ТОП 10:

Як відбувається становлення науки



Як відбувається становлення науки?Таке риторичне запитання обговорює російський географ-методолог В.О.Шальнєв[9]

 

Становлення будь-якої науки він вважає за доцільне порівняти, в спрощеному варіанті, з трьома послідовними етапами наукових досліджень та інтелектуальної еволюції вченого. Перефразовуючи вислів Ф.Бекона про три типи дослідників, уподіблених їм мурашці, бджолі і павуку, можна охарактеризувати ці етапи наступним чином. Спочатку вчений тягне в свій духовний «мурашник» все без розбору (дані спостережень, факти експерименту, чужі й свої ідеї). Потім він починає збирати матеріал лише деякого певного роду і перетворювати його в «мед», як діє бджола, обираючи лише квіти з нектаром «Мед» – це власні поняття, ідеї, теорії. І нарешті, він вирішує, що для подальшого «вироблення меду» йому не потрібен ніякий зовнішній матеріал, і непомітно для себе починає виробляти замість меду – «павутину» , куди потрапляють інші бджоли, у яких можна відбирати мед (тобто створювати методологію науки).

Наука - це логіко-екстраполяційна область людської культури, а наукове знання є сукупністю фактичної інформації про матеріальний світ, накопиченою за допомогою наукового методу. «Наука едва ли не целиком является ​результатом интеллектуальной пітливости», - писав свого часу А. Вітхейд.

Метою будь-якої науки є опис, пояснення і прогнозування процесів і явищ дійсності, що складають предмет її вивчення на основі відкритих нею законів.

Виділяються емпіричний і теоретичний рівні дослідження і організації наукового знання. Елементами емпіричного знання є факти, отримані за допомогою спостережень і експерименту. Теоретичний рівень знання відображає сутність об'єктів і явищ, методологію та методику їх пізнання з використанням ідей, законів, понять, гіпотез і теорій.

Теорія встановлює систему керівних тверджень, використовуваних для пояснення, розуміння, опису і тлумачення подій. «Она представляет собой сито, просеивающее и сортирующее бесчисленные факты и без которого последние (т.е.факты сами по себе) осавались бы запутанным клубком бессмысленностей» (Burton, 1963, с. 156).

 

Навіть в енциклопедичних виданнях, тобто поза наукою, теорія трактується у двоякому сенсі. У широкому – як комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення і пояснення якогось явища; у вузькому, спеціальному розумінні – як форма організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності і істотні зв'язки об'єкта вивчення.

Теоретичні положення географії досі переважно розвивається за першим, широким сенсом – як комплекс поглядів і сума теорій, частина з яких запозичена з інших наук. Це добре показав В.П.Максаковський, виділивши в якості вищого таксону географічних знань дефініцію «вчення», що охоплює «великі області знання» і виходить «далеко за рамки власне географії» (1998, с.54).У переліку такого роду «вчень» називаються еволюційне вчення, вчення про біосферу та ноосферу, про природокористування, Світовому океані, походження культурних рослин. На жаль, усі ці вчення ні в сукупності, ні в роздріб не створюють образу ідеалізованого об'єкту вивчення географії. По суті справи, більша їх частина відноситься до інших наук.

У класичних науках виділяються такі основні компоненти теорії:

- Вихідна емпірична основа, яка включає безліч зафіксованих в області знання фактів, що вимагають теоретичного пояснення;

- Вихідна теоретична основа, тобто певна сукупність первинних допущень, аксіом, постулатів, загальних законів, що стосуються ідеалізованих об'єктів і в певний спосіб поширюються на натурний об’єкт;

- Логіка теорії, тобто сукупність припустимих у рамках теорії правил логічного висновку і доказу;

- Сукупність виведених теоретично тверджень з їх доказами.

Для загальнотеоретичної побудови географії, на погляд В.О.Шальнева, більш прийнятна формула, пов'язана з формою організації наукового знання. Центральне положення у формуванні такої теорії повинен відігравати ідеалізований об'єкт, тобто теоретична модель істотних зв'язків реальності, представлених за допомогою певних гіпотетичних припущень і ідеалізацій. Побудова ідеалізованого об'єкту теорії – необхідний етап її розробки. В якості такого об'єкта географії розглядається геоверсум.

