ТОП 10:

Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна



Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна

Кафедра фізичної географії та картографії

На правах рукопису

Черваньов І.Г.

ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ГЕОГРАФІЧНОЇ НАУКИ

Навчальний посібник

Харків-2011


УДК 551.4; 910.1

ББК

 

Відповідно до авторської програми нормативного курсу, затвердженою учбово-методичною комісією геолого-географічного факультету, висвітлено основні питання теорії та методологічні засади сучасної географії.

Призначений для студентів 4 курсу географічної спеціальності.

Може стати у нагоді іншим географам, особливо аспірантам при підготовці фахового іспиту.

 

Рекомендовано учбово-методичною комісією

Харківського національного університету імені В.Н.Каразіна

 

Рецензенти:

 

 

© Харківський національний університет імені В.Н.Каразіна

© І.Г.Черваньов


ЗМІСТ

Передмова 5

Короткий огляд основних літературних джерел 8

 

ВСТУП. Місце географії в системі знання 10

Що є наука? 10

Інтелектуальний капітал і індустрія знань 13

Сучасні інформаційні технології як людський капітал 14

Як відбувається становлення науки? 16

Що є географія? 19

Питання для самоконтролю 21

 

РОЗДІЛ 1.

Проблема 1. СУБСТАНЦІЙНА ОСНОВА ГЕОГРАФІЧНОГО ПІЗНАННЯ 22

Географічна форма руху матерії 24

Місце у географії Нового землезнавства як об’єднуючої науки 28

Прикладне і конструктивне значення географічних знань 30

Місце географії в середовищі наук про довкілля 32

Питання для самоконтролю 42

 

Проблема 2. ОНТОЛОГІЯ. ПРИРОДНИЙ ОБ’ЄКТ ГЕОГРАФІЧНОЇ НАУКИ 43

Простір і час як атрибути і аргументи географічного буття 43

ГЕОГРАФІЧНИЙ ПРОСТІР

Географічний простір як континуум 45

Дискретні форми географічного простору 46

Простір географічних об’єктів 47

Просторова ієрархія геосистем 49

Просторова організація 50

Територія 52

Топологія 55

Закони просторового світоопису 59

ГЕОГРАФІЧНИЙ ЧАС

Час неперервний та дискретний 62

Субстанційний, реляційний і конвенціальний час 62

Питання для самоконтролю 67

 

Проблема 3. ГНОСЕОЛОГІЯ. ГЕОГРАФІЧНЕ ПІЗНАННЯ, ЙОГО СФЕРИ ТА МЕЖІ

Стилі географічного бачення дослідження 68

Бачення об’єкту й предмету географічної науки 68

Загальна парадигма географії 76

О.М.Ласточкін про співвідношення об’єктного та предметного знання 88

Розвиток системи географічного пізнання 90

Об’єкт географічного дослідження 93

Способи розгляду наукового об’єкту 97

Географічні мови 97

Моделі рельєфу різними мовами 102

Питання для самоконтролю 109

 

Проблема 4. ОГЛЯД ГЕОГРАФІЧНОЇ КАРТИНИ СВІТУ: ГЕОСИСТЕМИ 111

Географічний ландшафт 113

Інтерпретації ландшафту за М.Д.Гродзинським 113

Ландшафт за Е.Неефом 118

Ландшафт за Л.Г.Раменським 119

Методологія ландшафтознавства, її проблеми 120

Питання для самоконтролю 125

 

Проблема 5. ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ МЕТОДОЛОГІЇ 126

Методологія географічних досліджень 127

Фізичний радикалізм і географічний підхід 130

Інформаційний підхід 134

Геосистемне подання інформації 134

Енерго-інформаційний підхід 135

Питання для самоконтролю 137

 

Проблема 6. ПІЗНАВАЛЬНІ МОДЕЛІ В ГЕОГРАФІЇ 138

Аналіз просторових конфігурацій 138

Системний аналіз 140

7 кроків типового дослідження в географії 143

Топологічний аналіз 150

Питання для самоконтролю 155

 

Проблема 7. КОНСТРУКТИВНА ГЕОГРАФІЯ 156

Поняття конструктивної географії 156

Нормативний зміст конструктивної географії в Україні 157

Американська модель конструктивної географії 161

Організація геосистем з конструктивно-географічної точки зору 162

Самоорганізація і саморегуляція 163

Використання конструктивно-географічного потенціалу географії 169

 

 


