Розділ 1. Ландшафтна екологія як наука: визначення, предмет, об’єкт вивчення та завдання.




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Розділ 1. Ландшафтна екологія як наука: визначення, предмет, об’єкт вивчення та завдання.



Розділ 1. Ландшафтна екологія як наука: визначення, предмет, об’єкт вивчення та завдання.

Зміст: Зародження вчення про ландшафт, історія розвитку ландшафтознавства. В.В.Докучаєв і його школа. Розвиток ландшафтознавства в зарубіжних країнах. Основні розділи ландшафтознавства. Розуміння ландшафту як природно-територіальної цілісності Л. Бергольта, З. Пассорге. Визначення ландшафтної екології К. Тролем. Формування хорологічного та екологічного підходів у ландшафтній екології.

Тема 1. Зародження вчення про ландшафт.

План:

Історія розвитку ландшафтознавства.

Історія становлення ландшафтної екології.

Ландшафтно-екологічний підхід. Визначення ландшафтної екології.

Історія становлення ландшафтної екології.

Екологія та ландшафтознавство виникли майже одночасно. Думки щодо доцільності інтеграції екологічного та комплексно-географічного підходів у рамках єдиної науки були висловлені майже разом з появою екології та ландшафтознавства. Ще в І911 р. X.К.Коулс пропонував інтегрувати концепцію В. Девіса про ерозійні цикли та екологію Ф.Клементса в науку «фізіографічна екологія». У цей же час у Європі ландшафтно-екологічні дослідження виконували представники швейцарської геоботанічної школи («хорологічна екологія» Е.Рюбеля). В Росії Л.Г.Раменський у 30-ті роки обгрунтував концепцію екотопології, або екології земель, у якій досить органічно зближені основні положення екології та ландшафтознавства. На жаль, ці його ідеї свого часу лишались маловідомими. Концепцію екосистеми запропонував А. Тенслі в 1935 р., а оформилась вона в 50-х роках; концепцію ландшафту вперше науково сформулював Л. С. Берг у 30-х роках, а в 50-х вона набула теоретичного завершення.

Натомість більший інтерес викликала стаття німецького географа К.Троля (1939), у якій вперше запропоновано термін «екологія ландшафту», хоч визначення цієї науки та її зміст у тій праці були лише окреслені. У повоєнні роки зусиллями Карла Троля ідеї ландшафтної екології значно поширилися спочатку в німецькомовних країнах, а з 60-х років і по всій Європі. Особливо грунтовно ландшафтно-екологічні (геоекологічні) дослідження розвивалися в НДР (Е.Нееф, Г.Ріхтер, Г.Хаазе, Г.Ноймайстер та ін.), та Західній Німеччині (К.Троль, «геосинергетика» Ю.Шмітхюзена тощо). У концептуальному і особливо в методичному базисі геоекології німецьких вчених співвідношення між ландшафтним та екологічним підходами було явно на користь першого.

Більш збалансованими виявились теоретичні засади вчення про геосистеми, розвинутого В.Б.Сочавою. Він розумів цю науку як результат зближення ландшафтознавства та екології на базі системного підходу, ввів у ландшафтознавство ряд важливих концепцій екології (клімаксу, ординації, сукцесії). Віддаючи перевагу терміну «вчення про геосистеми», В.Б.Сочава (1978) визнавав практично повний збіг з нею ландшафтної екології західних географів.

Важливого значення для широкого розповсюдження та популяризації ідей ландшафтної екології серед практиків та осіб, що приймають рішення, були праці голландського вченого А.П.А. Вінка (1968, 1983 та ін.). Він вважав ландшафтну екологію результатом взаємодії географії та екології у вирішенні практичних питань раціональної організації території, регіонального та місцевого управління. Чітко висловлене А.П.А.Вінком положення про ландшафтну екологію як науку прикладної спрямованості знайшло відгук у агроекологів, біогеографів, ґрунтознавців та інших фахівців, які почали широко використовувати ландшафтно-екологічні концепції та методи у своїй практичній діяльності.

З 80-х років ландшафтно-екологічні дослідження значно поширилися в Європі, Північній Америці, Японії, Індії, Бразилії та інших країнах. Було організовано багато кафедр ландшафтної екології, видано університетські підручники (серед найбільш популярних слід назвати підручники 3.Наве, А.Лібермана, 1983; Р.Формана, М. Годропа, 1986), проведено численні міжнародні симпозіуми та конференції, організовано міжнародні (світову та європейську) асоціації ландшафтних екологів, почали виходити періодичні видання, присвячені виключно ландшафтно-екологічній тематиці.

