Інтерпретації ландшафту за М.Д.Гродзинським

 

Образно-перцепційне сприйняття об’єкту притаманне всім географічним описам. Але найбільш високого рівня його осмислення досягнуто М.Д.Гродзинським у розгляді інтерпретацій ландшафту[97]. Цей відомий автор стверджує, що дослідження й порівняння інтерпретацій ландшафту, різних за науковими школами й часовими зрізами, до­зволяє виявити деяку "інваріантну частину" цього поняття, тобто сукупність ознак, присутніх у будь-якій його інтерпретації. Цих інваріантних стосовно інтерпретацій ознак ландшафту є, на його думку, чотири:

1- основою ландшафту є деякий простір, причому замкнений (з явними чи уявними межами);

2- цей простір упакований елементами, які різняться між собою за їх міс­цем у ньому;

3- упаковка елементів має не випадковий характер, а є характерною конфігу­рацією, яка визначається зв'язками між місцями, які ці елементи займають;

4- риси цієї конфігурації не приховані, а "лежать на поверхні", створюють образ, за яким можна бачити глибинну сутність даного простору.

У наведених означеннях термінам "простір", "елемент", "місце", "зв'язок", "упако­вка", "конфігурація" надається самого загального значення. їх можна також інтерпретувати по-різному.

Свій аналіз інтерпретацій М.Д.Гродзинський справедливо розпочинає з німецької школи початку ХХ ст., у якій започатковано наукове ландшафтознавство. Так, відомий А. Геттнер переконував, що саме просторо­ве розуміння ландшафту є тією основою, на якій можна інтегрувати всі географічні знання. Саме від нього, як відомо, походить хо­рологічний напрям у вивченні ландшафту.

На іншому аспекті ландшафту наголошував О. Шлютер. Він надавав йому передусім генетико-історичного значення, особливо наголошував на впливі людської культури та діяльності на формування структури (морфології") ландшафту. Саме таке розуміння й стиль аналізу ландшафту запровадив у 1920—50-ті роки в США Карл Зауер (представник німецької географії, що опинився у США). І саме завдяки О. Шлютеру, а також 3. Пассарге, у Німеччині закріпилася й поширилася назва науки про ландшафт - ландшафтознавство.

Отже, в німецькій географії кінця 19 - початку 20 сторіччя ландшафт розумівся як територія, де у взаємодії знаходяться нежи­ва, жива природа і людина. Ландшафт розумівся матеріалістично.Його "суб'єктивістський аспект", на важливості якого наголошував О. Гумбольдт, більшість німецьких географів залишили осторонь.

А от розуміння ландшафту у Франції міжвоєнних роківбільше позначалося саме цим "суб'єктивістським аспектом". П. Відаль де ла Блаші його по­слідовник Жан Брюну 1920-30-х роках в рамках напряму, названого Г еографією людини, розвинули одне з перших у науковій географії гуманістичних тлумачень ландшафту. Головним завданням цього напрямкугеографії людинибуло виявити й описати вплив довкілля (особливо сільського ландшафту) на почуття і стиль життя людини. Під ним мається на увазі інтегральний ре­зультат фізико-географічних, історичних та соціокультурних впливів на відношен­ня людини з її безпосереднім оточенням.

Концепція ландшафту розвивалася в світлі цих положень. Як ландшафти розглядалися території, у межах яких склався специфічний спосіб життя певного соціуму. Оскі­льки останній формується складною взаємодією природних, культурних і соціо-історичних особливостей (у тому числі й тим, як людина сприймає своє оточення), то ландшафти виділялися (принаймні, в теорії) як комплексні природно-соціо-історико-культурні територіальні одиниці ( підкреслено Гродзинським). Принциповим при цьому є те, що виді­лення ландшафтів "відштовхується" від людини, оскільки всі ці взаємодії визнача­ють саме певний людський стиль життя.

 

(відбиток з монографії Гродзинського)

 

Це, в свою чергу, зумовило значно більшу (порівняно з німецьким ландшафтознавством) увагу французької географії людини до аналізу особливостей культури та соціальної історії певної території при її поділі на ланд­шафти. Отже, французька гуманітарна географія (географія людини) початку 20 сторіччя запо­чаткувала гуманістичне розуміння ландшафту в географії як тери­торії, у межах якої взаємодією природних, культурних та соціаль­них факторів формується характерний стиль життя людини.

