Наукові основи побудови податкової системи

Науковий підхід до побудови раціональної системи оподаткування передбачає, по-перше, системність, по-друге, встановлення основобудовної бази цієї системи і, по-третє, формування правової бази.

Потреба системності полягає в тому, що всі податки повинні бути взаємопов'язані і органічно доповнювати один одного, не вступати у протиріччя з системою оподаткування в цілому і з окремими її елементами.

Визначальною базою побудови податкової системи є об'єм бюджетних видатків. Податки — не самоціль, а засіб для виконання державою своїх функцій, і з цих позицій вони походять від державних видатків.

Податкова система — продукт податкового законо­давства. Вона створюється в результаті прийняття ряду законодавчих актів, які затверджують відповідні прин­ципові положення, види податків, порядок нарахування і утримання кожного з них, обов'язки для всіх суб'єктів оподаткування.

За економічнім змістом податкова система - - це сукупність встановлених у країні податків та обов'яз­кових платежів, що надходять у бюджети різних рівнів бюджетної системи. Не дивлячись на різноманітність існуючих у світі податкових систем, існує ряд принци­пів, які визначають науковий підхід до характеристи­ки внутрішньої сутності і суспільного призначення даного поняття.

Побудову і функціонування оптимальних податкових систем необхідно розглядати під кутом зору відповід­ності таким принципам:

1. Принцип вигоди і адміністративної зручності. Даний принцип наголошує на тому, щоб втрати добро­буту в результаті сплати податків були сумірні для платників з тими вигодами, котрі вони отримують за рахунок фінансованих з податкових надходжень потреб і суспільних благ. Суть адміністративної зручності по­лягає в тому, що податкова система має бути максималь­но зручною для платників і для державних структур з точки зору змісту податкової роботи і податкового зако­нодавства, механізму збирання податків та контролю над податковими процесами. До того ж на організацію справляння податків необхідно витрачати якомога меншу суму податкових надходжень.

З принципу вигоди і адміністративної зручності ви­пливає, що державна діяльність у формі забезпечуваних державною службою послуг і суспільних благ має певну ціну, котра приймає форму податку. Ці "податкові" ціни одержали назву "ціни за Ліндалем" (за ім'ям шведського економіста Еріка Ліндаля, який вперше теоретизував це положення). Подібно до будь-якого ринку, рівновага при обміні "податки — блага" виникає в тому випадку, якщо податкові затрати на одиницю фінансованих дер­жавою суспільних благ та трансфертних платежів здійс­нюються з граничною вигодою для кожного споживача Державних благ, платника податків.

2. Принцип платоспроможності. Цей принцип декларує, що тягар оподаткування повинен розподіля­тись згідно з платоспроможністю податкоплатника (роз­міром доходу, обсягом споживання, вартістю майна то­що). З принципом платоспроможності пов'язані питання горизонтальної і вертикальної рівностей в оподаткуванні. Горизонтальна рівність передбачає, що податкоплатники з однаковою платоспроможністю і податковою базою з доходу чи майна сплачують одинакові суми податків протягом певного періоду. Вертикальна рівність досяга­ється в тому випадку, коли податкоплатники з різною платоспроможністю сплачують різні за величиною суми податків, що диференціюються відповідно до пев­них етичних принципів соціальної справедливості.

При формальній рівнозначності принципів вигоди і платоспроможності добре помітно, що принцип вигоди носить більш суб'єктивний характер. Справа в тому, що поняття вигоди і справедливості в оподаткуванні є відносним: те, що здається правильним і справедливим для одного платника, виглядає протилежним для іншого. Взагалі не існує і не може існувати податкової системи, котра б задовольняла усіх громадян, податкоплатників і державу в цілому одночасно. Суб'єктивний фактор— дуже важливий компонент теорії оподаткування. Навколо суб'єктивної мотивації явищ і процесів державних фінансів розвинувся навіть окремий напрямок фінансо­вого знання — фіскальна соціологія.