І хоч у різних країнах співвідношення між цими науками може бути різним, у світовій науці стан розвитку ландшафтознавства та екології, можна вважати, знаходяться на однаковому рівні. Інша річ – ступінь обізнаності широкої громадськості із завданнями та ідеями цих наук. Популярність екології в суспільстві значно вища, ніж ландшафтознавства. Проте це не перешкоджає інтеграції цих наук. В англомовних країнах користують терміном ландшафтна екологія, Німеччині і Швеції ландшафтна екологія і геоекологія, у східноєвропейських країнах – рівнозначно охорона ландшафтів і ландшафтна екологія.

 

Розділ 2. Геосистема як предмет вивчення ландшафтної екології.

Зміст: Природні системи. Розвиток топічної ландшафтної екології: основні положення, способи декомпозиції. Поняття про територіальну структуру ландшафтів. Типи територіальних структур. Межі між геосистемами. Вертикальна і горизонтальна структура екосистем. Міжелементні стосунки та процеси в геосистемах: потік і трансформація речовини і енергії, кругообіги води, як і ерозійні процеси мінеральних речовин. Елементи та компоненти ландшафту. Способи опису ландшафтних територіальних структур. Факторіальна ландшафтна екологія. Поняття про екологічну нішу як елемент геосистеми. Об’єм та перекриття екологічних ніш.

Тема 1. Природні системи. Геосистема, як предмет вивчення ландшафтної екології.

План:

Природні системи.

Геосистема, як об’єкт вивчення ландшафтної екології.

3. Підходи до систематики ландшафтів.

Універсальні географічні закономірності.

Природні системи.

Під природною системою будемо розуміти певну множину елементів природного походження, існуючі зв’язки між якими зумовлюють прояв природи в таких якостях та реалізації нею таких функцій, які без взаємодії елементів були б неможливими.

Природні системи надмірно різноманітні. Серед них виділяють такі, до складу яких входять елементи з усіх компонентів природного середовища, а саме, маси земної кори, атмосфери, поверхневих і ґрунтових вод, ґрунту, рослинного і тваринного світів та мікроорганізмів. До цього класу систем належать:геосистеми – предмет сучасного ландшафтознавства (вчення про геосистеми); екосистеми – предмет біогеоценології. Ландшафтна екологія досліджує природні полігеосистеми переважно топічного та регіонального рівнів. Природні системи або природні територіальні комплекси (ПТК), а за термінологією школи В.Б. Сочави („Учение о геосистемах”,1975) – геосистеми – об’єкт вивчення ландшафтознавства, тобто як вони реагують на зовнішні впливи, зокрема антропогенні. При розробці теорії ландшафтознавства і в результаті стандартних досліджень було виявлено багато геосистем різних рівнів, тому виникла потреба її впорядкування.

 

Геосистема, як об’єкт вивчення ландшафтної екології.

Ландшафтна екологія, як природнича наука розглядає лише природні геосистеми. Під геосистемами ми розуміємо частки географічної оболонки Землі, які обмежені природними кордонами і яким притаманна єдність природних, виробничих і суспільних процесів, що відбуваються в геосистемі.

Геосистема – це клас полігеокомпонентних природних систем, які виділяються з реального тривимірного фізичного простору як його певний об’єм (реальний чи уявний) у межах якого протягом деякого інтервалу часу природні елементи й процеси завдяки існуючим між ними та з зовнішнім середовищем відношенням певного типу (генетико-еволюційним, позиційним, речовинно-потоковим та ін.) упорядковуються у відповідні цим відношенням структури з характерними інваріантними ознаками та динамічними змінами.

В ієрархії геосистем досить багато ступенів. Так, наприклад до одної з них ми можемо віднести солончакову впадину в пустині або тростинове болото і масив горбистих пісків з рідкими чагарниками-псамофітами( пісколюбами) в тій же зоні, до другої – пустелю в цілому як геосистему більш високого порядку, яка складається з багатьох підпорядкованих геосистем, що утворюють в рамках пустелі закономірну сукупність.

В ієрархії геосистем слід розрізняти три головні рівні: нижній (локальний), регіональні системи, глобальний рівень.