Поряд з західноєвропейськими, потужним напрямом, у якому розвивалося матеріалі­стичне тлумачення ландшафту, була російська, а згодом – радянська географія.

В.В.Докучаєв вважав, що людина включається у "природно-історичні зони" не лише як носій культурних артефактів (матеріальних слідів), а й з усіма своїми соціальними і навіть біологічними рисами. Він писав: "Коли б був час, не складно було б довести, що й людина зональна в усіх проявах свого життя: в традиціях, релігії (особливо у нехристиянських релігіях), в красі, й - навіть статевій діяльності, в одязі, в усіх життєвих обставинах: зональні - домашня худоба, так звана культурна рос­линність, споруди, житло" (Докучаєв, 1954).

Л.С.Берг також уводив люди­ну та її культуру до складу ландшафту: це "...область, у якій характер рельєфу, клімату, рослинного покриву, тваринного світу, населення й, нарешті, культури людини зливаються в єдине гармонійне ціле" (Берг, 1925). Вже у поглядах на ландшафт Л.С.Берга 1930-х років було закладено принаймні дві лінії його ін­терпретації. З одного боку, Берг не обмежував територіальні рамки ландшафту, розуміючи його широко - як природний комплекс взагалі, незалежно від його рангу (території, яку він займає). Як приклади ландшафтів він наводив болота, ялинники та інші природні утворення, які "типово по­вторюються" у просторі. Але ландшафтами він вважав також і крупні одиниці регіонального рівня - такі "географічні індивіди" як Валдайська височина та Середньосибірське плоскогір'я. На цю двозначність одразу звернули увагу радянські географи (першим був, мабуть, М. Первухін) й роз­ділилися на два табори. Згодом утворився й третій.

А. Перша група тлумачень ландшафту, що отримала назву "індивідуального (а також таксономічного, регіонального) поняття ландшафту" зводиться до таких положень: 1 - ландшафт - це конкретна тери­торіальна ділянка з чітко встановленими межами; 2 - ця ділянка досить великого розміру (декілька ти­сяч км²), в межах якої набір і співвідношення природних комплексів нижчих рангів лишається характер­ним лише для неї; 3 - отже, кожний ландшафт неповторний (індивідуальний) і може мати власну назву (наприклад, Східницький, Дрогобицький тощо). Таку точку зору на ландшафт розвивали Л. Раменський, М. Солнцев, С. Калесник, К. Геренчук, А. Ісаченко, В. Сочава, Г. Міллер та інші.

Л.Г.Раменськийще в довоєнні роки обґрунтовував положення, що ландшафт - складна територіальна система, що складається із різних, але закономірно пов'язаних у прос­торі територіальних ділянок менших рангів (епіфацій, які об'єднуються в урочища). Він запровадив один з найпотужніших способів польового вивчення ландшафту – метод комплексної ординації ^[98] . Протягом 1950-60-х років ця ідея була розвинута М.А.Солнцевим, К.І. Геренчуком, А.Г. Ісаченком та іншими фізико-географами. Було розроблено вчення про "морфологію географічного ландшафту", згідно з яким ландшафт утворе­ний природними територіальними комплексами менших рангів (фаціями, урочищами й місцевостями), а їх поєднання відбиває генетичну єдність ландшафту.

Б. Друга група тлумачень. Відповідно до "типологічного" розуміння ландшафту, він не є конкретною неповторною ділян­кою території, характерним типом поєднання компонентів природи між собою. Таке по­єднання може типово повторюватися на різних ділянках земної поверхні. Отже, один певний ландшафт ми можемо зустріти в різних, територіально віддалених місцях (наприклад, заплавний - у заплавах Дніпра, Дністра, Волги і т.п.). Ландшафт у "типологічному розумінні" хоча й не має чі­тко окресленої власної території, проте він реальний - оскільки реальними є компоненти природи, що його складають, і ті співвідношення між ними, що типово (й реально) повторюються. Територіальність ландшафту полягає в тому, що реалізується він на території, хоча й не на одній її ділян­ці, а на декількох. Найбільш послідовно типологічне розуміння ландшафту проводилося в роботах російських радянських географів М.А. Гвоздецького та В.М. Ніколаєва.

