Методологія ландшафтознавства, її проблеми

 

У процесі ландшафтної зйомки поєднуються ідіографічний і номотетичний методологічні підходи.

Ідіографічний підхід, згідно якого цілісна територія поділяється на частини за ознакою відмін, проявляється у виділенні ПТК вищих ієрархічних рангів. Найчастіше, у основі цього лежать історико-генетичні відміни, притаманні, перш за все, геоморфологічним рівням (плато й терасам річок) та їх границям (схилам). Термінами ладшафт, місцевість позначаються індивідуальні одиниці.

Номотетичний підхід побудований на протилежному методологічному принципі: пошуку схожості у відмінних ділянках території. Вона, найчастіше, має структурно-функціональний прояв, бо певні схожості визначаються структурною позицією і характером протікання географічного процесу. Номотетично визначаються переважно ПТК нижчих рангів (від фації до урочища). Застосування номотетичного підходу дає змогу, операційно, розфарбувати карту обмеженою кількістю «фарб» (тобто умовних знаків). Адже, насправді, дуже рідко можна з упевненістю стверджувати, начебто усі контури, що зафарбовані одним кольором, тотожні. Це припущення є певною поступкою дійсності. Якщо до неї не вдатись, то умовних знаків було б майже стільки, скільки виділено контурів на карті.

Проявом номотетичного підходу до ТПК високих рангів є вживання перед основним терміном ключового слова «тип»: тип місцевості, тип ландшафту. Це означає ставлення до них як до типологічних (таких, що повторюються) одиниць. У сучасних технологічних умовах, номотетичній підхід варто здійснювати з використанням високих технологій автоматичних класифікацій.

Ландшафтна зйомка передбачає аналітичну й синтетичну складову. Вони поєднуються між собою у процесі дослідження території. Несправедливою, як витікає з цитування Е.Неефа, є думка, начебто аналітична складова є першою, а синтетична слідує за нею. Первинне бачення предмету зйомки вже є синтетичною дією, бо вимагає розгляду, але через певну методологічну «призму», аналітичних вихідних матеріалів, що стосуються території. Наслідком цього етапу діяльності є складання карти-гіпотези, ядром котрої, як зазначалось, є легенда.

Надалі, аналітичний підхід містить у собі поєднане вивчення особливостей кожного із компонентів і фізико-географічних умов геокомплексів: літології, генезису і характеру залягання приповерхневих гірських порід, морфології, морфометрії та генезису рельєфу, умов зволоження і стоку, грунтово-рослинного покриву, ознак і параметрів ряду природних процесів. Отримані показники слугують матеріалом для другого – синтетичного – моменту дослідження, який спрямований на відображення численних причинно-наслідкових зв’язків і їх різноякісності у територіальних одиницях різних видів, які визначають різні будову і динаміку. Навряд чи потрібно наголошувати, що ці моменти дослідження нерозривно пов’язані один з одним у часі і видокремлюються поміж собою тільки у методичному плані.

Остаточно, ландшафтні карти, створені шляхом польового знімання, відображають об’єктивно існуючу у рамках певного бачення мозаїку ПТК, даючи синтетичне уявлення про природні умови території та їх взаємозв‘язки. Оскільки на цих картах показані відособлені ділянки земель з характерними, тільки їм властивими зв’язками компонентів, остільки вони у стані забезпечити зіставимість меж геоморфологічних, ґрунтових, геоботанічних, лісотипологічних та інших виділів. Це вигідно відрізняє ландшафтні карти від набору галузевих карт, даючи змогу визначати мало помітні візуально компоненти ПТК через встановлений їх зв‘язок із іншими, більш фізіономічними компонентами, тобто вдаючись до економного у часі опосередкованого за методом досягнення мети способу картографування. Особливо це важливо щодо встановлення меж виділів геологічної будови, грунту, рівня грунтових вод і визначає прикладне значення ландшафтного картографування, бо їх пряме картографування (відоме у практиці вивчення закритих територій) вимагає величезних зусиль і тривалого часу.

