стає дедалі відчут­нішим. Можливість швидкої капіталізації курсових різниць сприяє посиленню інтеграції між реальним і фінансовим сек­торами. Отже, підхід ринку активів останнім часом стає вирі­шальним при обґрунтуванні інвестиційних рішень. Варто від­мітити, що цьому сприяє достатня простота фундаментального аналізу, а, отже, зменшення трансакційних витрат на пошук додаткової інформації.

Однак є протилежний підхід до двох вищенаведених, за яким економічне зростання у країні призводить до падіння кур­су національної валюти. Пояснення: економічне зростання по­требує підвищення імпорту «інвестиційних товарів», потрібних для подальшого підвищення виробництва; якщо експорт у цей час не зростає, то виникає (або збільшується) дефіцит поточного балансу, а курс національної валюти знижується. Прихильники підходу ринку активів стверджують, що економічне зростання у країні заохочує приплив капіталу в неї, що підвищує попит на національну валюту і відповідно її курс.

Розглянуті підходи до прогнозування валютних курсів не враховують деяких специфічних випадків економічної політи­ки чи економічних явищ. До таких можна віднести проблему вибору валютного курсу в межах моделей наздоганяючого роз­витку чи експортоорієнтованого зростання та проблему реаль­ної ревальвації.

Що стосується першого випадку, то динаміка валютного курсу може неадекватно сприйматися міжнародним інвесто­ром, якщо він не враховує специфічної ролі, яку виконує обмінний курс у цих економічних стратегіях. І у межах моделі наздоганяючого розвитку та експортоорієнтованого зростання особливу увагу приділяють швидкому нарощуванню експорту та підтриманню конкуренції на світових ринках з метою транс­формації відносних переваг у абсолютні. Такі кроки потребують від національних органів макроекономічноі політики істотного заниження валютних курсів. При цьому орієнтація інвестора на динаміку такого курсу у бік РРР може ввести його в оману. Це пояснюється тим, що заниження валютного курсу передбачає насамперед його заниження щодо РРР. Динаміка першого у бік наближення до показника паритету купівельної спромож­ності може сприйнятись інвестором як поступове відновлення рівноваги на основі тяжіння курсів до РРР. Однак для країни, що реалізовує такі моделі розвитку, це означає не відновлення «справедливого» рівня валютного курсу, а втрату її конкурент­них переваг. Тобто чим більше курс наближається до РРР, тим більшою мірою це не відповідатиме макроекономічним цілям країни, тим більшою мірою актуалізовуватимуться наміри від­новити істотний розрив між курсом і РРР. Щодо динаміки са­мого курсу, то це означатиме його девальвацію. Отже, інвесто­рам потрібно враховувати той фактор, що деякі країни активно застосовуватимуть практику девальвацій для підтримання кон­курентоспроможності свого експортного сектора.

Що стосується проблеми реальної ревальвації, то для інвес­тора вона може виявитися першорядною під час розроблення стратегій тривалого вкладання коштів у зарубіжні активи. Ре­альна ревальвація є потужним фактором погіршення платіжно­го балансу, а отже, перевищення імпорту над експортом так чи інакше актуалізує питання про відновлення макроекономічноі рівноваги. Девальвація як інструмент цього може відбутись у вигляді валютної кризи (першого покоління, за типологіза-цією П. Кругмана), коли раптовий спад курсу валюти країни інвестування спричинюється ринковими силами, або у виглядіцілеспрямованої політики макроекономічного коригування. В обох випадках інвесторам треба враховувати фактор реальної ревальвації під час розроблення своїх стратегій.

Таким чином, використання вищенаведених підходів дає змо­гу суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності отримати глибоко суб'єктивні і дуже приблизні оцінки прогнозованого валютного курсу, що дає підстави стверджувати про доцільність їхнього ви­користання лише як допоміжних засобів прогнозування.

Кількісну оцінку майбутніх валютних курсів можна здій­снити, використовуючи економетричні моделі, які базовані на статистичних оцінках економічних явищ та їх передбаченні. Од­нак існує два суттєвих недоліки таких моделей. По-перше, осно­вою більшості з них є прогнозування майбутніх значень деяких ключових змінних (обсягу грошової маси, відсоткових ставок), які реально передбачити дуже складно. По-друге, коефіцієнти кореляції між цими параметрами і валютним курсом можуть змінюватися, тому навіть при вдалому і точному прогнозуван­ні вихідних даних отримані значення майбутнього валютного курсу можуть бути неточними. По-третє, добір параметрів еко-нометричних моделей залежить від суб'єктивної оцінки аналі­тика теоретичної значимості взаємозв'язків між такими пара­метрами, тобто їхній добір відображатиме ставлення аналітика до тієї чи іншої базової теоретичної концепції обґрунтування динаміки валютних курсів.

