Пізнавальні моделі в географії

Аналіз просторових конфігурацій

Аналіз просторової конфігурації виглядає як один із суто географічних методів дослідження, притаманних географії упродовж практично всієї історії її існування. Це спричинене тим, що зовнішні обристи найбільш фізіономічніу порівнянні з внутрішнім устроєм. Особливо ефективно це емпіричне положення застосовується у морфологічному аналізі рельєфу, який значною мірою побудований на спогляданні й інтерпретації положення, обрисів, співвідношень – усього того, що входить до змісту поняття морфологія [116]. Власне, і геоморфологія розпочалася свого часу з ефективного використання морфологічних ознак для пояснення геолого-тектонічної будови територій. Особливістю морфологічного аналізу завжди була і є його евристичність [117]. В зв’язку з розвитком дистанційних методів за останні три чверті століття почастішали спроби змістовної інтерпретації ландшафтних конфігурацій, прикладом чого є робота О.С.Вікторова «Рисунок ландшафта»[118].

Найбільш сучасні інтерпретації, як це видно з поданого вище тесту розділу, містяться у дослідженні М.Д.Гродзинського, котрий присвятив цій проблемі чи не більшу частину двохтомника.

Нижче ми скористаємося останньою з названих робіт як канвою для того, щоб надати студентові можливість навчитися, у який спосіб інтерпретувати конфігурації з формального боку. Це важливе, принаймні, у двох відношеннях: суто формалістичному – бо передидає місток від географії до точних наук, що в свою чергу знімає з неї частково «провину» у недостаньому володінні й застосуванні формалізмі; у змістовному, бо підкріплює доказовим методом евристику, що спирається на сукупність попередніх змістовних знань і їх інтерпретацій.

Аналіз форми. Форма ландшафтного виділу (геосистеми) є важливим індикатором походження й умов функціонування. Форм змінюється в інтервалі від ізометричної (близької до кола) до лінійчастої. Є декілька способів визначення форми:

- відношення вісей (зрозуміло з досвіду, але буває важко знайти їх, ці вісі);

- відношення середнього радіусу до довжини кола (ідеальним є відоме число «пі»);

- відношення площі до середнього радіусу (останній можна обчислити за румбами, потім визначити середнє).

Можна запровадити певні градації, що дасть змогу спростити аналіз.

Аналіз відношень. Найзручнішим і загально визнаним способом аналізу відношень є матричний. Є декілька способів його застосування.

Аналіз сусідств. Скористуємося ландшафтною картою ділянки Керченського півострова. Якщо визначити й індексувати виділи карти (рис.).На рисунку умовними позначками показано ландшафтні виділи ділянки місцевості. Їх 12. На фрагменті легенди ці позначки оцифровано римськими цифрами. Розшифровка не наведена через відсутність у цьому потреби.

Надалі, ці позначення фігурують у матриці й графах. Рисунок потрібен, щоб прослідкувати випадки, коли певні з виділів межують між собою, а інші – ні. На цій підставі, можна скласти «нуль-одиничну» матрицю відношень (таб.). Для цього побудуємо квадратну матрицю n x n де n є числом виділів, і в точках по обидві боки від діагоналі позначити «1», якщо два виділи сусідять («0» можна не позначати). Таку матрицю М.Д.Гродзинський назвав матрицею сусідств А⁺ (інші матриці, запропоновані Гродзинським, ми не розглядаємо)[119].

Все інше є додатком від автора. Сума по стовпчику становить індекс сусідства, а по рядку – ступінь центральності виділу. В першому випадку чим більшим є показник, тим краще положення виділу серед інших; чим менший індекс центральності виділу, тим ця властивість більше виражена (отже, центральність зворотна до сусідства).

Цей спосіб аналізу сусідств дає змогу встановити, наскільки широкими є стосунки даного виділу з іншими. Натомість, він має певну ваду: адже не враховується, наскільки протяжною є спільна межа з іншими виділами. Отже, якщо ми не враховуємо розміри, протяжність меж, відстані і т.н., беручи до уваги лише взаємне положення (буцімто об’єкти є матеріальними точками, як у механіці), то такий аналіз є топологічним. Для того, щоб перевести його в розряд метричного аналізу, слід було б замість позначки «1» застосовувати протяжність межі, хоча використання такого способу авторові невідомо.