За змістом ландшафтні карти поділяють на загальнонаукові і тематичні, або прикладні. Загальнонаукові ландшафтні карти дають уявлення про морфологічну диференціацію досліджуваної території, про якісні та деякі кількісні характеристики і відмінності виявлених одиниць. Тематичні ландшафтні карти, у тому числі оціночні та прогнозні, призначені для вирішення спеціальних питань як теоретичного, так і прикладного змісту. Вони складаються, найчастіше, на основі загальнонаукової ландшафтної карти і дають більш поглиблене уявлення про якусь одну із ознак територіальних одиниць, іноді одночасно і про градацію цієї ознаки, натомість схематизуючиінший зміст загальнонаукової карти. Інакше кажучи, вони являють собою інтерпретовані за допомогою додаткового навантаження і водночас генералізації варіанти загальнонаукових карт.

 

Ландшафт як система. Однак наголошувалося на необхідності "екосистемного" розуміння ландшафту, тобто його дослідження не стільки через структури, скільки через ті процеси, які в ньому мають місце. Аналогічні погляди в колишньому СРСР проповідував В.Б.Сочава – ландшафтознавець і геоботанік.

У 1960-1970-х роках у географії та екології вели­кої популярності набув системний підхід. Об'єкти своїх досліджень географи та еко­логи почали тлумачити як системи, знаходити їх системні властивості й описувати в термінах системного підходу. Для німецького, радянського та східноєвропейського ландшафтознавства, а тим більше для ландшафтної екології, сприйняття системного підходу було досить органічним і легким. За всіх варіацій у розумінні ландшафту він завжди асоціювався з тим, що в рамках загальної теорії систем отримало назву сис­теми (певна множина елементів, пов'язаних між собою і з зовнішнім середовищем), а також із тим, що вважається головними атрибутами системи (структура, зв'язок, ієрархічність, динамічність, стійкість та ін.). У багатьох визначеннях ландшафту, сфор­мульованих задовго до загальної "системізації" наукового мислення, слово "система" вже фігурувало (наприклад, в згаданій роботі Л.Г.Раменського; у М.А. Солнцева (1949): "ландшафт є закономірно влаштована система більш дрібних територіальних комплексів", а вище­вказані її атрибути давно були відомі географам й успішно вивчалися ними.

Ці обставини сприяли поширенню точки зору, що системний рух, який охопив ландшафтознавство, є не більше, як термінологічне переоформлення давно розроб­лених положень. Зокрема, термін "ПТК" просто було замінено на "геосистему", "морфологію" - на "структуру", "таксономічний ряд ПТК" - на "ієрархію" і т.п. Ні­де правди діти, для багатьох ландшафтознавців 1970 - початку 1980-х років "системізація" їх наукових занять саме на цьому й закінчувалася. Однак системний рух призвів до значно глибших трансформацій поглядів на ландшафт, аніж лише сис­темне забарвлення термінології та введення формалізованих методів його аналізу (математичних, різних видів моделювання та ін.)

Найістотнішою трансформацією традиційного розуміння ландшафту було ви­знання того, що він розкривається не однією чи двома структурами ("вертикаль­ною" і "територіальною"), а багатьма. Так, у вертикальному розрізі ландшафт може бути представлений не лише через поєднання та взаємодію компонентів при­роди (підхід традиційного радянського ландшафтознавства), а й уявлятися як ком­позиція речовин, різних за фазовим станом, фізичними та хімічними властивостя­ми. Взаємодії між ними зумовлюють різні процеси у ландшафті (засолення, само­очищення від забруднень, продуційний тощо). Вертикальну структуру ландшафту можна також представити як сукупність його відносно однорідних шарів (біогеогоризонтів чи геогоризонтів) - підхід школи Н. Беручашвілі (1986). Ще різноманітні­ші шляхи пізнання територіальної структури ландшафту. Ландшафт розкривається не лише через його "генетико-морфологічну" структуру (школа М.А.Солнцева, а в Україні – Львівського університету), а через багато територіальних структур інших типів парагенетичні комплекси (Ф.М.Мільков, Г.І.Швебс); ландша­фтні смуги та яруси (стриї) Львівської школи (Г.П.Міллер); парадинамічні басейни водотоків різних порядків тощо.