ПЕРЕДМОВА

Вітчизняна література, присвячена проблемам географії, налічує немало видань серйозних наукових робіт В.О.Бокова, М.В.Багрова, М.Д.Гродзинського, С.А.Мороза, В.М.Пащенка, В.М.Петліна, Л.Г.Руденка, Г.І.Швебса й ін. Натомість, в Україні досі не видано підручника чи посібника, який би задовольняв потребу професійного навчання географів. Крім суто навчального спрямування, він необхідний і для аспірантів, які потребують викладу основних питань теорії географії в проблемному висвітленні. Можливо, вчителі-методисти захотіли б скористатися таким посібником для самоосвіти. Виходячи з цього, автор вирішив підготувати такий посібник на основі лекцій, що читаються ним в Харківському університеті впродовж багатьох років.

На відміну від більшості теоретичних робіт, тут акцентовано увагу на поглядах, теоріях, інших наукових відомостях і методологічних підходах, що відносяться вже до інформаційної епохи розвитку географічної науки, тобто найчастіше не виходять за межі 21 ст. Лише у викладі деяких фундаментальних положень, так би мовити, «вічних» проблем географії, це загальне правило інколи порушується.

Загальне підґрунтя викладу. Цей спецкурс є авторським, отже, цим виправдовується його певна суб’єктність (не плутаючи її із суб’єктивністю): певна незвичність міркувань, що покладені в його основу, певних наукових положень і стилю викладу. Автор (на основі досвіду) сподівається, що текст і методичний апарат видання сприятимуть тому, щоб хоча би окремі студенти захопилися проблематикою теоретичної географії, щоб вирівняти надто прагматичний крен сучасного світопізнання.

Автор особисто сповідує постнекласичну методологію науки (модернізм), Тому, цей курс ґрунтується на наступних парадигмальних та теоретико-методологічних засадах:

- визнанні системної організації фізично реального світу, де переважають процеси спонтанної самоорганізації, і доцільності відповідного (системного) його пізнання сучасними засобами;

- розумінні, що фізично реальна і наукова картини світу – суть різні, але рівнозначні об’єкти пізнавального процесу;

- що один і той самий фізично реальний об’єкт пізнання може бути основою багатьох наукових об’єктів;

- що в географії поряд з фізичною реальністю існує віртуальна реальність, причому пізнавальний процес тяжіє до останньої: адже поняття, формулювання законів, принципи, моделі, результати дослідження залежні від сукупності поглядів, переконань і уподобань, що створюють внутрішній світ дослідника - парадигму, обрану методологію, підбірку методів та способів інтерпретації результатів, що є істинними лише за певних умов. Отже, результати дослідження є складною композицією, своєрідним «полімером», що поєднує у собі всі ці аспекти пізнання.

Натомість, кінцева мета дослідницької діяльності – встановлення закономірностей, притаманних саме фізичній реальності, бо інакше географічна наука не могла бути віднесена до природознавства.

Останнє спонукає географа уважно ставитись до усіх пізнавальних процедур і вимагає доводити їх адекватність задачі, що вирішується; отже, потребує розробки відповідних засобів: теорії географічної подібності, способів верифікації, доказової бази інтерпретації і т.ін., бо в іншому випадку неможливо співвіднести результати, отримані на дослідницькому об’єкті, на об’єкт фізичної реальності. Такими журналами у Світі є «Nature», «Environment», «American Geography», «Geomorphology» (тут їх подано за зменшенням рейтингу на 2008 р.), та деякі інші. На жаль, на просторі СНГ жоден з наукових географічних журналів не має імпакт-фактору.

Найбільш авторитетним в Україні географічними (геоекологічними) виданнями є Українська Географічна енциклопедія (УГЕ) у трьох томах (1986-1993) та Екологічна енциклопедія у трьох томах (2003-2007); з картографічних видань – Національний Атлас України (2005), що має, крім мало доступного фундаментального паперового видання, доступну кожному електронну версію; з періодичних видань – Український Географічний журнал, що видається щоквартально. З іноземних доступних видань (через Центральну наукову бібліотеку та Інтернет): Известия РАН. Сер. География; Вестник Московского университета, сер. Географическая; Доклады РАН. Сер. География (Москва), География и природные ресурсы (И-т географии СО РАН, Иркутск).

