Географічна форма руху матерії

 

Ця тема, що стоїть над об'єктом наукового пізнання, належить до споконвічних в будь-якій науці. Оскільки науки, що утворюють ядро систем всіх наук, що сформувалися як диференційовані системи, зазвичай володіють у своїй системі найбільш сформованим теоретичним базисом (і землезнавство в найвищій мірі цим характеризується серед географічних наук), вони інтегруються з методологією тісніше, ніж будь-яка інша наука кожної з цих систем.

Саме з цієї причини теоретична географія значною мірою ґрунтується на парадигмах і методології загального землезнавства.

З викладеного вище, насамперед, випливає, що землезнавство як теоретична географія мислимо тільки як наука, солідно заснована на натурфілософії (актуальній філософії природи) в якості так званої напівфілософської науки або своєрідної філософії географії, що вивчає особливу - географічну форму руху матерії[19]. Зокрема, О. фон Гумбольдт, визнаний засновник новітньої географії і фундатор землезнавства, писав, характеризуючи статус географії у славнозвісній фундаментальній праці «Космос» півтора століття тому: «Для разумного созерцания природа есть единство во множестве, соединение разнообразного по форме и составу, есть понятие о совокупности естественных явлений и естественных сил, как о живом целом». І далі: «Последняя цель физического землеописания есть… познание единства во множестве, исследование общих законов и внутренней связи теллурических явлений»^[20]. Отже, Гумбольдт вважав географію саме інтегратором знання про телуричні (тобто земні) явища фізичного світу. Саме звідси назва його праці «Космос»: у грецькій мові це означає порядок, спів розмірність. За часів Гумбольдта географія була лише фізичною: економічна географія народилась зі статистики і в значній мірі залишилась такою й натепер – як просторова статистика, котру певною мірою «прив’язують» до фізико-географічної субстанції матеріального світу^[21]. Цікаво, що навіть Микола Васильович Гоголь вніс певну лепту в таке розуміння географії. Він залишив за собою один-єдиний труд географічного спрямування «Мысли о географии», у якому зазначив, зокрема, наступне: «В курсе географии должны ниспослать от себя дань и естественная история, и физика, и статистика, и все, что только соприкасается к миру, чтобы мир составил одну яркую, живописную поэму». Власне, заради цієї «одной яркой, живописной поэмы» існує інтегративний географічний підхід.

Одначе, тут є певна зворотна сторона медалі. Через те, що географія, яка, відомо кожному, стоїть на трьох китах пізнання, перебуваючи в природознавстві, економіці та соціології одночасно, зі ставленням до певної субстанції найбільш складно. Інтегративність завжди має дві негативні побічні властивості, що можуть бути вадами, якщо надто вульгаризуються:

- зачіпання інтересів конкретних наук (що згадані), бо досить важко розглядати стосунки поміж будь-чим, ніяк не проникаючи в його сутність, отже, не вникаючи у відповідну науку;

- неглибокого володіння предметними галузями й особливо – методами, бо змушена поєднувати досить відмінні методи природознавства (фізики, хімії, біології), економіки (регіональна економіка, економічна статистика; економічна кібернетика) та соціології (етногенетика; прикладна соціологія). До того ж, всі три наукові напрями по-різному визначають і використовують експеримент – живильну базу пізнання.

Протягом десятків років кілька поколінь географів б'ються над питанням про підстави єдності географії. Представники кожної з наук, що інтегруються географією, мають, очевидно, реальну можливість більшого поглиблення в свій конкретний зріз знання, ніж наука, що інтегрує їх. Про це неодноразово говорили і писали класики методології географії і наук про Землю в цілому.

Ще В.В. Докучаєв у хрестоматійній тезі, відомій кожному географові з Землезнавства, показав, що головне в географії - це вивчення спільності між явищами, розкриття подібності між різними їх групами, класифікація цієї спільності і розробка її типології, тобто наукове впорядкування знання. Цей підхід узгоджується із сучасною системною ідеологією, яка передбачає можливість пошуку спільної основи при вивченні різнорідних явищ і утворень. Зазначимо, що в цій тезі переплітаються досить різні речі – і сутнісні, субстанційні, і вторинні – атрибутивні.

Розглянемо проблему сутності географії якомога більш стисло. Найбільш відомим і прийнятним дотепер є класичне судження, подане засновником сучасного вітчизняного землезнавства С.В.Калесником: «Бесспорным критерием самостоятельности… служит наличие у науки собственного объекта исследования, качественно отличного от объектов других наук. Наука тогда самостоятельна, когда она изучает то, что не изучают другие (науки – И.Ч.). Иными словами, каждая наука, претендующая на самостоятельность, должна изучать отдельную форму материи или ряд связанных между собой и переходящих друг в друга форм движения», - писав він 60 років тому в першому виданні підручника «Основы общего землеведения»^[22].