Отже, погляд традиційного ландшафтознавства на те, що територіальна струк­тура ландшафту єдина, задана самою природою і представлена взаємодією законо­мірно поєднаних фацій, урочищ та місцевостей, поступився поліструктурному уяв­ленню ландшафту (А.Ю. Ретеюм, В.М. Солнцев (молодший), В.С.Преображенський, Ю.Г.Пузаченко, В.О.Боков, М.Д.Гродзинський, Г.І.Швебс та ін.) Згідно з ним, ландшафт є поліструктурним утворенням - у ньому може бути ви­ділено стільки структур, скільки є в ньому типів зв'язків, оскільки саме зв'язок і породжує структуру. Ці структури не можна звести одна до одної, а тим більше інтегрувати їх у якусь одну - вони до­повнюють одна одну¹.

Ландшафт визнавався "родовим поняттям", що охо­плює як чисто природні, так і антропогенно-природні утворення. Саме таке тлума­чення ландшафту ввійшло у Держстандарт[105] і в тлумачний словник "Охорона ландшафтів"[106] міжнародного колективу ландшафтознавців коли­шніх соціалістичних країн (Охрана ландшафтов..., 1982).

Родове тлумачення ландшафту формулюється так: "Ландшафт - це територіальна система, що складається із природних, або при­родних і антропогенних компонентів, які взаємодіють між собою, а також комплексів більш низького таксономічного рангу" (Т.Д. Александрова, 1986, с. 79).

 

 

Рис. ____ Дві принципові моделі ландшафту: І - вертикальної, II- горизонтальної (територіальної) структури

(за Преображенським та ін., 1988): 1 - компоненти; 2 - геосистеми рангу «+/;

З - геосистеми рангу п+2; 4 - зв'язки з середовищем на "вході"; 5 - те ж, на "виході"

Конструктивістське розуміння ландшафту. Поняття ландшафту як родове ґрунтується на тому, що ландшафт - це реальність, але роз­кривається воно з багатьох різних ракурсів, у різних проекціях, під різними кутами зору. Конструктивістське бачення інше. В географії його елементи були проголо­шені Д.Харвеєм (1974).Згідно з ним, конкретне дослідження вимагає побудови тієї системи, яка найбільше відповідає вирішенню поставленого завдання. Система ж будується дослідником. Отже ландшафт визнача­ється не лише "самою природою", а й тим, хто його досліджує. Таким чином, ланд­шафт конструюється дослідником заради досягнення певної мети його пізнання.

О.Д. Арманд (1988)так обґрунтовує цей підхід до ландшафту. "…образ ландшафту, вивченого географом, є продуктом "спільної творчості" дослідника і природи... Для однієї й тієї самої ділянки земної поверхні можна отримати майже необмежену кількість "ландшафтів", рівноцінних за своєю достовірністю. Ніякого ландшафту "взагалі", найбільш загального, найбільш об'єктивного не існує (Арманд А., 1988,с. 124-125; курсив М.Д.Гродзинського).

Конструктивістське тлумачення ландшафту зводиться до того, що ландшафт "взагалі", ландшафт як реальність, задана самою природою, не існує. Насправді існують різні його конструкції, поро­джені дослідником або просто людиною-спостерігачем ландшафту.

Отже, еволюція поняття "ландшафт" від його "об'єктивістського аспекту" О. Гумбольдта прийшла у 21 сторіччя до розуміння його як поняття, що має багато різних ракурсів (проекцій). У кожному з них ландшафт виглядає своєрідно, і всі ці проек­ції правильні. Відмінність між конструктивістським поглядом на ландшафт і "родо­вим" та "поліструктурним" полягає лише у визнанні чи, навпаки, невизнанні того, що в основі всіх цих ракурсів і проекцій лежить певне фундаментальне, загальне для всіх ви­падків поняття. Конструктивістський погляд не визнає цього твердження, а "родовий" та поліструктурний базуються на ньому^[107].