Студенти старшого курсу, яким за навчальним планом викладається нормативна дисципліна «Теорія та методологія географічної науки», вже досить обізнані з географією як сукупністю чи, навіть, системною набутих людством знань про земну поверхню, географічну оболонку, геосистеми; багато що знають про них в аспекті «Оселі Людства», як можна визначити суспільну географію; володіють географічною номенклатурою, конкретно-науковими методами й повністю завершили практичне навчання – виконали програми навчальної та виробничих практик. Отже, повторюю, вони володіють сумою географічних здобутків, мають певну науково-просвітницьку школу (як кажуть про школу в балеті, війську тощо). Але щоб стати дійсно випускником університету, слід знати не лише суму вже здобутих знань, навіть у найдосконалішій їх систематиці; слід вміти дослідити, як само, за якими правилами ці знання можна отримувати, як їх тлумачити – тобто наукові підвалини і методологічний арсенал науки. Цей курс буде стосуватися саме цих питань, викладених переважно у проблемному сприйнятті – щоб можна було визначити власний подальший пошук: адже невдовзі кожному з вас готувати бакалаврську кваліфікаційну роботу, а потім – захищати магістерський диплом.

Виклад є доволі конспективним і недостатньо дискутивним. І це не тому, що у автора не вистачило часу чи паперу на укладання, так би мовити, повного тексту. Ми дотримуємося переконання (значною мірою, на власному досвіді, набутому за тривалого досвіду географічної діяльності), що неможливо опанувати будь-що лише за підручником, за ходом чужої, навіть авторитетної думки. Навчальне видання мусить сприйматись лише як путівник для молодого науковця. Дійсно, перші кроки в справжній науці досить проблематично зробити без допомоги певного ментора, який б допомагав знаходити шлях у її лабіринті. Власне, автор взяв на себе таку «менторську» функцію, вважаючи, що власний 50-річний науковий стаж – це вже сама собою підстава для того, щоб себе в такій якості запропонувати.

Як працювати з посібником? Він, на задум автора, є «Аріадниною ниткою», так би мовити, у кромішній пітьмі пошуку сенсу науки «Географія».

В тексті й нечисленних рисунках подається певне бачення кожної з визначених проблем. Але основні наукові знання теоретико-методологічного змісту містяться у роботах, на які є посилання. Можливе й подальше заглиблення у проблему, якщо звернутися до праць, на які, в свою чергу, є посилання у авторів цитованих книжок чи статей. Це особливо важливо для підготовки рефератів і доповідей.У додатках є структура деяких найважливіших, на переконання автора, наукових видань.

Кожна проблемна тема має завершуватись завданнями для самоконтролю, призначення яких зрозуміле, й рекомендованими темами рефератів.

Як складати реферат. Реферат є осмисленим і систематизованим, впорядкованим референтом на свій власний розсуд викладом поглядів інших вчених. Реферат може бути присвячений особистому внеску певного реального науковця – суб’єку пізнавального процесу (напр., А.Геттнера), і тоді він може бути суб’єктивістським, всебічно висвітлюючи внесок обраного науковця у певний напрям науки. Але, найчастіше, реферат мусить давати аналіз певного наукового напрямку, або застосування певного методу, тобто в такому випадку він вимагає широти й об’єктивності аналізу джерел, з обов’язковим посиланням на авторів конкретних положень, наукових здобутків або суджень (об’єктивістський підхід).

В цьому, другому випадку роль студента полягає у складанні бібліографії, читанні робіт (допускається читання їх рефератів в будь-якому реферативному виданні, тобто використання вторинної інформації), упорядкуванні результатів за напрямками наукового пошуку різних дослідників і складанні, відповідно до цього, плану роботи. Звернімо увагу: це перша дослідницька задача референта; далі – у систематизованому й вибірковому викладі матеріалу відповідно до складеного плану (це друга дослідницька задача). Виклад завершується висновками, де співставляються погляди, викладені у реферованих роботах, і ставлення до них референта (третя дослідницька задача). Наводиться список літератури. На кожне джерело мусить бути посилання у тексті реферату. Ілюстрації можуть бути запозичені (з відповідним посиланням), але є певна можливість складання власних рисунків і таблиць (напр., для порівняння поглядів – і це може бути певним внеском у науку). Це разом становить ще одну, четверту дослідницьку задачу.