В. Нарешті, третя група розуміння ландшафту отримала назву "загального". Згідно з цією точ­кою зору, ландшафт - це і не типологічна, і не індивідуальна категорія, а загальне поняття, таке, як "ґрунт", "рельєф", "клімат" (Д. Арманд, Ф. Мільков та ін.).

Усі три розуміння ландшафту радянського ландшафтознавства ґрунтуються на тому, що ландшафт реальний, матеріальний і є природним утворенням. Людина по відношенню до нього є фактором зовнішнім. Вона змінює ландшафт, але ці зміни (ерозія і дефляція ґрунтів, "антропогенний» карст, підтоплення тощо) підкоряються природним законам і мають досліджуватися методами природничих наук (зокрема, геофізики та геохімії ландшафту).

Дещо більш "людяний" погляд на ландшафт запропонував воронезький географ Ф.М.Мільков[99].Він запровадив у вітчизняну географію термін " антропогенний ландшафт " і розумів під ним не виключно «людське» утворення, очищене від усіх проявів стихії, а таке, до складу якого, компоненти природи входять поряд із матеріальними тілами й об'єкти, людської діяльності (кар'єри, рілля, шляхи сполучення, меліоративні канали тощо). Сама ж людина у Мількова все одно лишається за дужками "антропогенних" ландшафтів.

Отже, виробилися дві принципові "моделі" ландшафту: так звані " моно- " та " полісистемна " (в інших термінах - "вертикальна" та "горизонтальна") моделі. Складо­вими першої моделі є компоненти природи - гірські породи, ґрунти, приземний шар атмосфери, поверхневі та ґрунтові води, рослинність і тваринний світ, а зв'яз­ками між ними - ті процеси, що пов'язують їх у цілісність – ландшафт. Полісистемна модель ландшафту своїми складовими має територіаль­ні комплекси меншого ніж ландшафт рангу (фації, урочища, місцевості), а зв'язки між ними - територіальні відношення топологічного (сусідства), фізичного (повер­хневий і підґрунтовий стік тощо), генетичного (близькість походження) типів. Отже, ландшафт у російській та радянській фізичній географії ро­зумівся як об'єктивна реальність, складно влаштований територіаль­ний комплекс, де компоненти природи закономірно взаємодіють між собою. Людина є зовнішнім по відношенню до ландшафту фактором.

Поняття ландшафту в американській географії першої половини 20 ст. Ландшафт як наукове географічне поняття став відомий у Пн. Америці завдяки роботам німецького вченого К.Зауера та його школи, що склалася в США. Ідеї, що їх розви­вав Зауер, багато в чому були подібні до розуміння ландшафту німецьким вченим О. Шлютером: ландшафт - це продукт сумісної творчості людини й природи. Однак у своїх дослі­дженнях К.Зауер віддавав явний пріоритет тому, як людина, точніше - певна культу­ра, традиції природокористування, локальна архітектура тощо модифікують ланд­шафт, створюють його "морфологію". Його книга "Морфологія ландшафту" (1925 р.) визначила формування "культурного ландшафтознавства" та культурної географії Північної Америки. Зауер вважав, що дослідження окремих ділянок території має нарешті дозволити виділити деякі ти­пові риси, притаманні даній території (ландшафту), що являють собою уявний образ, котрий фо­рмується з найбільш типових для відповідного регіону рис його рельєфу, рослинно­сті, форм розселення, традиційного житла, сільськогосподарської практики та ін­ших фізико-географічних та культурних елементів.

Ландшафт у Зауера та його пізніших інтерпретаторів - ключ до пізнання культу­ри, оскільки багато його рис віддзеркалюють як сучасні, так і давні культурні еле­менти. Такий наголос на змісті поняття "ландшафт" зумовив взяття його на озбро­єння культурною географією, де воно невдовзі стало одним із основних понять цієї науки. Ландшафт розуміється як одна з форм, через яку культурні групи намага­ються створити та підтримувати свою ідентичність. Досить багатою в цьому відношенні є добірка монографій Л.М.Гумільова, серед яких центральне місце належить першій його книжці «Етногенез і біосфера Землі»[100]

В результаті, в культурній географії склалося розуміння ландшафту як продукту освоєння певною культурою чи культурами певного фізичного про­стору (території); ландшафт не лише містить культурні елементи як свої складові, а сам є культурним артефактом, формою культури.Перефразовуючи докучаєвський вислів "ґрунт - дзеркало ландшафту", можна висловитися й так, що

 

" Ландшафт - Дзеркало Культури ", вважає М.Д.Гродзинський.