Простір ландшафту. У найзагальнішому розумінні простір можна інтерпретувати як сукуп­ність пов'язаних вимірів, де "вимір" тлумачиться широко - як характеристика, ознака, особливість, риса і в загальному випадку, вважає Гродзинський, не вимагає оцінювання її значен­ня, ступеню, сили прояву тощо.

Більшість інтерпретацій ландшафту виходять із розуміння простору як фі­зичного двохвимірного, або трьохвимірного (відповідно - як території чи як об'єму). Причому фізичний простір інтерпретується ще вужче - як прив'язаний до земної поверхні, а не такий, що знаходиться будь-де по відношенню до неї.

Для географічних і багатьох інших інтерпретацій ландшафту властива інтерпре­тація фізичного простору як території. Вона може задаватися по-різному (як така, що охоплюється зором; як така, що має одне походження; як така, що несе сліди однієї культури тощо). Але в усіх цих випадках територія інтерпретується як ділянка земної поверхні, заповнена певними елементами. Об'ємність (тривимірність) образу ландшафту в територіальних його інтерпретаціях створюється тим, що його елементи мають не лише ширину та довжину, але й висоту. Саме різновисотність елементів, розташованих у певних місцях території, і створює об'ємність ландшафту. Більшість його інтерпретацій у живописі, естетиці, ландшафтній архі­тектурі та дизайні ґрунтуються саме на такому розумінні трьохвимірності. Воно властиве також побутовим інтерпретаціям ландшафту. Інтерпретація фізичного простору як об'єму має на увазі те, що він займає не тільки територію, а має ще й вертикальні межі (нижню та верхню).

Важко погодитись із М.Д.Гродзинським у тому, що «до загального розуміння простору досить близькою є його математична інтер­претація, що має назву " багатовимірного простору змінних ", де будь-який ландшафт задається як його багатовимірна область у цьому просторі. Він сам же далі справедливо зазначає, що «Багатовимірність ландшафту в таких інтерпретаціях досягається не числом осей (мірністю) простору, в якому знаходиться ландшафт, а числом елементів різних типів, з яких він складається. Мається на увазі те, що кожний із цих елементів описується при­наймні однією характеристикою, відтак множина цих характеристик і задає багатовимірність ландшафту[108].

Отже, ступінь реальності, "тілесності" простору та ступінь його локалізованості є характеристиками, відповідна інтерпретація яких суттєво визначає й те, як інтер­претується ландшафт. Зв'язок між цими інтерпретаціями та їх положення у полі ландшафтознавчого пізнання можна проілюструвати ординаційною схемою, що наведена М.Д.Гродзинським (пока­зано на рис. 1.7 його монографії, т. 1.).

 

Рис. 1.6. Потоки азоту (кг/га за рік) у ландшафті Меріленду (за Рогтап, 1995) - приклад подання багато вимірності: крім трьох геометричних вимірів (об’єму), є напрям руху (вектор), що подається двома величинами, та величина потоку.

Загальними властивостями ландшафту як матеріального тіла В. Пащенко вважає позиційність, структурність (ієрархічність), ритмічність-аритмічність, симетричність-дисиметричність, комплексність, системність і організованість. Далі ці властивості реалізуються через похідні від них, такі як стійкість, інваріантність, цілісність, самоорганізація та інші (Пащенко, 1993)

Ширше за матеріалістичне розуміння ландшафту вимагає дещо іншої "ієрархії" його властивостей. На думку М.Д.Гродзинського, найбільш важливими загальними властивостями ландшафту є: просторовість, динамічність, впорядкованість, фізіономічність. Інші властивості, такі як симетричність-дисиметричність, ритмічність-аритмічність, по­зиційність, системність, холістичність та інші, навіть і такі "всезагальні" властивос­ті як мінливість і континуальність-дискретність, підпорядковуються їм.