Як бути сучасним? Географія – прадавня з наук. Її багата історія провокує методологів на шлях пошуку сенсу у античних джерелах і класичному надбанні. І це правильно, але є лише одною стороною медалі. Натомість, у другій половині 20 ст. – через розвиток теорії систем та синергетики, та певну ревізію уявлень про земний світ на тлі досягнень космічного землезнавства – вимагається «осучаснення» географічної науки, її певний ренесанс. Тому слід з перестoрогою ставитись до деяких усталених понять, підходів, оцінок, бо частина них - вже забобони. Тут проглядає, назвемо її так, бічна сторона медалі: у 21 ст. гріх не користуватися електронними бібліотеками, Викіпедією – єдиною енциклопедією з прихованим авторством статей: це найбільша за всю історію цивілізації, до того ж «громадська» енциклопедія. Власний досвід користування нею дозволяє нам пересвідчитися: вона того варта.

Все частіше в Інтернеті з’являються монографії, серйозні наукові видання, існують Інтернет-журнали, проводяться Інтернет-конференції – в цілому, вирує, крім публічного, наукове життя. Це тильний бік медалі.

Але не все так добре. Інтернет дещо нагадує собою магазин секонд-хенду. В ньому можна знайти справжні фірмові речі (секонд – тому що, як правило, вони вже видані на паперових носіях – навіть у тих же рейтингових журналах), але досить часто вони зустрічаються поміж мотлоху, розібратись у якому може лише знавець справи (правда, в сучасній «діловій» літературі досить багато «квазінаукового» або піратського. Недавно був такий скандал у ВИКІПЕДІЇ. Його викликало подання кимость статті «Еніологія», яку науковці не визнають. В Інтернеті є і «піратські» видання, розраховані на дрібний заробіток від перепродажу. Користуйтесь ними для швидкого проникнення у проблему (через пошукові системи Google, Яндекс та ін.). Але неприпустимо запозичувати реферат у готовому вигляді. Це плагіат (те ж саме, що у побуті кишеньковий злодій або навіть квартирний грабіжник) – найбільш переслідувана провина науковця. Варто від цього ухилятись – як казали в далекі роки мого дитинства, «Бог на правду виведе». Бережіть, не втрачайте почуття власної гідності!

Насамкінець цього ессе, хочу навести слова чи не найбагатшої людини Світу (до 2011 р. – з тих, кого можна назвати «креативним менеджером») Стіва Джобса (котрий, до речі, досяг усього виключно як яскрава креативна особистість). Ці слова він виголосив у Стенфордському університеті (2005) – власній Alma Mater, виступаючи перед його випускниками: «У меня не было своей комнаты, я спал на полу у друзей, сдавал бутылки из-под колы за 5 центов, чтобы купить еды, и каждое воскресенье шел 7 миль пешком, чтобы раз в неделю хорошо поужинать в храме кришнаитов. Это было прекрасно!» )виділено мною – І.Ч.) .

Ці слова наведені для того, щоб проілюструвати, на переконливому прикладі: розум (у найвищому розумінні слова) є найвищим здобутком людини, і заради нього наше тіло може терпіти незгоди – але ніяк не навпаки.


 

 

Основоположні поняття

Геоверсум –географічний простір, яким охоплюється все суще на земній поверхні й навколишньому, прилеглому до неї просторі. Є інтегративним природним об’єктом географії, а також досліджується іншими науками про природу й людину.

Теорія - форма організації наукового знання, що дає цілісне уявлення про закономірності і істотні зв'язки об'єкта даної науки в тому числі, тобто геоверсума Землі. У сучасній географії склалися компонентами теорії можна вважати вихідну емпіричну (безліч фактів і даних про структуру геоверсума, сферах і територіальних геосистемах) і теоретичну основи. Теоретичну основу складають набір припущень, постулатів, аксіом і загальних законів. Логіка ж теорії, і, тим більше, сукупність тверджень з їх доказами знаходяться ще в стадії розробки. Теорія встановлює систему керівних тверджень, використовуваних для пояснення, розуміння, опису і тлумачення подій. Вона «представляє сито, яке просіює і сортує незліченні факти і без якого факти залишилися б заплутаним клубком безглуздостей» (Burton, 1963, с. 156).

 

Концепція - сукупність найбільш істотних елементів теорії (теорій), представлена ​​у конструктивній, прийнятній для практики формі.

Методологія - сукупність найбільш істотних елементів теорії, конструктивних для розвитку самої науки. Інакше кажучи, методологія - це концепція розвитку теорії. Якщо теорія пов'язана з організацією знання про об'єкт дослідження, то методологія спрямована на процес отримання цього знання.