У світових комп'ютерних системах є багато моделей для прог­нозування економічних ситуацій і валютних курсів. Економічні прогнози на основі таких моделей, що публікуються у пресі, за­звичай доповнюються суб'єктивними думками аналітиків фі­нансових ринків, тобто фактор інтуїції кожного окремого учас­ника міжнародного розподілу праці має важливе значення при виборі валют або країн вкладання коштів.

Отже, валютний курс формується під впливом груп факто­рів, основними з яких є: економічні (торговельний баланс, стан платіжного балансу, загальний стан економіки), технічні, по­літичні, спекулятивні. З іншого боку, валютний курс певною мірою впливає на економіку країни.

Вплив держави на валютний курс здійснюється за допомо­гою операцій центральних емісійних банків через проведення дисконтної політики та валютної інтервенції:

1) дисконтна, або облікова, політика — це зміна облікової ставки центрального банку з метою регулювання валютного курсу шляхом впливу на рух короткострокових капіталів.В умовах пасивного платіжного балансу центральний банк підвищує облікову ставку і тим самим стимулює приплив іноземного капіталу з тих країн, де рівень облі­кової ставки є нижчий. Приплив капіталів поліпшує стан платіжного балансу, створює додатковий попит на націо­нальну валюту і, таким чином, сприяє підвищенню її курсу. Навпаки, за значного активного сальдо платіжного балансу центральний банк знижує облікову ставку і стимулює від­плив іноземних і національних капіталів з метою зменшен­ня активного сальдо платіжного балансу. У цих умовах зростає попит на іноземну валюту, її курс підвищується, а курс національної валюти знижується. Облікова політи­ка — це традиційний метод регулювання валютного кур­су. Але в сучасних умовах, коли посилюється процес ін­тернаціоналізації господарських зв'язків, коли зростає негативний вплив подорожчання кредиту на розвиток націо­нальної економіки, коли держава регулює рух капіталів та кредиту — за цих умов ефективність облікової політики для валютного регулювання значно знижується. Тому ос­новним інструментом впливу держави на валютний курс стає валютна інтервенція;

2) валютна інтервенція — пряме втручання центрального банку в діяльність валютного ринку з метою впливу на курс національної валюти шляхом купівлі-продажу іно­земної валюти. В умовах пасивного платіжного балансу, коли курс національної валюти спадає, центральний банк продає іноземну валюту і створює додатковий попит на національну валюту, сприяючи підвищенню її курсу. Валютну інтервенцію часто використовують для підтримки валютного курсу на штучно заниженому рівні з метою стиму­лювання експорту.

Дисконтна політика і валютна інтервенція — це методи впливу на курс національної грошової одиниці, властиві краї­нам з розвинутою ринковою економікою. Країни, які розвива­ються, як правило, для підтримки курсу своєї валюти широко використовують різноманітні валютні обмеження. Це зумовле­но тим, що в таких країн відсутні значні запаси валютних ре­зервів, вони мають стабільно пасивний платіжний баланс, а от­же, їхня економіка є дуже привабливою для короткострокових інвестицій.

8.4. Валютні операції

Валютними операціями називають угоди, предметом яких є купівля-продаж іноземної валюти та фінансових інструмен­тів, номінованих в іноземній валюті, надання позик в інозем­ній валюті, які укладають між суб'єктами валютного ринку на конкретних умовах.

Валютні операції можна класифікувати за такими ознаками: За предметом валютної угоди валютні операції поділяють­ся на:

— операції, пов'язані з купівлею-продажем або обміном(конверсією) валют;

— депозитно-кредитні операції, або операції щодо залучен­ня та розміщення валютних резервів;

— операції банків з обслуговування міжнародних розра­хунків;

— операції з обслуговування власників кредитних карток та здійснення інших неторговельних угод.

Обмінні (конверсійні) операції здійснюються за принципом компенсованої вартості, який передбачає, що жодна зі сто­рін, які беруть участь в обмінній операції, не надає кредит ін­шій стороні. У таких операціях використовують поточний рин­ковий або форвардний курс. Якщо розрахунки за обмінними операціями здійснюють протягом двох банківських днів за по­точним ринковим курсом, який фіксується на момент укладан­ня угоди, то вони називаються касовими угодами або угодами, виконаними на споті. Операції з обміну визначеної суми в од­ній валюті на відповідну суму в іншій валюті за попередньо встановленим форвардним курсом називаються форвардними операціями.