Потім з'явилося намагання надати географії статусу науки виключно про географічну форму руху матерії (поряд з механічною, фізичною, хімічною, біологічною, соціальною, виділені Енгельсом). Автор цього намагання філософ-географ В. С. Лямін^[23] запропонував досить оригінальну модель, з якої випливає, що геологічна і географічна форми руху матерії утворюють якесь відгалуження (рис.1.1), фуркацію, говорячи науковою мовою.

 

 

М →Ф→ Б→ Х →С

↓^{_ _____________}

Геологічна ↓

└ → Географічна

 

Рис. 1.1. Форми руху матерії. Географічна форма і її відносини з іншими формами (за В. С. Ляміним, з несуттєвими уточненнями: М-механічна, Ф-фізична, Х-хімічна, Б-Біологічна, С-соціальна).

 

Причому, як показав той же автор, має місце певне співвідношення форм руху матерії з рівнями її організації (останнє поняття відноситься до досить усталених в методології науки). Навряд чи можна тільки погодитися з тим, що форми руху матерії утворюють еволюційний ряд, тому що, на нашу думку, вони багато в чому розвиваються паралельно.

Були спроби ввести, як генерального завдання природно-географічного дослідження, вчення єдиного (тобто інтегрального) фізико-географічного процесу, що було зроблено А. А. Григор'євим у 30 - 40-х рр. ХХ століття. «Фізико-географический процесс, - писав А. А. Григор'єв близько 60 років тому, - представляет из себя сложный, образованный из ряда компонентов природный процесс, состоящий из ряда компонентов и осуществляющий взаимодействие, а также взаимосвязи всех составляющих природной (физико-географической) среды и тем самым определяющий, во-первых, особенности физико-географической среды отдельных территориальных единиц разных категорий, во-вторых – характер их внутреннего развития и, в-третьих, особенности внешнего вида земной поверхности, если только она не видоизменена деятельностью человеческого общества»^[24]. А.О.Григорьєва на той час безпідставно звинувачували у порушенні діалектичного підходу – відриві процесу від матерії, що натепер навряд чи може бути визнаним як вада: адже досить часто дослідник, сворюючи теорію, штучно віділяє дослідницький об’єкт з інших, аби поглибити пізнавальний процес. Саме завдяки цьому Григорьєв зміг показати більш глибоко, ніж інші дослідники, наявність якісно нового наукового об’єкту, здобувши можливість визначити в об’єкті натурному (геоверсумі) такі якості, які потім отримали певні назви: емерджентність; ієрархічність тощо.

Пізнання географічної форми і географічного процесу. Можливі два шляхи географічного аналізу, які дійсно мають місце до теперішнього часу: феноменологічний, тобто від цілісного реального явища, події чи процесу, який тепер, на нашу думку, є ядром землезнавства, і аналітичний, запозичений заправадженням в географію методології точних наук.

На відміну від феноменології, тобто намагання охопити явище дійсності як ціле, холістично, аналітичний метод, притаманний експериментальній фізиці, хімії та біології, йде від препарування явища, вичленовування певного дослідницького об’єкту й предмету, до формулювання (виявлення) законів природи і закономірностей, котрі потім тільки лише ілюструються потім реальними явищами. Такою ж, певною мірою, є сутність деяких галузевих і гібридних фізико-географічних наук: експериментальної геоморфології й гідрології (синтетична гілка – вчення про гідролого-геоморфологічний процес); експериментальної метеорології тощо.

Але ці кроки у процесуальну сторону, на зближення з відповідними напрямками фізики, хімії, частково – біології не були сприйняті фізичною географією в цілому. У силу цього, комплексна природна географія, по суті, залишилася в традиційній «екологічної ніші», ретроспективного опису структур та їх результатів, залишивши процесуальну частину перерахованим вище та іншим наукам. У кращому випадку, було створено пограничні науки: геофізику, геохімію, біогеографію.

До чого це призвело? До того, що природна географія, не досліджуючи спеціально процеси, втратила можливість аналізувати тенденції і будувати прогнози. Окремі роботи в цьому напрямку, що належать перу найбільш прогресивних фізико-географів (Д. Л. Арманд, Т. В. Звонкова, Ю. Г. Симонов та інші) не створили «критичну масу» прибічників такого напряму. Тому навіть стаціонарні дослідження, що розвивалися в 70-90-х рр. ХХ ст., велися все під тими ж прапорами галузевих і гібридних наук.