Нижній (локальний) рівень утворюють геосистеми, формування яких пов’язано з місцевими факторами, які мають невеликий радіус дії, наприклад з окремими елементами рельєфу. До нього перш за все відноситься фація. Це елементарна неподільна географічна одиниця, тобто однорідна геосистема. Для фації характерні розміщення в рамках одного елементу рельєфу однорідного мікроклімату і водного режиму, однієї ґрунтової різновидності і одного фітоценозу. Фації в більш складні територіальні системи різних локальних рівнів (підурочища, урочища, місцевості), які при дальшій послідовності інтеграцій досягають принципово нового рівня – регіонального.

Регіональні системи, тобто, ландшафти, ландшафтні провінції, області, зони, сектори і ін., формуються в результаті впливу факторів з більш широким радіусом дії, нерівномірного (по широті) розподілу на поверхні землі сонячної радіації і тектонічних рухів, які створюють різноманітні структури земної кори і форми макрорельєфу.

На кінець, – глобальний рівень ієрархії геосистем представлений на нашій планеті географічною, або ландшафтною оболонкою, яка охоплює взаємопроникаючі і постійно взаємодіючі, тропосферу, гідросферу, верхні шари літосфери і живу речовину. Геосистема регіонального і локального рівнів служать структурними частинами ландшафтної оболонки.Багато ландшафтознавців рахують, що в ієрархії геосистем повинна бути основа, вузлова ступінь, і в якості неї виділяють ландшафт.

Ландшафт розуміється як геосистема з єдиним походженням, загальною історією розвитку, яка формується в умовах однорідного фундаменту, одного переважаючого типу рельєфу, однакового типу, характерним співвідношенням грунтів, рослинних угрупувань і геосистем локального рівня. Отже, ландшафт – це територіальна інтеграція локальних геосистем, які створюють його характерний внутрішній малюнок або морфологію. Разом з тим ландшафт – це початкова ступінь регіонального рівня. Ландшафтні провінції, області і т.д. Можна розглядати як об’єднання ландшафтів. Так що ландшафт дійсно займає вузлове положення в системі територіальних фізико-географічних одиниць. Практикою доказано особливу важливість ландшафту як опорної територіальної системи при комплексному обліку природних ресурсів, оцінці природного середовища для його раціонального використання, організації природоохоронних територій та ін.

Цілісність ландшафту обумовлена потоками речовини і енергії, які об’єднують і компоненти ландшафту, і його морфологічні частини в єдину систему. Розрізняють вертикальні і горизонтальні (латиральні) потоки. В якості прикладу можна привести кругообіг води в ландшафті. З одного боку він проводить між компонентний обмін по вертикалі, з атмосфери на земну поверхню випадають опади, частина яких знову повертається в атмосферу, випаровуючись з поверхні грунту і рослинного покриву; друга частина просочується в грунт, всмоктується корінням рослин і бере участь в створенні органічної речовини; транспірується в атмосферу і т.д. З іншого боку, в цьому потоці є горизонтальна складова – стік, або переміщення води під дією сили тяжіння з вершин і схилів в пониження, русла рік, тобто із фації в фацію. В результаті при одній і тій же кількості опадів в одному і тому ландшафті ми спостерігаємо велику різноманітність умов зволоження. Крім того, стік виконує ряд інших обмінних функцій по переносу тепла, мінеральної і органічної речовини, тим самим пов’язує різні фації в єдину систему. Всю сукупність процесу обміну і перетворення енергії і речовини в ландшафті називають функціонуванням ландшафту.

Ландшафт, представляючи собою деяку організовану систему, повинен мати певну структуру, яку теж слід розглядати по вертикалі і горизонталі. Вертикальна структура виражена в його ярусній будові, у впорядкованому розміщенні компонентів – від твердого фундаменту до повітряного шару при максимальній концентрації живої речовини на контакті твердого, рідкого і газоподібного середовищ. Горизонтальна ( в плані), або морфологічна, структура полягає у взаємному розміщенні підпорядкованих локальних геосистем і способах їх зєднання, або в їх суміщеннях яка забезпечується не тільки стоком, але і схиловим переміщенням матеріалу, місцевою циркуляцією повітря, вітровим переносом пилу і солей, міграцією організмів.

Територіальні одиниці.

 

1.Поняття про природно-територіальні комплекси.