 

Теорія - форма організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності і істотні зв'язки об'єкту даної науки. У сучасній географії компонентами, що передують теорії, слід вважати вихідну емпіричну базу – безліч фактів і даних про структуру геоверсуму і його складових. Теоретичну основу складають набір припущень, постулатів, аксіом і загальних законів. Логіка ж теорії, і, тим більше, сукупність тверджень з їх доказами знаходяться в складі методології.

Концепція - сукупність найбільш істотних елементів теорії (теорій), представлена у конструктивній, прийнятній для практики формі.

Методологія - сукупність найбільш істотних елементів теорії, конструктивних для розвитку самої науки. Інакше кажучи, методологія - це концепція розвитку теорії. Якщо теорія пов'язана з організацією знання про об'єкт дослідження, то методологія спрямована на процес отримання цього знання.

Методика - сукупність технічних прийомів та організаційних форм для проведення наукового дослідження.

По-друге, необхідно визначитися з ідеалізованим об'єктом науки. Модель такого об'єкта географічної реальності кінця XX століття за словами В.С.Преображенського включала в якості основних елементів категорії: земна природа, людина-людство, взаємозв'язок, простір, що об'єднуються, нерідко, поняттями географічний універсум, географічна оболонка, географічна реальність.На думку, якої ми дотримуємося, таким об'єктом може бути «геоверсум», що представляє складно організовану сукупність речовини, енергії та інформації в межах унікального геопространства Землі з безліччю приватних об'єктів (геосфер і територіальних геосистем), які постійно підтримують «загрозу» хаосу. Його модель показана на рис.___. В горизонтальній структурі геопростору

геоверсуму “місце” проявляється у вигляді набору “територій” і “районів”. Співвідношення “геоверсуму” територій і регіонів відбиває діалектику загального, часткового і специфічного.

По-третє, необхідне використання при побудові теорії загальнонаукових категорій і понять, які, з одного боку, відображають ступінь запозичення з інших наук, з іншого - з приставкою «гео» (геопространства, геосреда, геосистема, геополі,геопроцесси) формують свій вищий рівень теоретичного мислення в географії.

По-четверте, необхідно визначення підходів до розробки теорії. З використанням індуктивного наукового методу пізнання або дедуктивного побудови. У першому випадку (рис.8) дані узгоджуються з гіпотезою, перевіряються контрольними експериментами і побудовою системи пояснення, що підтверджують або заперечують робочу гіпотезу. Такий шлях побудови теорії типовий для експериментальних наук, які мають об'єкт дослідження і відповідний набір методів його пізнання.Він застосуємо і для приватних (компонентних) об'єктів геоверсума.

Для побудови теорії загальної географії більш прийнятний дедуктивний підхід на базі аксіоматичного категоріального методу, заснованого на виділення ряду положень чи аксіом, які приймаються бездоказово.Звичайно, дедуктивний підхід не може несупроводжуваному індуктивним підходом. У фундаменті самої аксіоматики, категоріального лежить індукція, надбудовані інтуіціонним чином.Тут потрібно більш уважне вивчення спроб теоретичного застосування філософських ідей, які передують створенню будь-якої теорії. У ряду фундаментальних праць, що сформували ряд загальних принципів теорії науки, які прийнятні і для нової географії, особливе місце займають також праці Л.Берталанфі, В. І. Вернадського, І. Пригожина та ін.