 

В сучасній німецькій географії Й. Шмітхюзен наголошує на двох баченнях ландшафту - " геосинергетичному " та " геохорологічному ". Під першим він має на увазі взаємозв'язок якісно різних компонентів, що складають ландшафт, і розвиток останнього як реалізацію цих складних зв'язків. Під геохорологічним баченням розуміється продовження геттнерівської тради­ції територіального аналізу структури ландшафту.

 

 

Ландшафт за Е.Неефом

 

Ернст Нееф – визначний німецький географ, що вніс суттєвий вклад у розвиток комплексної географії й ландшафтознавства зокрема. Загальногеографічний внесок цього вченого полягає у корисній спробі створити методологічний базис географії на засадах «справжньої» науки починаючи з аксіом і законів. Нижче ми торкнемося цього важливого питання, наразі звернімо увагу лише на внесок Неефа у комплексну географію через географічний синтез. «Синтез в географии, – писав він, – это не только возможный и желательный заключительный этап. Уже на первых стадиях научной работы синтез тесно связан с аналізом, так что географическое познание обеспечивается исключительно взаимодействием аналитического и синтетического подходов».[101] Ця досить проста, насправді вельми глибока думка змінює стиль географічного дослідження, яке досить часто здійснюється спочатку покомпонентно (геологія та рельєф – геологічна зйомка; грунт – грунтова карта (інколи доповнюється геоботанічною). Лише на заключних етапах дослідження відбувається ландшафтний синтез, найчастіше методом накладання: карти різних компонентів суміщаються, і ті контури, що співпадають (найчастіше через те, що рельєф диктує розподіл інших властивостей природи), виділяються як межі ПТК.

На думку цього дослідника, синтез розпочинається на початку, коли формується сам задум ландшафтної зйомки, і мусить бути керівною ідеєю протягом всього дослідницького процесу – аж до складання легенди і креслення ландшафтної карти.

Ландшафт, згідно з Е. Неефом, це не територія, і не її тип, а позатериторіальне і позачасове явище складного взаємозв'язку неживої природи, біоти та людини. Це явище зв'язку (тобто, ландшафт) породжує на земній поверхні і в часі відповідні струк­тури - регіони та їх типи. На нашу думку, Е.Нееф ототожнив, під впливом теорії систем, ландшафт з геосистемою. Адже саме геосистема може не мати просторової прив’язки (вологооборот, наприклад, відбувається одночасно в будь-якій точці простору, часто безвідносно до поверхні – у повітрі, хмарах тощо).

Е. Нееф вважав, що для опису ландшафту (тобто, загального явища, загального феномена) можна ввести аксіоми, закони і на їх основі розробити теорію вивчення ландшафту. Основи її він і виклав у праці 1967 року (рос. переклад - Нееф, 1974 [102]).

Погляди Й. Шмітхюзена, Г. Бобека, Е. Неефа, Г. Кароля, Г. Ріхтера, Г. Хаазе та інших німецьких географів суттєво вплинули на пізнання ландшафту в Швейцарії,Голландії, а також у східноєвропейських країнах, особливо - у Чехії та Словаччині. Не оминуливони й радянських географів, у середовищі яких погляд на ландшафт лише як на суто природний об'єкт трохи поступився місцем його тлумаченню як інтегрального поняття, що охоплює також і людину.

«Центральноєвропейське» бачення ландшафту, починаючи з 1960-70-х років, сут­тєво екологізувалося. Саме на цьому терені виникла галузь науки ландшафтна екологія, де поняття ландшафту зазвучало дещо по-новому. Загалом європей­ські ландшафтні екологи поділяли погляди на ландшафт німецьких географів (осо­бливо Й. Шмітхюзена, який був і ландшафтознавцем і визначним фітогеографом). Для ландшафтної екології характерним є сприйняття ландшаф­тів не як об'ємів чи територій, специфічних за складом елементів та за своєю будовою, а як об'ємів і арен, насичених різними дина­мічними процесами, що взаємодіють між собою та із зовнішнім се­редовищем^[103].