Земна куля складається з різноманітних і багаточисельних ПТК, які відрізняються за походженням, властивостями, і що дуже важливо, за внутрішньою структурою. Щоб чітко уявити таку кількість природних територій, слід з'ясувати, в якій супідрядності вони перебувають, тобто розробити їх таксономічну систему. При розробці такої системи необхідно враховувати основні їх ознаки і положення ПТК стосовно до комплексу як вищого, так і нижчого рангу; ступінь складності їх структури; ступінь однорідності за характером динамічних процесів.

Природно-територіальний комплекс - це загальне поняття, використовується для визначення усіх фізико-географічних територіальних одиниць, незалежно від їх таксономічного рангу. ПТК не пов'язані ні з певним розміром території, ні зі ступенем її складності. Так, можна говорити і про комплекс степової западини і про комплекс Світового океану. Природні комплекси бувають неповними, які включають лише частину найбільш тісно пов'язаних компонентів, наприклад, біоценоз (Н.А.Солнцев, 1968) та повними, які включають усі основні компоненти природи. Найчастіше підлягають дослідженню неповні комплекси гідрометеорологічні, геолого-геоморфологічні, грунтово-геоморфологічні, грунтово-біологічні та ін.

Останнім часом у ландшафтознавстві, як і в інших природних науках, велика увага приділяється питанням системного підходу в дослідженні геосистем. Так, В.Б.Сочава вважав геосистеми простим синонімом природно-територіального комплексу.

Як зазначає B.C. Преображенський (1972 p.), при системному підході слід досліджувати ПТК у двох напрямках: саму систему, тобто її внутрішні зв'язки, і зв'язки між системами одного і того самого рангу всередині більших систем. Прикладом останнього можуть бути зони Руської рівнини, які зв'язані між собою стоком, циркуляцією атмосфери. Подібну систему можна назвати поліструктурною.

Основною одиницею таксономічної системи ПТК, являється ландшафт. Дрібні ПТК (фація, урочище, місцевість), які входять до складу ландшафтів, називаються морфологічними частинами ландшафту. Ландшафт і ПТК вищого рангу (район, провінція, область, регіон) умовно називають таксономічними одиницями фізичної географії.

За систематизацією (об'єднання за подібністю) виділяють типологічні одиниці види, типи, класи ландшафтів. Морфологічні одиниці теж дають типологічні об'єднання, якими й користуються найчастіше в практичній діяльності. Типологічні одиниці є одиницями ландшафтного картографування. Своєрідність окремих місцевостей відбилася в їхніх народних назвах. У синтетичних термінах тундра, тайга, степ, лісостеп, вкладено не лише характер рослинності, а й природи в цілому. Здавна використовують і термін "урочище", наприклад, урочища окремих масивів лісу, боліт, балки, ярів та інше. В.В.Докучаєв у своїх працях перший висунув ідею географічного комплексу. Про єдність природи він говорив у ряді праць, особливо чітко в роботі "Учение о зонах природы". Необхідно звернути увагу на те, що у визначенні ландшафту Л.С.Берг допустив методологічну помилку, вважаючи його гармонійним утворенням, що включає внутрішнє протиріччя і можливість подальшого розвитку ландшафту, оскільки за гармонійністю він бачив повне пристосування всіх елементів ландшафту один до одного.

Насправді в природі не існує повної відповідності і цілковитої гармонії. Всі елементи ландшафту перебувають у русі, взаємодії, розвитку, що зумовлює перебудову окремих його частин. Регіональне уявлення про ландшафт, яке виходило з Л.С.Берга розвив Л.Г.Раменський. Він зазначив, що ландшафт складається з епіфацій (фацій), які формуються в різних умовах місцезростання: увів в ландшафтознавство термін "урочище", яке об'єднує фації і є самостійною формою рельєфу. А.О.Григор'єв звернув увагу на організацію процесів у ландшафті, обгрунтував поняття про географічну оболонку землі (описав тропічну й субтропічну ландшафтні зони).

Н.А.Солнцев на основі польових досліджень показав, що ландшафт є неоднорідною структурою, має морфологічні частини, тобто він розглянув питання морфології ландшафту. За морфологічні одиниці він визнав урочище й фацію, які служать предметом польової ландшафтної зйомки.

Саморозвиток.