Питання для самоконтролю

Проблема 5

ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ МЕТОДОЛОГІЇ

 

 

Під методологічною основою дослідження (парадигмою) слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове дослідження. Методологічні основи даної науки завжди існу­ють поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.

Методологія - вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності - має чотирирів­неву структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загаль­нонаукові принципи, що становлять власне методологію, кон­кретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкрет­них методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань^[109].

Філософська, або фундаментальна методологія є ви­щим рівнем методології науки, що визначає загальну стра­тегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності. Платон і Арістотель розглядали методологію як логічну універсальну систему, засіб істинного пізнання.

Методологія – це спосіб існування науки. Міняються методологічні засади – стає іншою наука. Прикладами є, скажімо, перехід від класичної до релятивістської фізики, зміна космогонії з переходом від геоцентризму до геліоцентризму та ін.

Методологія охоплює наступні складові:

- парадигму;

- основоположні методологічні засади;

- визначення об’єкту, предмету, методу (у широкому значенні).

 

В цілому ж, методологія визначає спосіб отримання нових знань Саме метод пізнання створює певний стиль і спосіб мислення й пізнавальної діяльності, водночас надаючи авторитету науці й переконливості науковим результатам – навіть очевидним з т.з. здорового глузду. Або, навпаки, таким, що суперечать цьому глуздові – але спираються на перевірений і надійний метод. Фізика, математика, біологія мають визначені примітиви науки (основні поняття; аксіоми, постулати, що відбивають визначальні відношення основних понять і т.д.) і метод як основу науки. Надалі, вони видобувають результати, строго користуючись науковим апаратом дослідження, відтворення, перевірки (спростування) результатів, таким же строгим визначенням обмежень і т.ін. Сам же здобутий ними фактаж переходить в руки інженерів, до довідників, врешті решт включається до загальнокультурних надбань. Отже, за наукою залишається лише спосіб мислення.

 

Методологія географічних досліджень. Пізнавальний принцип у методології не має чітко окреслених меж, можливості його використання визначаються спе­цифікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп і їхня вмотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків об’єкту дослідження суттєве значення має моделювання. 3а його допомогою вивчаються ті процеси і явища, що не піддаються безпосередньому вивченню. Метод моделювання зарекомен­дував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою моделі (концептуальної, вер­бальної, математичної, графічної, фізичної тощо).

Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи або відтворюючи об’єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об’єкт.

Метод моделювання має таку структуру:

а) постановка завдання;

б) визначення аналога;

в) створення або вибір моделі;

г) розробка конструкту;

д) дослідження моделі;

е) переведення знань з моделі на оригінал.

Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні методи, які сьогодні поширені в різних га­лузях науки. До них належать наукометрія, бібліометрія, інформетрія.

Наукометрія є системою вивчення наукового, конструк­тивного знання за допомогою кількісних методів. Тобто в наукометрії вимірюються тільки ті об’єктивні кількісні за­кономірності, які справді визначають досягнутий наукою рівень її розвитку.

Бібліометрія - метод кількісного дослідження друко­ваних документів у вигляді матеріальних об’єктів або бібліографічних одиниць, а також замінників тих чи інших.

Бібліометрія дає змогу простежити динаміку окремих об’єктів науки: публікації авторів, їх розподіл за країнами, рубриками наукових журналів, рівень цитування та ін. Натепер, у розвиненому світі показники бібліометрії є визначальними для оцінки здобутків і потенціалу як країн, цілих наукових шкіл, так і окремих вчених. Пильний контроль за цими показниками здійснює Інститут наукової інформації США, користуючись величезними світовими інформаційними ресурсами. Обчислюються і враховуються для оцінювання рейтингів вчених і наукових шкіл реферованість видань (тобто їх наявність у переліках світових наукових журналів): рейтинги журналів; індекси цитованості авторів (їх творів) – таких є декілька, найбільш визнана система «SCOPUS», яка існує вже декілька десятиріч, та новітній індекс Хірша, що з’явився у 2005 р.). Як зазначив директор Інституту проблем регістрації інформації НАН України В. Петров ще у 1999 р. на сторінках газети «Зеркало недели»: «Если твоих статей нет в базе данных ISI — самой известной базе научных данных США, — то тебя, как ученого, не существует…»^[110]. Далі в інтерв’ю В Петров продовжує: «Так как темп обновления знания — 2-2,5 года, сегодня ни один солидный журнал не примет статью, если ссылки более чем 3-летней давности. В мире предприняты очень жесткие меры, чтобы ни диссертации, ни дипломные работы, ни статьи не отличались долголетием ссылок. Лучшие журналы имеют коэффициент Half-life — время, на которое приходится половина всех ссылок. В некоторых разделах — это 0,8 года! Чтобы держаться на уровне, нужно, чтобы ученые были знакомы с последними достижениями их коллег в других странах.