Метод – науково визначений спосіб отримання нового знання у поєднанні емпіричного й теоретичного підходів.

Методика - сукупність технічних прийомів та організаційних форм для проведення наукового дослідження.

Аксіома (від грецького - прийняте положення) - вихідне положення теорії, що приймається в якості істинного без логічного доказу і лежить в основі доказів інших положень цієї теорії.

Постулат (від латинського - вимога) - положення, прийняте в рамках якої-небудь теорії за істинне в силу очевидності. Постулат теорії виступає як основа абстракції і служить змістовним підставою для виводу інших її положень - теорем.

Інтерпретація (від латинського - роз'яснення) - сукупність значень (смислів), що надавав яких-небудь елементів теорії (виразами, формулами, окремим символам). Вона є інструмент наукового моделювання.

Закон – необхідне, стійке, повторюване й відтворюване науковим методом відношення між явищами. Поняття «закон» споріднене до поняття «сутність», так як воно виражає зв'язок між предметами, властивостями речей, а також між властивостями усередині речей. Закони бувають специфічні або часткові, спільні для великої групи явищ і загальні або універсальні (закони діалектики, теорії систем, синергетики тощо).

Що є наука?

У наукознавстві кожна наука розглядається як систематизована сукупність або система знань, що досягла в своєму розвитку певної міри досконалості. "З цієї точки зору науку можна розглядати як систему знань про закони і основні властивості певної предметної області, підтверджених даними експерименту і спостереження і фіксованих у певній знаковій системі - мові науки"[2].

Поняттям науки користуються в декількох значеннях, що розрізняються за рівнем абстрактності, для позначення:

- всієї сукупності наукових знань, що охоплює в соціальній свідомості всі наукові здобутки разом узяті, наприклад, у словосполученнях «світова наука» чи «вітчизняна наука»;

- великої області знань, що репрезентують одну з форм руху матерії; в цьому сенсі виділяються механіка, фізика, хімія, біологія, соціологія (за класифікацією Ф. Енгельса); були неодноразові пропозиції вичленовування географічної форми руху матерії та географії саме в такому контексті;

- порівняно широкої сукупності наукових знань, яка охоплює декілька наук нижчого порядку, тобто в значенні системи наук;

- вузької, не диференційованої на окремі дисципліни сукупності наукових знань, тобто у значенні науки так званого нижчого порядку[3];

- особливого способу пізнавальної діяльності, властивого спеціально підготовленим фахівцям, котрі здійснюють пізнавальний процес за певними усталеними правилами[4].

Зазначимо, що дотримуємося переконання, буцімто цей термін слід вважати полі семантичним, тобто таким, ранг застосування якого не обмежується певним щаблем пізнання. Будь-яка більш "сувора" ієрархічно впорядкована термінологія, яка би прагнула до обмеження поняття науки у несистемному сенсі, могла б виявитися тільки гіршою, бо це, як зазначали естонські географи С.Ниммик та У.Мересте, неминуче вступило б у суперечність з об'єктивною логікою науки. Якщо терміном «наука» позначати лише систему наук, а її складові частини іменувати, наприклад, "областями знань", то, наприклад, кожна з «географій» вже деградувала б до щаблю наукового вчення, наукової теорії чи наукової дисципліни, що розходиться зі сформованими у нас уявленнями. Отже, і цей висновок неправомірний. Тому ми вважаємо в цій роботі найбільш правильним вживати термін "наука" як полісемантичний

Наука, як і віра, є сферою професійної діяльності людей, яких називають вченими. Серед них виділяються дві крайні групи:

а) фахівці вищого рівня у певній досить вузькій галузі знань за висловом: «знає все ні про що», тобто володіє знання бодай про якусь «дрібничку», на яку інша людина не звернула би уваги. Але знає, повторюю, все що можливо, на рівні останніх здобутків у своїй сфері знань про такий об’єкт пізнання.У сучасному науковому й діловому світі це найбільш визнана «модель» вченого; те, що вони досліджують і пишуть, теж цікаве лише вузькому колу фахівців;

б) якомога більш широкі ерудити, які добре орієнтуються у лабіринтах науки, інколи забуваючи свій власний фах; іх називають енциклопедистами. Це когорта людей, для яких межі пізнання окреслюються лише дефіцитом часу та джерел отримання знань: колись це були власні дослідження (Ломоносов, Каразін), але тепер навряд чи можливо встигати навіть читати про результати, отримані іншими – об’єм знань подвоюється в середньому за 1-2 роки. У соціумі, в широкому загалі вчений виглядає приблизно так – як «ходяча енциклопедія»