Матрицю А⁺ легко відобразити наочно і точно за допомогою графа. Граф – це структура, що складається лише з 2-х типів елементів: вершин (кожна означає виділ, вершини нумеруються як у матриці, розміщуються довільно) і ребер (кожне ребро показує зв'язок поміж двома вершинами). Отже, граф – це структура, складена сукупністю вершин та ребер. На графі наочно видно, між якими вершинами немає ребра.

На графі легко прослідковувати зв’язки 2-го та більш високих порядків – між вершинами, з’єднаними через одну, (наприклад, ІУ і У), через дві (ІІ та УІІ) тощо. На рисунку подано матрицю і відповідний їй граф. Такий граф графічно можна оптимізувати. Оптимізація полягає в тому, щоб з’єднати ребрами вершини, які не мають такого зв’язку. Напр., це створення біокоридорів в структурі екомережі або більш простий захід – прокладання доріг між населеними пунктами, що не мають прямого зв’язку. Приклад оптимізованого графа – на наступному рисунку.

У нашому випадку – це не орієнтований граф. Орієнтований граф – такий, у якому ребра мають напрям (напр., потоки речовини, енергії; в економічні географії – транспортні потоки; в соціальній – міграції, послуги, інтереси тощо). Такі орієнтовані ребра мають назву дуги графа.

Існує ціла теорія – теорія графів, яка досліджує способи аналізу за графами складних явищ. Якщо Ваша наукова робота стосується можливості такого дослідження, варто звернутися до посібника з математичних методів географії, де наведено прості приклади такого аналізу[120].

В теорії існує поняття «оптимізації графа». Вона полягає в тому, щоб зперетворити даний граф у повний. Повним графом називають таку структуру, в якій усі вершини поєднані ребрами безпосередньо одна з одною. Отже, матриця, відповідна до такого графа, у кожній комірці крім діагональних має позначки «1», а суми по стовпчиках і рядках однакові.

На графі це означає поєднання вільних вершин додатковими ребрами. Це буде завдання для самостійної роботи.

 

Системний аналіз

 

Середина й друга половина 20 ст. визначалась залученням до географії, а потім – пануванням системного бачення географічного об’єкту. Причому, це не була мода, навіяна відомою роботою Л. фон Берталанфі (1937) - це дійсно, сталося значно пізніше. Системне бачення об’єкту й визначення предмету були в географії, так би мовити, стихійно-системними. Ось три переконливі приклади: 1) територіально-виробничий комплекс (ТВК) та 2) енерговиробничий цикл М.М.Колосовського, що довгий час слугували основою практичної народногосподарської діяльності; 3) природно-територіальний комплекс Л.Г.Раменського, М.А.Солнцева, що є основою фізичної географії й досі.

Рис. 3. Різні моделі територіальної системи (пояснення в тексті) За Мересте, Ниммик, 1985.

Протягом наступних десятиліть ці об’єкти й відповідні поняття слугували основою цілої географічної науки.

Надалі цей підхід (переважно починаючи з 60-х рр. 20 ст.) творчо розвивався географами. Набули втілення загальносистемні підходи: постулати загальної теорії систем (в географії вони трансформувались у теорію геосистем) та системний підхід – арсенал засобів дослідження, що спираються на умовне надання сукупності досліджуваних об’єктів системних рис.

Тут показано, якими способами можна змоделювати територіальну систему, надаючи їй різного системного бачення, змінюючи системоутворююче відношення. Системоутворююче відношення – той показник, що визначає спосіб виділення й розгляду геосистеми як цілісності. Скажімо, розглядаючи геосистему флювіального рельєфу з морфологічних позицій (флювіальна геоморфосистема), ми користуємося для визначення морфологічними критеріями, що складають системо утворююче відношення. Це рисунок тальвегів та вододілів, типологічні показники порядку й підпорядкованості, характерні особливості схилів тощо.

Розглядаючи ту ж систему як водозбір, ми вдаємося до визначення й вивчення систем стоку, розподілу його по території – впливу гідролого-геоморфологічного процесу на рельєф.

Визначаючи як системоутворююче відношення саморегулювання в геосистемі, ми акцентуємо увагу на позитивних і негативних зворотних зв’язках між елементами системи, які забезпечують таке саморегулювання.