При здійсненні будь-якої валютної угоди розрізняють такі дати: дату укладання угоди, дату валютування та дату вико­нання угоди. Датою валютування вважається дата виконання умов угоди або фізичного переміщення коштів. Датами валю­тування і виконання угоди можуть бути лише робочі дні. Обмін­ні операції здійснюють комерційні банки або на біржах.

Операції щодо залучення і розміщення валютних резервів, або депозитно-кредитні операції, пов'язані зі взаємним креди­туванням банків, з розміщенням власних або залучених коштів. Перекази здійснюються через кореспондентські ра­хунки (рахунки ЛОРО — «Ви у нас» та рахунки НОСТРО — «Ми у вас»).

Залежно від цілей контрагентів валютні операції поділя­ють на:

— валютообмінні (конверсійні);

— операції міжнародного інвестування;

— міжнародний трансферт платежів;

— спекулятивні та арбітражні.

Головною метою міжнародного інвестування є зростання капіталу в довгостроковій перспективі на міжнародних рин­ках, основне призначення міжнародних трансфертних пла­тежів — це переказ прибутків, коштів і валютних цінностей з однієї країни в іншу. Великий розрив у відсоткових ставках різних країн може призвести до того, що міжнародний рух капіталу буде визначатися відсотковим диференціалом (капі­тали «втечуть» у ті країни, де існують високі відсоткові ставки).

Спекулятивні та арбітражні операції здійснюються з метою отримання прибутку у процесі виконання валютної операції.

Одержання швидкої вигоди від різниці в ціні на різних рин­ках отримало назву «арбітраж». Сутність його — купити в од­ному місці дешевше, а продати в іншому дорожче, нічим при цьому не ризикуючи. Валютний арбітраж є операцією з ку-півлі-продажу валюти з наступною оберненою угодою з метою отримання прибутку від різниці валютних курсів. Арбітраж може працювати на основі котирування двох видів — прямого і непрямого. Спекуляція — це купівля-продаж товарів, біржо­вих цінностей (акцій, облігацій, валюти) з метою отримання прибутку від різниці в ціні. На практиці арбітражні і спекуля­тивні операції важко відрізнити, проте треба пам'ятати, що принципова відмінність між ними полягає в тому, що арбітраж вільний від цінового ризику, тоді як спекуляція пов'язана з ціновим ризиком.

Існують валютний арбітраж на різниці курсів валют та ви­рівнюючий арбітраж. У першому випадку арбітражер (дилер) намагається купити валюту максимально дешево в одному з фі­нансових центрів і водночас продати її з прибутком в іншому, де курс вище (дилер укладає одночасно дві взаємнокомпенсуючі угоди).

Вирівнюючий арбітраж буває прямим і непрямим. Прямий вирівнюючий арбітраж являє собою використання курсової різниці між валютами боржника і кредитора. У непрямому ви­рівнюючому арбітражі бере участь третя валюта (або кілька валют), яку купують за вкрай низьким курсом і продають у місці здійснення платежу.

Розрізняють також просторовий і часовий валютний арбі­траж. Просторовий арбітраж має місце тоді, коли є різниця в курсах на різних валютних ринках.

Часовий валютний арбітраж — це операція, яка здійсню­ється з метою отримання прибутку від зміни валютних курсів у часі. Часовий арбітраж — отримання прибутку за рахунок відкриття спекулятивних позицій за одним курсом з наступ­ним закриттям після закінчення певного часу (від кількох хви­лин до кількох місяців) за курсом, який змінився.

У системі валютних операцій важливим є поняття «валютна позиція банку» — співвідношення (різниця) між сумою активів та позабалансових вимог у певній іноземній валюті та сумою ба­лансових і позабалансових зобов'язань у цій самій валюті.

Активи та позабалансові вимоги — це активи, які обліко­вуються на певний день у балансі, тобто є в розпорядженні бан­ку на цей час, та активи, які банк одержить в майбутньому (купівля певної валюти за угодами форвард, ф'ючерс, опціон та майбутні надходження у валюті у вигляді доходу).

Балансові та позабалансові зобов'язання — це зобов'язан­ня банку на певний день у балансі перед клієнтами та контр­агентами та зобов'язання банку в майбутньому (продаж певної валюти за угодами форвард, ф'ючерс, опціон, майбутні збитки в певній валюті).

Валютна позиція відкрита — сума активів та позабалансо­вих вимог у певній іноземній валюті не збігається з сумою ба­лансових і позабалансових зобов'язань у цій самій валюті. Від­крита валютна позиція містить додатковий ризик у разі зміни валютного курсу. Відкриті валютні позиції можуть бути довги­ми і короткими. Довга позиція (тобто купівля) відкривається в очікуванні зростання курсу валюти. Коротка позиція (тобто продаж) відкривається в очікуванні зниження курсу валюти.