Ландшафт за Л.Г.Раменським

 

Відомим польовим дослідником природних ландшафтів (переважно екологічного спрямування) Л.Г. Раменським ще у 30-ті р.р. ХХ ст. запропоновано методику польових ландшафтних досліджень. У відомій його роботі, що вважається класичною, запроваджено два суттєві для ландшафтної зйомки поняття: місцеположення (местоположение) та місцеперебування (местообитание), що досить вдало передають спрямованість польової ландшафтної зйомки. Дослівно (с. 390):

«Местообитание определяется совокупностью прямо воздействующих (на растительность и вообще на организмы) факторов (тепловой, световой, воздушный, водный, солевой и другие режимы).

Местоположение есть топологическая основа типов и разностей земель – сочетание рельефа, поверхностных горных пород, общих гидрологических условий, отчасти и типа почв. Местоположение и климат образуют совокупность непрямых, косвенно влияющих на жизнь организмов факторов. В то же время местоположения являются основными элементарными единицами ландшафтов. Экологически и генетически сопряженные, закономерно повторяющиеся комплексы местоположений, которые образуют ладшафт, вернее, его геоморфологическую основу».

Відмінності у властивостях місцеположення і місцеперебування спричинюють виникнення якісно відмінних природних територіальних одиниць з різною складністю внутрішньої будови, а звідси – мозаїчну будову земної поверхні.

За М.А.Солнцевим, ведуча роль у відособленні і територіальній диференціації основних таксономічних одиниць – ландшафтів – належить геолого-геоморфологічним (літогенним) факторам (що відповідає твердженню Л.Г.Раменського про місцеперебування як геоморфологічну основу ландшафту). Саме під впливом геоморфологічної основи формуються водно-кліматичні особливості внутрішньоландшафтних одиниць, що визначають у свою чергу характер рослинності та ґрунтів.

Об’єктом польових ландшафтних досліджень є певна територія (ділянка) земної поверхні, наперед визначена і відображена на топографічній карті та інших документах, що допускають їх аналіз для забезпечення польової зйомки.

Предметом ландшафтної зйомки виступають природні територіальні комплекси (ПТК) різних рангів (від найменшого – ієрархічно угору) – фації (ланки), підурочища, урочища (простого та складного), місцевості й ландшафти. Вони розглядаються як системні утворення, що виникли в результаті регіонально-специфічної взаємодії факторів природи (умов місцеперебування за Л.Г.Раменським).

ПТК бувають повними й неповними. Повними є такі ПТК, котрі одночасно відособлюються у літогенному, гідрокліматичному й грунтово-біологічному відношеннях. Комплекси, що проявляються лише у одному чи двох з названих відношень, є неповними, або частковими.

Метою ландшафтної зйомки є відображення об‘єкту (території) у певній формі – саме відповідно до предмету дослідження. Звичайною для вітчизняних ландшафтних досліджень формою є складання ландшафтної карти території, на котрій відображається ієрархічна структура ПТК. Ядром ландшафтної карти є її легенда, бо саме вона уособлює методологічний підхід, притаманний її складачам. Виділи легенди відображуються умовними знаками, котрі співвідносяться із окремими комірками території, що окреслюються певними способами: за топографічними й тематичними картами, аерокосмічними матеріалами, особливо ж під час польової зйомки.

Основними завданнями ландшафтної зйомки, за М.А.Солнцевим, Г.П.Міллером, А.В.Мельником[104] є наступні:

1) встановлення (прийняття) морфологічної структури території;

2) вивчення закономірностей географічної диференціації території шляхом з’ясування співвідношень, взаємодії і взаємовпливу геолого-геоморфологічної основи геокомплексів і їх гідрокліматичних і ґрунтово-рослинних груп компонентів;

3) картографування ПТК різних рангів і видів;

4) вивчення показників динаміки ПТК, яка проявляється, зокрема, як шкідливі стихійні процеси, і прогноз місць прояву та інтенсивності цих процесів та ін.

Крім цих загальних завдань, для будь-яких ландшафтних досліджень можуть ставитись спеціальні завдання з більш поглибленого вивчення певних компонентів або факторів:

· вивчення геохімічних особливостей ПТК;

· вивчення лісової, лучної або болотної рослинності як компонента ландшафтів;

· виявлення ділянок, що потребуют того або іншого режиму охорони;

· дослідження для меліоративних робіт;

· містобудівна оцінка території;

· вивчення рекреаційних можливостей території;

· дослідження грунтів і багато інших.

Отже, польова ландшафтна зйомка може мати наукове або прикладне спрямування.