Для побудови теорії географії потрібні такі загальні принципи, які виробляються як результат методологічних досліджень пізнання. Інакше географія ризикує опинитися в положенні того легендарного Іллі Муромця, що бачить перед собою дорогу, але не знає, куди вона веде. Виділення ж і розуміння проблеми дає ключ до кінцевого результату - спільної теорії як закономірного результату спостереження об'єктивних процесів, заломлених в географічному пізнанні за аналогією з більш розвиненими науками. Правильно поставлене питання - половина відповіді на нього. У сучасних умовах такі передумови для її створення склалися. «Сформулювати проблему часто буває важливіше, ніж знайти її рішення, яке нерідко залежить від уміння користуватися математичним апаратом і досвіду експерименту, - писав А. Ейнштейн. – Уміння ставити нові питання, бачити нові можливості, розглядати старі проблеми під новим кутом зору вимагає творчої уяви і призводить до справжніх успіхів в науці »(цитується по Н. Гріну та ін., 1990).

 

Вихідна теоретична основа геоверсума включає значну кількість первинних припущень аксіом і аксіоматичних положень, постулатів, інтерпретацій, загальних законів і закономірностей.

Аксіома (від грецького - прийняте положення) - вихідне положення теорії, що приймається в якості істинного без логічного доказу і лежить в основі доказів інших положень цієї теорії. Аксіомами теоретичної географії є:

- сферичність Землі;

- інваріантність вісі обертання;

- інваріантність екваторіальної площини;

- інваріантність поверхні геоїду;

- наявність специфічного геопростору,

- наявність характерного незворотного часу, що не корелює з абсолютним часом;

- незворотність еволюції геоверсуму;

- наявність самоорганізації;

- ієрархічність будови географічного простору.

Постулат (від латинського - вимога) - положення, прийняте в рамках якої-небудь теорії за істинне в силу очевидності. Постулат теорії виступає як основа абстракції і служить змістовним підставою для виводу інших її положень - теорем.

Постулати (як приклади):

- у сферичному геопросторі всі рухи є циклічними (замкненими, круговоротами);

- сферичний геопростір планети, що обертається, анізотропний;

- сферичний простір планети, що обертається, анізоморфний;

- широта місця визначає найсуттєвіші властивості геопростору;

- будь-які об’єкт, явище , сукупність подій тяжіють до самоудосконалення, що проявляється у зростанні параметру порядку;

- через ієрархічну будову геопростору він є сукупністю геосистем, вкладених одна в іншу (за порядками ієрархії), тому один і той же об’єкт, процес, одночасно є складовою декількох геосистем;

- через незворотність часу, географічні процеси некомутативні;

- через анізоморфність геопростору, географічні об’єкти, явища неасоціативні.

Інтерпретація (від латинського - роз'яснення) - сукупність значень (смислів), що надавав яких-небудь елементів теорії (виразами, формулами, окремим символам). Вона є інструментом наукового моделювання.

Інтерпретація забезпечує багатозначність осмислення одних і тих самих явищ. Найбільш відомі приклади інтерпретацій:

- судження про походження й час утворення форм рельєфу (напр., річкових терас);

- різні інтерпретації ландшафту;

- різні картографічні, математичні, комп’ютерні моделі одного й того ж географічного явища, що стають основами специфічних теорій (напр., теорія геоморфологічних циклів Девіса; теорія коливань клімату Міланковича; теорія парникового ефекту Ареніуса тощо).

Закон - необхідне, стійке, повторюване відношення між явищами. Поняття «закон» родинно поняттю «сутність», так як він виражає зв'язок між предметами, властивостями речей, а також між властивостями усередині речей, що існують об’єктивно. Закони бувають специфічні або часткові («частные»), як закон географічної зональності; спільні для великої групи явищ – закон ентропії; і загальні або універсальні – закони діалектики.

Роботами Е Неефа, В.С.Преображенського, Т. Д. Александрової і Т. П. Купріянова свого часу були узагальнені та наведені в систему провідні аксіоми і аксіоматичні допущення географічних дисциплін фізико-географічного циклу, багато з яких можуть бути віднесені до загальногеографічних. С.В.Калесник також запропонував звід загальних географічних закономірностей, що включали 35 пунктів (1970). Про аксіоматичні твердження, постулати і виведення на їх основі теорем писав Д. Харвей. Він називав дві групи концепцій та постулатів - запозичених з інших наук і власне географічних. Прикладом запозичених концепцій є гравітаційна взаємодія між точковими географічними об’єктами (взаємодія міст, наприклад). Прикладом власних концепцій є концепція залежності геоекологічних умов від співвідношення тепла й вологи й відповідні індекси, надані різними авторами (Висоцьким, Селяніновим, Будикою, Івановим, Дубинським та ін.).

