Принцип свідомості й активності

Принцип – це вихідні відправні положення, що визначають основні вимоги до побудови, змісту, методів й організації процесу навчання і виховання, виконання яких забезпечує необхідну ефективність.

У принципах навчання й виховання відображаються об’єктивні, тобто незалежні від бажання людини, закономірності, типові для процесу фізичного виховання в цілому. Пізнання закономірностей (психологічних, фізіологічних, біохімічних, педагогічних) фізичного виховання, на яких будується методика занять, та їхнє застосування в практиці є основою свідомої й цілеспрямованої діяльності вчителя фізичної культури, підвищує її ефективність. І, навпаки, незнання принципів або їхнє недоречне застосування істотно гальмує успішність навчання рухам, ускладнює виховання фізичних якостей.

Зміст і сутність деяких принципів можуть змінюватися. Це може бути пов’язане з підвищеними вимогами до фізичних вправ, з рівнем розвитку науки про фізичне виховання. І навіть можуть з’являтися нові принципі, у яких відображаються невідомі до цього закономірності.

У фізичному вихованні набули застосування загальнопедагогічні принципи, оскільки вони відображають загальні педагогічні закономірності, що діють й у сфері фізичного виховання.

У загальній педагогіці такі принципи сформульовані стосовно закономірностей навчання (дидактичні принципи). Фактично дидактичні принципи містять низку універсальних методичних положень, без дотримання яких не мислиться раціональна методика не тільки в навчанні, але й взагалі в жодному з основних аспектів педагогічної діяльності. Щодо цього вони являють собою загальнометодичні принципи. Саме в такій якості вони затвердилися й у методиці фізичного виховання. Їхній зміст одержав свою конкретизацію відповідно до особливостей процесу фізичного виховання.

У педагогіці принципу свідомого навчання надається найважливіше значення.

Так, Я.А.Коменський і К.Д.Ушинський були глибоко переконані в необхідності постійно стимулювати „свідомі сили учнів”, створювати в них точне поняття й уявлення про досліджувану дію, перш ніж спонукати їх до навчання.

У теорії фізичного виховання принцип свідомого навчання фізичних вправ займає одне з найважливіших місць. Ще П.Ф. Лесгафт підкреслював, що одне з найважливіших завдань фізичного виховання полягає в тім, щоб привчити людину свідомо відноситися до своїх дій і працювати з якомога меншою витратою енергії.

Основні вимоги реалізації даного принципу у фізичному вихованні:

1) Учень повинен знати мету, завдання й чому і як виконується вправа.

П.Ф.Лесгафт казав: „кожна вправа повинна бути попередньо пояснена, варто сказати, як її робити та з якою метою вона виконується”.

Усі педагогічні вимоги до навчання рівною мірою відносяться й до фізичного виховання як педагогічного явища. Навчання рухам базується на загальних дидактичних принципах, які у фізичному вихованні мають свої специфічні особливості.

Однак тільки у фізичному вихованні предметом навчання є рухові дії, як засіб фізичного виховання і психічного вдосконалювання людини, і це визначає особливості процесу навчання.

Навчання рухам і виховання фізичних якостей – дві сторони процесу фізичного виховання. Вони єдині й разом з тим мають розходження. При виконанні рухів з метою їх освоєння завжди проявляються певні фізичні якості (сила, спритність, витривалість, швидкість, гнучкість), які й сприяють їхньому розвитку.

2) Чітка система аналізу і контролю за виконанням фізичної вправи (аналіз повинен сприяти осмисленому відношенню до вправи).

3) Сприяти розвитку самоаналізу у школярів (уміти аналізувати свої успіхи й невдачі, – це допомагає в навчанні й формує впевненість у своїх силах, якщо щось не буде виходити).

4) Стимулюючи активність учнів, залучати їх до страхування, показу й оцінки як своїх дій, так і товаришів.

5) Перед кожним уроком повинна стояти конкретна мета, що зрозуміла учням (перспективна мета – виконання нормативів оцінки фізичної підготовленості, потрапити до складу збірної школи; найближча мета –оволодіння вправою, розвивати й досягти певного рівня фізичних якостей).

6) Розкривати прикладне значення знань, що набуваються, і навичок.

7) Необхідно пам’ятати, що біохімічні зміни в організмі залежать від позитивних або негативних емоцій.

8) Принцип свідомості тісно пов’язаний зі зворотним зв’язком, тому на уроці повинна широко застосовуватися термінова інформація, тобто терміновий зворотний зв’язок – повідомлення учням про хід виконання фізичної вправи. Процес навчання буде більш успішним, якщо учень може судити правильно чи з помилками він виконує ту або іншу дію.