Вважаючи, що нам найбільш цікавим є саморозвиток, ми порівнюємо різні стани тієї самої системи, сподіваючись, що вони еволюційно вдосконалюються, і т.ін.

Препаруючи такі бачення одного й того ж об’єкту, виходимо з таких постулатів.

Територіальні системи можна відобразити як моноструктурні, (два верхні зображення на рис. 3), тобто такі, елементи яких поєднані між собою лише одним системо утворюючим відношенням. Тут ми змушені абстрагуватися від усіх інших наявних відношень, тимчасово їх ігноруючи. Напр., в географічній тепловій машині обмежимося лише розглядом переміщення енергії.

Натомість, їх же можна відобразити як поліструктурні (два нижні зображення), коли елементи поєднані між собою двома або більшим числом відношень (напр., поряд з перміщенням енергії включаючи міграцію речовини або інформації). Цей підхід значно більш реалістичний, натомість він же і більш складний.

Тепер розглянемо дві вертикальні смуги того самого рисунку.

Тут виділено моноструктурне та поліструктурне подання системи (зверніть увагу – ми ніде не говорили про існування, природну властивість, як це мало місце у Землезнавстві; тут йдеться про дослідницький акт подання геосистеми).

Отже, моноструктурна модель поділяється на моделі однотипної одноярусної структури: наприклад, в нашому прикладі щодо рельєфу – тальвеги (їх узагальнює монобазисна поверхня певного порядку).

Поліструктурна модель – така, що продається як нашарування двох чи декількох структур. В тому самому рельєфі це дві структури тальвегів та вододілів, та ще порядки того й іншого й т.ін.

Поєднуючи ці подання, отримуємо 4 варіанти системного відображення одного й того ж об’єкту (рахуємо за годинниковою стрілкою)::

моноструктура моносистема (1), моноструктурна полісистема (2), поліструктурна полісистема (3) та поліструктурна моносистема (4). Деталі їх графічних зображень зрозумілі з рисунку 3.

Рівновага й баланс. Ці два споріднені поняття пронизують динамічну географію. Радіаційний баланс, баланс речовини; екологічна рівновага й т.ін. Студентові 4 курсу ці поняття загальновідомі.

Як правило, говорячи про рівновагу, дослідники оговорюються, що це, мов, певне допущення, рівновага є динамічною – такою, що весь час порушується ц й відновлюється – або процес коливається біля точки рівноваги.

Натомість, наприкінці 70-х рр. 20 ст. німецький дослідник Г.Хакен запропонував концепцію синергетики. Він взяв на озброєння саме ту особливість рівноваги, що вона не дотримується повністю практично ніколи, і показав, що завдяки цьому виникає нелінійний процес системних відношень. Наприклад, в стані нерівно важності будь-яку систему значно легше перевести в інший стан, ніж в умовах рівноваги. Часто наводиться образна модель цього відношення, що приписується французькому метеорологу Десенсу: «В атмосфере бывают такие неустойчивые состояния, когда взмаха крыльев бабочки достаточно, чтобы вызвать бурю». Нагадаю, що у землезнавстві наводились окремі приклади таких процесів: утворення тропічного урагану або торнадо з незначної депресії тощо. Натомість, в експериментальній метеорології «навчились» використовувати такі відношення, наприклад, для штучного стимулювання опадів, боротьби з градопобиттям тощо[121].

Синергетичний підхід зявився в науці наприкінці 70-х рр. ХХ ст. і практично мало адаптований до географії. Він полягає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур серед систем різної природи: фізичних, біологічних, соціаль­них; когнітивних (пізнавальних), інформаційних, екологічних та ін.

Предме­том синергетики є механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. У сфе­ру його вивчення потрапляють нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфукацїі - нестійкої фази існування, які передбачають множинність сценаріїв подаль­шого розвитку.

Нелінійність полягає у тому, що розв’язання нелінійного рівняння в математиці означає наявність кількох коренів, отже, невідповідності (варіативності) співвідношення причини та наслідку (пригадаємо, як приклад, що в рівнянні Стефана-Больцмана між причиною – температурою випромінювача та наслідком – потоком тепла є нелінійне відношення 4-го ступеню; практичний приклад: ерозія розпочинається з дрібниці – стежки, борозни тощо). Кризи виникають у тому разі, коли в системі накопичуються протиріччя, що не можуть бути розв’язані її власними ресурсами. Наприклад, в екологічних системах частими є позитивні зворотні зв’язки, що спричиняють ефект «вибуху»; досить часто такого роду ефекти бувають у суспільстві.