Спроби формулювати загальні географічні закони робилися неодноразово. Їх «конструювали» В.П.Семенов-Тян-Шанський, Ю. Г. Саушкін, Б. Б. Родоман, Б. М. Ішмуратов, В. І. Мересте та ін. Майже всіма підкреслювалася специфічність географічних законів і розбіжність їх проявів у географічних явищах, через що, напр.., Д.Л.Арманд, напр., заперечував їх існування (1975). Нещодавно в Україні відбулося обговорення гіпотези В.Т.Гриневецького про «Закон ЛОГО» - ландшафтної організації геоверсуму (2008).

 

Що є географія?

Власне кажучи, на це риторичне запитання триватиме розгорнута відповідь на протязі всієї книжки. Тут обмеживося думками класичних авторитетів нашої науки. Ось визначення С. В. Калесником географії, що є найбільш лаконічним: «География является наукой о структуре географической оболочки и о законах формирования и развития этой структуры»[10]. Щодо наукового об’єкту географії він же сказав наступне: «Поверхность земли, понимаемая не просто как физическая или математическая поверхность, а как сложный комплекс, возникший и развивающийся под действием взаимно связанных и взаимно проникающих друг в друга процессов, которые развертываются на суше, в атмосфере, водах и органическом мире, составляет особую оболочку нашей планеты, называемую географической оболочкой. Иначе говоря, географическая оболочка в каждый данный момент представляет с внешней стороны известное сочетание рельефа, геологических структур, литологических особенностей, климата, водных масс, почвенного покрова и органического мира в широком значении этого слова.

Это сложное образование можно изучать двояко: 1)как нечто целостное и единое, как целостный и закономерный комплекс процессов, явлений и предметов; такого рода изучение есть изучение сложной, но конкретной реальности; 2)каждый процесс или группу процессов, формирующих географическую оболочку Земли, можно исследовать в отдельности; такое изучение имеет дело уже с известной абстракцией»(с. 8-9).

 

Щодо структури географічної науки.Місце науки в структурі наукового знання (тобто серед фахівців) і загальнолюдських уявленнях сильно різняться. Це, особливо, відноситься до географії, імідж якої в суспільній свідомості, що формується шкільними програмами, переважно спрощено-хорологічний. Нижче ми це і розглянемо.

Нічого суперечливого немає в тому, що ми вважаємо можливим самостійне і цілісне існування не тільки географії взагалі, але й таких окремих наук, що входять до неї - фізичної, економічної, демографічної та інших «географій». Відносна самостійність проявляється у тому, що вони, взяті самі по собі, можуть вважатися незалежними, лише координованими у відношенні одна до одної, але несамостійні по відношенню до географії в цілому, оскільки входять до її складу як підсистеми в загальну систему.

Таке супідрядне відношення називають, як відомо, субординацією.

Це одне з можливих трактувань поняття науки, яке в даному контексті набуває особливого значення, оскільки заглиблення в об'єктивну діалектику процесу інтеграції і диференціації знань передбачає розгляд наук як систем знань різного ступеня складності, що об'єднуються проблемою наукового забезпечення суспільства. Найбільший внесок у розгляд цієї проблеми внесли відомі в радянські части методологи С.Ниммик та У.Мересте, Н.С.Мукітанов та сучасні вітчизняні географи В.М.Пащенко[11] та М.В.Багров[12]. Захоплюючо глибокою є двотомна монографія М.Д.Гродзинського[13]. Досить конструктивні ідеї, особливо стосовно конструктивного ландшафтознавства, належать В.М. Петліну[14]. Згусток теоретичних поглядів міститься у спеціальному випуску «Українського географічного журналу»[15]. Видатним твором, автор якого санкт-петербурзький географ-геоморфолог О.М.Ласточкін намагається суттєво змінити підвалини парадигми та методології географії, є його фундаментальна праця, назва якої розкриває її основні положення[16].

