Фізичні вправи – основний засіб фізичного виховання

Засобами фізичного виховання називають ті чинники, за допомогою яких здійснюється вплив на людину з метою її фізичного вдосконалення та оздоровлення.

До засобів фізичного виховання відносять: фізичні вправи, природні сили та гігієнічні чинники.

Фізичні вправи є основним та специфічним засобом фізичного виховання. Вони носять характер свідомих рухових дій.

Найвищої ефективності фізичного виховання можна досягнути за умови комплексного застосування засобів, тобто, рухова активність повинна здійснюватись здебільшого за сприятливих природних умов і при незаперечному дотриманні правил особистої гігієни.

Рухова активність людини передбачає виконання окремих рухів, «рухових дій» та цілісної рухової діяльності.

Рух – це моторна функція організму, що виражається у зміні положень тіла або окремих його частин. Розрізняють вроджені і довільні рухи.

Окремі рухи є складовими частинами рухових дій. За допомогою кількох; логічно пов’язаних між собою рухів можна виконувати бажану рухову дію спрямовану на вирішення певного рухового завдання. Наприклад, певна послідовність рухів ногами, руками, тулубом, головою дозволить учневі виконати підйом розгином, стрибок у довжину, висоту, закинути м’яч у ворота (чи у кошик) тощо.

Отже, руховою дією називають певну цілеспрямовану систему рухів, сформовану для вирішення конкретного рухового завдання.

Рухова дія формується на основі знань, попереднього рухового досвіду, фізичних якостей, засвоєння раціонального способу її виконання шляхом багаторазового повторення.

Програмою з фізичної культури передбачена система рухових дій, якими повинен оволодіти учень.

Поєднання декількох специфічних рухових дій називають руховою діяльністю.

Фізичні вправи – це рухові дії, за допомогою яких вирішуються завдання фізичного виховання (освітні, виховні та оздоровчі) і підпорядковуються його закономірностям.

Фізичні вправи виконуються відповідно до закономірностей фізичного виховання. Вони є одним із засобів передачі суспільно-історичного досвіду в цілому і в галузі фізичного виховання зокрема.

Фізичні вправи впливають на морфофункціональний і психічний стан особи і задовольняють природну потребу людини в руховій діяльності.

Фізичні вправи є предметом навчання у фізичному вихованні.

Природні сили, чинники гігієни є допоміжними засобами. З їхньою допомогою повніше й краще використовується основний засіб, створюються умови для ефективного впливу фізичних вправ на тих, хто займається, а також успішної організації і проведення занять. Основні і допоміжні засоби фізичного виховання повинні застосовуватися в єдності.

Кожна фізична вправа характеризується певними способами виконання, за допомогою яких вирішуються рухові завдання і досягається найбільший ефект у навчанні, тобто технікою виконання.

Технікою називається – найраціональніший спосіб виконання фізичних вправ (техніка із грецьк. – майстерність).

Критерії оцінки ефективності техніки (способів виконання) фізичних вправ в одних випадках є сама зовнішня форма рухів (тобто точність виконання рухів) та їхня координаційна складність (це спортивна гімнастика, художня гімнастика, катання на ковзанах і стрибки у воду).

В інших випадках – техніка виконання рухів визначається кінцевою метою досягнення максимального кількісно вимірюваного результату (легка атлетика, важка атлетика, веслування, плавання, тобто кількісний результат).

Техніку фізичних вправ у спортивних іграх та єдиноборствах оцінюють за досягненнями кінцевого ефекту в діях (кидок у баскетболі, удар у боксі).

Техніка фізичних вправ змінюється й удосконалюється. Розрізняють основу техніки – це сукупність незмінних, необхідних і достатніх для вирішення рухового завдання рухів. Під основою техніки мають на увазі склад і послідовність рухів та елементів, що входять до фізичної вправи.

Основна (провідна) ланка техніки – це найбільш важлива й вирішальна частина основи техніки даної рухової дії. Наприклад, для стрибків у висоту з розбігу основною ланкою техніки буде одночасне відштовхування однією ногою, що відштовхується, поєднане з підніманням махової ноги догори, для метань – кінцеве зусилля під час кидка.