Есть еще важный параметр — импакт-фактор. Это своеобразный коэффициент полезного действия журнала — сколько ссылок в среднем на каждую статью. У самых популярных журналов мира уровень цитирования от 37 до 40. Из наших журналов самый цитируемый — «Физика низких температур» (що видається ФТІНТ НАНУ в Харкові – прим. авт.) — 0,43. И это еще неплохой индекс… Сегодня от личного рейтинга, рейтинга организации зависит, получите ли вы грант или нет. Кто же даст вам так просто увеличивать ваш рейтинг без борьбы? Надо понять, что мы работаем в условиях рынка и должны быть готовы к борьбе за ресурсы? ».

На превеликий жаль, жоден з географічних журналів країн СНД (вже не говорячи про Україну) не має імпакт-фактора.

Заради оптимізму,наведемо порівняльні дані системи оцінювання рейтингів академічних інститутів та провідних ВНЗ України (таб. 2).

З таблиці видно, що наш університет має найбільший показник індексу, випереджаючи навіть провідний Київський національний університет ім. Тараса Шевченка і НАН України!

3. Конкретнонаукова (або частковонаукова) методологія - це сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв'язання конкретної дослідницької проблеми; це наукові концепції, на які спирається даний дослідник.

Рівень конкретнонаукової методології потребує звернення до загальновизнаних концепцій провідних учених у певній галузі науки, а також тих дослідників, досягнення яких є загальновизнаними.

Парадигми та методологічні засади вивчали в курсі Землезнавства. Слід повторити й намагатись зрозуміти ці положення вже на рівні світогляду студента старшого курсу, користуючись гл. 2 відомого підручника. Далі відразу перейдемо до характеристики третьої з зазначених складових методології. Для цього спочатку скористаємося покроковою моделлю наукового пізнання, яка становить свого роду матрицю пізнавального процесу. Потім більш ретельно, ніж будь-коли раніше, визначимо об’єкт і предмет пізнавального процесу.

Пошуки методологічних основ дослідження здійснюють­ся за такими напрямами:

вивчення наукових праць відомих ученик, які застосо­вували загальнонаукову методологію для вивчення конкрет­ної галузі науки;

• аналіз наукових праць провідних учених, які одночасно із загальними проблемами своєї галузі досліджували питання даної галузі;

• узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивча­ли дану проблему;

• проведення досліджень специфічних підходів для вирі­шення цієї проблеми професіоналами-практиками, які не лише розробили, а й реалізували на практиці свої ідеї;

• аналіз концепцій у даній сфері наукової і практичної діяльності українських учених і практиків;

вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків.

Отже, виходячи з методологічних основ наукового дослі­дження, необхідно чітко відповісти на запитання про:

- передбачувану провідну наукову ідею, сутність явища (об’єкта, предмета дослідження)

- суперечності, що виникають у процесі чи явищі, стадії,

- етапи розвитку (або тенденції).

Це і становить наукову концепцію дослідження.

Концепція – це система поглядів, система опису певного предмета або явища, стосовно його побудови, функціонування, що сприяє його розумінню, тлумаченню, вивченню головних ідей. Концепція має надзвичайне значення, оскільки є єдиним, визначальним задумом, головною ідеєю наукового дослідження.

