ТОП 10:

Морфологічна структура ландшафтів у рамках класичного ландшафтознавства.



Для кожного ландшафту характерна своя морфологічна структура (закономірне поєднання місцевостей, урочищ і фацій), яка відмінна від морфоструктури іншого ландшафту. Відповідно, неможливо отримати уяву про ландшафт в цілому, не знаючи його морфологічних частин. Деякі автори відкидають наявність всередині ландшафту генетично обумовлених частин – природних комплексів і виділяють структурні типологічні одиниці: тип місцевості, тип урочища, тип фації. Але ж термін “тип” означає узагальнене поняття і не може відноситися до конкретної одиниці. Якщо є “тип” урочища, отже, повинні бути і конкретні урочища з відповідними внутрішніми властивостями.

Вчення про морфологічну структуру ландшафтів було закладене Л.Г. Раменським (1938), потім розвинуте і детально розроблене Н.А.Солнцевим, який створив основи нової методики ландшафтів. М.А.Солнцев, А.Г.Ісаченко, К.І.Геренчук, Ф.М.Мільков та інші ландшафтознавці обґрунтували таксономічну систему ПТК: фація-урочище-місцевість-ландшафт, визначили ознаки виділення цих одиниць, склали ландшафтні карти у рамках класичного ландшафтознавства вони лишились практично незмінними й досі.

Фація. Природна фація – найменший ПТК. За думкою ряду дослідників (Д.А. Армад, Ю. К. Єфремов і ін.) межі фізико-географічному поділу території не існує і фацію можна до безмежності ділити на все більш і більш мілкі ПТК. З цим важко згодитися. Завдяки однорідності всіх компонентів, які складають фацію, розділити її на більш мілкі ПТК практично неможливо, так, як при такому поділі зникає комплекс як відповідна геосистема. А.Г. Ісаченко, Н.А. Солнцев і ін. Дослідники справедливо відмічають, що при поділі фації на ще дрібніші частини (ПТК), то вона розпадеться на окремі елементи.

Прикладами таких елементів ландшафту є болотні купки, мурашники, дерева, кротовини і ін. В останній час внутріфаціанальні утворення в літературі отримали назву парцелл (Н.В. Диліс, В.А. Фріш, А. Л. Краукліс і ін.). Назву парцелла взято у біогеоценологів і фітоценологів.

Фація характеризується однорідною літологією поверхневих порід, однорідним характером рельєфу і зволоження, одним мікрокліматом, однотипними грунтами і одним біоценозом (Г. Н. Анненська, А.А. Відіна, Н. А. Солнцев і ін., 1963). Як образно пише А. І. Перельман (1966), фації – “атоми ландшафту”. Зазвичай фація займає дуже невелику площу і приурочена до однієї форми мікрорельєфу (наприклад, до нижньої третини схилу яру, притерасному пониженню затоки і ін.). У деяких випадках фація може займати і відносно значну площу (фації солончаків і ін.).

Відповідно визначенню, фація має один біоценоз. Але в результаті природно-історичного розвитку і господарської діяльності людини, наприклад, в сосновому насадженні, може виникнути якась частина березового. Тепер, щоб рахувати межі фації, потрібно встановити - ступінь зміни рослинного покрову під дією березового насадження, як довго воно існує, як змінилися інші компоненти фації і взаємозв`язки між ними. Господарська діяльність сильно затримує відновлення соснових насаджень. Відповідно листяні породи (береза) укріплюються, починає розвиватися лугова рослинність, яка, в свою чергу, викликає зміни в грунтовому покриві, в бік посилення дернового процесу. Одночасно буде змінюватися і мікроклімат, водний режим і т. д. В цьому випадку це вже буде дві різні фації. Якщо ж порушення рослинного покриву ділянки фації незначне або пройшло недавно і ще не викликало глибоких змін, то правомірно рахувати фацію єдиною.

Диференціація ПТК більш крупного рангу (підурочища, урочища) на фації перш за все обумовлена зміною літогенної основи (мікроформ рельєфу, літології поверхневих покладів), глибини залягання поверхневих вод, рідше іншими причинами. Різні ділянки урочища можуть мати свої екологічні умови існування, в залежності від яких формуються своєрідні грунти і біоценоз, тобто відповідні фації. Наприклад, перехід від однієї мікро- або мезоформи рельєфу до іншої викликає в першу чергу перерозподіл тепла і вологи зі всіма відповідними наслідками. А. І. Гольцберг (1967) пише, що заморозки в долинах на 1-2 оС сильніші і бувають частіше, ніж на відкритих рівних просторах, а на вершинах горбів і на верхній частині схилів вони на 2 оС слабші. В котловинах і долинах довше лежить сніг, різко і нижче характерне падіння температур після заходу сонця. У сильні морози тут на декілька градусів холодніше, ніж на вершинах.