Звісно, що це крайні категорії науковців. Досі науковий світ розвивався в напрямку від (б) до (а). Але останнім часом зявилась зворотна тенденція: пошук інтелектуалів з «надмірними» знаннями[5], бо це стає конкурентною перевагою (нагадаємо про славу «Силіконової долини» в Каліфорнії, що є місцем створення високих новітніх комп’ютерних технологій від Майкрософт, Інтел та інші (біля 2 тис. кампаній) (див. колаж):

Рис. 1. Силіконова долина: світові бренди й розміщення наукових фірм і представництв

( за даними ЗМІ, 1/3 працівників тут вихідці з колишнього СРСР!)

 

Натепер і Росія, і Україна намагаються створити такі центри високих інноваційних технологій на кшталт «Силіконової долини», але досвід показує, що такий крок вимагає концентрації не лише величезних коштів (в принципі, це досяжно), але також інтелектуальних ресурсів (якось не зручно говорити так про «цвіт нації», чим дійсно є науковці). Є ціла наука про те, як можна їх залучити (інтелектуально-іновапційний менеджмент): нещодавно один з американських менеджерів написав про це книжку, що має гучну і навіть скандальну славу[6].


 

 

Що є географія?

Власне кажучи, на це риторичне запитання триватиме розгорнута відповідь на протязі всієї книжки. Тут обмеживося думками класичних авторитетів нашої науки. Ось визначення С. В. Калесником географії, що є найбільш лаконічним: «География является наукой о структуре географической оболочки и о законах формирования и развития этой структуры»[10]. Щодо наукового об’єкту географії він же сказав наступне: «Поверхность земли, понимаемая не просто как физическая или математическая поверхность, а как сложный комплекс, возникший и развивающийся под действием взаимно связанных и взаимно проникающих друг в друга процессов, которые развертываются на суше, в атмосфере, водах и органическом мире, составляет особую оболочку нашей планеты, называемую географической оболочкой. Иначе говоря, географическая оболочка в каждый данный момент представляет с внешней стороны известное сочетание рельефа, геологических структур, литологических особенностей, климата, водных масс, почвенного покрова и органического мира в широком значении этого слова.

Это сложное образование можно изучать двояко: 1)как нечто целостное и единое, как целостный и закономерный комплекс процессов, явлений и предметов; такого рода изучение есть изучение сложной, но конкретной реальности; 2)каждый процесс или группу процессов, формирующих географическую оболочку Земли, можно исследовать в отдельности; такое изучение имеет дело уже с известной абстракцией»(с. 8-9).

 

Щодо структури географічної науки.Місце науки в структурі наукового знання (тобто серед фахівців) і загальнолюдських уявленнях сильно різняться. Це, особливо, відноситься до географії, імідж якої в суспільній свідомості, що формується шкільними програмами, переважно спрощено-хорологічний. Нижче ми це і розглянемо.

Нічого суперечливого немає в тому, що ми вважаємо можливим самостійне і цілісне існування не тільки географії взагалі, але й таких окремих наук, що входять до неї - фізичної, економічної, демографічної та інших «географій». Відносна самостійність проявляється у тому, що вони, взяті самі по собі, можуть вважатися незалежними, лише координованими у відношенні одна до одної, але несамостійні по відношенню до географії в цілому, оскільки входять до її складу як підсистеми в загальну систему.

Таке супідрядне відношення називають, як відомо, субординацією.

Це одне з можливих трактувань поняття науки, яке в даному контексті набуває особливого значення, оскільки заглиблення в об'єктивну діалектику процесу інтеграції і диференціації знань передбачає розгляд наук як систем знань різного ступеня складності, що об'єднуються проблемою наукового забезпечення суспільства. Найбільший внесок у розгляд цієї проблеми внесли відомі в радянські части методологи С.Ниммик та У.Мересте, Н.С.Мукітанов та сучасні вітчизняні географи В.М.Пащенко[11] та М.В.Багров[12]. Захоплюючо глибокою є двотомна монографія М.Д.Гродзинського[13]. Досить конструктивні ідеї, особливо стосовно конструктивного ландшафтознавства, належать В.М. Петліну[14]. Згусток теоретичних поглядів міститься у спеціальному випуску «Українського географічного журналу»[15]. Видатним твором, автор якого санкт-петербурзький географ-геоморфолог О.М.Ласточкін намагається суттєво змінити підвалини парадигми та методології географії, є його фундаментальна праця, назва якої розкриває її основні положення[16].