Біфуркація – це властивість і спроможність системи (найчастіше, у кризовому стані) «обрати» один з двох можливих напрямів подальшого розвитку. Із землезнавства пам’ятаємо гістерезис зледеніння: доля материкових льодовиків залежить від того, за якою траєкторією піде процес.

Отже, з позицій синергетичного підходу неможливо традицій­ними детерміністськими методами вивчати розвиток склад­но організованих систем. У класичному природознавстві та ін.. науках нестійкість системи розглядається як перешкода, що потребує обов'язкового подо­лання. Синергетичний же підхід передбачає ймовірнісне бачення світу, базується на дослідженні нелінійних систем. Важливим наслідком нелінійностей є нерівноважні системи, які, спонтанно виникаючи, забезпечують унікальні події – виникнення нових явищ, «стрибки» в еволюції і т.п. Час стає невід’ємною константою ево­люції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього. Образ світу постає як сукупність не­лінійних процесів. Нелінійності включають багатоварі­антність, альтернативність шляхів еволюції та незворотність останньої. На основі синергетичного підходу вивчають дисипативні (нестійкі, слабоорганізовані) складні системи. Суть теорії дисипативних структур полягає в тому, що стан нерівноваги систем спричиняє порядок та безпоря­док, які тісно поєднані між собою.

Синергетичний підхід демонструє, яким чи­ном і чому хаос може розглядатися як чинник творення (про що розмірковували ще античні натурфілософи), конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація.

В пізнавальному сенсі, інструментарій синергетичного підходу дає змогу визначи­ти, що:

1) складно організованим системам неможливо нав'яза­ти напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (через слабкі впливи) певному прояву процесу самоорганізації;

2) на цій підставі, можливо отримати певні потужні ефекти, витрачаючи малі впливи, якщо вміти обрати для цього відповідні умови (викликати зливу, здолати тропічний ураган тощо);

3) неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи, тому виникає потреба оптимізації;

4) для складних систем існують декілька непередбачуваних альтернатив­них шляхів розвитку, тому потрібен їх моніторинг;

5) складна нелінійна система в процесі розвитку прохо­дить через критичні точки (точки біфукації), в яких відбу­вається розгалуження системи через вибір одного з рівно­значних напрямів її подальшої самоорганізації;

6) управляти розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфукації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньою для появи резонансу - достатньої амплітуди коливань як усередині системи, так і відносно впливів зовнішнього середовища. Тобто, чим меншою є сума впливів на більший об’єкт або процес у момент біфукації складноорганізованої системи, тим більшим є кінцевий си­нергетичний ефект. "Синергетично" мислячий історик, куль­туролог, політолог, економіст, таким чином, уже не можуть оцінювати те чи інше рішення через прямолінійне порівнян­ня попереднього та наступного станів: вони мають порівня­ти реальний перебіг наступних подій з імовірним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні.

Для ефективного використання синергетичного підходу необхідно:

а) виділити та охарактеризувати (у поняттях формальної логіки) складну систему або процес, які потребують синерге­тичного впливу;

6) дослідити стратегію її розвитку, описати можливі рівні її свободи, тобто рівноможливі напрями і шляхи її розвитку;

в) здійснити факторний аналіз можливих шляхів її са­моорганізації;

г) визначити мету або бажаний результат (у яких кон­кретно аспектах необхідно змінити стан даної системи);

д) розробити номенклатуру (перелік) слабких впливів, що сприятимуть самоорганізації хаотичної системи, а також так­тику їх застосування;

е) правильно визначити критичний момент біфукації досліджуваної системи.

Крім фізичної картини світу, продуктивним може бути застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації соціальних систем, узгодження їхніх рушійних сил - мотиваційних спрямованостей соціальних об’єктів на основі певних духовних та культурних цінностей задля досягнення екологічної рівноваги між соціоантропо­сферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему. Комплекс синергетичних категорій про моделі са­моорганізації у науках про людину й суспільство допомагає по-новому осмислити традиційні проблеми антропології, історії, культурології, соціальної психології та етики, розкри­ваючи при цьому маловідомі причинні залежності. Синергетика як теорія самоорганізації дає ключ до розуміння не лише механізмів нестабільності, а й механізмів стійкості складних систем.