Схили різної експозиції, різної структури також відрізняються мікрокліматичними умовами. У сонячну погоду різниця температур на поверхні грунту (до висоти 25 см) вдень складає 5 оС, а з 16 до 20 год. 0,6-0,7 оС. Наприклад, на дні улоговини, де довше навесні лежить сніг, близько до поверхні залягають грунтові води, отже формуються заболочені грунти, а в рослинному покриві переважатимуть осока і мохи. На схилі пд. експозиції, сніг зійде найшвидше, заболочення не буде, сформуються дерново-підзолисті грунти відповідно з лучними або лісовими ценозами.

Отже, на розподіл фацій суттєвий вплив мають: експозиції схилів, їх крутизна, розміщення поруч рік, озер, боліт, лісу. Так, озера зменшують добові коливання температур на відстані до 200 м і більше від них. Вони збільшують випаровування. Вологість повітря в теплу пору року. На заболочених ділянках в порівнянні з сушею вночі мінімальні температури нижчі на 2-4 оС, а максимальні вдень – на 3-5 оС. На заболочених заморозки спостерігаються частіше і більш значні. Торф‘янники промерзають на меншу глибину, ніж мінеральний грунт, а тануть пізніше. По схилах, обернених до озера, яке сприяє більшому зволоженню приземних шарів повітря і пониженню температури у вегетаційний період, фації березняків і сіровільшанників йдуть вверх по схилу, а фації сосняків лишайникових на слабопідзолистих грунтах займають тільки слабо випуклі вершини. На протилежних схилах вони опускаються трохи нижче. Невід`ємна найбільш динамічна частина будь-якого ПТК, в т. ч. і фації – тваринний світ. Для фації найбільш чітко встановлюється, першу чергу, ґрунтовий тваринний світ. Наприклад, для широколистих-хвойних лісів з середньою зволоженістю, багатими грунтами, надмірною лісовою підстилкою властива найбільша біомаса ґрунтових червів. В сосняках, лишайниках, заболочених сосняках найменша ґрунтова біомаса (зустрічаються кліщі, личинки жуків).

Повна назва природної фації повинна відображати назву рослинної асоціації, ґрунтової різновидності і елементу літогенної основи. Послідовність назв цих компонентів фації може бути довільною. Часто на першому місці стоїть назва літогенної основи, наприклад, фація пониженої прируслової затоки, зайнята крупноосочником таволжниковим на перегнійно-гелевих грунтах на алювіальних відкладах.

Так, як найкращим індикатором екологічних умов будь-якої фації і найбільш наочним показником індивідуальності фації серед інших ПТК є рослинний покрив, то на перше місце правильніше б було класти назву рослинної асоціації. Наприклад, фація березняка різнотрав`яного з середньо підзолистими піщаними грунтами на алювіальних відкладах першої надзаплавної тераси.

Фація - безпосередній об`єкт польових досліджень ( табл.2), з неї зазвичай починається вивчення кругообігу і перетворення енергії і речовини в ландшафті. Синоніми природної фації – біогеоценоз (В. Н. Сукачов), елементарний ландшафт (Б. Б. Полинов), мікроландшафт (І. В. Ларін) і ін.

Отже, найпростішою, найнижчою морфологічною одиницею ландшафту, на території якої характер взаємозв`язків між природними компонентами залишається незмінним, є фація. Це ПТК, протягом якого зберігаються однакова літологія поверхневих порід, характер рельєфу і зволоження, мікроклімат, грунтові відмінності і біоценоз. Фація зазвичай займає мікроформу рельєфу або її частину, зберігаючи свою основну властивість – комплексність. Прикладом фації може бути: схил ярка, на якому повністю відсутній грунтово-рослинний покрив; неглибоке пониження в заплаві річки, зайняте лугом на дерново-глеєвих суглинистих грунтах; підніжка схилу моренного горба північної експозиції; невелика ділянка верхового болота і т. д.