Валютна позиція відкрита довга — сума активів та позаба­лансових вимог перевищує суму балансових і позабалансових зобов'язань у кожній іноземній валюті. Банк із такою пози­цією може зазнати втрат у разі підвищення курсу національної валюти відносно іноземної.

Валютна позиція відкрита коротка — сума балансових і позабалансових зобов'язань перевищує суму активів і позаба­лансових вимог у кожній іноземній валюті. Банк із такою по­зицією може зазнати додаткових втрат у разі підвищення кур­су іноземної валюти відносно національної.

Валютна позиція закрита — сума активів і позабалансових вимог збігається із сумою балансових і позабалансових зобо­в'язань у кожній іноземній валюті.

За тривалістю валютні позиції поділяють на два види: денна позиція і стратегічна позиція.

Денна позиція — дилер відкриває і закриває позиції протя­гом робочого дня з розрахунками на одну дату валютування. При цьому мінімальною кількістю угод може бути дві (одна — за покупкою валюти, друга — за продажем), максимальна кіль­кість угод обмежується лише фізичною можливістю дилера їх укладати. Стратегія мінімізації валютного ризику передбачає обов'язкове закриття денних позицій на дату валютування.

Наприклад, лондонський дилер, який торгує на споті за арбітражними операціями зі світовими валютами, відкриваю­чи протягом дня позиції, повинен до кінця дня їх повністю за­крити. При цьому він веде облік укладених угод на спеціально­му аркуші паперу (або в журналі), що лежить перед ним на столі: куплену базову валюту (довга позиція) записують зі знаком «+», продану (коротка позиція) — зі знаком «-». Після закриття ввечері позиції на дату валютування за даними валютами дилер ставить жирний квадратний нуль у графі «позиція», підбиваючи підсумок робочому дню. Від слова квадрат (square) походить сленговий вираз: «І am squared» або коротко «sq», що означає, що банк закінчив конверсійні операції на дату валютування. Цей ви­раз набрав форму прямого перекладу: «Я у сквері» або просто «сквер».

У розрахунку на значну зміну курсу стратегічна позиція відкривається і тримається до закриття протягом певного періоду часу (від кількох днів до кількох місяців).

Ризик збитків за несприятливої зміни валютного курсу тут значно вищий, тому розмір стратегічної позиції, як правило, набагато менший звичайної денної.

За формою проведення валютні операції поділяють на готів­кові і безготівкові. Безготівкові активи, якими оперує валютний відділ банку, — це залишки на рахунках в іноземній валюті.

Валютні операції передбачають використання одного з трьох способів платежу: платіж готівкою (негайні платежі), авансо­вий платіж і платіж у кредит.

Платіж готівкою у міжнародному платіжному обороті не оз­начає, що розрахунки здійснюються наявними грошовими знаками (банкнотами). Негайний (готівковий) платіж вико­нується після одержання покупцем товару або документів на

нього. Якщо оплата відбувається не пізніше 5-10 днів після одержання товару, то продавець, як правило, робить покупцеві знижку у ціні у межах 3%. Ця знижка називається «сконто» (звідси і назва способу платежу). Поняття «готівковий платіж» використовують як протиставлення авансовому і кредитному способам платежу.

Авансовий платіж у валютних операціях передбачає випла­ту покупцем обумовлених у контракті сум до передання від­повідних документів і самої валюти у розпорядження покупця. Авансовий платіж виконує подвійну роль. З одного боку, поку­пець кредитує продавця, з іншого — забезпечує виконання зо­бов'язань, взятих продавцем згідно з контрактом.

Платіж у кредит передбачає, що покупець сплачує суму, обумовлену в контракті, через деякий час після поставки. Такі платежі мають назву інстолмент. Під платежем у кредит у міжнародній практиці розуміють лише комерційний кредит, тобто кредит, який надають один одному покупець чи прода­вець у вигляді відстрочки або задатку. Оплата ж за рахунок одержаних позичок від уряду або банків не вважається плате­жем у кредит, оскільки імпортер платить негайно.

У процесі здійснення валютних операцій використовують такі основні інструменти платежу: банківські перекази, ін­касо, акредитиви, чеки, векселі, депозитні сертифікати тощо.

Банківський переказ здійснюється за допомогою платіжних доручень, адресованих одним банком іншому. Платіжне дору­чення — це розрахунковий документ, який містить письмове доручення платника обслуговуючому банку про списання зі свого рахунку зазначеної в дорученні суми коштів та ЇЇ перера­хування на рахунок одержувача.