У зв'язку з тим, що принцип платоспроможності об'єктивніший, він піддається кількісному виміру, особ­ливо стосовно вертикальної рівності в оподаткуванні. Для вимірювання й оцінки даного положення використову­ється діаграма Лоренца і коефіцієнт Джіні. Діаграма Лоренца дозволяє зробити своєрідну паралель між; по­датковими надходженнями до бюджету держави і сумар­ною величиною податкоплатників. Ідеально бажаним є той випадок, коли певна кількість платників, наприклад 20 відсотків від загальної величини, сплачують до бюд­жету відповідно двадцятивідсотковий розмір податкових надходжень (на рисунку це пряма лінія). Дійсний стан розподілу доходів і податкових зобов'язань, що існує на даний момент у тій чи іншій державі, відображає крива лінія (див. рис. 2.5). Коефіцієнт Джіні вимірює степінь нерівномірності розподілу доходів і податко­вих зобов'язань шляхом вирахування відношення між кривою Лоренца, яка виражає дійсний стан розподілу доходів, та податкових зобов'язань та ідеально рівномір­ним, бажаним розподілом.

Площа А

Коефіцієнт Джіні =

 

 

Очевидно, що чим більше крива Лоренца відхиля­ється вниз, тобто вигинається, тим більша нерівномір­ність розподілу доходів і податкових зобов'язань, одним із факторів якого є оподаткування.

3. Принцип визначальної бази. В основу побудови певної податкової системи повинна бути покладена еко­номічна доктрина держави. Економічна доктрина дер­жави може базуватись на одному із напрямків еконо­мічної думки — класичному і неокласичному, кейнсіанському і пост кейнсіанському, марксистському і немарксистському. Кожний напрям економічної теорії передбачає свою модель економічної, фінансової і подат­кової політики. Проте суть не стільки в положеннях самої теорії, скільки в її наявності. Визначивши свою економічну доктрину на основі того чи іншого напрямку теорії, держава розробляє стратегію і тактику досягнен­ня поставленої мети.

Виходячи з вибраної соціально-економічної доктрини держави, в країні повинен формуватись середній рівень оподаткування, тобто та частина валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через бюджет з до­помогою податків та податкових платежів шляхом по­будови конкретної податкової системи.

Практичним проявом соціально-економічної доктри­ни держави виступає прогнозована величина видатків бюджетів. Якраз дана прогнозована (але ні в якому разі не запланована) величина і виступає визначальною базою для встановлення норми оподаткування в державі. У бюджетному плануванні, і зокрема, при плануванні по­даткових надходжень повинна дотримуватися чітка по­слідовність (див. рис. 2.6):

 

 

Коли уважно проаналізувати норму оподаткування, наприклад, у скандинавських країнах і в Сполучених Штатах Америки, то можна зробити висновок про те, що норма оподаткування в скандинавських країнах майже у два рази перевищує цей показник у США. Проте суттєвого впливу на економічний прогрес і се­редньорічні величини приросту валового внутрішнього продукту (приріст ВБП у Швеції, як і в США, колива­ється від 3-х до 6-ти відсотків щорічно) норма оподат­кування не чинить. Політика соціального захисту у скан­динавських країнах спонукає до підвищення норми опо­даткування. Але таке підвищення базується на гранич­ній корисності обов'язкових платежів, і втрата соціаль­ного добробуту конкретного громадянина-податкоплатни­ка при обміні "податки — блага" зводиться до мінімуму.

Разом з тим необхідно констатувати і той факт, що не завжди підвищення норми оподаткування в країні призводить до збільшення величини податкових надход­жень до казни держави. Широке розповсюдження при аналізі оптимальної норми оподаткування одержала теорія відомого американського економіста Артура Лаффера. Крива Лаффера, що є наріжним каменем даної теорії (див. рис. 2.7), базується на спостережені, що коли висота податкових ставок досягає певного критичного рівня (То), подальше підвищення норми оподаткуван­ня спричинює не збільшення, а навпаки, зменшення податкових надходжень.

 

де ПИ — податкові надходження;

Т — ставка податку, або норма оподаткування; Т_о — оптимальна норма оподаткування.