Розрізняють корінні (вихідні) природні і антропогенні (змінені) фації( рілля, лісова посадка, фруктовий сад і т. д.). Так, як фацій на земній поверхні зустрічається надзвичайно багато, то вивчити кожну зокрема практично неможливо. Прийнято вивчати їх всебічно на типових ділянках ландшафту, що дозволяє обумовлено їх об`єднувати за схожістю походження і біоценозу в групи або типи, тобто, класифікувати. Це має не тільки наукове, але й велике практичне значення, так як групи або типи фацій утворюють ті чи інші види природно-сільськогосподарських угідь, кожне з яких володіє своїми потенційними ландшафно-ресурсними можливостями.

З практичного боку інколи правомірно виділяти групи фацій –підурочища - (при господарському використанні території дають характеристику-рекомендації для фацій, наприклад нетерасованого схилу долини, водороздільної рівнини). Вперше Д.Л.Армандом (1952) був введений термін підурочище – це ПТК, що займає проміжкові положення між фацією і урочищем. Н.Л.Солнцев (1962) дав визначення підурочища – під підурочищем розуміють групу фацій, об`єднаних єдністю розташування на елементах рельєфу і які утворюють генетично і динамічно спарений ряд.

Прикладом підурочища можуть бути системи фацій, розміщених на схилі яру, схилі моренної гряди, на схилах чи днищах балки, на вершині горба, на поверхні заплави одного рівня тощо. Отже, природний територіальний комплекс, складений групою генетично і динамічно тісно пов’язаних фацій, що займають спільне положення на одному з елементів форми мезорельєфу називають підурочищем.

Урочище.Складніші географічні комплекси називають урочищами, їх формування пов’язане з різкою зміною літогенної основи ландшафту. Наприклад, на рівнинах кожен яр, балка, схил, долина струмка, улоговина, плоске межиріччя, річкова тераса, заплава, моренний горб, кам, оз або інша форма рельєфу завжди будуть не тільки геоморфологічним утворенням, а й обов’язково окремим урочищем (природним територіальним комплексом – ПТК). Незбігання контурів ландшафтної та геоморфологічної карт є першою ознакою, що одна з них складена неправильно. Урочищем називають природний територіальний комплекс, складений із закономірно об’єднаних фацій та підурочищ і пов’язаний з мезоформою рельєфу, що зумовлює генетичну єдність і динамічний взаємозв’язок його морфологічних частин.

Отже, поєднання двох або декількох фацій утворює більш складний ПТК – урочища, які формуються у межах однієї мезоформи рельєфу. За Ісаченко А. Г. (1961) під урочищем розуміють спарену систему фацій, зв`язану окремими випуклими або ввігнутими формами рельєфу або з міжрічковими ділянками на однорідному субстраті і об`єднаних загальним напрямком руху вод, переносу твердого матеріалу і міграції хімічних елементів. Кожне урочище характеризується відповідним закономірним поєднанням всіх компонентів ландшафту. У землевпорядкуванні урочища, як правило, самостійні природні угіддя. Типові приклади урочищ на рівнинних територіях – природні комплекси, які займають річкові тераси, затоки, моренні горби, балки з відповідними умовами зволоження і специфічними біоценозами. В горах це ділянки схилів гірських хребтів різних експозицій, днища міжгір`їв (ущелин), водороздільні поверхні, сідловини і т. д.

Розрізняють основні урочища (домінанти) і підлеглі. Перші найбільш поширені в ландшафті і утворюють основу всієї його морфологічної структури. Наприклад, на ерозійних рівнинах – це урочища, які сформувалися у балках, ярках, між балочних просторах. Вони зустрічаються повсюди. Підлеглі урочища рідко зустрічаються на протязі ландшафту. Вони не займають, як правило, великої площі, але в той же час часто надають відповідному ландшафту специфічні риси. Так, на обширних низовинних просторах степового ландшафту зрідка зустрічаються невеликі западини, зайняті озерами, болтами і т.д. Другорядні або підлеглі урочища часто пов`язані з окремими від`ємними формами рельєфу (ерозійними і ін.).

Основні критерії при виділенні і класифікації урочищ – мезорельєф, субстрат, умови зволоження і дренажу, які сприяють розвитку відповідного біоценозу. Однак, слід врахувати, що в різних природних зонах і районах на одних і тих самих формах рельєфу і материнських породах формуються різні місцеві клімати, умови водного режиму, грунти і біоценози (не одинакові урочища). Тому класифікацію урочищ – об`єднання їх в типи, підтипи, роди – потрібно проводити з врахуванням зональних і провінційних закономірностей.