Природний територіальний комплекс, географічний комплекс, геосистема, закономірне співпадання природних, географічних компонентів (земної кори з притаманним їй рельєфом, води повітряних мас, грунту, сполучення живих організмів), які утворюють цілісну матеріальну систему; одне із основних понять фізичної географії, широко застосовується у ландшафтознавстві, загальному землезнавстві. Окремі компоненти природного середовища у межах природно-територіального комплексу розвиваються як частини цілого, їх взаємозв'язки відображені у обміні речовиною і енергією. Зміною навіть одного із компонентів часто викликає перебудову всього природно-територіального комплексу. У той же час природно-територіальний комплекс володіє визначеною стійкістю, він має тенденцію встановлюватись після їх порушення зовнішніми агентами (у тому числі і впливом людини). Природно-територіальні комплекси відносяться до різних рівнів (рангів): планетарному (географічна оболонка);

регіональному (ландшафтна зона, провінція, окремий ландшафт); топологічному (місцевість, урочища, фація).

Природно-територіальні комплекси регіонального і топологічного рівнів - структурні частини географічної оболонки, результат процесу її диференціації. З іншої сторони будь-який природно-територіальний комплекс вищого рангу можна розглянути як вираження інтеграції природно-територіальних комплексів нижчих рангів.

Розглянемо кожний з рівнів зокрема.

Планетарний (географічна оболонка) - область дії кліматичного кругообігу речовин та енергії. Географічна оболонка Землі включає земну кору (літосферу), нижчі шари атмосфери, гідросферу і біосферу, які взаємно проникають один в інший і взаємодіють. Ця цілісна само розвиваюча складна система знаходиться у відносно рухомій рівновазі.

Всі складові частини географічної оболонки і процеси які у ній проходять, тісно пов'язані і взаємообумовлені.

Середні розміри географічної оболонки - 55 км. За її верхню границю приймають тропопаузу - перехідний шар від тропосфери до стратосфери, розташований на висоті 8-10 км у полярних широтах, 10-12 км у помірних, 15-16 км у тропічних, 19 км над екватором. Нижня границя географічної оболонки розташовується у земній корі. Границі, в яких розглядається географічна оболонка, визначені невільно.

Розглянемо види енергії, які дають розвиток географічній оболонці. Основні серед них - променева енергія Сонця і внутрішня теплота Землі. Не менш важливі і другорядні види - результат трансформації первинних: хімічна і біогенна енергія. Близько 1/3 загальної кількості сонячної енергії, поступаючої на верхню границю атмосфери, відбивається назад у світловий простір, 13% поглинається озонним шаром стратосфери, 7% поглинається іншою атмосферою, і лишень половина досягає земної поверхні. Але із цієї половини 7% відбивається назад у світовий простір. Ще 15% поглинається земною поверхнею, трансформується у тепло, яке випромінюється у тропосферу, що у значній мірі визначає температуру повітря.

Сонячна радіація - основний двигун всіх природних процесів. Вплив сонячної радіації на розвиток літосфери також дуже великий.

Географічна оболонка відрізняється можливістю акумулювати променеву енергію Сонця, переводячи її у інші форми. Для неї характерне нарахування „геологічної пам'яті" - шарів осадових порід, які мають велику енергетичну потенційність, що створює шляхи для подальшого прогресу еволюції всіх часткових оболонок.

Географічній оболонці притаманне вираження загальності. Поступово ускладнювались структура географічних зон, видовий склад і організація біосфери.

Вивчення географічної оболонки допомагає глибше зрозуміти суть процесів і уявлень, представити середовище нашого перебування як єдину систему, дозволяє усвідомлювати наше місце у природі і роль, яку потрібно грати у ній суспільству.

Регіональний рівень- це розділ фізичної географії, яка вивчає територіальну диференціацію географічної оболонки, тобто географічні комплекси і їх різні групи у індивідуальних особливостях їх складу, структури і розвитку, і у нерозривному зв'язку цих особливостей з загально географічними закономірностями. Включає конкретні фізико-географічні характеристики територій, фізико-географічне районування. До нього відноситься ландшафтна зона, провінція і окремий ландшафт.