Безпосередня мета цього викладу полягає в тому, щоб показати системну сутність географії як природно-суспільної науки, щоб потім вичленувати (заради більш глибокого розгляду, соціальну географію як одну з предметних сутностей науки.

Щоб вибрати методологічно правильний підхід до процесу інтеграції науки, необхідно знайти чітку і однозначну відповідь на питання про те, в чому цілісність географії? Ключове питання було свого часу поставлене У.Мересте так: «Может ли ранее единая наука оставаться целостной и после того, как отдельные ее разделы разовьются до такой степени, что их можно будет рассматривать как самостоятельные науки, ибо такое развитие неминуемо влечет за собой распад соответствующей (материнской – И.Ч.) науки и ее исчезновение… Дифференциация в определенных условиях одновременно означала бы уничтожение ранее целостной науки»[17].

Останні 20 років відбулося «наукове диво»: виникла і стрімко розвивається географічна складова інформаційного капіталу людства. Досить згадати комп’ютерні системи обробки інформації про земні об’єкти – геоінформаційні системи і технології, про що Вам практично відомо. ГІС використовуються в супроводженні бізнесу. Вони є основою пошукових систем (напр., Google), а їх продукування й обіг є багатомільярним світовим бізнесом. ГІС практично замінили традиційні способи укладання й друку карт: кожен має таку можливість, якщо йому доступний кольоровий принтер. Особливим, проривним явищем стало складання й корекція карт в режимі «on line», що було завжди недосяжною мрією і географа, і картографа під час супроводу військових дій, надзвичайних ситуацій чи катастроф.

Навіть сучасна кіноіндустрія – теж один з найприбутковіших бізнесів – тепер неможлива без ГІС-технологій. Про військову справу я вже й не говорю. Отже, ви, молоді люди, мусите зовсім змінити своє ставлення до географічної науки. Це зовсім не те, що про неї досі думає пересічна людина. Але це не лише комп’ютер. Це, як кажуть в сфері інформатики, специфічний «софт», програмне забезпечення у структурі (на платформі) ГІС-технологій – а про це відомо лише «обраним» - нам з вами (адже навіть освічена особа середнього віку мало з чим зустрічалася з ГІС-технологій). До речі, нашій групі моделювання рельєфу і геоінформатики свого часу довелося співпрацювати у створенні перших ГІС з військовими, газопромисловиками тощо, тому маю право про це говорити «від першої особи».

Що залишається проблемним: підготовка фахівців. Навіть на факультеті скрута з тим, щоб знайти студента (запросивши його в аспірантуру і т.д.), який був би вартий таких зусиль. Не говорячи вже про те, що кожен такий майбітній фахівець готується як кустарний виріб – індивідуально. У більшості країн світу ця проблема – досить болюча. Країни вирішують її по-різному: поєднуючи навчання з високотехнологічним проектуванням й виробництвом; створюючи технопарки, технополіси типу «Кремнієвої долини» (про що згадувалося); але особливо – шукаючи способи пошуку талантів (президент РФ вважає, що у російській «Силіконовій долині» будуть працювати перш за все молоді люди (звісно, під кураторством досвідчених вчених), що показали себе на олімпіадах, конкурсах та в інших структурах «пошуку талантів»).

Зараз можна знайти себе в науці, якщо до цього прагнеш. Зичимо Вам успіху!

 

Питання для самоконтролю

1. Що є наука? Чи можливо відповісти на це питання однозначно?

2. Що, на ваш розсуд, є предметом сучасної науки?

3. Чим відрізняється сучасна епоха розвитку науки від попередньої?

4. Де в сучасній науці межа з практикою й бізнесом?

5. Що є географічна наука? Чи можна повністю погодитися з її визначенням С.В.Калесником?

6. Якою є структура географічної науки?

7. Як би ви перетворили географію, якби були всевладним? (спробуйте написати твір-фантазію).

8. Що є теорія (стосовно до географії зокрема)?

9. Чим різниться постулат від аксіоми (на прикладах географічних закономірностей)?