 

 

7 кроків типового дослідження у географії

(свого роду нормативний шлях пізнавального процесу)

 

Автор не знайшов кращого способу викладу процесу наукового дослідження як алгоритмічний (покроковий), бо він легко аналізується і може реалізуватися начебто «за прикладом». За модель узято виклад

Перший крок дослідника: абстрагування наукового об`єкту від об`єкту натурного.

Про що йдеться? Про те, що для створення справжньої науки конче потрібно навчитися абстрагуватися від натурного об’єкту заради створення його наукового об’єкту - ідеального образу (ідеального конструкту). Цей процес розпочинається з визначення суттєвих сторін цього ідеального конструкту, сукупність яких надалі править за предмет дослідження: концептуальний, структурний, функціональний, імітаційний, синергетичний. Можливий також будь-який інший аспект наукового об’єкту у якості предмета - як модель дослідницького об’єкту.

Приклад: якби наші попередники так могли оцінювати, напр., вчення А.Григорьєва про єдиний географічний процес – то не виникло б відомої колізії, котра поставила «на коліна» видатного вченого.

Але не лише у природничій географії можна знайти такий ланцюжок дослідницького шляху від натури до конструкта (і інколи – зворотного руху). У відомих моделях Римського клубу цей шлях доволі точно відтворювався Д.Форестером, Д. Медуз, Г.Пестелем та ін. у створенні моделей світової динаміки всього за декількома складовими (різним переліком у різних авторів; у Форестера - лише 4), до того ж поданими у статистично обробленому вигляді (тобто так, що вони не передають будь-якої реальності). Натомість, популярність і значущість таких побудов загальновідома.

У географії є численні спроби піти таким шляхом. Це відомі роботи з теоретичної географії, де У.Бунге наводить і моделі, і способи отримання похідного знання. Біля тридцяти років тому мене вразила робота О.Топчієва про транспортно-географічне положення міст України, у якій відстані було замінено на ребра графа – відносні положення обласних центрів. Топологічним роложенням (сусідством) скориставля О.Шаблій для визначення геополітичної позиції України серед країн Євразії.

Другий крок: визначення підвалин: парадигма, понятійний апарат і аксіоматика.

Якщо немає аксіоматики (а в географії є лише спроби її створити), методу науки, усталених способів верифікації, можливості відтворення, отже – перевірки результатів - тобто того фундаменту, на котрому будується будь-яка справжня наука - то неможливо будувати науку як башту – буде лише одноповерховий «шанхай», «бугенвіль», де кожен ліпить своє помешкання будь з чого і будь-як. У чому тут докорінна вада? Вона в тому, що будівництво «за поверхами» передбачає необхідність узгодження наступного кроку з попереднім і т.д. Хрестоматійний приклад: геометрія Евкліда – один з найстрункіших прикладів фундаменту науки - перетворюється на геометрію Лобачевського в разі відмови лише від одної з п’яти знаменитих Евклідових аксіом.

А як в іншому випадку? Хаотична забудова «бугенвілю» не вимагає врахування будь-яких попередніх кроків, бо кожне помешкання виникає на голому місці. Повна можливість самовтілення забудовників – і ніякої потреби у наслідуванні наступником попередника. Так і географія: вона практично не має навички добудовувати знання на кшталт точних наук – і це наша найбільша вада.

Можливо, ключове завдання - у необхідності мати (створити, впорядкувати) методологію, котра б спиралася саме на такі вимоги, можливості та потреби спільного визначення, оцінювання, оптимізації територіального ресурсу – знову таки як цілісності; способи й заходи вияву, опису, інвентаризації, подання, аналізу, синтезу – усього того, що охоплюється баченням території як інтегрального ресурсу – диференціатора та модифікатора життєвих умов.

На жаль, поки що географія не створила надійного й суцільного фундаменту (для географії в цілому, а не окремих гілок) для подальшого розвитку, хоча намагання цього іноді бували (А.Геттнер, А.Григор’єв, А.Ісаченко, особливо ж Е.Нееф та його вітчизняні послідовники у цьому відношенні – К.Геренчук та В.Преображенський,).