Ландшафтні (зони географічні) зони - одна із головних закономірностей структури географічної (ландшафтної) оболонки Землі, яка виражається у зміні різних типів ландшафтів від екватора до полюсів є утворення різних географічних поясів, географічних зон і підзон. Пов'язана з нерівномірним розподілом променевої енергії Сонця по широті, яка викликає зміну інтенсивності кругообігу тепла, вологи і мінеральних та органічних сполук. У різних частинах географічної оболонки географічна зональність проявляється неоднаково. Найбільш типово вона виражена на великих внутрішньоматерикових рівнинах. У горах дія географічної зональності знівельована впливом рельєфу, але завжди проявляється у структурі висотної поясності.

Ландшафти через різницю мікроклімату, мікрорельєфу, ґрунтових підтипів можуть поділятися на більш менші територіальні комплекси нижчого рангу - конкретний яр або схил, ліси, поля. Однорідні ландшафти складаються з однакових, закономірно поєднаних фацій і урочищ, не властивих іншим ландшафтам. Ландшафти не ізольовані і впливають один на другого у процесі циркуляції атмосфери, міграції організмів.

Існує також і періодичний закон зональності, сформований А.А.Григор'євим і М.І.Будико, який відбиває зв'язок географічних зон з показниками теплового (радіаційного) балансу і величиною вологи, вираженої радіаційним індексом сухості.

Географічні пояси (полярний, помірний, субтропічний, тропічний) - широтні підрозділи поверхні Землі з різною величиною радіаційного балансу. В залежності від співвідношення тепла і вологи аналогічні типи ландшафтів, які утворюють підпорядковані поясам широтні підрозділи - географічні зони. Такий періодичний закон широтної зональності.

Співвідношення тепла і вологи, які визначають тип ландшафту всередині географічного поясу, у багатьох випадках залежить від віддаленості океану і континентальності клімату. Ця закономірність може бути охарактеризована як ландшафтна довготна диференціація. Вона включає в себе секторність - нарахування великих меридіональних секторів з різним набором широтних зон.

У горах зміна типів ландшафтів проходить за законом висотної зональності, також встановленому В.В. Докучаєвим. Тут співвідношення тепла і вологи міняється у залежності від висоти місцевості і також веде до зміни типів ландшафтів.

У високих широтах Арктики розташовується сама північна льодяна зона з гляціально-нівальним і арктичним пустельним типам ландшафту. Зона тундри розташовується до півдня до льодяної зони. Вона розповсюджує тундровий тип ландшафту. Він поділяється на типи: кам'янисті тундри; полігональні тундри; мохово-лишайникові тундри; кущові тундри.

Зона лісотундри займає порівняно нешироку смугу, яка розташовується у основному до півночі від полярного круга. Тундрові ландшафти співчитаються з ландшафтами рідин і рідколісь.

Зона тайги - сама велика по площі географічна зона. Переважаючими є тайгові (хвойно-лісні), мерзлотно-тайгові ландшафти і ландшафти сфагнових боліт.

Зона лісостепу - розповсюдження лісостепового ландшафту. Південніше лісостепу простягається степова чорноземна зона. Південніше простягається смуга сухих степів. На півдні сухостепова зона межує з напівпустинною зоною.

Ландшафт - вид місцевості, відноситься до фізико-географічного комплексу, тобто до поєднання взаємодіючих природних компонентів (які становлять) - геологічну побудову і рельєфу поверхні, атмосферного повітря, вод суші, грунтів, рослинного і тваринного світу.

Під ландшафтом потрібно розуміти територію, природні умови якої відносно однорідні. До одного ландшафту можна віднести території, розгалужені між собою, але подібні за природними характеристиками. Не всі географи згідні з таким трактуванням ландшафту. Деякі розуміють під ландшафтом конкретну, відносно однорідну територію, дуже велику і обмежену єдиним контуром. Інші рахують це поняття практично однозначним з поняттям природної узагальненості, яку називають фізико-географічним комплексом.

Ландшафт є відкритою геосистемою, яка функціонує і розвивається під впливом процесів, зумовлених променевою сонячною енергією, внутрішньою енергією Землі. Ландшафт географічний розглядають як природний об'єкт (повний природно-територіальний комплекс), територіальну систему, що утворена взаємопов'язаними природними та антропогенними, і техногенними елементами.

Провінція фізико-географічна, одна із таксономічних одиниць фізико-географічного районування. Виділяється всередині зони фізико-географічної звичайно за морфоструктурними ознаками (низовинності і підвищеності серед платформенних рівнин, ізольовані гірські масиви) і по провінційним особливостям клімату (зволоження, ступінь континентальності). Провінція об'єднує ландшафти, які відносяться до одного зонального типу і близькі по віку і походженню, у межах фізико-географічної області. У гірських країна провінція виділяється в середині областей по переважанню того або іншого зонального типу висотної поясності.