Необхідно мати на увазі, що в одному ландшафті можуть бути представлені урочища різних типів, в т. з різними антропогенними модифікаціями, створеними в результаті різних форм впливу людини. Наприклад, вирубки, згарища, суходільні луки, пасовища, рілля на місці лісових урочищ і т. п. У класифікації повинен бути відображений зв`язок різноманітних модифікацій з природними фаціями. Тому в її основу кладуться природні фактори. Різноманітні ж антропогенні сільськогосподарські модифікації ніби паралельно підчиняються основному ряду, тобто корінним природним фаціям і урочищам.

Звичайно, не можна розглядати фації і урочища як постійні і незмінні. Вони характеризуються динамікою, яка зазвичай зв’язана не тільки з розвитком рельєфу, але й рослинністю, різноманітними геохімічними і іншими процесами; постійно відбувається саморозвиток морфологічних частин ландшафту, його зміна під впливом внутрішніх протиріч. Цей процес в природних ландшафтах відбувається у відповідності з сезонними (періодичними), циклічними (від саджанця до старого дерева) і ритмічними (вегетація – спокій) змінами його зовнішньої і внутрішньої структури. В даний час розвиток більшості ландшафтів визначається характером і ступенем впливу людини.

Вивчення урочищ. Класифікація і картографування урочищ мають велике значення для розробки і втілення науково обгрунтованої організації території. Якщо в сільськогосподарському виробництві відмінності між фаціями рідко беруться до уваги, то відмінності за природними умовами урочища використовуються по-різному. Наприклад, якщо урочище якої-небудь водороздільної степової рівнини можна використовувати під ріллю, то балки, які її розчленовують, - в якості лісових або лугових угідь. Якщо ж масив ріллі великих розмірів складається із урочищ різного типу, то не можна тут пропонувати однаковий комплекс агротехнічних заходів.

Знання внутрішнього різноманіття природного ландшафту хоч би по групах або типах урочищ конкретних земель, дає можливість розробити систему агротехнічних і природоохоронних заходів, які б сприяли регулюванню геохімічних і біофізичних процесів в ландшафті і підтримували б високий природний потенціал земельних ресурсів. Фації і урочища всебічно характеризують природні властивості конкретної ділянки землі.

Відомо, що одні і ті ж види урочищ в різних ландшафтах можуть бути віднесені до різних категорій : основні або підлеглі.

Урочища діляться ще на прості і складні , в залежності від міри складності морфологічної структури. Прості – де кожний елемент мезорельєфу зайнятий одною фацією, а коли виділяють ще й підурочища – тоді це вже складне урочище. В природі зустрічається досить багато складних урочищ (гирло великої ріки, ярково-балочна система і ін.).

Урочище є основною одиницею польових досліджень ландшафтознавців при складанні карт для практичних цілей.

Місцевість.До ПТК нищого рангу відноситься і місцевість. Його зміст трактується по-різному і кінцево його ще не признали всі ландшафтознавці. Одні в нього вкладають типологічний зміст – аналогічний “тип грунту”, “тип рослинності” і інші – ПТК певного рангу, що більш прийнятно. Відповідно більшості (К. І. Геренчук, А.Г.Ісаченко і ін.), місцевість – це морфологічна одиниця ландшафту більш високого рангу, ніж урочище. Це поєднання динамічно спарених основних урочищ, поширених на одному геологічному фундаменті і на одному комплексі форм рельєфу. Отже, географічна місцевість – це найбільша морфологічна частина ландшафту, яка сформувалась на сукупності мезоформ рельєфу і є особливим варіантом сполучення головних урочищ. Специфіка відособлення місцевостей пов’язана з тим, що в межах одного ландшафту геолого-геоморфологічна основа має певні відмінності. Наприклад, у горбисто-моренних ландшафтах поряд з ділянками, де закономірно чергуються складні урочища великих моренних горбів і урочища замкнутих великих улоговин, є ще й інші поєднання урочищ, зокрема дрібних моренних горбів (простих урочищ) і замкнутих дрібних улоговин. Ці дві типові ділянки горбисто-моренного ландшафту можуть бути прикладом місцевостей.

В межах одного ландшафту майже завжди є декілька відносно відокремлених ділянок, яким характерне закономірне поєднання ландшафтів, тобто, це й є самостійні місцевості. Наприклад, в ландшафті зандрово-моренної рівнини і в придолинному ландшафті зустрічаються урочища річкових долин, ярків, лугів, а в глибину від них буде закономірне поєднання урочищ хвилястих і припіднятих рівнин. Ці ділянки ландшафту і є самостійні ПТК рангу “місцевість”.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.225.194.144 (0.007 с.)