10. Яких вчених, що запропонували теоретичну побудову географії, слід назвати?

11. Як ви вважаєте, чи можливий (навіть існує) інший спосіб побудови географії, ніж запропонований?


 

РОЗДІЛ 1

Проблема 1

Субстанційна основа географічного пізнання

Поняття субстанції належить теорії пізнання. Субстанція (лат. – істотність) – те, що лежить в основі буття і поза дослідженням. Синонімічні або споріднені поняття: речовинність, істота, річ, матерія, суть, основа, голова) — річ, яка існує сама по собі, а не лише як видозміна чогось іншого.

Все інше сприймається як атрибутивність. Атрибути – це суттєві, невід’ємні властивості та риси субстанції. Атрибутивність, відповідно, – це наявність, приналежність таких рис, властивостей, зв’язків – вони є атрибутами, – які створюють якісну відміну даної субстанції від інших. Субстанція пізнається через певне, характерне для неї сполучення атрибутів: рельєф через зовнішні ознаки його пластики та будову розрізу; атмосфера – через атмосферні феномени (бо повітря в чистому вигляді невидиме): димку, хмари, вітер тощо; ландшафт – через поєднання рельєфу, грунту й рослинності і т.п.

Серед географів досі є популярним натурфілософське бачення предмету дослідження як пізнання саме субстанції. Від строго наукового воно відрізняється індивідуалізованим або ж індивідуалістичним його баченням, коли відповідний науковець надає типовим образам та адекватним їм науковим поняттям змісту атрибуту, певного індивідуального смислу, саме йому притаманного. Інколи це виливається у певну систему поглядів (напр., еніологія – сучасний напрям натурфілософії, що спрямований на пізнання тонких фізичних полів, що притаманні будь-якій субстанції). Через натурфілософські погляди відбувається розширення горизонту науки, її збагачення новими підходами, якщо вони знаходять підтримку, перевіряються строгою теорією або надійним досвідом. Натомість, тут буває також безпідставне розхитування основи науки, якщо об’єктивна обґрунтованість кладеться на олтар відстоювання лише оригінальності власної думки[18].

Субстанція ( першооснова) відноситься до того світу, вірніше, його частини, яка, існуючи об'єктивно, виступає таким собі базисом, середовищем, з якої вичленовуються, «нарізаються», кажучи образно, об'єкти наукового пізнання. У нашому дослідженні буде свідомо допущена певна подвійність у ставленні до субстанції. З одного боку, вона буде представлятися традиційно як матеріальна – як форма руху матерії. Але, з іншого боку, ми не зможемо, навіть залишаючись на матеріалістичних позиціях, бути настільки вульгарно-матеріалістичними, щоб не визнати, що географія покликана взяти на себе вивчення також і субстанції нематеріальної, якою є інформація.

Природнича географія виявилася єдиною наукою, яка відповідає за усвідомлення складної системи географічної оболонки і змушена витрачати всі зусилля на інвентаризаційну частину справи, більш-менш скрупульозно описуючи земну твердь разом із зовнішніми оболонками. Безсумнівно, що це завдання виявилося не тільки складною, але і в рівній мірі важливою. Сам такий підхід орієнтував географічну науку на пізнання того, коли і як це сталося, тобто на причинно-наслідковий аналіз в рамках історико-генетичного підходу. Це додало географії велику пізнавальну цінність, тому що саме знання такого роду створило в умах людей наукове бачення навколишнього світу. Зауважу, що багато раніше (до епохи Відродження включно) таке завдання вирішувало природознавство. Але в другій половині ХVІІ століття почався його розпад на окремі науки, які через сторіччя практично втратили між собою органічний зв'язок. Це призвело до того, що до теперішнього часу в системі знань про світ інтегративна функція природознавства була втрачена. Комплексній природничий географії мимоволі довелося взяти її на себе.