Топологічний рівень - розділ геодезії, що вивчає земну поверхню в геометричному і геофізичному відношенні. До нього відноситься місцевість, урочища, фація.

Рівнинні ландшафти України.

Рівнинні ландшафти України.

Зона мішаних лісів Східноєвропейської рівнини займає північну частину України, простягається від державного кордону на заході до Середньоруської височини на сході. Південна межа зони проходить по лінії населених пунктів: Рава-Руська, Жовква, Львів, Золочів, Кременець, Ізяслав, Шепетівка, Полонне, Чуднов, Житомир, Коростень, Київ, Ніжин, Батурин, Кролевець, Глухів.

Зона мішаних лісів займає біля 20% території України. Характерні риси природного середовища зони: низовинний рельєф, на піщаних та піщано-глинистих антропогенних відкладах, густа річкова сітка з широкими заболоченими річковими долинами, баланс тепла додатковий (додатній баланс вологи (опадів випадає 600-700мм/рік), температурний режим: середні зимові температури від 4,4оС до 8оС і літні - +17..+19,5оС ) , високий рівень ґрунтових вод, переважання дерново-підзолистих і болотних грунтів, значне розповсюдження соснових лісів з домішками широколистяних порід. Зона майже повністю розташована в південній частині Поліської низовини, тому її називають Поліською зоною або Поліссям. Геоструктурне положення зони (північніше лінії Шепетівка-Житомир-Коростень розташований Український щит, на заході від нього Волино-Подільська плита і Галицько-Волинська впадина, на сході Донецька западина, на крайньому сході –Воронезький кристалічний масив) відображено в сучасному природному середовищі і визначає внутрізональні ландшафтні відмінності.

Основну роль в ландшафтній структурі відіграють такі ПТК: лісові (бори, субори, суг рудки), лукові (заплавні і суходільні), болотні (низинні, частково перехідні і верхові), знелісені і меліоровані землі (сільськогосподарські угіддя). ПТК зони не займають великих площ, часто змінюються, що утруднює їх використання, в значній мірі змінені антропогенним впливом. Відмічаються негативні фізико-географічні процеси; заболочування, перезволоження, дефляція, ерозія, карст, а такі ПТК як заплави, піщані вали, болота – нестійкі, динамічні.

Природні ресурси зони містять земельні, лісові, водні, мінерально-сировинні, біологічні і рекреаційні ресурси. Тут знаходиться один державний заповідник, один парк, два заповідно-мисливських господарства, 26 державних заказників (11 – гідрологічних, 6 – ботанічних, по 3 – ландшафтних та лісових, 2 – зоологічних, 1 – орнітологічний); 14 – пам‘яток природи республіканського значення (9 – гідрологічних, 4 - ботанічних, 1 –комплексний); пам‘ятки природи обласного значення та пам‘ятки садово-паркового мистецтва.

Лісостепова зона простягається від Передкарпаття до східних відрогів Середньоруської височини на відстані майже 1100 км. Вона охоплює площу в 34% території України. Південна межа простежується по лінії суцільного розповсюдження типових сереньогумусових чорноземів і проходить по лінії населених пунктів: на північ від Великої Михайлівки та Ширяєво, через Первомайськ, північніше Новоукраїнки та Кіровограду, через Знаменку, Онуфрієвку, Кобеляки, Нові Санжари, на північ від Краснограду через Балаклею і вздовж р.Оскол до території Росії. Північна межа зони звивиста, але досить добре простежується по суцільному розповсюдженню сірих лісових грунтів та опідзолених чорноземів, що сформувались на лесових породах.

Формування і розвиток лісостепових ландшафтів обумовлено оптимальним балансом тепла (середні температури січня -5..-8оС при абсолютному мінімумі на сході -36оС та влітку температури повітря +18..+22оС) і вологи (700-550 мм/рік на заході, 550-500мм/рік – центрі та до 450 мм/рік на пд.-сході) і повсюдним розповсюдженням лесових порід, велике значення відіграють процеси: ерозії, зсувні, посадочні, акумуляції, карстові. Тому відмінна риса лісостепових ландшафтів – широкий розвиток балок і ярів, особливо на височинах і стрімких берегах рік. Крупні орографічні одиниці зони – височини Волинська, Подільська, Придніпровська, на сході - відроги Середньо руської. На лівобережжі Дніпра великі простори займають Придніпровська низовина з широкими терасами р. Дніпро і Полтавська рівнина. В розташуванні цих орографічних одиниць існує певна закономірність: височини відповідають позитивним, низовини – негативним тектонічним структурам.