Зв'язок між висотою оподаткування і податковими надходженнями залежить від податкової бази, тобто об'єкта оподаткування. Тому Лаффер досліджував даний зв'язок з допомогою показника еластичності податкової бази, що вимірюється як відношення процентної зміни величини об'єкта оподаткування до відсоткової зміни норми оподаткування, тобто податкових ставок, які застосовуються до даного об'єкта (бази) податку.

Е=

де Е — еластичність податкової бази; В — вартісний вимір податкової бази

(об'єкта оподаткування); Т — норма оподаткування; В — приріст, або відсоток збільшення податкової

бази; і — приріст, або процент збільшення норми

оподаткування.

На величину податкових надходжень впливає і таке явище, як ухилення від сплати податків (див. рис. 2.8).

Надмірне підвищення норми оподаткування веде до збіль­шення доходів тіньової економіки і згортання легального бізнесу, а заодно і скорочення податкової бази.

 

де В — податкова база;

Т — норма оподаткування.

Відкриття Лаффера якраз і полягає в тому, що по мірі зростання податків, тобто норми оподаткування, податкова база стає більш еластичною, що якраз і зу­мовлює, починаючи з певного рівня висоти оподаткуван­ня, зменшення надходжень до бюджету за рахунок ско­рочення податкової бази і ухилення від сплати податків.

В соціально-орієнтованій державі ринкового типу досить важлива увага приділяється ефективності вико­ристання податкових надходжень. На макрорівріі, суми сплачених податків і податкових платежів для всіх податкоплатників обов'язково повинні відповідати сумі фінансованих державою суспільних благ і трансфертних платежів, — тобто сплата податків повинна відповідати граничній корисності частини вартості валового внутріш­нього продукту, що централізовано вилучається у подат­коплатників і перерозподіляється через бюджет держави. Причому цей перерозподіл повинен проходити за умови найменшої суспільної жертви для кожного платника податку, яка не підкріплена отриманою частиною сус­пільних благ.

Ціною суспільних благ в соціально-ринковій державі виступають податки. І ефективність податкових взаємо­відносин держави та її суб'єктів доцільно досліджувати через коефіцієнт співвідношення сум-податкових плате­жів і фінансованих державою сум суспільних благ та трансфертних платежів:

К_с=

де К_с — коефіцієнт співвідношення; СБТП — суспільні блага і трансфертні платежі; ПН — податкові надходження.

Соціально-ринкове господарство взагалі передбачає наявність високого показника централізації валового внутрішнього продукту у руках держави, а заодно і високий рівень оподаткування. Але конкретного плат­ника цікавить не так сам рівень оподаткування, як сумарна величина суспільного добробуту. У формалізо­ваній теоретизації сумарна величина суспільного добро-буту відображається через граничну корисність спла- І чених податків та податкових платежів.

Якщо коефіцієнт співвідношення СБ і ТП та сум сплачених податків і податкових платежів не опускається нижче 80%, то можна говорити про те, що високий рівень оподаткування виправдовує себе, і гранична її корисність вилучених державою обов'язкових зборів з фізичних і юридичних осіб не порушується. Для прикладу, в Швеції рівень оподаткування сягає 57% ВВП, але коефіцієнт співвідношення Кс близький до 86%. Тому суттєвого впливу на темпи економічного розвитку та соціальний добробут громадян високий рівень оподаткування не чинить через те, що податки сплачуються з максимальною граничною корисністю — 86% і з мінімальною суспільною жертвою — 14%.

В Україні коефіцієнт Кс не перевищує 26%. Це гово­рить про те, що ефективність використання податкових надходжень в Україні у 3,3 рази нижча, ніж у Швеції. І для того, щоб забезпечити такий рівень фінансованих державою суспільних благ в Україні, як у Швеції, нам необхідно при діючому коефіцієнті Кс більше як у три рази збільшити рівень оподаткування. Звісно, що це нереально робити, як з практичної, так і з теоретичної точки зору. Тому, на нашу думку, при реформуванні та реорганізації податкової системи України та її транс­формації у соціально-орієнтоване ринкове господарство, доцільно більше уваги звертати не на сам рівень оподат­кування в державі, а на ефективність використання податкових надходжень за умов граничної корисності таких платежів для конкретних податкоплатників.

 

Принципи побудови