9) Одним із елементів свідомого навчання є ідеомоторне тренування, але не на початковому етапі навчання, тому що немає ще чіткого уявлення про рух, що треба засвоїти.

Реалізація принципу свідомості повинна призвести до формування в учнів активності.

Навчання припускає єдність свідомості й активності того, кого навчають, оскільки свідомість без активності є споглядальність, а активність без свідомості – хаос, суєта.

Активність виражається в чіткому відвідуванні занять, допомозі вчителю в їх організації, у бажанні самостійно займатися, підвищувати свій фізичний рівень.

Реалізація принципу свідомості й активності залежить від талановитості вчителя, від уміння створювати умови для свідомої й активної участі школярів в уроці фізичної культури (для цього необхідно чітко ставити мету і ця мета повинна бути суспільно-значущою).

Умови, при яких розвивається активність:

1) Пробуджувати інтерес до предмета, але треба створити таке навчання, при якому учні змушені діяти активно, тому що залучаються в процес самостійного пошуку та «відкриття» нових знань.

2) Різноманітність навчального матеріалу.

3) Усвідомлення учнями важливості, необхідності, доцільності освоєння намічуваних дій.

4) Органічний зв’язок нового матеріалу із засвоєним раніше.

5) Доступність навчального матеріалу.

6) Своєчасність контролю й оцінки результатів діяльності учнів.

7) Яскравість, емоційність навчального матеріалу, створення позитивного емоційного тонусу (треба бачити урок очима учнів; довести до свідомості учнів мету уроку).

 

Принцип наочності

 

Спостереження є першоджерелом людського знання. Пізнання взагалі не існує, воно завжди спрямоване на предмет, пов’язане з діяльністю й здійснюється в рамках цієї діяльності.

Практика тут буде виступати як джерело потреби пізнання, як основа вибору мети, засобів і критеріїв якості навчання.

Учень повинен не тільки зрозуміти, запам’ятати і відновити навчальний матеріал, але й використати його в практичній діяльності.

Наочність є передумовою засвоєння рухів і необхідною умовою вдосконалення рухової діяльності.

Як уже було відзначено, всяке пізнання починається з почуттєвого щабля – живого споглядання. Живий образ виконання рухової дії формується за участю як зовнішніх, так і внутрішніх рецепторів – органів зору, слуху, вестибулярного аналізатора, рецепторів м’язів і т.д.

Сприймаючи рух різними органами почуттів, ми ніби доповнюємо один одного й при цьому уточнюємо дану рухову дію. Чим більший почуттєвий образ руху, тим швидше й легше формуються на його основі рухові вміння й навички.

Для цього використовуються різноманітні методи (наочні, словесні, практичні).

Наочність – не тільки вихідна передумова, але й необхідна умова всього процесу вдосконалювання рухової діяльності.

У міру засвоєння рухової дії різні органи чуття починають функціонувати в тіснішій взаємодії.

У процесі навчання важливе місце належить руховому аналізатору, що керує рухами і, щоб підвищити вимоги до рухового аналізатора в навчанні, штучно виключають інші аналізатори. Однак на першому етапі навчання штучне виключення певних аналізаторів не рекомендується.

У ході засвоєння рухів роль і характер взаємодії різних органів чуття повинні змінюватися. Повинна змінюватися й наочність.

На початку навчання – важливу роль відіграє зорове сприйняття, потім – руховий аналізатор, але на будь-якому етапі навчання залишається одне правило: не обмежуватися однією формою наочності, необхідно комплексно використовувати різноманітні шляхи наочної інформації (безпосередньої, опосередкованої).

Необхідно пам’ятати, що частина учнів краще сприймає рух через зоровий аналізатор, а частина через слуховий.

Знання провідного аналізатора допомагає вчителеві індивідуалізувати реалізацію цього принципу в навчанні.

Коли вправа (рухова дія) виконується в основних рисах і правильно, контроль за виконанням руху покладається на руховий і тактильні аналізатори.

Ефективність застосування наочності підвищується при наявності зворотного зв’язку (виконання вправи перед дзеркалом).

Багато вчителів реалізують принцип наочності навчання в натуральному показі дії. Живий зразок завжди породжує сильні позитивні емоції, що сприяють запам’ятовуванню матеріалу й бажанню вивчати дану рухову дію. Однак натуральний показ не завжди задовольняє вимогам, які до нього висуваються, тобто не кожну рухову дію можна повторити багаторазово, не завжди її можна демонструвати в потрібному ракурсі. Неможливі зупинки й уповільнений показ у потрібних місцях.

Тому ефективний методичний прийом – це поєднання натуральної демонстрації з демонстрацією кіноматеріалів, бо відбувається накладання зорового образу дії на свіжі м’язові відчуття.

 

Принцип систематичності