Протягом багатовікової історії природнича географія склалася переважно як субстанціальна наука, що досліджує географічне середовище з точки зору матеріального субстрату, що ріднить фізичну географію з геологією. У той же час, процесуальна компонента дослідження була як би за межами розуміння комплексної природного географії. Вона залишилася за компонентними (приватними) природничичими науками. Деяким проміжною ланкою між ними стали «гібридні» науки, як-то геофізика разом з метеорологією, геохімія, геодинаміка, до деякої міри і галузеві географічні науки - геоморфологія, гідрологія та ін

Географія цікава в науках про Землю тим, що вона формує актуалістіческое уявлення про структуру Світу, що було мотивовано зложено нами раніше.

Що, підсумуємо, є інваріантним щодо земної поверхні?

1. Самим непорушним в інваріантній структурі земної поверхні є кулястість Землі в поєднанні з конічною симетрією, яка диктує симетричність Північної і Південної півкуль, генеральну структуру географічних поясів, причому прояви антисиметріі є окремим випадком симетрії Землі. Будь-які зміни взаємного положення материків і океанів, як би "прослизають" щодо географічної координатної сітки, основними вузлами якої є географічні полюси, а загальною площиною симетрії - географічний екватор. Ніякий палеогеографічний, палеоокеанологічний або інший аналіз минулих епох не може обійтися ігноруючи ці інваріанти. Завжди на Землі були високоширотні полярні шапки з відповідним режимом сонячної радіації і типом клімату і ландшафту (і тому наявність, скажімо, на Шпіцбергені покладів кам’яного вугілля, що є, як відомо, індикатором вологого тропічного чи субекваторіального клімату, не може трактуватися як доказ того, що він тут був в кам’яновугільному періоді – це доказ переміщення суходолу відносно географічних полюсів). Те ж саме стоолсується покладів солі – це індикатор азидного жаркого клімату, тобто тропічної пустелі, що не може бути на широтах вищих за 350 широти, і т.п. У зв'язку з цим, наприклад, неможливо допустити, як це іноді роблять в геологічній палеогеографії, нібито коли б то не було вся Земля мала клімат і ландшафт субекваторіального типу (на підставі наявності кам'яного вугілля на Шпіцбергені), або аридного типу (на підставі знахідок девонських або пермських відкладень з сіллю і гіпсом) як і те, що структура географічних поясів була іншою. Іншою могла бути тільки їх проекція на земну поверхню.

2. Земна поверхня протягом всієї історії поділялась на океан і сушу. Ніякі катаклізми не призводили до порушення цього дуалізму. У зв'язку з цим, неможливо допустити чергування в земній історії глобальних трансгресій і регресій. Хвилі трансгресій і регресій могли бути тільки неодночасними, різновіковими (в масштабі географічного, а не геологічного часу, тобто з палеогеографічної точки зору), зумовленими вертикальними преремещеніямі ділянок земної поверхні відносно рівня геоїда.

3. Взаємне положення континентів і океанів в геологічній історії було перманентно мінливим. Цими змінами визначаються глобальні і крупнорегіональні катаклізми, що є атрибутивними щодо таких змін: формування та знищення певних географічних ландшафтів, кліматичні зміни, виникнення і зникнення заледеніння і т.п. Судячи з сучасних даних, практично немає потреби в тому, щоб залучати зовнішні сили для пояснення цих явищ, як це, наприклад, робилося Міланковичем та ін. при поясненнях глобальних змін клімату. І зараз намагаються їх прив’язати до сонячних плям, до змін магнітного поля. Натомість, всі глобальні катаклізми можуть бути пояснені змінами в просторовому положенні інваріантного каркаса земної поверхні.

4. Свого роду "диктатором" інваріантної структури земної поверхні є планетарний рельф. Він визначає процеси, що формують енерго-масоперенос, котрий впливає на опади, вони – на поверхневий стік і літогенез; все разом – на розподіл географічної зональності і кліматичної структури і т.п.

5. Інваріантна структура земної поверхні визначає, таким чином, спрямованість природних процесів. У зв'язку з цим, можна говорити про єдиний фізико-географічний процес як атрибут складної структури інваріантного каркаса земної поверхні та його змін у просторі й часі.







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.93.75.242 (0.018 с.)