Третій крок: аналогія, подібність у географії

Поняття географічної аналогії є широко вживаним у географії. Воно має міст, близький до загальнонаукового тлумачення методу аналогій як строгого способу дослідження невідомого об’єкту опосередковано через об’єкт відомий. Ключове значення належить способам доказу такої аналогії: правомірно чи ні замінити один об’єкт іншим?

Найчастіше, такі аналогії обґрунтовуються довільним підбором (переконливим з боку дослідника) певних показників або застосуванням одних і тих же (для аналогічних об’єктів) індикаторів. У деяких галузях географічної науки аналогії формалізуються через критерії подібності: найчастіше такі відношення, котрі є інваріантними для певного об’єкту і залишаються близькими у випадку аналогічних об’єктів. Такі аналогії відомі у ерозієзнавстві (Г.Швебс; Г.Бастраков; М.Куценко та ін.), вони повсякчасно використовуються там, де в основі дослідження покладено фізичні, хімічні, фізико-хімічні методи (бо в цих науках такі критерії подібності добре відомі і загальновживані – число Рейнольдса, напр., або морфодинамічні аналогії), Такі критерії зустрічаються в економічній географії (індекс Бойса; індекс людського розвитку ООН та ін.).

Проблема, на думку автора, полягає лише у тому, щоб запровадити використання критеріїв подібності як обов’язкової процедури дослідження, бо без цього неможливо знайти не просто переконливі, але відтворювальні способи доказу правильності дослідження.

Задача виглядає таким чином:

- якщо перед двома незалежними дослідниками є певний (той самий) об’єкт і та сама мета дослідження, то в результаті дослідження «за правилами» вони повинні отримати несуперечливий результат.

Поки що у географічних дослідженнях така відповідність, найчастіше, вважається за ваду (несамостійність наступного дослідження щодо попереднього) і не використовується для захисту попереднього результату через його незалежну перевірку. Вочевидь, без цього таке дослідження не може бути достатньо надійним, щоб стати черговим каменем у будівлі Науки.

Четвертий крок: визначення мови: дослідницький географічний об’єкт як символьна конструкція.

Зважимо, що поміж реальністю та її дослідженням є, крім дослідницького об’єкту, також мова дослідження. Відомий філософ, математик, соціолог Бертран Рассел в монографії, присвяченій людському пізнанню, зазначає, дві важливі речі. Перша – загальнозрозуміла. Йдеться про те, що без мови пізнання навколишнього світу було б обмеженим лише тим, що нам дають відчуття.Через мову можна дізнатись про те, що не є (не було) об’єктом відчуттів, не сприймалося безпосередньо або ж не підлягає сприйняттю органами почуттів в принципі.

Менш загальнозрозуміле інше. Цитую (за перекладом на російську мову): «Всё, что я хочу сказать, это, что язык был бы невозможен, если бы физический мир (те, що нас реально оточує – І.Ч.) фактически не имел определенных свойств и черт, и что теория языка в определенных пунктах зависит от познания физического мира»[122]. Причому, йдеться не лише і не стільки про мову відображення, скільки про мову самого дослідження. Нагадаю (переважно не-картографам – вони про це знають самі), що картограф О.О.Лютий звернувся до мови карти, намагаючись її формалізувати – вочевидь, для того, щоб замінити натуру, котрій має відповідати карта у певних, наперед визначених відношеннях, на символьну систему. На жаль, повністю цю кардинально важливу справу останній дослідник не завершив. Але з робіт О.О.Лютого, його попередників та прихильників стало ясним, що мова карти дає можливість вийти за межі, окреслені умовними знаками легенди (приблизно так само, як зміст речення не складається суто механічно зі змісту окремих слів) – бо поєднання знаків на певному об’єкті синтезує якісно нове знання через мову карти. Щоб переконливо розпочати цей фрагмент викладу, найрозумнішим було б звернутися до фізики, заради котрої було створено цілі розділи математики, що, як відомо, мають власну мову (декілька мов). Цікаво, що ані математиків, ані фізиків не турбує незрозумілість їхньої формалізованої мови пересічному громадянинові (а географів, на жаль, це часто бентежить). Але я звернуся до досвіду картографії, котра теж здавна користується власною мовою для передачі образів реальності у картографічних творах. Для когось із нас не є завжди зрозумілим і усвідомленим є те, що одну й ту ж реальність можна передати у різний спосіб в залежності від обраної мови (на моє переконання, вона є своєрідною «просторовою лінгвістикою»), у той час як сама карта є твір, написаний цією (чи іншою) мовою. З досвіду знаємо, що таких описів може бути стільки, скільки й авторів.