Безпосередня мета цього викладу полягає в тому, щоб показати системну сутність географії як природно-суспільної науки, щоб потім вичленувати (заради більш глибокого розгляду, соціальну географію як одну з предметних сутностей науки.

Щоб вибрати методологічно правильний підхід до процесу інтеграції науки, необхідно знайти чітку і однозначну відповідь на питання про те, в чому цілісність географії? Ключове питання було свого часу поставлене У.Мересте так: «Может ли ранее единая наука оставаться целостной и после того, как отдельные ее разделы разовьются до такой степени, что их можно будет рассматривать как самостоятельные науки, ибо такое развитие неминуемо влечет за собой распад соответствующей (материнской – И.Ч.) науки и ее исчезновение… Дифференциация в определенных условиях одновременно означала бы уничтожение ранее целостной науки»[17].

Останні 20 років відбулося «наукове диво»: виникла і стрімко розвивається географічна складова інформаційного капіталу людства. Досить згадати комп’ютерні системи обробки інформації про земні об’єкти – геоінформаційні системи і технології, про що Вам практично відомо. ГІС використовуються в супроводженні бізнесу. Вони є основою пошукових систем (напр., Google), а їх продукування й обіг є багатомільярним світовим бізнесом. ГІС практично замінили традиційні способи укладання й друку карт: кожен має таку можливість, якщо йому доступний кольоровий принтер. Особливим, проривним явищем стало складання й корекція карт в режимі «on line», що було завжди недосяжною мрією і географа, і картографа під час супроводу військових дій, надзвичайних ситуацій чи катастроф.

Навіть сучасна кіноіндустрія – теж один з найприбутковіших бізнесів – тепер неможлива без ГІС-технологій. Про військову справу я вже й не говорю. Отже, ви, молоді люди, мусите зовсім змінити своє ставлення до географічної науки. Це зовсім не те, що про неї досі думає пересічна людина. Але це не лише комп’ютер. Це, як кажуть в сфері інформатики, специфічний «софт», програмне забезпечення у структурі (на платформі) ГІС-технологій – а про це відомо лише «обраним» - нам з вами (адже навіть освічена особа середнього віку мало з чим зустрічалася з ГІС-технологій). До речі, нашій групі моделювання рельєфу і геоінформатики свого часу довелося співпрацювати у створенні перших ГІС з військовими, газопромисловиками тощо, тому маю право про це говорити «від першої особи».

Що залишається проблемним: підготовка фахівців. Навіть на факультеті скрута з тим, щоб знайти студента (запросивши його в аспірантуру і т.д.), який був би вартий таких зусиль. Не говорячи вже про те, що кожен такий майбітній фахівець готується як кустарний виріб – індивідуально. У більшості країн світу ця проблема – досить болюча. Країни вирішують її по-різному: поєднуючи навчання з високотехнологічним проектуванням й виробництвом; створюючи технопарки, технополіси типу «Кремнієвої долини» (про що згадувалося); але особливо – шукаючи способи пошуку талантів (президент РФ вважає, що у російській «Силіконовій долині» будуть працювати перш за все молоді люди (звісно, під кураторством досвідчених вчених), що показали себе на олімпіадах, конкурсах та в інших структурах «пошуку талантів»).

Зараз можна знайти себе в науці, якщо до цього прагнеш. Зичимо Вам успіху!

 

Питання для самоконтролю

1. Що є наука? Чи можливо відповісти на це питання однозначно?

2. Що, на ваш розсуд, є предметом сучасної науки?

3. Чим відрізняється сучасна епоха розвитку науки від попередньої?

4. Де в сучасній науці межа з практикою й бізнесом?

5. Що є географічна наука? Чи можна повністю погодитися з її визначенням С.В.Калесником?

6. Якою є структура географічної науки?

7. Як би ви перетворили географію, якби були всевладним? (спробуйте написати твір-фантазію).

8. Що є теорія (стосовно до географії зокрема)?

9. Чим різниться постулат від аксіоми (на прикладах географічних закономірностей)?

10. Яких вчених, що запропонували теоретичну побудову географії, слід назвати?

11. Як ви вважаєте, чи можливий (навіть існує) інший спосіб побудови географії, ніж запропонований?