Банківський переказ є найпростішою й найоперативнішою формою банківських розрахунків.

Інкасо — це банківська розрахункова операція, за допомо­гою якої банк за дорученням свого клієнта отримує на підставі розрахункових документів гроші, перераховує їх клієнтові за відвантажені товарно-матеріальні цінності чи надані послуги і зараховує ці кошти на банківський рахунок клієнта. Розріз­няють чисте інкасо (інкасо простих і переказних векселів, че­ків та інших платіжних документів) і документарне інкасо (інкасо комерційних документів). За виконання інкасо банки стягують комісійну плату.

Акредитив — це договір, що містить зобов'язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявникаакредитива) або від свого імені проти документів, які відпові­дають умовам акредитива, зобов'язаний виконати платіж на користь бенефіціара (особи, якій призначено платіж) або дору­чає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж.

Банк-емітент може відкрити такі види акредитивів: від­зивні, безвідзивні; підтверджені, непідтверджені; перевідні (трансферабельні); револьверні (поновлювані); покриті (депо­новані), непокриті (гарантовані).

Відзивний акредитив — це акредитив, який може бути змі­нений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення про це бенефіціара при недотри­манні умов, передбачених договором. Відзивним є будь-який акредитив, якщо не вказано, що він є безвідзивним. За таким акредитивом не утворюється жодних правових зобов'язань між банком-емітентом і банком-бенефіціаром. З огляду на це, в ос­таннього немає впевненості в отриманні коштів, оскільки акре­дитив у будь-який момент може бути змінений або відкликаний.

Безвідзивний акредитив — це акредитив, який є твердим зобов'язанням банку-емітента перед банком-бенефіціаром. Він може бути анульований або умови його можуть бути змінені лише за згоди бенефіціара, на користь якого він був відкритий.

Підтверджені акредитиви — акредитиви, які отримали до­даткову гарантію платежу з боку іншого банку.

Перевідний (трансферабельний) акредитив може бути пов­ністю або частково використаний декількома суб'єктами (плат­никами).

Револьверний (поновлюваний) акредитив аналогічний кон­токорентному кредиту. Його застосовують у розрахунках за постійні поставки, які здійснюються, як правило, за графіком, зафіксованим у контракті. При цьому відбувається регулярне поповнення акредитиву до встановленої суми в міру його вико­ристання.

Покриті (депоновані) акредитиви — це акредитиви, при відкритті яких банк-емітент перераховує власні кошти плат­никам (покупцям) або наданий йому кредит у розпорядження банку продавця на окремий балансовий рахунок «Акредити­ви» на весь термін дії зобов'язання банку-емітента.

Непокритий акредитив — акредитив, оплата за яким у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника гаран­тується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.

Операції на валютному ринку комерційні банки проводять через підрозділи валютного дилінгу, які складаються з двох

відділів: дилінгового відділу та відділу розрахунків за валют­ними операціями. У дилінговому відділі працюють групи фа­хівців, які займаються проведенням конверсійних, кредитно-депозитних операцій, а також обслуговуванням клієнтів, які здійснюють операції за посередництвом банку на валютному рин­ку. Основними функціями відділу розрахунків за валютними операціями є отримання та перевірка правильності оригіналів угод, оформлення платіжних документів для перерахування коштів банкам-кореспондентам, контроль за реальним рухом коштів, перевірка та сплата рахунків брокерських фірм, що виступали посередниками під час укладання угод тощо.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Сутність валютного ринку.

2. Які функції виконує валютний ринок?

3. Як впливає рівень конвертованості валюти на можливості учасників валютного ринку?

4. Поясніть сутність прямого і непрямого котирування валюти.

5. За якими ознаками класифікують валютні ринки?

6. У чому полягають особливості валютного ринку України?

7. Що означає поняття «волантильність готівкового валютно­го ринку»?

8. Ринок евровалют.

9. Особливості форвардних валютних контрактів.

 

10. Які фактори впливають на ціни валютних опціонів?

11. Які методи нейтралізації ризику настання незвичайно ви­сокої волантильності використовують страховики?

12. Хто є суб'єктами валютного ринку?

13. В яких значеннях використовується поняття «валюта»?

14. У чому полягає відмінність між поняттями «валюта» і «ва­лютні цінності»?

15. Що покладено в основу валютних обмежень?

16. Як поділяються валюти за ступенем конвертованості?

17. Поняття «клірингова валюта».

18. Види валютних курсів.

19. Які теорії поясн