Стратегічні методологічні положення і принципи знаходять своє тактичне втілення в методах дослідження.

Метод – спосіб пізнання, дослідження явищ природи, суспільного життя, віртуальних об’єктів тощо. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності, підпорядкованих вивченню конкретного завдання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формулюючись як теоретичний результат попереднього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень. Метод – це шлях досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як пізнавати; якою має бути послідовність дослідницьких дій; що мусить бути критеріями якості та доказовості результату, як слід узгоджувати окремі методи в рамках дослідження тощо.

Методика – це спосіб реалізації методу через використання дослідницького арсеналу: сукупність способів, прийомів проведення будь-якої роботи. Це також система правил використання методів, прийомів та операцій.

У науковому дослідженні часто застосовують метод кри­тичного аналізу наукової і методичної літератури, практич­ного досвіду, як того потребує рівень методики і техніки до­слідження. У подальшій роботі широко використовуються такі методи: спостереження, бесіда, анкетування, рейтинг, мо­делювання, контент-аналіз, експеримент та ін.

Вибір конкретних методів дослідження диктується ха­рактером фактичного матеріалу, умовами і метою конкрет­ного дослідження. Методи с упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослі­дження, використання технічних прийомів і проведення опе­рацій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій по­слідовності.

В одній і тій же науковій галузі може бути кілька мето­дик, які постійно вдосконалюються під час наукової роботи. Найскладнішою е методика експеримен­тальних досліджень, як лабораторних, так і польових. Класифікація методів розроблена слабо.

Досить поширеним е поділ методів за дво­ма ознаками: мети і способу реалізації.

3а першою ознакою виділяються так звані первинні ме­тоди, що використовуються з метою збору інформації: польові спостереження, ви­вчення джерел, опитування та ін. Вторинні методи використовуються з метою обробки та аналізу отри­маних даних - кількісний та якісний аналіз даних, їх си­стематизація, складання шкал, кластерний аналіз инні методи і прийоми дають змогу верифікації отриманих результатів. Вони зводяться до кількісного та якісного аналізу отриманих результатів, незалежного порівняння з еталонами або здобутками, перевірки на несуперечливість фундаментальним законам природознавства.

3а ознакою способу реалізації розрізняють логіко-аналі­тичні, візуальні та експериментально-ігрові методи. До перших належать традиційні методи дедукції та індукції, що різняться вихідним етапом аналізу. Вони доповнюють один одного і можуть використовуватися з метою верифі­кації - перевірки істинності гіпотез і висновків.

Візуальні, або графічні, методи - графи, схеми, діагра­ми, картограми та ін. дають змогу отримати синтезоване уяв­лення про досліджуваний об’єкт і водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові зв'яз­ки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об’ємі. Ці методи тісно пов'язані з комп'ютерними технологіями.

Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосуються реальних об’єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для прогнозування результатів. 3 ними по­в'язаний цілий розділ математики - "теорія ігор"; з їх допо­могою вивчаються ситуації в політичних, економічних, воєнних питаннях. Вони використовуються у психології ("трансак­ційний аналіз"), соціології ("управління враженнями", "соці­альна інженерія"), в методиках нетрадиційного навчання.

Математичний апа­рат теорії ймовірностей дає можливість вивчати масові яви­ща. Математичні методи відігра­ють важливу роль при обробці статистичних даних, моделю­ванні. Однак при цьому слід зважати на різницю в природі об'єктів і категорій гуманітарних, природничих і математич­них наук. Проблема полягає у визначенні конкретної дослідницької сфери, в якій застосування математичних методів дає результати.

Ніколи методи поділяють на групи відповідно до їх функ­ціональних можливостей: етапні, тобто пов'язані з певними етапами дослідження, й універсальні, які використовують на всіх етапах. До першої групи відносять спостереження, екс­перимент, а до другої - абстрагування, узагальнення, дедук­цію та індукцію та ін.

Розрізняють методи теоретичних та емпіричних дослі­джень. Такий розподіл методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.