З загальносистемних міркувань відомо, що можливість перетворення елементів будь-якої системи в самостійні системи - один з основних властивостей будь-якої системи. Стосовно до науки як системи знань це означає, що розвиток нових самостійних спеціальних підсистем у лоні якої-небудь системи наук ще не можна розцінюватися як достатній доказ руйнування або знищення цілісної системи науки. Навіть те, що географи отримують зараз базову вищу освіту бакалавра географії за стандартом єдиного освітньо-професійного спрямування «Географія», насправді означає ще не все (хоча і багато чого). Всупереч цьому, кафедри деяких вузів прагнуть з самого початку освітнього процесу втиснути їх у «Прокрустове ложе» антагоністичної структури географічних наук, що склалася в індустріальну епоху, «спеціалізуючи», «профілюючи» бакалаврів на різний лад. Підставою для цього нібито є, мовляв, незаперечність факту, що на лоні географії сформувалися такі солідні самостійні галузі наукових знань як геоморфологія, гідрологія, кліматологія, економічна географія та ін., що означає буцім то заперечення можливості єдиної географічної науки.

Другим істотним питанням у цьому зв'язку є проблема якісного характеру взаємовідносин науки як певної цілісної системи та її складових частин. Чи мислимо, що якась частина певної іншої науки сама також є самостійною наукою? Науковою мовою, це питання звучить так: чи правдивим є те, що дійсно самостійна наука може вступати з іншими науками лише в координативні і ні в якому разі - в субординативні відносини?

Попередньо варто підкреслити, що самостійність будь-якої окремо взятої науки не можна абсолютизувати, тобто наука не може бути самостійна у загальному сенсі й взагалі, а лише по відношенню до інших наук того ж порядку (з чого, власне, розпочався виклад розділу).

Ставлення до інтеграції-синтезу і, що є її результатом двоїстої підпорядкованості окремих наук, перетворюється на вузлове питання, від вирішення якого залежать в далекій перспективі можливості вирішення багатьох окремих конкретних питань. На наш погляд, нерозуміння сутності інтеграції-синтезу - одна з причин утворення безнадійних тупиків в міркуваннях про проблеми структури географічної науки і як побічний ефект – створенні низки спеціалізацій магістратури географів та особливо – у системі ВАК України.

У результаті інтенсивного процесу диференціації та інтеграції в системі всіх наук, що повсякчасно розвиваються, формуються два концентри - внутрішній і зовнішній. Будь-яка наука в широкому розумінні включає в себе як внутрішній, так і зовнішній концентри (див. попереднє посилання).

Внутрішній концентр охоплює комплекс основних теоретичних ідей науки. Він є ядром системи наук.

Зовнішній концентр охоплює розгалужену систему, в яку входять більш вузькі спеціальні науки, утворені шляхом диференціації, і відбувається інтеграція відповідної науки з іншими.

Не вдаючись у подробиці багатьох детальних проблем, що виникають в процесі системного аналізу різних структурних компонентів розвинених систем науки, зробимо короткий реферат за результатами досліджень в даній області, що мають істотне значення в процесі подальших міркувань. Але, зазначимо, не всі наведені нижче положення можна вважати висновками з них:

1) взаємне переплетіння наук, що відбувається в умовах ефективної форми їхньої інтеграції, передбачає формування в структурі наук щонайменше двох концентрів - внутрішнього і зовнішнього;

2) будь-яка наука в широкому сенсі, тобто система наук, гарантовано стабільна і володіє найкращими передумовами для розвитку, якщо її внутрішній концентр (тобто наука, що утворює ядро даної системи наук) досить розвинена;

3) наукою, що утворює ядро будь-якої системи наук, може бути тільки теоретична наука, об'єкт якої охоплює всі дослідницькі об'єкти, інтегровані системою наук, які до неї входять;

5) значимість і функції наук, що входять у внутрішній і зовнішній концентри даної системи наук, різні. Шляхом інтеграції відбувається перш за все оновлення парадигми, методів дослідження і розширення області практичного застосування і дослідження кожної даної науки. Незважаючи на величезне прикладне значення, якого можуть набувати окремі об’єкти інтеграції, все ж таки вони мають лише допоміжне значення.

У пошуках ланки, що зв'язує безлічі окремих, часткових «географій» як членів розвиненої системи наук, А.Г. Ісаченко вважає, що " представляется все-таки правомерным поставить вопрос о необходимости общей концепции, которая могла бы служить действительным фундаментом для объединения всех географических наук в одну систему. Без такой концепции единство остается непрочным, в значительной мере, формальным»^[25]. У цьому висловлюванні цінним є, передусім, акцентування важливості значення такої ланки, яка об'єднує всі географічні науки. Далі ми покажемо, що, найшвидше, таким спільним, інтегруючим географію натурним об’єктом є геоторія, предметом є територіальний комплексний ресурс, а метою – коеволюційний розвиток системи «природа-людина», що набуває характеру ноосферо-стійкого розвитку[26]