Ось, так би мовити, місцевий приклад. Наш аспірант Б.Н.Воробйов чверть століття тому створив абстракту «Мову Опису Рельєфу», у котрій замінив дійсні характеристики точок м місцевості їхніми топологічними визначеннями на абстрактних «деревах» тальвегів і вододілів, а дослідницький процес на топографічній карті (тоді не було ЦМР) перевів на рейки, так би мовити, дослідження знакових систем: від непохідних елементів (точок, відрізків ліній), правил їх поєднання (граматики) та способів аналізу (на кшталт синтаксичного розбору речення) до отримання найглибших висновків про структуру рельєфу, недоступних безпосередньому сприйняттю (наприклад, щодо інформативності конкретних точок рельєфу і т.ін.).

Щоб знову таки укріпити читача в думці, що такі міркування відомі серед авторитетів наук, і у їх фундаментальності не варто сумніватися, наведу два висловлювання класиків фундаментальної науки щодо важливості абстрактно-символьного відображення (тобто використання формальної мови) для усієї канви науки. «Способность к пониманию символов, возникающую вместе с формированием языка, можно считать решающим шагом, который вывел человека из животной жизни» (за Г.Вейлем, с. 55)^[123].

Інший відомий класик, хімік Гельмгольц так показав значення символьного відображення відношень у хімії: «… формула вводит указанное тело (хімічну речовину – І.Ч.) в чрезвычайно богатый и до тонкости расчлененный комплекс отношений, о котором восприятие вообще ничего не знает. Подлинную силу знака составляет здесь именно то, что по мере того, как непосредственные содержательные определения отодвигаются на задний план, все более отчетливо и чисто отчеканиваются моменты всеобщих форм и отношений » (Вейль, с. 57-58; підкреслено мною – І.Ч.).

Нарешті, найбільш ємка думка Германа Вейля, що претендує на узагальнення цієї проблеми. Ось цитата з книги всесвітньо відомого математика Германа Вейля. У роботі «Единство знания» він розмірковує над співвідношенням дійсності й формальних конструктів – фізичних законів природи (фрагмент статті наводиться за російським перекладом з німецької): «Кульминация всего этого (мова йшла вище про первинні, прості закони природи) – чисто символическая конструкция, не использующая в качестве материала ничего, кроме свободных творений разума: символов. Монохроматический пучок света, который для Гюйгенса был в действительности волной эфира, теперь стал формулой, выражающей некоторый неопределенный символ F, называемый электромагнитным полем, как определяемую математически функцию четырех других символов x,y,z,t, называемых пространственно-временными координатами. Ясно, что теперь слова «в действительности» следует взять в кавычки: кто мог бы теперь всерьез претендовать на то, что символический конструкт и есть истинный реальный мир?...

Так возникает теория природы, которая только как единое целое может быть противопоставлена опыту, в то время как отдельные законы, из которых она состоит, взятые сами по себе, лишены содержания, доступного проверке. Это расходится с традиционным представлением об истине, рассматривающим отношение между Бытием и Знанием с позиций Бытия…» (с. 74; підкреслено мною - І.Ч.). Здається, що ця глибока критична думка, рафінована у останньому реченні, повинна стати провідною у процесі створення сучасної фундаментальної географії. Але що нам це дає тепер і в майбутньому?

В географії не вистачає уваги до цієї проблеми з боку визнаних авторитетів нашої науки й існує побоювання з боку географічної громадськості щодо використання символьної мови у географічних дослідженнях. Натомість, беззаперечні успіхи деяких галузевих географічних дисциплін практично повністю визначені саме тим, що вони здолали цей рубіж і запровадили символьну мову. Через відсутність професійної підтримки, не замовляються відповідні розробки й публікації (як у РФ – через національний ФФД); кричущою є відсутність розуміння (пасивна частина проблеми) і особливо – вмінь і навичок досліджувати так само, як це прийнято, визнано й результативно в певних близьких до географії галузях знань (активна частина проблеми визначення географічного дослідження).