Деталі техніки – це другорядні елементи фізичної вправи, вони можуть змінюватися, не викликаючи порушень основи техніки. Деталі техніки залежать і від індивідуальних особливостей людини. Наприклад: у бігу з максимальною швидкістю люди невисокого зросту роблять більшу кількість кроків, аніж люди високого зросту. При цьому час пробігання дистанції в них може бути однаковим; у стрибках у довжину з розбігу – розбіг може бути більшим або меншим, може бути виконаний по-різному, сильно або недостатньо зігнутою ногою.

Розходження в деталях техніки залежать, в основному, від індивідуальних особливостей тих, хто займається, морфофункціональних і зовнішніх умов.

Виділення в техніці її основи, основної ланки і деталей має велике значення для процесу навчання. Коли основа техніки не складна, рухову дію можна розучити відразу. Якщо ж основа техніки складна, то рухові дії краще розучувати по частинах. І тут процес навчання починається з навчання провідної ланки техніки.

Виділяють зміст і форму фізичних вправ. Усі фізичні вправи мають свій зміст і форму.

У загальний зміст фізичної вправи входить сукупність цілої низки процесів:

1) Біомеханічних, фізіологічних, біохімічних, біологічних, психологічних, педагогічних, під впливом яких розвивається здатність до рухової діяльності.

2) Сукупність елементів фізичної вправи. Наприклад: у зміст стрибка в довжину з розбігу входять – розбіг, відштовхування, політ і приземлення.

3) Функціональні зрушення, які відбуваються при виконанні вправи.

4) Завдання, які вирішуються при виконанні фізичної вправи.

Форма фізичної вправи являє собою її внутрішню і зовнішню структуру.

Внутрішня структура фізичної вправи характеризується взаємозалежними, взаємопогоджуваними процесами, які відбуваються в організмі під час виконання фізичної вправи.

Зв’язок, погодженість процесів (біомеханічних, біологічних, фізіологічних, біохімічних), наприклад, при бігу буде інший, ніж при підніманні штанги – процеси нервово-м’язової координації, співвідношення енергетичних процесів (аеробних та анаеробних) будуть істотно відрізнятися.

Зовнішня структура фізичної вправи представлена видимою стороною, яка характеризується просторовими, часовими, динамічними характеристиками рухів.

Зміст і форма фізичної вправи взаємозалежні.

Для вдосконалювання рухової діяльності необхідно забезпечити, в першу чергу, відповідні зміни її змістовної сторони. У міру зміни змісту змінюється й форма вправи. Наприклад: різні способи стрибка у висоту з розбігу.

Форма впливає на зміст. Недосконала форма фізичної вправи перешкоджає максимальному виявленню функціональних можливостей, навпаки, досконала форма сприяє найбільш ефективному використанню фізичних здатностей (енергії витрачається менше при досконалій формі фізичної вправи на 10-20%).

Рухи людини відбуваються у часі й просторі, тобто при виконанні якої-небудь вправи можна простежити певну послідовність рухів: розбіг, відштовхування, політ, приземлення (фази фізичної вправи).

В одних діях таких фаз можна виділити дві: у веслуванні, у метанні м’яча – замах і кидок; в інших три – у стрибках у довжину з розбігу. У переважній більшості ациклічних рухів виділяють декілька основних фаз: у потрійному стрибку з розбігу – три відштовхування.

Різні фази несуть різні функції.

1) Підготовча.

Значення підготовчої фази – створити найвигідніші умови для виконання рухів в основній фазі. Наприклад: у стрибках у довжину з розбігу – розбіг.

2) Основна.

В основній фазі рухи спрямовані на вирішення головного рухового завдання. Наприклад: у стрибках у довжину з розбігу – відштовхування і політ, у веслуванні – гребок. Основна фаза руху становить основу техніки.

3) Заключна.

Заключна фаза характеризується завершенням руху. У деяких фізичних вправах заключній фазі надається значне місце (стійке приземлення при зіскоках, при приземленні в стрибках у довжину й т.д.).

Усі фази взаємозалежні й кожна попередня впливає на виконання наступної.

Техніка фізичної вправи визначається такими характеристиками:

1) Просторові характеристики рухів (положення тіла; траєкторія руху – форма (прямолінійна і криволінійна) і напрямок траєкторії; амплітуда.

2) Часові характеристики рухів (темп, ритм і тривалість).

3) Просторово-часові характеристики рухів (швидкість і прискорення).

4) Динамічні характеристики рухів (внутрішні і зовнішні сили).

До просторових характеристик рухів відносять положення тіла й окремих його частин.