Своєрідність природи лісостепової зони полягає в поєднанні розвинутих в однакових кліматичних умовах різних типів ландшафтів: широколистяно-лісових з сірими і темно-сірими лісовими грунтами, які займають західну частину зони; лісостепових з опідзоленими чорноземами, які представлені фрагментарно широколистяними лісами; лучно-степових з типовими чорноземами, лучно-чорноземними грунтами, в річкових долинах розповсюджені лучні і болотні ландшафти.

Первинні ліси і лучні степи збереглись мало. Залісненість зони складає 12,5%. Орні землі займають 70-80% площі сільськогосподарських угідь. Тут переважають посіви пшениці та цукрового буряка.

В останні роки в лісостеповій зоні збільшилися площі природоохоронних територій. Тут функціонує Канівський заповідник, багато чисельні заказники: ландшафтні (Грабовський, Володимирська Дубина, Коростовецький, Кармелюкова гора), лісові (Максова Дубина, Дача Галілея), ботанічні (Вишнева гора, Жижавський ліс, Обижовський, Банний яр), зоологічні (Буго-Деснянський), орнітологічні (Липовський), заказники місцевого значення і пам‘ятки природи.

Висока господарська освоєність лісостепової зони свідчить про необхідність підсилення уваги до комплексу протиерозійних, меліоративних, агротехнічних, гідротехнічних, інженерних заходів по раціональному використанню і оптимізації ландшафтів у відповідності з їх регіональними особливостями.

Степова зона простягається з південного заходу на північний схід України, від нижньої течії р.Дунай до південних відрогів Середньоруської височини на відстань більше 1000 км. Ширина зони змінюється від 100 км на заході до 300 км на сході.

В степові зоні України розташовані Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська області, південна частина Кіровоградської, Харківської областей, рівнинна частина Кримської області. Площа степової зони України складає 240 тис.км2 , або 40% території України.

Характерні риси природного середовища: рельєф рівнинний, але неоднорідний. Південно-західну, центральну і північно-кримську частини зони займає слабо розчленована невеликими балками, місцями плоска Причорноморська низовина. На сході вона переходить у вузьку хвилясту Приазовську низовину. В північній частині степової зони розташовані південна окраїна Придніпровської низовини (лівобережжя Дніпра) і розчленовані ярами і балками південні відроги Придніпровської височини (правобережжя Дніпра). На північному заході в степову зону заходять південні відроги Подільської і Центрально-молдавської височини, які густо розчленовані глибокими балками. На сході виділяються глибоко розчленовані річковими долинами Донецька і Приазовська височини. В Криму уособлюються Тарханкутська височина з частими виходами напівскельних вапняків і горбиста рівнина Керченського півострова з групами невисоких (максимум 30 м) грязевих вулканів.

Українські степи розташовані на чотирьох різних за будовою геоморфологічних рівнях: бугсько-дніпровському, донецькому, придніпровському і причорноморському особливості форм поверхні яких, будова, висоти, глибина розчленуваня, генетична різноманітність зумовлені неотектонічними рухами і своєрідним поєднанням екзогенних процесів. Пряме ландшафтоутворююче значення мають доантропогенові кристалічні осадові відклади (Донбас). В Причорномор‘ї, наприклад, потужність неогенових вапняків, пісковиків, глин досягає 200 м. Вони утворюють пластову морфоструктурну основу степових ландшафтів. Антропогенні відклади поширені повсюдно, їх товщина 10-30 м, особливу роль відіграють леси, які сформувались в епоху похолодань, включають у себе заховані грунти теплих епох і утворюють плащевидний покрив.

За типовими і особливими властивостями ландшафтів, за тепловим режимом (зима -2...-9оС, літо -+20..+24оС), зволоженням (опадів випадає 300-450мм, а випаровується 900-1000мм/рік), грунтово-рослинними умовами і характером природокористування степову зону України поділяють на три підзони: північностепову, середньостепову і сухостепову.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.233.139 (0.043 с.)