П`ятий крок: визначення (обрання, обгрунтування) методу

Географічна дійсність виглядає в очах соціуму як більш-менш упорядкований «довідник» про території (акваторії), що досить часто обмежується знаннями карти. Це не випадково – бо картографія за своєю сутністю найближча до того, про що йшлося у попередньому параграфі. Ця функція (Багров доречно називає її матрицею світосприйняття) суспільно важлива, але науково невигідна, бо має наперед заданий пасивний характер. Цей пасивний зріз знань про Світ варто залишити у непрофесійній сфері.

Наукою є перш за все метод пізнання – бо вона не довідником наявних об’єктів та атрибутивної інформації про них. Ця істина відома й загальновизнана.

Але в географії ця суто наукова задача маскується виключною складністю об’єкту й потребами його відбиття (про що йшлося) й інвентаризації.

Натомість географічні дослідження залишаються натурфілософськими й суто феноменологічними. Натурфілософія концентрується на поглядах певних осіб на об’єкти і явища. Отже, з точки зору натурфілософії природним є те, що різні дослідники описують одне і те ж саме (певний натурний чи уявний об’єкт) у різний спосіб (див., напр., «Діалоги» Платона). Феноменологічність полягає у якомога більш точному описі об’єктів і процесів. Як у вдалому репортажі чи сюжеті Discovery.

У географії оригінальність висновків не насторожує й не змушує до перевірки дослідницького апарату, а вважається за основний успіх дослідника. Практично ніколи не йдеться про відтворення дослідження як основний спосіб його верифікації. Натомість, у справжній науці відтворюваність (причому, неодноразова, тим паче у інших наукових школах тощо) є мірилом доказовості результату.

та самоустрій науки (приблизно за таким правилом: предметом науки може бути лише те, що охоплюється існуючим дослідницьким апаратом – або ж такий апарат потрібно спочатку створити).

Отже, виходячи з цього, слід поставити питання про перенесення акценту географічності з об’єктності на специфічні способи наукового дослідження (тобто метод науки у конкретному баченні) з використанням таких же строгих вимог до нього, як у точних науках. Яких саме (тут є певні повторення з параграфом 1):

- окреслення і феноменологічного опису об’єкту;

- створення (вибору – якщо вона існує в реальності чи у інших дослідах) апріорної моделі (моделі уявлень –дослідницького (вторинного) об’єкту);

- визначення критеріїв (критеріїв подібності) поміж моделлю та об’єктом;

- обґрунтування методу;

- запровадження (створення, обґрунтування) дослідницької мови;

- створення дослідницької моделі (у обраній мові);

- аналіз (як дослідження символьної конструкції) й доказ (верифікацію)результатів; можливості використання, різного роду умовності, обмеження; незалежні перевірки тощо – у строгому науковому вигляді.

Як приклад багатозначності наукового об’єкту, наведено (в оригіналі) фрагмент таблиці з цитованого навчального посібника Г.Є. Гришанкова.

Шостий крок: визначення обмежень щодо отриманих результатів

Звісна річ – географія існує тисячоліття як феноменологічний опис земної поверхні і різного роду спроби пояснень. Вона може існувати так і надалі. Але, на нашу думку, повинне турбувати нас те, що інші науки весь час від нас віддаляються. Вони входять до наукового співтовариства, беручи на озброєння досягнення загальнонаукової методології – Методу науки.

Фізика рафінувала знання про навколишнє середовище на найвищому науковому рівні - до вичленовування законів світобудови.

Соціологія й психологія вивчають людину й соціум, користуючись сучасними методами.

Регіональна економіка далеко випередила економічну географію, бо володіє економічною кубернетикою, економетрікою тощо, котрі забезпечують надійні загальні знання й моделі регіонів.

 

 

 

В чому ж тоді функція географії?

Насамперед, у наявності хорологического бачення об’єктів як іманентної складової сутності географічної оболонки. Воно полягає у значимості місця, місця розташування як фактора саморозвитку й природи, і людини (термін «месторазвитие», уведений у науку Н.Данилевським і М.Савицьким до поляви класичної роботи А.Геттнера, є свого роду квінтесенцією хорологічного підходу).

На різних просторових рівнях хорологичний підхід виражається по-різному, тобто також має ієрархічну структуру «вкладених просторів». У жодн