Рух завжди починається з якогось початкового щодо нерухомого положення тіла (вертикальні – виси, упори; горизонтальні, похилі – упори лежачи).

Змінюючи положення тіла або окремих його частин, легко можна змінити навантаження на певні м’язи, збільшити або зменшити координаційну складність вправ (хват зверху замінити хватом знизу).

Вихідне положення (В.п.) – розташування частин тіла перед початком вправи (низький старт, основна стійка).

В.п. створює найбільш вигідні умови для правильного виконання вправи і забезпечення результативності наступних рухів.

Траєкторія руху – це лінія, уздовж якої рухається тіло або предмет.

У траєкторії руху розрізняють:

1) Форму (прямолінійна і криволінійна).

2) Напрямок (основний, проміжний, обертальний).

3) Амплітуду (розмах руху).

Прямолінійні рухи зустрічаються переважно в тих випадках, коли завдання полягає в тім, щоб розвинути максимальну швидкість в якій-небудь частині тіла на короткому відрізку (рух руки в прямих ударах у боксі, у виконанні уколу у фехтуванні). Зазвичай людина прямолінійних рухів майже ніколи не виконує. Якщо простежити за рухами окремих частин тіла, то не важко помітити, що всі вони описують дуги, тому що рухи в суглобах не поступальні, а обертальні. Тому в рухах людини переважають криволінійні траєкторії.

Напрямки руху бувають основні – вниз, назад, праворуч, ліворуч; проміжні – убік і праворуч, убік і ліворуч; обертальні – вперед та назад, тобто в сагітальній площині (переворот вперед та назад, перекид назад); ліворуч і праворуч, тобто в лицьовій площині (перевороти в сторони праворуч і ліворуч); у горизонтальній площині (гвинти в стрибках у воду).

Напрямок руху в техніці фізичної вправи відіграє важливу роль у досягненні практичних спортивних результатів й забезпеченні ефективності впливу вправи на певні м’язові групи. Навіть незначні відхилення в напрямку руху, призводять до того, що вони не досягають мети. Наприклад, у кидку м’яча в баскетболі, ударі в боксі, у стрибку в довжину з місця.

Амплітуда (розмах руху) – це стан, що долає частина тіло, яка рухається, тобто це розмах коливального руху, найбільше відхилення тіла або його частин від положення рівноваги.

Амплітуда визначається в кутових градусах або лінійних мірах, вона може визначатися умовними позначками (напівприсід) або за допомогою зовнішніх орієнтирів (при нахилі торкнутися підлоги).

Амплітуда залежить від будови кісток і суглобів, еластичності зв’язок, м’язів.

Часові характеристики рухів. До них відносяться тривалість руху і темп.

Тривалість рухів – це час, протягом якого рух триває незалежно від пройденого шляху.

Тривалістю можна регулювати загальний об’єм навантаження. На виконання різних вправ і статичних положень витрачається різний час. Окремі елементи техніки виконуються з різною тривалістю (замах у метанні виконується повільніше, аніж кидок).

Під темпом розуміють – кількість однаково повторюваних рухів за одиницю часу (темп ходьби 120-140 кроків за хв).
Темп рухів окремих частин тіла залежить від їхньої маси. Чим менша вага тіла, тим більшу частоту рухів можна розвинути. Найбільша частота досягається в рухах пальцями руки (8-10 рухів за секунду), більш повільні рухи в ліктьовому й плечовому суглобах і найповільніші рухи тулубом (1-2 рухи за секунду).

Поняття „темп” і „швидкість” – різні за змістом. Наприклад, можна бігти на місці в якомусь темпі (тобто з певною кількістю рухів за одиницю часу), але характеризувати ці рухи за „швидкістю” не можна, тому що немає пройденого шляху.

У циклічних видах спорту темп рухів багато в чому залежить від довжини нижніх кінцівок, від техніки й рівня розвитку швидкості.

Ритм – чергування розслаблення і напруги м’язів.

До просторово-часових характеристик руху відносять швидкість. Вона визначається величиною шляху, пройденого за одиницю часу.

За швидкістю рухи бувають: рівномірними й нерівномірними.

Якщо швидкість протягом шляху не змінюється, то рухи рівномірні; якщо змінюється, то нерівномірні.

Зміна швидкості за одиницю часу називається прискоренням.

Нерівномірно прискорений рух або нерівномірно вповільнений рух називається різким.