 

РОЗДІЛ 1

Проблема 1

Субстанційна основа географічного пізнання

Поняття субстанції належить теорії пізнання. Субстанція (лат. – істотність) – те, що лежить в основі буття і поза дослідженням. Синонімічні або споріднені поняття: речовинність, істота, річ, матерія, суть, основа, голова) — річ, яка існує сама по собі, а не лише як видозміна чогось іншого.

Все інше сприймається як атрибутивність. Атрибути – це суттєві, невід’ємні властивості та риси субстанції. Атрибутивність, відповідно, – це наявність, приналежність таких рис, властивостей, зв’язків – вони є атрибутами, – які створюють якісну відміну даної субстанції від інших. Субстанція пізнається через певне, характерне для неї сполучення атрибутів: рельєф через зовнішні ознаки його пластики та будову розрізу; атмосфера – через атмосферні феномени (бо повітря в чистому вигляді невидиме): димку, хмари, вітер тощо; ландшафт – через поєднання рельєфу, грунту й рослинності і т.п.

Серед географів досі є популярним натурфілософське бачення предмету дослідження як пізнання саме субстанції. Від строго наукового воно відрізняється індивідуалізованим або ж індивідуалістичним його баченням, коли відповідний науковець надає типовим образам та адекватним їм науковим поняттям змісту атрибуту, певного індивідуального смислу, саме йому притаманного. Інколи це виливається у певну систему поглядів (напр., еніологія – сучасний напрям натурфілософії, що спрямований на пізнання тонких фізичних полів, що притаманні будь-якій субстанції). Через натурфілософські погляди відбувається розширення горизонту науки, її збагачення новими підходами, якщо вони знаходять підтримку, перевіряються строгою теорією або надійним досвідом. Натомість, тут буває також безпідставне розхитування основи науки, якщо об’єктивна обґрунтованість кладеться на олтар відстоювання лише оригінальності власної думки[18].

Субстанція ( першооснова) відноситься до того світу, вірніше, його частини, яка, існуючи об'єктивно, виступає таким собі базисом, середовищем, з якої вичленовуються, «нарізаються», кажучи образно, об'єкти наукового пізнання. У нашому дослідженні буде свідомо допущена певна подвійність у ставленні до субстанції. З одного боку, вона буде представлятися традиційно як матеріальна – як форма руху матерії. Але, з іншого боку, ми не зможемо, навіть залишаючись на матеріалістичних позиціях, бути настільки вульгарно-матеріалістичними, щоб не визнати, що географія покликана взяти на себе вивчення також і субстанції нематеріальної, якою є інформація.

Природнича географія виявилася єдиною наукою, яка відповідає за усвідомлення складної системи географічної оболонки і змушена витрачати всі зусилля на інвентаризаційну частину справи, більш-менш скрупульозно описуючи земну твердь разом із зовнішніми оболонками. Безсумнівно, що це завдання виявилося не тільки складною, але і в рівній мірі важливою. Сам такий підхід орієнтував географічну науку на пізнання того, коли і як це сталося, тобто на причинно-наслідковий аналіз в рамках історико-генетичного підходу. Це додало географії велику пізнавальну цінність, тому що саме знання такого роду створило в умах людей наукове бачення навколишнього світу. Зауважу, що багато раніше (до епохи Відродження включно) таке завдання вирішувало природознавство. Але в другій половині ХVІІ століття почався його розпад на окремі науки, які через сторіччя практично втратили між собою органічний зв'язок. Це призвело до того, що до теперішнього часу в системі знань про світ інтегративна функція природознавства була втрачена. Комплексній природничий географії мимоволі довелося взяти її на себе.

Протягом багатовікової історії природнича географія склалася переважно як субстанціальна наука, що досліджує географічне середовище з точки зору матеріального субстрату, що ріднить фізичну географію з геологією. У той же час, процесуальна компонента дослідження була як би за межами розуміння комплексної природного географії. Вона залишилася за компонентними (приватними) природничичими науками. Деяким проміжною ланкою між ними стали «гібридні» науки, як-то геофізика разом з метеорологією, геохімія, геодинаміка, до деякої міри і галузеві географічні науки - геоморфологія, гідрологія та ін

Географія цікава в науках про Землю тим, що вона формує актуалістіческое уявлення про структуру Світу, що було мотивовано зложено нами раніше.

Що, підсумуємо, є інваріантним щодо земної поверхні?







Последнее изменение этой страницы: 2016-08-06; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.15.215 (0.04 с.)